Організаційно-педагогічні засади опіки над дітьми в Галичині (1900-1939 рр.)

Ореста Євгенівна Карпенко,

кандидат педагогічних наук,

доцент кафедри загальної педагогіки

та дошкільної освіти,

Дрогобицький державний педагогічний

університет імені Івана Франка,

вул. Франка, 24, м. Дрогобич, Україна

У статті висвітлено еволюцію організаційних форм надання опіки українській дитині у Галичині. Розкрито діяльність сиротинських рад (громадської, парафіяльної), товариства «Шкільна поміч» (1910), Українського Крайового Товариства охорони дітей і опіки над молоддю (1917). Акцентовано увагу на організації опіки над немовлятами, дітьми дошкільного й шкільного віку, сиротами, морально-релігійному вихованні, задоволенні життєво необхідних потреб, матеріальній опіці. З 'ясовано, що зусилля педагогів сконцентровані на виявленні дітей, які потребують опіки, аналізі причин занедбаності дітей, застосуванні відповідних засобів допомоги, створенні бурс, захоронок, сиротинських гнізд.

Ключові слова: опіка, сиротинська рада, «Шкільна поміч», діти-сироти, безпритульні діти, Галичина.

опіка український дитина сиротинський шкільний

Постановка проблеми

Аналіз останніх досліджень і публікацій. З початком ХХІ ст. активізуються історико-педагогічні дослідження, присвячені проблемам національного виховання, теорії і практики опіки громадських, культурно-просвітницьких товариств та організацій у різний період розвитку українського суспільства (Т. Завгородня, Р. Волянюк, І. Курляк, Б. Ступарик, М. Стельмахович, М. Чепіль). Теоретико-методологічні й орагнізаційно-методичні засади соціально-педагогічної роботи з дітьми-сиротами висвітлені у працях Л. Артюшкіної, М. Галагузової, Л. Коваль, А. Капської, В. Оржеховської, А. Поляничко, Л. Штефан. Дослідженню історії становлення та розвитку інтернатних закладів освіти присвячено розвідки вітчизняних науковців (А. Бондар, Л. Вовк, В. Вугрич, Л. Канішневська, Б. Кобзар). Означена проблема знайшла висвітлення також у низці дисертацій (Р. Волянюк, І. Комар, І. Плугатор, Л. Фуштей). Незважаючи на досить значну кількість досліджень з проблем опіки дітей в історії вітчизняної педагогіки, окремої узагальнювальної наукової роботи з проблеми, зазначеної у заголовку цієї статті, поки що немає.

У другій половині ХІХ ст. опікунська діяльність у Галичині активізується завдяки старанням А. Шептицького, котрий став духовним наставником української молоді, меценатом (очолював товарситва «Захист для сиріт імені митрополита Андрея Шептицького», Український єпархіальний комітет), опікунській діяльності монаших чинів (сестер Василіянок, сестер Йосифіток, сестер Студиток, сестер Служебниць, отців Студитів, отців Редемптористів). Вони опікувалися захоронками, бурсами, допомагали при заснуванні вакаційних осель, створювали сиротинці, навчальні заклади тощо. Опіка над дітьми виступає одним із пріоритетних завдань просвітницьких товариств та організацій, діяльності українських педагогів (М. Галущинський, Ю. Дзерович, І. Калинович, М. Конрад, А. Шептицький, І. Ющишин), які згодом узагальнили організаційно - методичні засади опіки у краї.

У досліджуваний період організаційні форми опіки еволюціонували. Важливим засобом підтримки дітей та молоді були сиротинські фонди. Практика соціальної допомоги дітям-сиротам, соціально незахищеним дітям була пов'язана з милосердям і благодійністю. Уперше сиротинська рада була заснована в Австрії у 1900 р., а згодом - у Галичині. Однак, у перші роки її діяльності було зроблено дуже мало, оскільки функціонувало всього кілька Рад сиротинських «на такім значнім просторі - се камінчик супроти гір», - писав І. Ющишин. Тільки у 1907 р. з ініціативи надопікунчих судів і Шкільної крайової ради організація сиротинських рад продемонструвала реальну роботу [8, с. 118].

Сиротинська рада як суспільна інституція мала велику перевагу над подібними публічними закладами, насамперед тому, що вона не мала жодної екзекутивної влади, лише могла послуговуватися якнайбільшим моральним впливом. Саме у цьому полягали її сила і значення у суспільному житті. Рада була яскравим плодом культурної зрілості організованих народів і вказувала на те, що в майбутньому буде сприяти не лише моральному розвиткові громадян, але й поступу, бо «вона своєю силою покаже людям наочно, до чого зможе привести робота, побудована на добрі до ближнього» [8, с. 118].

На початку ХХ ст. існували громадські й парафіяльні сиротинські ради. Головою громадської ради міг бути начальник громади, парафіяльної - священик. З-поміж членів ради вибирали так званого сиротинського батька, в обов'язки якого входила опіка над сиротами в громаді (парафії), їх моральна підтримка, а також надання інформації членам ради. Сиротинськими батьками були вчителі, бо селяни не завжди розуміли, суть і коло обов'язків, покладених на них. Учитель мав бути душею ради, розуміти й відчувати долю сиротини, давати відповідну пораду і підтримку, виконувати гуманно суспільну справу, рятуючи «одиниці перед моральним упадком, даючи суспільності добре виховані й пожитечні діти» [8, с. 151].

Кожна рада щороку звітувала про свою діяльність на опікунському суді (у січні), мала право вносити подання, маючи на увазі «добро сироти». Моральним обов'язком ради було з'ясування умов життя кожної соціально занедбаної дитини у своїй громаді.

Члени ради мали визначене коло обов'язків: нагляд за сиротами, нешлюбними дітьми у селі, забезпечення їм морально-релігійного виховання, підготовка до вибору майбутньої професії, до самостійного життя, з'ясування причин загрози їхньому життю, погіршення матеріальної ситуації, непорозуміння, особисті потреби і проблеми, пов'язані зі зміною місця перебування опікунів тощо. Важливим моментом було налагодження атмосфери довіри і бажання щирого спілкування. Морального впливу рад для виховання майбутньої сироти було замало, бо їм, крім моральної опіки, потрібна ще матеріальна допомога, яку з лютого 1905 р. надавав Крайовий сиротинський фонд. Допомога на виховання сироти чи соціально занедбаної дитини з сиротинського фонду призначалася на підставі клопотання одного з родичів, офіційних опікунів, верхівки громади, місцевої сиротинської ради.

У міжвоєнний період опіка міських та сільських дітей дошкільного віку була у центрі уваги педагогів і громадськості. Тогочасна преса відзначала, що дитину міської бідноти здебільшого формують вулиця і «непрохані сусіди», оскільки батьки весь день на роботі, а тому не мають для виховання дітей ані часу, ані відповідного хисту. Аналогічна ситуація із вихованням дітей у селі, де влітку цю роль виконує сільська вулиця, а взимку - традиційна «українська піч». Педагоги і просвітянські діячі засновували захоронки, дитячі садки та вакаційні оселі, «де б дітвора з ранніх літ виховувалася на добрих і примірних громадян, а відповідно підібраними педагогічними засобами виробляла в собі почуття обов'язку, громадської відповідальности, національного духа, єдности і братерства» [6, с. 7].

Для педагога важливим було врахування індивідуальних особливостей розвитку дитини. Він пропонував організувати опікунсько-виховну діяльність серед дітей, виокремивши три вікові групи: перша - діти віком 4-7 років, друга - 8-13, третя - 14-18. Другу і третю групи доцільно поділити на підгрупи за статтю (хлопці і дівчата). Кожна з груп повинна налічувати не більше 40 осіб і складатися із гуртків. Опікун (наставник, керівник гуртка) дбає про індивідуальний розвиток дитини, задоволення її потреб, урахування її інтересів і зацікавлень, сприяє тому, щоб вона «весь час була зайнята діяльністю, щоб з радістю приходила на заняття у визначений час і з жалем ішла додому» [1, с. 13].

У роботі з дітьми дошкільного віку важливе значення має особа опікуна (вихователя), який упродовж певного періоду виконує обов'язки матері: дбає про розвиток пізнавальних інтересів дитини, формує любов до найближчого оточення, виховує самостійність, гартує характер. З цією метою використовують гру як одну з особливих форм виховання дитини. Характеризуючи методи і цілі народної освіти, М. Галущинський порівнював гру з життям громади і держави у мініатюрі.

У грі дитина вчиться товариських чеснот, засвоює морально-етичні норми суспільства і сім'ї, а також скеровується до активної життєвої діяльності, у неї зникають сваволя, егоїзм. Під впливом гри дитина полюбить життя і ввійде у нього сильною. Корисно проводити також світоглядні бесіди, пояснювати «світляні образи», даючи дітям можливість самим спостерігати, розповідати, аналізувати. Для дитини найбільша користь і найвища насолода, якщо вона зуміє відкрити для себе щось нове. «А те все навіяти любов'ю до дітей, оповити рідним чаром, відтак загрівати до любови всього, що рідне, виховувати малих громадян до громадянських чеснот, підготовляти їх до пізнішого життя - яка це висока праця, праця, якої наслідків ми не в силі обчислити, а яка дасть нам цілі лави одиниць, на яких сміло, сильно й непохитно опреться дальша будучність народа» [2, с. 14].

У роботі з дітьми, що входять до другого і третього відділів, головну увагу слід звернути, як радить М. Галущинський, на виховання громадянських цінностей. Щоб досягти цього, варто поодинокі відділи згрупувати в об'єднання, товариства, наприклад, імені Шевченка, Грінченка, Франка тощо, керівництво якими дітвора або молодь візьмуть у свої руки, а опікуни лише скеровуватимуть їх у бажаному напрямі. Мета таких об'єднань може бути різною: організація бібліотек, передплата часописів і книг, політичної преси. Юних громадян змалечку привчають пам'ятати про різні пожертви на народні потреби: допомогу сиротам, інвалідам, самотнім, а також молоді, яка прагне продовжити навчання у вищих школах. Об'єднання беруть на себе зобов'язання утримувати в порядку і оберігати могили полеглих героїв, що віддали життя задля кращого майбутнього підростаючого покоління. Наставник не має права пропустити жодної події чи річниці минувшини і сучасності, щоб у відповідний день згадати про це хоч декількома словами з метою закріплення знань та утвердження у своїх підопічних національної свідомості.

Висновки та перспективи подальших досліджень

Перспективи подальших досліджень вбачаємо у вивченні гендерного аспекту опіки, феномену стигматизації дитини в інституційних формах опіки.

ORGANIZATIONAL AND PEDAGOGICAL PRINCIPLES OF CHILD CARE IN HALYCHYNA (1900-1939)