Становлення проблеми розвитку автономності особистості в діяльності

Размещено на http://allbest.ru

2

Національний університет біоресурсів і природокористування України

УДК 37.015 - 042.65

Становлення проблеми розвитку автономності особистості в діяльності

Роман Попов, кандидат наук з державного управління,

доцент кафедри романо-германських мов і перекладу

м. Київ

Вступ

Постановка проблеми. Впровадження у практику новітніх інноваційних підходів та подачі інформації, яка дуже швидко оновлюється, вимагають від майбутніх учителів здатності самостійно й мобільно приймати найрізноманітніші рішення стосовно значної кількості нетрадиційних педагогічних задач і завдань, які можуть постати перед ними у власній педагогічній діяльності. Аби почуватися впевнено майбутній учитель має набути сталих здібностей щодо самоактуалізації й самореалізації ще під час навчання у вищому навчальному закладі, які стануть показниками самоефективності на шляху самовдосконалення його особистості. Власний аналіз наукового феномену становлення проблеми розвитку автономності особистості в діяльності ми розпочинаємо із занурення в історико-дидактичний контекст цієї проблеми.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Автономність особистості як предмет дослідження певною мірою представлена у роботах

О.Дергачової, Е. Десі, Д. Леонтьєва, Ж. Пижикової, Г Пригіна, Т. Партико, Р. Райана, О. Сергєєвої, зокрема, в контексті суб'єктності (І. Котик, А. Марічева та ін.), довільної саморегуляції (Ж. Вірна, В. Ілійчук, С. Малазонія, Ю. Миславський), суверенності особистості (А. Клочко, С. Нартова- Бочавер), автентичності (Н. Когутяк, М. Рагуліна), особистісної ідентичності юнака (Л. Клочек, Ю. Лановенко, І. Середницька та ін.).

Мета наукового доробку полягає в тому, щоб на узагальнювальному рівні описати результати дослідження становлення психолого-педагогічної проблеми розвитку автономності особистості в діяльності.

Виклад основного матеріалу

Перші спроби цілеспрямованого формування людини з якостями автономними знаходимо в практиці організованого навчання й виховання в умовах Стародавнього Сходу (Стародавня Індія, Стародавній Китай). У витоків буддистського виховання стоїть постать Будди, Шакья-Муні; за переказом, Будда починає просвітницьку діяльність як учитель лісової школи біля міста Бенареса.

У відповідності до його учіння, головною задачею виховання є вдосконалення душі людини, яку слід вивільнити від пристрастей шляхом самопізнання і самовдосконалення.

Саме така людина здатна забезпечити своє автономне існування у світі та досягти зовнішньої і внутрішньої гармонії. Шляхи досягнення автономності в недосконалому соціум визначає Конфуцій. У відповідності до розробленої ним програми навчання ідеальна людина повинна мати такі якості, як шляхетність, прагнення до істини, правдивість, повага до інших, духовна культура. автономний колективний педагогічний школа

Надзвичайно цікаві намагання осмислити проблему співвідношення автономного й колективного містяться в добу Античності. На думку Геракліта, провідною якістю людини є уміння самостійно мислити, розуміти, діяти в узгодженні з природою та суспільними інтересами: “багатознання розуму не навчить, мудрість полягає в тому, щоб висловлювати істину і послідовно діяти у відповідності з нею”, “Треба визнати: мудрість в тому, щоб все знати як одне” Геракліт надавав виняткове значення розвитку здатності індивіда самостійно мислити, а відтак - діяти автономно на шляху пошуку істини. Звідси він робить висновок про важливість самоосвіти та самовиховання у становленні особистості.

Видатний автономного існування й слідування власним переконанням поза залежністю від сприйняття - несприйняття їх суспільством надає нам постать Сократа.

Для Сократа чеснота тотожна знанням. Люди, на його думку, не додержуються моральних норм, тому що їх не знають, не усвідомлюють наслідків порушення для себе і для суспільства.

Саме Сократом надані вичерпні етичні поняття (добро, справедливість, доблесть та інші), знання яких, на його думку, дозволить людині обирати правильний шлях у суспільстві і таку поведінку, яку можна охарактеризувати як автономну.

Із тексту Аристотелевої “Політики” слідує, що для вільної людини проявом автономії є налагодження розумного господарства, “елемент панування й елемент підлеглості позначається в усьому, що складаючись з декількох частин, безперервно зв'язаних одна з одною або роз'єднаних, становить одне ціле”.

На думку одного із найвизначних філософів античного світу, вільна людина “дбає більше про людей, аніж про придбання бездушної власності”. Автономність вільної людини грецького полісу є наслідком розумної організованої волі.

Ідея автономності людини в античному світі знайшла найповніше втілення в одній із найвизначніших течій греко-римської культури - філософській течії стоїцизму. Стоїки (А. Лосєв [1]) висували мету: вироблення непохитного і не від чого незалежного характеру людини, автономія суб'єкта розглядалася як засіб досягнення цієї мети. “Стоїцизм як раз і взяв на себе обов'язки зберігати внутрішній спокій індивіда перед світовою імперією, що стихійно збільшувалася.

Потрібно було зробити особистість внутрішньо непохитною... для того, щоб убезпечити її від суспільних негараздів та мінливостей, пов'язаних із суспільними завоюваннями й організацією імперії” [1, 80]. Особиста автономність розумілася як спосіб виховання внутрішньо безпристрасного індивіда, який має цілісний світогляд і непорушну у засадничих принципах поведінку.

Педагогічна думка Стародавнього Риму за своїм змістом різко відрізняється від періоду грецької класики тим, що вона зростає на синтезі “універсалізму та суб'єктивізму” [1].

За визначенням О. Лосєва, “римська філософія часто трактується як філософія максимально практична, моральна й життєво утилітарна [1, 187]”. Теж саме ми можемо сказати й щодо педагогічної думки, яка поступово починає набувати самостійного значення і розглядається з точки зору практичного застосування, а не лише як вислів філософських теорій.

Хоча й останні були найтіснішим чином пов'язані з реаліями життя (у тому числі й освітніми), достатньо пригадати приклад про вислання стоїка Діогена, академіка Карнеада та перипатетика Критолая з Риму внаслідок “банальної” аналітичної промови на суто практичну тему - про відміну штрафів для афінян, та саме така “практична філософія” з її впливом на суспільство викликала переслідування [2].

Християнські мислителі Раннього Середньовіччя розглядали людину як “сосуд душі”, а найвище в душі - розум, “душевна прозорливість”, яка відкриває шлях до розуміння Бога. Душевні здібності необхідно не лише виховувати, а й спрямовувати на досягнення істинних, вищих цілей, оскільки, за словами Василя Кесарійського, у реальному житті здібності людини стають “благом чи злочином” у залежності від їхнього застосування в конкретній ситуації [2, 68].

Існування людини в добу європейського Середньовіччя зумовлювалося інтеграцією в певний соціальний прошарок, осягненням настанов християнського віровчення, а шлях до особистих чеснот пов'язувався з самостійним усвідомленням християнських істин.

Духовна автономність, незалежність від матеріальних благ у світі земному тлумачилися як предтеча життя вічного в потойбічному світі. Фома Аквінський, Алкуїн зуміли поєднати особисту віру й обґрунтування розумом основних положень християнства.

Новий та Новітній часи змінили кут зору на сенс існування людини. Ідеали практикоорієнтованості, досягнення індивідуального та суспільного успіху сприяли переосмисленню ролі особистого початку, приватної ініціативи.

У XVII ст. Дж. Локк в трактатах “An Essay concerning Human understanding” образно й лаконічно сформулював правило автономної поведінки людини в демократичному суспільстві: джентльмен (індивід) повинен уміти досягати особистого щастя в суспільстві таким чином, щоб не заважати досягненню щастя іншим джентльменам [3].

Теоретичне осмислення ідеї автономності суб'єкта в діяльності корінням своїм сягає філософсько-соціологічних положень французького філософа, письменника-просвітителя середини XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо. Саме він висуває й обґрунтовує думку про те, що свобода особистості є додержування закону, визначеного особистістю по відношенню до самої себе.

У творах “Роздуми про виникнення та підстави нерівності між людьми” (1755 р.), “Листи про мораль” (1758 р.) французький філософ критикує цивілізацію, історію, суспільство, ставить питання про сутність людської особистості: людині надана свобода вибору - наслідувати природу або йти всупереч їй; свою світоглядну позицію він формулює у заклику: “Назад, до природи”, маючи на увазі автономне існування людини поза межами “штучної культури”.

Реконструюючи процес розвитку людства від первісного суспільства як суспільства “щасливої спільноти” до існуючої нерівності, маркованої виникненням приватної власності, Руссо висуває вимогу рівності та індивідуальної автономності, свободи кожного. Автономне існування ідеалізується Ж.-Ж. Руссо й у його подальших творах.

У трактаті “Du contrat social” (1762 р.; “Про суспільний договір”) розвинуті ідеї про виникнення і сутність держави, суверенітет народу, про соціальні і природні умови становлення особистості [3].

Автономність, підкреслюють дослідники, може бути сформована тільки в межах гуманістичної педагогіки. Як зазначає Г. Корнєтов, саме в західноєвропейській гуманітаристиці виникли та набули розвитку традиції практичного втілення свободи кожної людини, автономності та самостійності її особистості, визнання її права на індивідуальність, незалежність та самодіяльність.

Саме в західноєвропейській педагогічній думці виникла ідея вільного виховання, вільної школи а в ХХ столітті - ідея гуманістичної педагогіки (Е. Кей, М. Монтессорі). Її поява зумовлена суспільним усвідомленням людини як найвищої цінності, найважливішого чинника прогресу, його мети, сенсу та кінцевого результату [4].

Це стало поштовхом до зміни мети освіти з соціально орієнтованої (формування особистості відповідно до інтересів суспільства) на антропоцентричну (розвиток людини заради самої людини та опосередковано для суспільства).

Якщо за традиційної парадигми освіти індивідуальні особливості учнів не мали принципового значення і майже не враховувались, то гуманістична педагогіка орієнтує увагу на внутрішній світ та самобутні особливості кожного учня. Такий підхід вимагає підпорядкування змісту освіти інтересам, можливостям, індивідуальним особливостям, життєвому досвіду тих, хто навчається.

Демократично орієнтована педагогічна парадигма передбачає перехід від суб'єкт- об'єктних стосунків до суб'єкт-суб'єктних. Для сучасних освітніх систем (загальноосвітньої школи, коледжів, інститутів та університетів) характерна певна однобокість: у них домінує навчальна діяльність щодо засвоєння основ наук та незначне місце посідають інші види активності особистості.

Особистий автономний початок завжди яскраво виказував себе саме на слов'янській освітній ниві навіть у ті часи, коли особиста ініціатива притлумлювалася в житті політичному чи соціальному. Яскравий приклад дієвості особистого початку - створення чи не найпершого педагогічного документу власне дидактичного (від грецького 5і5актіко<; - повчального) змісту - “Повчання” Володимира Мономаха [5], що був частиною Лаврентєвського літопису (документ датовано близько 1117 року) і адресувався юнакам.

Сам літопис охоплює широке коло різноманітних історичних явищ і подій та свідчить про відповідний рівень розвитку суспільної думки доби Київської Русі. “У достовірності відомостей (Лаврентєвського літопису) немає жодних підстав сумніватися” [5, 520], - зазначає один із перших його дослідників М. Лавровський.

Як відомо, автор “Поучення” - видатна особистість, князь чернігівський, переяславський, київський Володимир Всеволодович Мономах, непересічна людина, яку сьогодні ми б схарактеризували сталим словосполученням людина європейського рівня освіти й мислення (для правителів Західної Європи XI - XII ст. знання, наприклад, іноземних мов було винятковою якістю: європейські письменники вбачали в тому особливу заслугу, і три століття потому пишалися знаннями германського імператора Карла IV, який опанував декілька іноземних мов).

Батько ж Мономаха, Всеволод Ярославич, вільно спілкувався п'ятьма європейськими мовами: “... яко же бо отець мой, дома сЪдя, изумЪяше 5 языкъ, в том бо честь есть от инЪхъ земль” [5, 154]. Для автора “Повчання” батьківський приклад є найсуттєвішим засобом визначення особистих пріоритетів.

Гуманістична концепція освіти та потрактування мети виховання виводилися Мономахом із ставлення людини до Бога, який сприймається ним як вічний особистісний початок і ключ до розуміння кожною людиною сенсу свого буття: “Научися, вЪрный человЪче, біти благочестю дЪлатель, научися, по евангельскому словеси, “очимауправленье, языку удержанье, уму смЪренье, тЪлу порабощенье, гнЪву погублене, помыслъ чистъ имЪти, понужаяся на добрая дЪла, господа ради; лишаемъ -- не мьсти, ненавидимъ -- люби, гонимъ -- терпи, хулимъ -- моли, умертвигрЪхъ” [5, 150].

Дієвість педагогічних настанов підсилюється завдяки використанню такого прийому, як посилання на життєвий досвід автора: “Унъ бЪх, и сстарЪхся, и не видЪхъ праведника оставлена, ни сЪмени его просяща хліба” [5, 148]. Нам видається цілком виправданим твердження, що саме князь Володимир Мономах як національний лідер першим на східнослов'янському терені зумів поєднати гуманні, християнські ідеали зі щоденними потребами людини, поєднати автономне, індивідуальне, особистісне й суспільні початки, орієнтування на громаду - адже для спасіння душі, на його думку, однієї віри замало, потрібні добрі справи (у суспільстві) та щоденна праця.

Свого часу дослідник культури доби Київської Русі, академік Д. Ліхачов мав підстави стверджувати, що в давньоруській літературі, і не лише в ній, “авторський початок був притлумлений” [5], відсутні яскраві “ефекти геніальності”: “. хор, в якому зовсім немає чи дуже мало солістів і в основному панує унісон” [5, 6].

Тим не менше, справедливою є й наступна ремарка: “притлумлений”, бо коло слухачів, а тим більше, коло тих, хто “дослухається”, було не надто широке. Та завжди знаходилися особистості, які внаслідок виховання й отриманої освіти опікувалися найважливішими проблемами свого часу, мали громадянську мужність та громадянську відповідальність, особисту автономію.

Вершиною осмислення проблеми автономності індивіда в соціумі є філософська спадщина Г. Сковороди. Для нього автономія - це узгодження особистої волі з християнським обов'язком, існування у навколишньому світі поза інституціональними приписами, поведінка, яка узгоджується з “моральним законом в середині нас”.

Своїми творами український просвітитель прагнув донести до свідомості кожного найважливіші закономірності щасливого життя як загальнолюдської мети й тим самим збагатив вітчизняну гуманітаристику своїм учінням: від пасивного прийняття щастя до активного утвердження його в ідеалі самопізнання, “спорідненої” праці. У його тлумаченні, яке спирається на традиції античної філософії, самопізнання полягає в осягненні істини, згідно з якою все у світі складається з двох протилежних натур: вічної і тлінної, матерії і духу, видимої і невидимої.

А першим кроком на шляху до щастя він вважає реалізацію ідеї, висловленої ще античною філософією, “Пізнай самого себе”. Це світоглядне гасло Фалеса Мілетського, у свій час підхоплене Сократом і Платоном, продовжує Г. Сковорода. Український просвітитель у діалогах словами мудреця Едіпа звертається до читача: “Щастіе твоє всередині тебе, тут центр його: пізнаєш себе, все пізнаєш, не пізнав себе, у тьмі ходить будеш и убоїшся страху, де його не має. Узнать себе полно, познаться і задружити з собою сей есть неотъемлемый мир, истинное щастіе и мудрость абсолютна” [6]. Водночас, саме з філософсько-теоретичних надбань Г. Сковороди йде тенденція занурення українських інтелектуалів у свій власний світ, що не сприяло проявам лідерських якостей у суспільно- політичному житті. Саме такий бік автономності ми розцінюємо як негативний.

У слов'янському освітньому ареалі біля витоків дидактики вищої школи стоїть постать геніального російського вченого, організатора шкільної справи В. Ломоносова.

Саме М. Ломоносов наполягав на необхідності організації такого навчального процесу, який би сприяв різнобічній освіченості молоді та “підводив” студентів до самостійних досліджень явищ, об'єктів, предметів. Університети, на його думку, повинні втілювати в життя ідеал демократичної вищої школи, відкритої для всіх верств населення.

Прикметним видається той факт, що саме М. Ломоносов одним із перших починає читати лекції російською мовою в той час, коли в європейських університетах ще панує латина.

Бажаючи “процвітання наукам”, учений прагнув організувати процес навчання з використанням найкращих ідей західноєвропейських педагогів, упроваджує нові методи й прийоми навчальної діяльності, у тому числі - самостійної навчальної роботи студентів як частини навчального процесу

У “Правилах університету Св. Володимира” від 64 р. (тепер Національного університету імені Т.Г. Шевченка) вказувалось на обов'язкове написання студентами наукових творів (курсових, дисертацій), починаючи з першого курсу.

Завдання студентської науково-дослідної роботи полягали у “формуванні вмінь вільно висловлювати думки латинською мовою”, в “оволодінні ґрунтовними знаннями з основ наук”.

Студенти історико-філологічних факультетів університету Св. Володимира, Харківського університету брали участь у колоквіумах (“критично розбирали першоджерела”), виконували письмові завдання з порівняльної граматики, слов'янської філології, здійснювали граматичний розбір стародавніх текстів і у такий спосіб привчалися здійснювати навчальну діяльність автономно.

Підготовка до занять передбачала не лише відтворення записаного в конспекті матеріалу, а й роздум над прочитаним, доповнення додатковою літературою. Практичні заняття мали на меті “розвинути, загострити розум слухачів”: студенти читали, аналізували, розмірковували над текстами творів російської, грецької, латинської літератури, таким чином, формувались як особистості того часу

На вибір тематики наукових досліджень суттєво впливали літературні вечори, де тривали наукові бесіди про історію, літературні традиції рідного краю, мистецтво. Уже в 1817 р. вийшов збірник “Сочинения студентов и вольнослушателей Харьковского университета”, пізніше з'явився “Український журнал”, де друкувались студентські літературні твори наукового характеру.

Вища школа турбувалась про наукову зміну. Серед тих, хто вважав науково-дослідну роботу головною умовою підготовки майбутнього фахівця, ефективним засобом формування вченого, допомагав становленню студентів як науковців, навчав методиці наукових пошуків були відомі літературознавці, мовознавці, етнографи, педагоги І. Галятовський, І. Гізель, П. Гулак-Артемовський, Г Квітка-Основ'яненко, М Максимович, Потебня, Ф. Прокопович, Г. Сковорода, Срезневський.

На думку І. Галятовського, подача своєї думки перед аудиторією, що є важливим компонентом роботи, має складатись із трьох частин: вступ (екзордіум) готує до слухання й показує, про що йтиме мова; у викладі (наррації) визначається конкретний зміст, а для яскравості наводяться різні приклади та факти. “.

Більш за все повинен піклуватись оратор, щоб із пропонованим у вступі його наррація узгоджувалась, щоб те, що обіцяв розповісти, те в наррації говорив і від теми не відступав, бо коли архітектор обіцяв якому королю. побудувати красивий палац, а потім би побудував ворота. то розгнівався б той монарх на архітектора. так і оратор, те що обіцяв розповісти, потім не розповість, не сподобається людям і не будуть вважати його мудрим”, - такі вимоги ставив І. Галятовський до промовця [7].

І. Срезневський був глибоко переконаний, що викладач повинен навчити студентів прийомам наукових досліджень на лекціях, практичних заняттях, таким чином, щоб вони могли працювати самостійно.

Так, І. Срезневський розробив план розбору древніх літописів, згідно якого студенти повинні були спочатку відокремити зі складу літописів все те, що вже було встановлено, тобто:

а) виписки з Візантійських літописів та інших книг історичного змісту,

б) акти,

в) тексти священного писання,

г) міркування хронологічні, етнографічні й географічні.

Тобто, повинні були залишатись конкретно літописні дані й перекази, які один від одного відрізнялися викладом. По суті, саме цей наш співвітчизник розробив один із перших приписів для здійснення студентами самостійної автономної діяльності.

Аналіз навчального посібника для педагогічних інститутів І. Срезневського показав, що учений був упевненим у тому, що активізація наукової роботи різними методами, способами, прийомами сприяла розвитку “зовнішніх знань”, зокрема: уміння користуватися словами, легко знаходити їх для вірного й зрозумілого зображення всякого роду уявлень і понять, не тільки користуватися всіма готовими даними, але й володіти уявленнями, здатностями робити інші висновки, подібні до вже відомих і загально зрозумілих; уміння з'єднувати слова в цілісні вислови для вірної передачі своїх думок і відчуттів іншим, користуючись готовими звичайними висловленнями й умінням створювати такі ж, проте більш конкретні й зрозумілі; уміння виразно, правильно й красиво користуватись як окремими словами, так і зв'язними висловленнями думок; уміння писати, тобто зовнішніми знаками зображувати слова і їхні сполучення так, щоб можна було зрозуміти написане.

М. Максимович, ректор Київського університету, на посаді професора словесності, завідувача кафедри, “перейнявся ідеєю відродження в Києві наукового життя, заснування тут археографічної комісії, дослідної роботи, сам занурився у дослідження старожитностей, історії, літератури, мови України, своїми блискучими університетськими лекціями намагався зацікавити і залучити до цієї праці талановиту молодь”. М. Максимович скеровував наукову-дослідницьку роботу студентів. У галузі дослідження усної народної творчості здійснювали перші автономні наукові пошуки більше 60 студентів під керівництвом ученого.

Висновки і пропозиції

Таким чином, слідування своїм поглядам і переконанням можна тлумачити як прояв автономності в діяльності. Під таким кутом зору педагогічні концепції минулого століття, які вирізнялися на загальному тлі офіційної педагогіки, можемо характеризувати як прояв автономності мислення і дій. Мова йде про самобутні педагогічні системи В .Сухомлинського та системи педагогів-новаторів (кінець 80-х років минулого століття). Пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, намагання відійти від ідеологічних догм і педагогічних кліше є виявленням самостійного осмислення педагогічних реалій.

Короткий історичний екскурс переконливо доводить актуальність обраного напряму наукового дослідження, а розмаїття поглядів щодо сутності та проявів автономності людини в суспільстві є підставою для звернення до наукових надбань, які накопичили гуманітарні дисципліни у вивченні цього явища.

Стаття надійшла до редакції 23.08.2017

Література

1. Лосев А. Ф. Словарь античной философии / А. Ф. Лосев. - Москва: Миридей, 1995. - 232 с.

2. Ильясов И. И. Система эвристических приемов решения задач / И. И. Ильясов. - М.: Изд-во Российского открытого университета, 1992. - 140 с.

3. Локк Дж. Думки про виховання / Джон Локк / / Історія зарубіжної педагогіки. Хрестоматія / Уклад. Є. Коваленко, Н. Бєлкіна. - К.: Центр навчальної літератури, 2008. - С.186-201.

4. Концепція розвитку дистанційної освіти в Україні, затверджена Постановою МОН України від 20 грудня 2000 р. httv://www. osvita. org. ua/ distance/pravo/00.html

5. "Изборник”. Сборник произведений литературы древней Руси / Уклад. Л. Дмитриева, Д. Лихачев - М.: Художественная литература, 1969. - 800 с.

6. Синергетика и познание социальных трансформаций/ К Х. Делокаров, В. П. Бранский, С. Д. Пожарский и др. // Синергетическая парадигма. Человек и общество в условиях нестабильности; сост. и отв. ред. О. Н. Астафьева. - М.: Прогресс-Традиция, 2003. -18-36. моделювання уроку інформатики в умовах оновлення програм початкової школи

7. Українська педагогіка в персоналіях - ХІХ століття / За редакцією О. В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах // "Либідь ", - К., 2005, кн. 1, с. 133 - 136.

References

1. Losev, A. F. (1995). Slovar antichnoy filosofii [Dictionary of antique philosophy]. Moscow: Miridey, 232 p. [in Russian].

2. Ilyasov, I. I. (1992). Sistema evristicheskikh priemov resheniya zadach [System of Heuristic Techniques for Problem Solving]. Moscow: Izd-vo Rossiyskogo otkrytogo universiteta [Russian Open University Publishing], 140 p. [in Russian].

3. Locke, J. (2008). Dumky pro vykhovannia. Istoriia zarubizhnoi pedahohiky. Khrestomatiia [Some Thoughts Concerning Education. History of Foreign Pedagogics. Reading-book] (eds. Ye. Kovalenko, N. Bielkina), Kyiv: Tsentr navchalnoi literatury, p.186-201. [in Ukrainian].

4. Kontseptsiia rozvytku dystantsiinoi osvity v Ukraini, zatverdzhena Postanovoiu MON Ukrainy vid 20 hrudnia 2000 [Development Concept of Distance Education in Ukraine, approved by the Resolution of the Ministry of Education of Ukraine of December 20, 2000]. http://www.osvita.org.ua/distance/pravo/00.html

5. Dmitrieva, L. & Likhachev, D. (Ed.). (1969). “Izbornik”. Sbornik proizvedeniy literatury drevney Rusi [Anthology. Composite Book of Literature of the Ancient Rus]. Moscow: Khudozhestvennaya literatura, 800 p. [in Russian].

6. Delokarov, K. Kh., Branskiy, V P. & Pozharskiy, S. D. et al. (2003). Sinergetika i poznanie sotsialnykh transformatsiy [Synergetics and Cognition of Social Changes]. Sinerget. paradigma. Chelovek i obshchestvo v usloviyakh nestabilnosti [Synergic Paradigm. Man and Society in a Volatile Environment]. (Ed.). O. N. Astafeva, Moscow: Progress-Traditsiya, p. 18-36. [in Russian].

7. Sukhomlynska, O. V. (Ed.). (2005). Ukrainska pedahohika v personaliiakh - ХІХ stolittia [Ukr. Pedagogics in Personalities - ХІХ cent.]. Textbook for College Students, in Two Volumes, Kyiv: “Lybid”, vol. 1, p. 133 - 136. [in Ukrainian].

Анотація

УДК 37.015 - 042.65

Становлення проблеми розвитку автономності особистості в діяльності. Роман Попов, кандидат наук з державного управління, доцент кафедри романо-германських мов і перекладу Національний університет біоресурсів і природокористування України, м. Київ

Актуальність нашого дослідження полягає в науковому обґрунтуванні та теоретичному висвітлені проблеми становлення і розвитку автономності особистості в діяльності. Наукове розуміння категорії автономності особистості в діяльності ми вбачаємо у тому, що соціальні процеси в суспільстві висувають перед системою освіти вимогу формувати особистість, здатну до автономності та особистої відповідальності в умовах мінливого і динамічного світу. Явище автономності в науково-категоріальному визначенні є відносно новим для дидактики вищої школи, хоча сам феномен автономності можна вважати всебічно дослідженим у царинах філософії, педагогіки, психології.

Ключові слова: автономність, самоефективність, розвиток, студент, саморегуляція, вищий навчальний заклад, самостійна освітня діяльність.

Аннотация

Становление проблемы развития автономности личности в деятельности. Роман Попов, кандидат наук по государственному управлению, доцент кафедры романо-германских языков и перевода Национальный университет биоресурсов и природопользования Украины, г. Киев

Актуальность нашего исследования заключается в научном обосновании и теоретическом освещении проблемы становления и развития автономности личности в деятельности. Научное понимание категории автономности личности в деятельности мы видим в том, что социальные процессы в обществе выдвигают перед системой образования требование формировать личность, способную к автономности и личной ответственности в условиях меняющегося и динамичного мира. Явление автономности в научно-категориальном определении является относительно новым для дидактики высшей школы, хотя сам феномен автономности можно считать всесторонне исследованным в сферах философии, педагогики, психологии.

Ключевые слова: автономность, самоэффективность, развитие, студент, саморегуляция, высшее учебное заведение, самостоятельная образовательная деятельность.

Annotation

The problem of formation and development of the individual independent activities. Roman Popov, Ph.D. (Public Administration), Associate Professor of the Roman and German Languages and Interpretations Department, National University of Life and Environmental Sciences of Ukraine, Kyiv

The article deals with the scientific rational and theoretical justification of the problem of formation and development of the individual independent activities. The author investigates the understanding of the category of individual autonomy activities and highlights that the social processes of the society lay down and demand the formation of the individual that is able to act independently and possesses the personal responsibility in the changeable and dynamic world. The concept “autonomy " in the scientific and categorical sense is relatively new for the high school didactics, even though the phenomenon itself can be considered to be profoundly studied in the spheres of Philosophy, Pedagogy, and Psychology.

The author describes the general level of the results of the research of formation of the psychological and pedagogical problem of the development of the individual independent activities.

The author considers the genuine analysis of the scientific phenomenon of the formation of the individual autonomy activities from the prospective of the insight into the historical and didactic context of the problem. In conclusion, such personal worldview and convictions can be considered as an example of autonomy activities. From this prospective, the pedagogical concepts of the Soviet totalitarian era, which were standing out against the official pedagogic, can be considered as an example of autonomy of mentality and actions.

The author means the indigenous pedagogical systems of Vasyl Sukhomlynskiy and those offered by other innovative educators (of the late 80th of the XX century). The domination of the universal human values over the class-specific ones, attempts to withdraw from the ideological dogmas and pedagogical cliches are the consequences of the individual perception of the pedagogical environment.

This brief historic background explicitly proves the topicality of the chosen direction of the scientific research, and the variety of opinions concerning the essence and forms of the individual in the society serve as a solid argument to delve into the scientific legacy of humanitarian disciplines of the studying of this phenomenon.

Keywords: autonomy, self-efficacy, a development, a student, self-regulation, a high educational institution, an individual educational activity.

Размещено на Allbest.ru