Методика опрацювання різних за лінгвістичною природою написань у контексті професійного становлення філологів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методика опрацювання різних за лінгвістичною природою написань у контексті професійного становлення філологів

Постановка проблеми в загальному вигляді

Спеціальні дослідження показують, що грамотність випускників загальноосвітньої школи невисока, у їхніх знаннях і вміннях є ще багато прогалин. Значна частина школярів недостатньо засвоює теоретичний матеріал, крім того, не бачить орфограми, не вміє знаходити її. Основну причину вбачаємо насамперед у нерозумінні учнями лінгвістичної природи написань, в неефективному доборі методів і прийомів навчання.

Незважаючи на те що на сторінках методичних журналів, у виступах учителів-словесників, у працях учених орфографічній грамотності учнів приділяється чимало уваги, проблема ця завжди актуальна, оскільки «єдина і обов'язкова для всіх орфографія... має велике значення у спілкуванні людей, полегшує його, робить більш дійовим, ефективним і разом з тим сприяє піднесенню загальної лінгвістичної культури народу» [8, с.413].

Аналіз досліджень і публікацій... У психології та методиці навчання мови проблему формування правописних умінь і навичок учнів розглядають по-різному. Психологи Д. М. Богоявленський, А. Г. Вишнепольська, Л. М. Проколієнко, М. О. Пучковський та ін. -- як утворення у свідомості людини ланцюжка тимчасових зв'язків-асоціацій; методисти висвітлюють типи орфографічних помилок та шляхи їх попередження (О.М. Біляєв) , роботу з орфографії у процесі вивчення частин мови (М. В. Бардаш (Сокирко)), шляхи і засоби підвищення орфографічної грамотності учнів у процесі вивчення фонетики (О. В. Караман).

Проблемі формування орфографічних навичок учнів п'ятого класу в умовах місцевого діалекту присвячено дослідження Л. М. Симоненкової. Зміст, форми, методи навчання орфографії на заняттях зі словотвору в україномовній школі розглядає І. М. Хом'як; роботу з орфографії в умовах диференційованого навчання - М. М. Николин .

Неоднорідність поглядів науковців на методику формування орфографічних умінь і навичок на заняттях української мови й обумовили вибір теми нашого дослідження.

Формулювання цілей статті... Мета статті: обґрунтувати вибір методів і прийомів для оволодіння правописною навичкою, шляхи засвоєння різних за лінгвістичною природою написань.

Завдання: проаналізувати погляди науковців на принципи орфографії, особливості формування орфографічної навички; виявити умови продуктивного взаємозв'язку принципів орфографії, висвітлити ефективні методи і прийоми навчання.

Виклад основного матеріалу

Одним із завдань, які ставить перед учителем програма з української мови для середньої школи, є вироблення в учнів міцних орфографічних умінь і навичок. Оскільки правопис відображає фонетичну і морфологічну системи української мови, для його засвоєння важливо враховувати принципи орфографії.

Як відомо, звуки на письмі можуть передаватися по-різному: відповідно до вимови або, навпаки, не співвідноситися з нею. Це пояснюється неоднаковою позицією звука у слові, що зумовлює наявність великої кількості написань, для засвоєння яких потрібен диференційований підхід, урахування принципів орфографії.

Науковці по-різному підходять до визначення провідного принципу української орфографії. Більшість лінгвістів і методистів вважають, що орфографія української мови ґрунтується на двох основних принципах -- фонетичному (фонематичному) і морфологічному, хоча підкреслюють, що певну роль відіграють історичний (традиційний) та семантико-диференціюючий (смисловий) (М.А. Жовтобрюх, В.В. Лобода, Н.І. Тоцька, М.В. Бардаш, Г.Р. Передрій, Н.Г. Шкуратяна, О.Т. Волох та ін.).

Згідно з фонетичним принципом, написання слова відповідає його вимові. До написань означеного типу належать насамперед ненаголошені голосні [о], [у], [і], [а]. Вимова цих звуків чітка, відповідає орфографічним позначенням (пор. орфоеп. парта, школ'ар, ручний, в'ісїм з орфограф. парта, школяр, ручний, вісім).

На відміну від російської мови, звук [о] в українській мові завжди чіткий, за винятком [о] в позиції перед складом з наголошеним [у] в словах зозуля, голубка, союз, чому та деяких інших, у яких [о] у вимові наближається до [у].

Передавання приголосних звуків на письмі фонетичним буває тоді, коли вони стоять: а) перед голосними (такими, наприклад, є всі приголосні слова боротися); б) перед приголосними, які артикуляційно схожі з ними за участю голосу й шуму, тобто, якщо дзвінкий приголосний стоїть перед дзвінким (розбитий, водний), а глухий -- перед глухим (хатка, сказати).

Орфоепічними нормами закріплено вживання м'якого знака для позначення палаталізованого приголосного: а) в кінці слова (к'ін', с'іл', молод'- орфограф. кінь, сіль, молодь); б) в середині слова перед твердим приголосним (син'ка, вос'ми, стан'мо - орфограф. синька, восьми, станьмо); в) перед о (с'огодні, д'огот', трет'ого - орфограф. сьогодні, дьоготь, третього); г) у дієсловах на -ть (сидит', пиш'іт'- орфограф. сидить, пишіть) та деяких інших випадках. Відсутність м'якого знака на письмі після губних (голуб, насипте, славтесь, вісім, верф), шиплячих (ніж, річ, пишеш, кущ) та р (школяр, кобзар, Ігор, базар, цар) так само обґрунтована вимовою цих звуків.

Фонетичним принципом пояснюються вживання апострофа, який передає графічно роздільну вимову твердого приголосного з наступним я, ю, є, ї (імjа, п)у, зjєднати, соловф -- орфограф. ім'я, п'ю, з'єднати, солов'ї); суфікс -ин(а) у словах типу Київщина, Прилуччина, Коліївщина, козаччина (з Київськ+ина, Прилуцьк+ина і т. д.); спрощення на письмі одного зі звуків у групах приголосних стл ждн, здн, стн, рдц відповідно в жн, зн, сн, сл, рц (тиждень - тижня, виїздити - виїзний, якість - якісний, щастя - щасливий, сердечний - серце), крім слів-винятків (шістнадцять, кістлявий, пестливий та деяких слів іншомовного походження).

Відповідно до вимови пишеться подвоєння букв унаслідок фонетичного подовження звуків (знання, гілля, стаття); о, е після ж, ч, ш (бджола, чотири, вечеря, пшениця); префікс с- перед к, п, т, ф, х (спитати, сформувати).

Фонетичні написання є найбільш простими, цілком контролюються вимовою: досить лише вслухатися у слова і всі почуті звуки послідовно передати на письмі. Ці написання можуть бути опорними до слів, слухові сприймання яких не підказують потрібної орфограми. Неточність вимови звука спричинюється до орфографічної помилки.

Основні шляхи засвоєння фонетичних написань: 1) вироблення високорозвиненого фонематичного слуху учнів; 2) правильна, чітка вимова звука; 3) розуміння значення слова (богатир - багатир); 4) фонетичний розбір слів; 5) удосконалення вмінь співвідносити певний звук із відповідною буквою, тобто зіставлення вимови й написання; 6) вправи на добір слів із певними орфограмами.

Переважну більшість написань охоплює морфологічний принцип. Учені називають його по-різному: морфологічний, фонематичний, морфематичний, фонемно-морфологічний. Суть його полягає у збереженні на письмі однакового написання значущих частин слова (коренів, префіксів, суфіксів, закінчень), чим полегшується розуміння написаного.

Отже, морфологічний принцип потребує застосування орфографічних правил, поєднання водночас навчання правопису з усвідомленням граматичних особливостей мови. Морфологічні написання розрізняються тим, що одні з них відповідають вимові (такими, наприклад, є морфеми слів від-би-ти, бор-ець, вагон-а), інші розходяться з нею (пор. орфогр. відпустка, хлопець, площею, пісня з орфоеп. вітпустка, хло-пе^иц', плошчеиіу, п'іс'н'а). Значить, покладатися на слух під час письма не завжди можна, а часом і шкідливо, бо це спричинює помилки. Однак відповідність окремих морфем у словах вимові і написанню є, очевидно, однією з причин, чому в українській орфографії провідним нерідко схильні називати фонетичний принцип.

Опорою для морфологічного письма може слугувати зіставлення зі спорідненими словами. Пишемо шістдесят, зберігаючи с, т, д, що є в словах шість і десять, з яких це слово складається; розклад, безперечно, безсистемний відповідно до правил написання префіксів роз-, без- незалежно від звучання.

До найпоширеніших в українській мові морфологічних написань належать букви на позначення ненаголошених голосних [е], [и] та [о] перед складом з наголошеним [у] в корені слова: широкий - широко, вишневий - вишня, село - села, голубка - голуб.

Ненаголошені звуки [е], [и] та [о] у вимові нечіткі, взаємно наближені (пор. вимову слів ши^ерокий, вишневий, се^ило, голубка), тому, спираючись лише на слух, важко встановити буквений склад слова. Допоможе тут знання будови слів, уміння швидко й безпомилково зіставляти їх, визначати морфеми. Зіставивши село, живе зі спільнокореневими села, жити (корені сел-, жи-), учень легко визначить частини слів, які вимовляються нечітко.

Букви на позначення приголосних звуків бувають сумнівними переважно в таких випадках: а) якщо дзвінкий стоїть перед глухим (вохкий, росквіт -- залежно від темпу вимови, шшити, схати -- орфогр. вогкий, розквіт, зшити, з хати); б) якщо глухий приголосний стоїть перед дзвінким (проз'ба, бород'ба -орфогр. просьба, боротьба).

Сприйнявши на слух будь-яке з цих слів, учень не зможе цілком ясно уявити його звуки і нерідко вагатиметься, яку букву слід писати. Правильне написання йому підкаже знання правила.

До морфологічних написань належать подовження морфологічного типу на стику кореня і суфікса, префікса і кореня (годинник, роззброєння); е у префіксах перед-, пере-, пред- (представник, пе^иреклик, пе^ире^идчасно -- орфогр. представник, переклик, передчасно); форми дієслів 2-ї і 3-ї особи однини і множини теперішнього і майбутнього часу на -шся [с':а] (хвалишся), -ться [ц':а] (сміється), -жся [з'с'а] (мажся); деякі іменники, зокрема на -чц [ц':і] (дочці), -жч [з'ц] (ложці); слова, у яких групи приголосних не спрощуються (надкістниця, зап'ястний) та ін.

Написання, які пояснюються правилами і визначають закономірності звуко-буквених співвідношень, потребують активної розумової аналітико-синтетичної діяльності учнів на уроках. Заняття будуть ефективніші, якщо сам правопис зусиллями вчителя постане у свідомості учня як детермінований, побудований на об'єктивно існуючих зв'язках між словами. Учень повинен навчитися виконувати певні дії, які лежать в основі правила і ведуть до грамотного написання. Наприклад, щоб правильно писати орфограму е чи и в особових закінченнях дієслів, потрібно виконати такі розумові операції:

1. поставити дієслово (наприклад, писати) в 3-ій особі множини (пишуть);

2. визначити дієвідміну (перша);

3. пригадати, яка буква пишеться в особових закінченнях дієслів першої дієвідміни (е).

Ефективними прийомами є морфемний і словотвірний аналізи слова. Однак навіть

найефективніші форми роботи не дадуть позитивних результатів, якщо учень не вмітиме визначати у слові орфограму та характер написання, до якого вона належить, не зможе правильно співвіднести орфограму з відповідним правилом.

До розряду морфологічних близькі написання, що не становлять цілком окремих груп, а пояснюються структурно-семантичним принципом правопису. Такі орфограми потребують розуміння граматичних явищ, графічної передачі слів на основі їх семантики і ролі в реченні без опори на вимову.

Крім написання слів разом і окремо, структурно-семантичний принцип охоплює написання великої і малої літери, уживання яких так само закріплено на семантичній основі. Наприклад, слова орел, любов, залежно від лексичного значення, можуть писатися як з великої, так і з малої букви, причому вибір написання зовсім не спирається на вимову. З великої літери вони пишуться тоді, коли, відповідно до контексту, означають власні назви (Орел - місто, Любов -- жіноче ім'я), і з малої -- на позначення загальної назви (орел -- птах, любов -- почуття).

Написання не з частинами мови, правопис прийменників і однозвучних префіксів вимагають знань з граматики, але при цьому не можна обійтися без осмислення значення слова (недорого -- дешево, при дорозі -- придорожній).

В українській мові є слова, що пишуться за традицією, тобто відповідно до історичного (традиційного) принципу. Він менш обсяжний, ніж фонетичний та морфологічний. За ним зберігається написання слова, вживане здавна, хоч воно і не відповідає звуковій системі сучасної мови. Тому історичні написання не контролюються вимовою, а внаслідок обмеженості знань учнів з історії мови стає неможливим також їх граматичне осмислення. Засвоєння таких орфограм відбувається на основі зорової (сприймань правильних образів слів) та моторної (рухів руки) пам'яті, підтримуваної мовною кінестетикою -- рухами органів мовлення.

За традицією передаються в українській мові ненаголошені голосні у словах, що не перевіряються зіставленням з опорними словами (кишеня, левада, лопух, минулий, чекати).

Історично збереглися букви я, ю, є, хоча вони вживаються з неоднаковим звуковим значенням у різних позиціях: на початку слова і після голосного позначають два окремих звуки (іама, дорогоіу, стол'аруіе), а після приголосного -- один звук (земл'а, радіс'т'у); буква щ, яка позначає два звуки [ш] і [ч] (шчасливий, дошч); буква ь, що колись означала редукований голосний звук (єрик), а тепер вживається лише для позначення м'яких приголосних, не означаючи жодного звука (т'ін', м'іц'); префікс прі- (прізвище, прірва, прізвисько).

У зв'язку з тим, що історичні написання не можна пояснити ні правилом, ні вимовою, ні будовою слова, засвоєння їх має відбуватися переважно шляхом простого запам'ятовування. Робота зі словником є основним видом вправ під час вивчення традиційних написань [8].

Розглянуті принципи переважно не проявляються відособлено, в чистому вигляді. Вони взаємопов'язані, через що інколи буває важко визначити, на якому з них ґрунтується написання тієї чи тієї орфограми.

У сучасній українській орфографії є правила, які можна пояснити і фонетичним, і морфологічним написанням. Так, загальноприйнятим є вживання на письмі префікса з- незалежно від вимови. В одних випадках звук [з] як префікс вимовляється чітко (звеліти, здати), у позиції перед [ч], [ш], [ж] уподібнюється шиплячим (зчеплення, -- [шчеплен':а], зшитий -- [шшитий]), а перед [ж] звучить як [ж] подовжене (зжувати -- [жжувати]). Отже, написання префікса відповідає морфологічному принципу. Однак перед глухими [к], [n], [т], [ф], [х] дзвінкий [з] оглушувався і вимовлявся як звук [с], що згодом і закріпилося на письмі: замість з- перед к, п, т, ф, х пишеться с- (як і вимовляється). У такій позиції вживання префікса с- відповідає фонетичному принципу.

Префікси пре-, при-, прі-, незалежно від вимови, пишуться завжди однаково (пор. орфоеп. пре^идобрий, при^еучати з орфогр. предобрий, привчати), тому можуть бути зараховані до морфологічних написань.

Вибір написання здійснюється на основі аналізу відтінків значень, які вносять префікси, розуміння змісту слова в цілому, а це дає підставу віднести їх і до написань, охоплюваних семантичним принципом.

М. А. Жовтобрюх слушно зауважує, що «хоч український правопис у своїй основі фонематичний, співвідношення вживаних знаків із фонемами не завжди послідовне, у ряді випадків воно порушується. Цим зумовлюється необхідність існування правил, які регулювали б передачу на письмі звукового складу мови» [3, с. 36].

Учителеві-філологу необхідно знати принципи сучасної української і російської орфографій, щоб науково і методично правильно побудувати її вивчення, організувати заняття з учнями з урахуванням спільного і відмінного в характері українських і російських орфограм. Проаналізувавши, наприклад, тему «Написання префіксів», легко переконатись, що тут діють усі названі принципи.

Ураховуючи специфіку написань, слід звертатися до різних способів оволодіння правописною навичкою: вивчення правил з наступним застосуванням їх на практиці, роботи над їх змістом, запам'ятовування окремих правил, звукового і морфемного аналізу слова тощо. При цьому треба пам'ятати, що у виробленні навички письма різнотипних труднощів дію вказаних факторів важливо поєднувати.

Слухові сприймання, зокрема, можуть бути корисними в засвоєнні орфограм, які контролюються не лише фонетичним принципом, а й морфологічним та історичним, якщо передача їх не розходиться з вимовою, проте роль цих сприймань, залежно від характеру написань, не скрізь однакова. Учитель має враховувати, що саме в засвоєнні тих або тих написань відіграє провідну роль (правило, розумова діяльність учня чи пам'ять), а що -- другорядну.

Роль зорових та моторних сприймань ще ширша: вони допомагають засвоювати будь-які написання, але ступінь опори на них має залежати від їхньої специфіки.

Засвоєння історичних написань загалом не виключає необхідності розумової діяльності. Зокрема, для пояснення деяких із них учитель вдається до історичних екскурсів. Інші написання, якщо створюється настанова на їх запам'ятовування, потребують уміння зіставляти, розкладати і синтезувати мовні факти, тобто виконувати певні розумові операції.

Розуміння природи орфографії допомагає визначати, які види усних та письмових вправ ефективні для вироблення навичок. Очевидно, що для засвоєння фонетичних написань потрібні орфоепічні вправи. Морфологічні написання передбачають проведення різних видів диктантів, переказів, творів тощо, історичні -- різних видів списування, використання спеціальних орфографічних таблиць, словників та ін.

Однак було б помилкою кожен із названих видів вправ закріплювати виключно за певним типом написань. Засвоєння орфографії здійснюється на основі системних вправ. Наприклад, орфограми, які визначаються слуховими сприйманнями, зокрема префікс з- перед глухими, усвідомлюються не ізольовано від контрольованих правилами правопису, бо є численні випадки, в яких зміна [з] на [с] чи інші звуки графічно не позначається (зсув, зшитий). Слухові вправи сприяють засвоєнню і морфологічних написань, якщо ті передаються згідно з вимовою (розбір, згуртований, перпендикуляр).

Зважаючи на тип орфограми та ступінь оволодіння навичкою, учитель вирішує, яку саме вправу чи систему вправ необхідно запропонувати для класної і домашньої роботи.

Проаналізовані типи орфограм не розкривають усієї складності правописної системи української мови, оскільки, приміром, фонетичні написання не є однорідними, вони включають різко протилежні підгрупи: 1) ті, що визначаються вимовою позначуваних звуків (підлога, вареники, голова); 2) ті, які припускають заміну однієї букви іншою без зміни вимови (спитати, зілля, натхнення). Лише в тих випадках, коли звук, який позначає певна буква, не має на письмі іншого позначення (наголошені голосні, приголосні перед голосними тощо), написання такого роду будуть настільки простими, що потребуватимуть мінімум уваги. Чіткий звуковий аналіз слова є надійною гарантією правильного вибору букви. І, навпаки, якщо на місці певного звука може бути вжита не одна-єдина буква, а якась інша і це не призведе до змін у вимові, такі орфограми, хоч і підпорядковані фонетичному принципу, дають велику кількість помилок проти вимови (зказати, надхнення), боротися з якими нелегко.

Неоднорідними є також морфологічні написання. Тут дуже важливо встановити, належить орфограма до кореня чи до інших морфем. Від цього залежать способи її вивчення. Корені можна вивчати на окремих словах, вони значно легше засвоюються і пам'яттю, ніж, скажімо, закінчення, тоді як написання, що входять до складу флексій, вивчають переважно на основі зв'язного мовлення.

Висновки

Отже, засвоєння орфографії неможливо обмежити одним якимось способом. Вивчення різних за лінгвістичною природою орфограм потребує диференційованого підходу, застосування методів і прийомів, що враховують характер написань (фонетичних, морфологічних, диференціюючих та історичних), а також подібність у формулюваннях орфографічних правил у школах з українською і російською мовами навчання. Розуміння вчителем правописної системи мови допомагає точно ставити конкретні завдання в опрацюванні окремих орфографічних тем, передбачати наявні труднощі, усвідомити причини різних помилок, яких припускаються учні, і знаходити способи запобігання їм і виправлення.

Список використаних джерел і літератури/References

1. Бардаш М. В. Навчання орфографії в восьмирічній школі: посібн. для вчит. укр. мови 5-8 кл. / М.В.Бардаш /.-- К. : Рад. шк., 1966. -- 129 с. / Bardash M. V. Navchannia orfohrafii v vosmyrichnii shkoli (Teaching Orthography in Eight-Years School: Manual for Teachers of Ukrainian Language 5-8 Classes), Kyiv, Rad. shk., 1966, 129 p. [in Ukrainian].

2. Біляєв О. М. Лінгводидактика рідної мови : навч.-метод. посібн / О. М. Біляєв. -- К. : Ґенеза, 2005.-- 180 с. / Biliaiev O. M. Linhvodydaktyka ridnoi movy (Linguodidactics of Native Language : Educational-Methodological Manual), Kyiv, Geneza, 2005, 180 p. [in Ukrainian].

3. Жовтобрюх М. А. Курс сучасної української літературної мови: підруч. для ф-ів мови і літер, педагог ін-тів / М.А.Жовтобрюх, Б.М.Кулик. -- К. : Рад. шк., 1959. -- Ч. І. -- 402 с. / Zhovtobriukh M. A. Kurs suchasnoi ukrainskoi literaturnoi movy (The Course of Modern Ukrainian Literary Language : Manual for the Faculties of Language and Literature of Pedagogical Institutes), Kyiv, Rad. Shk., 1959, Part I, 402 p. [in Ukrainian].

4. Методика вивчення української мови в школі: метод. посібн. / О. М. Біляєв, В. Я. Мельничайко, М. І. Пентилюк, Г. Р. Передрій, Л. П. Рожило. -- К. : Рад. шк., 1987. -- 246 с. / Metodyka vyvchennia ukrainskoi movy v shkoli (Methods of Teaching Ukrainian Language at School: Methodological Manual), Kyiv, Rad. shk., 1987, 246 p. [in Ukrainian].

5. Сучасна українська літературна мова / за ред. М. Я. Плющ. -- К. : Вища шк., 1994. -- 405 с. / Suchasna ukrainska literaturna mova (Modern Ukrainian Literary Language), za red. M. Ya. Pliushch, Kyiv, Vyshcha shk., 1994, 405 p. [in Ukrainian].

6. Сучасна українська літературна мова / за ред. В. Г. Петік. -- К. : Вища шк., 1975. -- 390 с. / Suchasna ukrainska literaturna mova (Modern Ukrainian Literary Language), za red. V. H. Petik, Kyiv, Vyshcha shk., 1975, 390 p. [in Ukrainian].

7. Сучасна українська літературна мова /за ред. А. П. Грищенка. -- К. : Рад. шк., 1993. -- 361 с. / Suchasna ukrainska literaturna mova (Modern Ukrainian Literary Language), za red. A. P. Hryshchenka, Kyiv, Rad. shk., 1993, 361 p. [in Ukrainian].

8. Сучасна українська літературна мова: Фонетика /за ред. І. К. Білодіда. -- К. : Наук. думка, 1968.-- 435 с. / Suchasna ukrainska literaturna mova: Fonetyka (Modern Ukrainian Literary Language), za red. I. K. Bilodida, Kyiv, Nauk. Dumka, 1968, 435 p. [in Ukrainian].

9. Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова: Фонетика. Орфоепія. Графіка. Орфографія: навч. посібн / Н.І.Тоцька /. -- К. : Вища шк., 1981. -- 184 с. / Totska N. I. Suchasna ukrainska literaturna mova: Fonetyka. Orfoepiia. Hrafika. Orfohrafiia (Modern Ukrainian Literary Language: Phonetics. Orthoepy. Graphics. Orthography: Educational Manual), Kyiv, Vyshcha shk., 1981, 184 p. [in Ukrainian].

10. Шкуратяна Н. Г. Методика вивчення орфографії: посібн. для вчит. / Н.Г.Шкуратяна. -- К. : Рад. шк., 1985. - 130 с. / Shkuratiana N. H. Metodyka vyvchennia orfohrafii (Methods of Teaching Orthography: Manual for Teachers), Kyiv, Rad. shk., 1985, 130 p. [in Ukrainian].

11. Яворська С. Т. Робота з орфографії у процесі вивчення будови слова і словотвору: навч -- метод. посіб. / С.Т.Яворська. -- Донецьк: ТОВ «Лебідь», 2000. -- 198 с. / Yavorska S. T. Robota z orfohrafii u protsesi vyvchennia budovy slova i slovotvoru (Work on Orthography in the Process of Learning Structure of Word and Word Formation: Educational-Methodological Manual), Donetsk, TOV «Lebid», 2000, 198 p. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru