Розвиток педагогічної освіти в Україні у 20-30-і роки ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 37.09

Центрально-український державний педагогічний університет

імені Володимира Винниченка

РОЗВИТОК ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ У 20-30-і РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ

РАДУЛ О.С.

Постановка та обгрунтування актуальності проблеми. Нині, як і сто років тому, перед країною постає завдання реформування вищої освіти, тільки тоді цілі були інші - не зменшити, а збільшити кількість навчальних закладів для підготовки фахівців для різних галузей народного господарства. Освіта народу була одним із провідних завдань усіх українських урядів 1917-1920 рр. - Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, більшовиків. Усі вони прагнули втілити в життя демократичні принципи освіти - всезагальність, доступність, рівність, безкоштовність, навчання рідною мовою. Так склалося історично, що у 1919-1920 рр. утверджується при владі уряд більшовиків та створюється Українська Соціалістична Радянська Республіка. Організація системи освіти була покладена на Народний комісаріат освіти (НКО). У статті ми зупинимося на проблемі розбудови педагогічної освіти в Україні у 20- 30-і рр. ХХ ст.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. З-поміж досліджень історії педагогічної освіти останніх десятиліть виокремимо монографії Майбороди В. «Вища педагогічна освіта в Україні: історія, досвід, уроки (1917-1982 рр.)» (1992) [5], Постолатія В. «Педагогічна освіта на Кіровоградщині (1865-1965 рр.)» (2006) [8], Радул О. «Історія вищої школи Європи (V ст. - середина ХХ ст.)» (2011) [9], навчальний посібник Алексюка А. «Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія» (1998) [1].

Мета статті. У нашій статті акцентуємо увагу на типах педагогічних шкіл, що існували в Україні та особливостях розвитку педагогічних навчальних закладів у нашому місті, який у 20-30-і рр. називався Єлисаветград (до 1924), Зінов'євськ (до 1934), Кірове (до 1939), Кіровоград.

Виклад основного матеріалу дослідження. Діяльність Народного комісаріату освіти фактично розпочалася у 1920 р., з того ж часу почалася безпосередньо перебудова системи вищої освіти. Законодавчо це було закріплено у «Схемах народної освіти УСРР» (1920) та «Кодексах законів про народну освіту в УСРР» (1922).

24 лютого 1920 р. Наркомос України розіслав «Тимчасову інструкцію губернським відділам народної освіти», в якій наказувалося провести низку термінових заходів у галузі вищої освіти, і зокрема розпочати організацію інститутів народної освіти (ІНО) відповідно до вимог української радянської школи. Керівництву вищими навчальними закладами пропонувалося створити на місцях управління вищими школами, що мали безпосередньо підпорядковуватися Наркомосу [2]. Права і функції управлінь визначалися спеціальною інструкцією. Вони мали керувати всім життям ВНЗ. Однак адміністративно-технічні функції належали вищим школам. В управліннях створювалися відділи: науково- академічний, адміністративно-академічний, господарсько-фінансовий, соціального забезпечення студентів.

Важливим етапом у розбудові вищої школи стала «Інструкція Управління вищої школи на місцях», видана Наркомосом України 9 червня 1920 р., яка фактично виконувала роль тимчасового статуту ВНЗ. У ній визначався напрям перебудови навчально-методичної роботи і реорганізації старих вищих закладів освіти, зокрема на базі історико-філологічних та фізико- математичних факультетів університетів пропонувалося створення педагогічних навчальних закладів [2].

Відповідно у дореволюційних університетах ліквідовувалися історико-філологічні та фізико-математичні факультети. На їхній основі почали створювати інститути народної освіти (ІНО). Так, згідно з постановою управління вищих шкіл (УВШ) міста Києва від 20 липня 1920 р. на базі історико-філологічного факультету університету св. Володимира і Вищих жіночих курсів було утворено Вищий інститут народної освіти ім. Михайла Драгоманова (ВІНО). Вища Наукова Рада УВШ обрала перший академічний склад інституту у кількості 34 особи, які на першому організаційному засіданні 23 липня розглянули план організації інституту, тимчасовий статут «Положення про управління ВІНО», затверджений 6 серпня 1920 р.

ВІНО ім. М. Драгоманова поділявся на такі факультети, відділи та школи: «1) факультет шкільної освіти з двома відділами - гуманітарним і природничим (з підвідділами фізико-математичним, неживої і живої природи, географічним і агрономічним); 2) факультет дошкільної освіти. Передбачалося відкриття ще двох факультетів - позашкільної освіти і трудових процесів» [4, с. 89-90].

Історико-філологічні, юридичні, фізико- математичні та природничі факультети університетів реформувалися як педагогічні факультети чи інститути. педагогічний навчальний технікум інститут

З 1920 р. інститути народної освіти утворюються і на базі дореволюційних учительських інститутів.

Наприкінці 1920 р. у складі Наркомосу утворюється Головний комітет професійно- технічної та спеціально-наукової освіти (Укрголовпрофос), який здійснював керівництво робітничою, професійною і вищою спеціальною освітою. Відділи вищих навчальних закладів і професійної освіти, що до цього існували у складі Наркомосу, були ліквідовані.

У 1921 р. Наркомос остаточно ліквідував усі університети, розглядаючи їх як найбільш консервативну форму старої вищої освіти. На їх основі продовжили створення інститутів народної освіти.

В ІНО з метою забезпечення підготовки працівників для всіх установ і закладів народної освіти в 1921 р. організовувалися відповідні факультети:

- факультет соціального виховання (факсоцвих) для підготовки працівників вищої кваліфікації в установах соцвиху (дитсадках, дитбудинках, школах);

- факультет професійної освіти (факпрофос), завданням якого був випуск працівників і викладачів профшкіл ФЗУ (фабрично-заводське учнівство) і частково технікумів;

- факультет політосвіти (політос), що готував працівників політосвітніх установ з урахуванням специфіки проведення організаторської, пропагандистської і культурно-освітньої роботи [3; 9].

Факультети соціального виховання відкривалися в усіх інститутах народної освіти, а факультети професійної освіти - лише в тих, що створювалися на базі колишніх університетів. Так, станом на 1 жовтня 1921 р. у Києві, Харкові, Одесі і

Катеринославі діяли ІНО у складі двох факультетів: соціального виховання і професійної освіти. Через реорганізацію учительських інститутів у Вінниці, Чернігові, Глухові, Житомирі, Миколаєві, Херсоні, Полтаві, а також державного університету в Кам'янці-Подільському та історико- філологічного інституту у Ніжині було засновано 9 ІНО в складі одного факультету.

В Одесі був заснований факультет політосвіти. У Києві та Одесі створені відділення для підготовки спеціалістів із дитячої дефектології. Загальна кількість студентів на всіх курсах навчання становила на факультетах соціального виховання 1321 особу, на факультетах профосвіти - 5116 осіб [1].

Відповідно до законів України про освіту вищу школу представляли технікуми та інститути. Технікум готував працівників вищої кваліфікації певної вузької галузі народного господарства і державного будівництва. Інститут готував організаторів вищої кваліфікації для широких галузей. Над вищими навчальними закладами знаходилися науково-дослідні кафедри (як при ВНЗ, так і окремо) і науково-дослідні інститути на чолі з Академією наук України [2].

Передбачалося, що типи профшкіл, технікумів та інститутів, диференціація і обсяг їхніх навчальних програм визначатимуться Головпрофосвітою відповідно до стану виробництва в країні. Така організація народної освіти, побудована на засадах професійної освіти, зумовлювалася потребами господарського і культурного життя країни того часу.

У виробничій програмі

Укрголовпрофосу на 1922 р. зазначалося, що в основу системи педагогічної освіти покладалися такі принципи:

1) система педагогічної освіти є системою вищої освіти;

2) вища педагогічна освіта будується за функціональними ознаками - Соцвих, Профос, Політосвіта. Вона повинна готувати працівників освіти, організатора, який володіє всіма методами дитячого виховання і педагогічної роботи з підлітками та дорослими.

Згідно з «Кодексами законів про народну освіту в УСРР» основними типами закладів професійної освіти для підготовки учительських кадрів були такі: інститути народної освіти (ІНО), педагогічні технікуми з відділами соціального виховання, професійної освіти і політосвіти.

У 1923 р. ІНО відкривається у Луганську на основі переведених з Єнакієво трирічних вищих педагогічних курсів. Станом на 1 січня р. в Україні діяло 14 інститутів народної освіти. Однак, у 1924 р. через матеріальні труднощі Глухівський і Вінницький ІНО перестали функціонувати, на їхній базі відкрилися вищі педагогічні курси [9]. У р. у Харківському інституті народної освіти відкривається факультет політосвіти [10]. У 1927/1928 навчальному році в Україні діяло 12 інститутів народної освіти, в яких навчалося 6899 студентів [7, т. 3, стб. 601602].

Факультети професійної освіти готували вчителів-предметників. Форми і методи навчання застосовувалися різноманітні - лекції, бесіди, семінари, реферати, практичні заняття в кабінетах і лабораторіях, екскурсії, відвідування фабрик тощо. Перевага надавалася практичним заняттям, які розвивали самодіяльність студентів.

Факультети соціального виховання була абсолютно новими. Основне завдання їх роботи полягало у підготовці педагога- колективіста, організатора дитячого життя в колективі, який би знав природу дитини і відповідно був би здатний виховувати її від народження до юності. На таких факультетах готували різних фахівців. Так, шкільна секція готувала кадри для старшого концентру єдиної трудової школи-семирічки; дошкільна секція - для дошкільних закладів (дитячих будинків, садочків і т.і.); секція комуністичного дитячого руху - піонерських працівників; педологічна - відповідних працівників для різних установ. Також здійснювалася підготовка кадрів для боротьби з малолітніми та неповнолітніми правопорушниками [10].

Для підготовки працівників для єдиної трудової школи в багатьох містах України відкривалося чимало педагогічних начальних закладів. У Єлисаветграді місцевою владою 1 червня 1921 р. було відкрито вищі трирічні педагогічні курси, які прирівнювалися до технікуму і відносилися до вищих закладів освіти, у складі трьох класів - одного першого і двох підготовчих. Перший клас мав історико-філологічне, біологічне і фізико- математичне відділення [8].

На педкурси в Єлисаветграді приймали насамперед сільську молодь за направленням різних організацій, оскільки виробничий ухил був сільськогосподарський, а на вільні місця - і мешканців міст. Предмети викладання поділялися на три цикли: педагогічний, суспільний і виробничий. До педагогічного входили, зокрема, такі дисципліни: вивчення дитячих закладів, психологія, основи педології, принципи трудового виховання, робота на селі з дорослими, педагогічні системи, дидактика, гігієна, основи дефектології, статистика народної освіти, дитячий рух.

У 1925 р. педкурси у Зінов'євську (колишньому Єлисаветграді) стають педагогічним технікумом. Випускники педтехнікуму були фахівцями початкової освіти, однак при потребі могли викладати предмети і в будь-яких класах семирічки, хоча і не мали відповідної методичної підготовки.

У 20-і роки велика увага приділялася українізації освіти та навчанню національних меншин рідною мовою. Одна з перших постанов ВУЦВК та РНК України від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зазначала, що внаслідок вікового утиску виникла нерівність культур народів і щоб її позбутися, необхідно «збільшити українізацію всього державного апарату», протягом найближчого часу зосередити увагу держави на поширенні знання української мови. Водночас постанова закріпила права нацменшин у мовній сфері, підтвердила конституційну рівність мов усіх національностей, які проживали на території України [1].

Втілюючи постанову у життя, розпочалася активна робота з підготовки вчителів для національних шкіл різних народностей. Учителів для єврейських шкіл готували педагогічні технікуми в Києві, Харкові, Вінниці, Житомирі, а також відділення при робітфаці Одеського інституту народної освіти. В Одеському ІНО, а також у педтехнікумах Хортиці та Пришиба Мелітопольського національного округу готували вчителів для німецьких шкіл, у Київському педтехнікумі - для польських, у Преславському педтехнікумі

Мелітопольського округу - для болгарських.

Розв'язанням проблеми національного шкільного будівництва й, зокрема підготовки вчителів, опікувалися відповідні структури (відділи, бюро, секції) при ЦК КП(б)У, а також національні секції при Наркомосі України.

У 1931 р. підготовку вчителів для шкіл національних меншин в Україні здійснювали Київський польський інститут соціального виховання, Одеський німецький інститут народної освіти з відділеннями німецької та єврейської мов, а також 10 педагогічних технікумів, зокрема, єврейських - 3 (610 студентів); російських - 2 (140 студентів); німецьких - 1 (295 студентів); болгарських - 1 (190 студентів); польських - 1 (140 студентів); грецьких -

1 (270 студентів); молдавських - 1. Загалом у цих закладах навчалося 1710 студентів. Діяв також татарський відділ при грецькому педагогічному технікумі у Маріуполі (35 студентів) і чеський відділ при українському педтехнікумі (40 студентів) [1]. Програма навчання передбачала вивчення історії України, історії освіти та педагогічної думки в Україні, краєзнавства, української мови і літератури.

Успішною була українізація вищих шкіл, яка розпочалася з декрету Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Передбачалося запровадити викладання українською мовою насамперед у педагогічних, сільськогосподарських, соціально-економічних навчальних закладах.

Найбільш активно цей процес виявився у педагогічних закладах. Так, за 4 роки (1923-1926) загальна кількість українських педагогічних інститутів з українською мовою викладання зросла з 30,8 % до 41,7 %. Водночас більше ніж удвічі (з 23,1 до 58,3 %) збільшилася кількість інститутів із двомовним викладанням (українською і російською мовами) за рахунок третьої групи двомовних інститутів, викладання в яких велося російською мовою та мовами національних меншин. На 1929 рік у понад 30 % вищих навчальних закладах навчання проводилося винятково українською мовою [1, с. 187, 188].

З 1929 р. почалася уніфікація народної освіти у межах СРСР. З цього часу в Україні на технікуми покладалося завдання готувати фахівців середньої кваліфікації, а на інститути - вищої.

Із упровадженням єдиної системи вищої освіти найбільші, добре забезпечені навчально-матеріальною базою технікуми перетворювалися на інститути. У галузі педагогічної освіти до таких належали Глухівський і Уманський [6, с. 141-145; 9, с. 319-320].

У зв'язку із упровадженням у 1930 р. обов'язкового початкового навчання збільшується потреба у вчителях, що зумовлює і перебудову системи педагогічної освіти. У липні 1930 р. уряд СРСР ухвалив постанову «Про реорганізацію вищих навчальних закладів, технікумів і робітничих факультетів», а в серпні - «Про реорганізацію мережі і систем педагогічної освіти в Україні». Згідно цих документів установлювалися такі три типи навчальних закладів:

а) вищі педагогічні школи - педагогічні інститути;

б) середні педагогічні школи - педагогічні технікуми;

в) дво- і однорічні педагогічні курси [3;

До вищої ланки педагогічної освіти належали:

1. Інститути соціального виховання з такими факультетами: а) шкільним, який готував учителів старших класів трудшколи;

6) педолого-педагогічним, що здійснював підготовку дефектологів і працівників для роботи з неповнолітніми правопорушниками, викладачів педагогічних дисциплін для педтехнікумів, організаторів дошкільних закладів; в) позашкільного виховання, який випускав працівників комуністичного дитячого руху (комдитруху), організаторів дитячих клубів, кінотеатрів, бібліотек. Два останніх факультети відкривалися не в усіх інститутах.

2. Педагогічні інститути професійної освіти, мета яких полягала у підготовці педагогічних кадрів для ФЗУ, технікумів, вечірніх робітничих університетів та інших шкіл і курсів для дорослих.

3. Фізико-хіміко-математичні інститути, що готували вчителів ФЗУ, технікумів, робітфаків, робітничих університетів та шкіл і курсів для дорослих, а також наукових працівників.

4. Інститут лінгвістичної освіти для підготовки викладачів іноземних мов ВНЗ і технікумів та перекладачів вищої кваліфікації (у Києві).

5. Інститут фізичної культури, що виник у Харкові, готував організаторів фізвиховання, методистів для інститутів і технікумів [3].

Рада народних комісарів УСРР 11 серпня 1930 р. затвердила перелік інститутів і відділів. Серед 39 педагогічних вищих навчальних закладів був і Зінов'євський інститут соціального виховання [5], який вірогідно розпочав свою роботу ще з 1929/30 навчального року на базі педагогічного технікуму, а офіційно педтехнікум було реорганізовано в інститут соціального виховання 1 жовтня 1930 р. [8]. У 1933 р. відбувся третій і останній випуск інституту соціального виховання. Тоді його закінчило 95 осіб.

У наступні роки поступове охоплення загальним початковим навчанням усіх дітей відповідного віку, збільшення кількості семирічних та середніх загальноосвітніх шкіл знову зумовлює перебудову педагогічної освіти. Так, у 1933 р. частина інститутів соціального виховання та інститутів професійної освіти реорганізуються у педагогічні інститути. Найбільшими з них стають Київський, Харківський, Одеський, у яких встановлюється чотирирічний термін навчання і збільшуються набори студентів.

Інститут соціального виховання у Зінов'євську у 1933 р. реорганізується у педагогічний інститут у складі двох факультетів - фізико-математичного і хіміко- біологічного. Випускники інституту соціального виховання 1932 і 1933 років були зараховані на четвертий курс [8] і, відповідно, перший випуск педагогічного інституту відбувся вже у 1934 р.

Однак реформування педагогічної освіти на цьому не припинилося. Швидке збільшення семирічних шкіл у середині 30-х років зумовило гостру потребу в учителях старших класів. Педагогічні інститути не мали змоги підготувати необхідну кількість таких фахівців. Для розв'язання цієї проблеми, починаючи з 1935/36 н. р., у системі вищої педагогічної освіти організується новий тип навчального закладу літературних, фізико-математичних, хіміко- біологічних і педагогічних; для учительських інститутів - гуманітарних, біологічних і фізико-математичних.

- вчительський інститут з дворічним терміном навчання. 15 педагогічних інститутів були реформовані в учительські [3, с. 5].

Визначалася структура факультетів педагогічних і учительських інститутів. Для чотирирічних навчальних закладів передбачалася робота таких факультетів: історичних, географічних, мовно-

У 1935 р. на базі Кіровського педагогічного інституту був організований учительський інститут з дворічним терміном навчання у складі двох факультетів: фізико- математичного і природничо-географічного. У 1937 р. педагогічний інститут припиняє свою діяльність, а до цього часу учительський і педагогічний інститути діяли одночасно. Того ж року в учительському інституті був організований третій факультет

- мови та літератури з двома відділеннями - українським та російським.

Зміцнення навчально-матеріальної бази учительських інститутів, найбільшими з яких були Вінницький, Кіровоградський (Кіровський), Чернігівський і

Кременчуцький, сприяло перетворенню їх на педагогічні інститути у 1939 р. Одночасно при цих навчальних закладах та при Миколаївському, Харківському, Криворізькому та Запорізькому почали функціонувати й учительські інститути.

На початку 1941 р. у Дніпропетровську, Одесі і Харкові працювали педагогічні інститути іноземних мов. Загалом, у 1940/41 навчальному році в Україні діяло 24 педагогічні і 45 учительських інститутів [3].

Висновки та перспективи подальших розвідок напряму. Отже, особливістю педагогічної освіти в Україні у 20-і роки було те, що вищими навчальними закладами були Інститути народної освіти і педтехнікуми (до педтехнікуму прирівнювалися і вищі трирічні педагогічні курси). З уніфікацією вищої освіти у всьому СРСР (1929 р.) в Україні до вищої педагогічної освіти належали інститути соціального виховання, педагогічні інститути професійної освіти, фізико-хіміко- математичні інститути, Інститут лінгвістичної освіти, інститут фізичної культури. З 1933 р. частина інститутів соцвиху і профосвіти реорганізується на педагогічні інститути (з чотирирічним терміном навчання), а з 1935 р. створюються учительські інститути (з дворічним терміном навчання). У нашому місті у 20-30-і рр. діяли вищі трирічні педагогічні курси (1921-1925), педтехнікум (1925-1929), інститут соціального виховання (1929-1933), педагогічний (1933-1937 та з 1939 р.) та учительський (з 1935 р.) інститути.

Список джерел

1. Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія: Підручник / А. М. Алексюк. - К.: Либідь, 1998. - 560 с.

2. Вища школа УРСР за 50 років (1917-1967) (Історичний нарис): у 2 ч. - К.: В-во Київського університету, 1967. - Ч. 1 (1917-1945). - 395 с.

3. Івашина Г. З. 50 років системи педагогічної освіти Української РСР / Г. З. Івашина // Початкова школа. - 1977. - № 12. - С. 1-5.

4. Киевский университет. Документы и материалы. 1834-1984 / [сост. В. А. Замлинский, А. А. Буравченков, А. В. Долинский и др.]. - К.: Вища школа, 1984. - 191 с.

5. Майборода В. К. Вища педагогічна освіта в Україні: історія, досвід, уроки (1917-1985) / Майборода В. К. - К. Либідь, 1992.

6. Материалы по реорганизации вузов, втузов, техникумов и рабфаков СССР. - М.: Госиздат РСФСР, 1930.

7. Педагогическая энциклопедия: в 3 т. / [под ред. А. Г. Калашникова]. - М.: Работник просвещения, 1927-1929.

8. Постолатій В. В. Педагогічна освіта на Кіровоградщині (1865-1965 рр.) / Постолатій В. В. - Кіровоград: Нацвидав, 2006. - 144 с.

9. Радул О. С. Історія вищої школи Європи (V ст. - середина ХХ ст.) [монографія] / Радул О. С. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2011. - 536 с.

10. Харьковский государственный университет. 1805-1980. Исторический очерк. - Харьков: Вища школа. Изд-во при Харьк. ун-те, 1980. - 160 с.

Размещено на Allbest.ru