Говорити про європейський досвід автономії університетів можна дуже багато, оскільки це питання обговорюється і вирішується з перемінним успіхом роками, якщо не століттями. Автономія є одним із трьох основоположних принципів діяльності європейських університетів, що закріплено вже 388-ма підписами ректорів вищих навчальних закладів під Великою Хартією Університетів [1], 14 із яких - українські. Чи всі вони розуміють поняття автономії однаково? Звичайно, ні. Розуміння самого поняття автономії, її широти, способів діяльності в умовах автономії є різним залежно від країни, історичних передумов, традицій і культури в самих університетах, форм власності, загальної ситуації в країні.

Мета статті: тема автономії широко дискутується в Європі і, в зв'язку зі створенням спільного простору європейської вищої освіти (Болонським процесом), набула особливого значення. З одного боку, є намагання створити певні стандарти, спільні для всіх університетів з усіх країн, а з іншого, необхідно зберегти і навіть підсилити в багатьох країнах статус автономії університетів. Навряд чи можна досягнути спільної думки, однакового розуміння автономії. Це створює і складнощі, але є і позитивним, так само, як залишатиметься різниця між культурами, історичним розвитком країн, формами власності університетів. Тому і для наших українських університетів важливо сьогодні, проаналізувавши досвід, помилки і розуміння інших країн, вирішувати самостійно, якою є наша мета, яким є наше бачення майбутнього університетів і їхньої автономії, а досвід, який ми можемо порівнювати, аналізувати і використовувати, є величезним.

Перший західноєвропейський університет з'являється в кінці XI століття в Болоньї (Італія). Першим законодавчим актом щодо Болонського університету стала в 1158 р. хартія імператора Фрідріха Першого. Основою університету стали студенти, які з'їхалися з різних країн для вивчення юриспруденції. Особливо багато студентів приїжджало з Німеччини. У XII ст. студенти Болонського університету гуртувалися в земляцтва або земства. У XIII столітті земства злилися у дві корпорації - "цитрамонтанів" (студентів-італійців) і "ультрамонтанів" (іноземців). Кожна корпорація щорічно обирала з числа студентів свого ректора. Назва керівника студентської корпорації походить від латинського гесїог - начальник цеху. При ректорах формувалася рада виборних - представників земств. Професори Болонського університету вибиралися на певний термін, платню отримували за договорами. У договорі вони, зокрема, зобов'язувалися не викладати в інших навчальних закладах. Тривалий час навчання проходило в помешканнях самих лекторів, згодом почали орендувати приміщення. Особливістю цього університету була юридична спрямованість, провідними предметами викладання були класичне римське й більш сучасне канонічне право. Тільки в XIV ст. тут з'явилися факультети філософії, медицини й теології. Втім, чіткого розмежування між факультетами тоді не існувало; як не розмежовували викладачів і студентів; бувало, викладач одного факультету водночас був студентом іншого. Болонський університет набув величезної популярності. У XIII ст. загальна кількість його студентів доходила до 10 тисяч осіб.

Другим західноєвропейським університетом став Оксфордський (Англія). Роком його заснування вважається 1168-й. Спочатку під університетом тут розумілася сукупність будинків - "коледжів" - у яких мешкали студенти. Лекції читалися в помешканнях лекторів. Набір факультетів у Оксфорді був класичним: мистецький, богословський, медичний, юридичний. Цей університет відіграв вирішальну роль у формуванні англійської науки, адже він, на відміну від, скажімо, "всезагальної студії" в Парижі, яка була центром богословської схоластики й тому перебувала під пильним контролем католицької церкви, знаходився на периферії католицького світу. Тому в ньому не існувало істотних перепон для розвитку природничо-наукових ідей і навіть досліджень.

Протягом першої половини XIII ст. з'являються університети у Вінченці, Падуї, Неаполі (Італія), Кембриджі (Англія), Парижі (Франція), Сієні, Саламанці (Іспанія) [2; 3; 4, 272-273]. У цьому ж столітті склалася традиція, за якою право на відкриття університету надавали папа, імператор або король. Почасти через це фактичне заснування вищого навчального закладу й набуття ним офіційного статусу університету часто не збігалося в часі. Так, Кембриджський університет отримав цей статус у 1318 р., хоча навчальний заклад - його попередник - працював із 1209 р.

Вже перші західноєвропейські університети у стосунках із церковною та державною й місцевою владами досить швидко набули істотних привілеїв і внутрішньої автономії. Цьому сприяла, в першу чергу, діяльність самих університетів, спрямована на досягнення організаційної та академічної свободи. Адже в університетах панував культ знання. Причому, окрім Іесїіо (лекцій), важливою складовою навчального процесу тут були диспути, дискусії, обговорення. Завдяки останнім викладачі й студенти вдосконалювали логічні прийоми й мистецтво аргументації, вчилися відстоювати власні теоретичні позиції, спростовувати позиції опонентів. Видатними диспутантами стали, наприклад, француз Петро Абеляр, італієць Джордано Бруно. Предметом диспутів ставали дивні сьогодні, але традиційні для того часу, відірвані від реального життя релігійно-схоластичні "проблеми", наприклад: "як слід охрестити монстра з двома головами - як одну чи як дві особи?" [5, 248]. Учасники диспутів обговорювали також власні позиції, власні ідеї, що виходили за межі усталеного й канонізованого. Крім того, в університетах працювали магістри-дослідники, без обов'язків викладати, вони були покликані розвивати "науки". Провідні вчені західноєвропейського Середньовіччя й Відродження - Р. Гроссетест, Р. Бекон, В. Оккам, а також Микола Орем, Микола Копернік, Теофраст фон Гогенгейм (Парацельс), Андреас Везалій, Франсуа Вієт, Галілео Галілей, Йоган Кеплер - бодай недовго чи неофіційно працювали в університетах магістрами-дослідниками. Нарешті, в університетах встановлювалися демократичні норми; багато в чому студенти мали більшу вагу і вплив, ніж у наш час. Так, у Болоньї студентські корпорації не лише обирали ректорів і ради, а й мали вирішальне слово при укладанні договорів із викладачами. Студенти могли оштрафувати лектора, якщо він не дотримувався оголошеного ним лекційного курсу, уникав пояснень складних місць при викладі матеріалу, починав лекцію зі значним запізненням. У разі студентського бойкоту лектор ставав безробітним. Зазначені "вольності" пояснюються тим, що студенти, як правило, походили з небідних родин і особисто платили лектору. Лише у 1350 р. лектори вперше отримали заробітну плату від міста Болоньї.

Автономізації університетів сприяло ще й те, що студенти прибували на навчання з різних, часто досить віддалених регіонів, і не могли безболісно інтегруватися у місцеве життя. Відчуження, протистояння й навіть бійки між місцевим населенням і студентами були звичним явищем. За таких обставин боротьба за зміцнення власних прав була справою честі всього персоналу університетів. Поворотним рубежем у такій боротьбі стала в 1231 році папська булла ("Піддані наук" чи "Віддані наукам") [5, 247]. Вона узаконила й розвинула низку фактично вже існуючих університетських прав, обов'язків та правил, а саме: університети мали самостійно розробляти власні статути, навчальні плани, екзаменаційні вимоги, їм надавалося право вибору змісту й форм навчання. Одночасно прирівнювались одне до одного свідоцтва різних університетів про складання екзаменів. Ця булла стала законом: адже за умов тодішньої феодальної роздрібненості папство перебрало на себе функції найефективнішого об'єднуючого центру і ніщо істотне не вислизало з його уваги, слова "Рим сказав" мали магічну силу й означали: справа вирішена.

У XVI й XVII століттях у Західній Європі надзвичайно зростає авторитет науки. Вона набуває статусу соціального інституту. У 1660 році засновується Лондонське королівське товариство природознавців - зародок майбутньої академії наук. Через два роки це товариство узаконюється хартією англійського короля. У 1665 році виходять у світ перші періодичні наукові видання: "Філософські протоколи" Лондонського королівського товариства природознавців і "Газета вчених" у Парижі. У 1666 році організовується Паризька академія наук. У цей період окреслюються ідеали науковості - уявлення про досконалі властивості науки, про те, якою вона має бути, - що залишаються такими й сьогодні. Це істинність, обґрунтованість, автономність. Під істинністю розуміються як фактуальна (відповідність знання дійсності), так і нормативна (націленість пізнання на істину) характеристики. Обґрунтованість вимагає доведеності висновків (а не прийняття їх "на віру"), відповідності висновків принципу достатньої внутрішньонаукової (а не позанаукової) підстави. Автономність науки виступає, можна сказати, гарантом і її істинності, і її обґрунтованості.

Автономним наукове співтовариство стає тоді, коли має змогу самостійно визначати, по-перше, власні ідеали, цінності та цілі, по-друге, напрями, тематику й проблематику своїх досліджень. Не випадково автономність стає одним із наріжних установчих принципів Лондонського королівського товариства природознавців. У статуті товариства, розробленому Робертом Бойлем і Робертом Гуком, вказується, що метою товариства є вдосконалення знання за допомогою експериментів, без втручання у богослов'я, мораль, політику тощо [5, 269-270]. Мовляв, ми в ці сфери не втручатимемось, і вони в наші справи хай не втручаються. Кількавікова традиція автономних університетів стала однією з істотних передумов західноєвропейської розвиненої науки.

Зі слів Ректора одного з найстарших університетів Італії, університету м. Сьєни: "Університетська автономія в Конституції (Італії) є однією з автономій, яка визначає саму (Італійську) Республіку. Це є цінна перемога принципового характеру, і є нею ще й тому, що дає можливість кожному Університету проявляти себе в діях, які відповідають власним традиціям, власним особливим науковим прагненням і територіальним особливостям, які підштовхують до різноманітних ідей розвитку" [6, 7]. Автономія університетів гарантується Конституцією країни, а, отже, будь-який виступ за обмеження автономії може сприйматись як виступ проти Конституції [6, 8].

У Великобританії університети є автономними організаціями, створюваними відповідно до королівської хартії або парламентським актом. Фінансові питання вирішуються за участю представників широкої громадськості. Однак безпосередню відповідальність за фінансову діяльність ВНЗ несе його скарбник. Маючи досить високий ступінь автономії й вирішуючи самостійно велике коло питань, включаючи розподіл фінансових засобів, ці університети у той же час обмежені в прийнятті ряду рішень. Їх власні плани повинні враховувати національні потреби і можливості.

Бельгія - країна, де іноді може здатися, що університети є сильнішими за уряд, адже в XX ст. відставки міністрів освіти чи цілого уряду відбувалися через неприйняття їхньої політики університетами.

Це приклади країн, де автономія університетів є історичним надбанням, де саме поняття є цікавим для дослідження, але нам важко зрозуміти, як ми можемо їх використати для впровадження власної автономії, тому перейду до реальних прикладів запровадження автономії в університетах, із усіма помилками і досягненнями.

Португалія - в 1976 році принцип автономії університетів був записаним до Конституції країни. Ст.76 говорить: "Університети є автономними у визначенні власних правил і мають наукову, освітню, адміністративну і фінансову автономію, відповідно законодавства, та без упередження до відповідної оцінки якості освіти" [7]. Протягом 14 років автономія була досить декларативною і перебувала на етапі розвитку. В 1990 році принцип автономії був підтверджений законодавчими актами про вищу освіту, в яких були реально визначені засади автономії, державні університети отримали фінансову та адміністративну автономію, а також право самостійно впроваджувати власні навчальні програми, в той час як політехнічні і приватні університети повинні були затверджувати свої програми в Міністерстві освіти. Це викликало незадоволення останніх, підсилене ще й тим, що затвердження програм могло тривати роками. На жаль, в результаті боротьби в 2000 році і державні університети загубили автономію у визначенні навчальних програм. Відсутність чіткого розуміння розподілу обов'язків між державою і університетами протягом багатьох років, спроби контролювати лише академічні програми, але невміння міністерства визначити пріоритетні галузі в освіті, а також тенденцію змін у кількості студентів призвели до кризи на початку цього тисячоліття: держава передбачала зростання кількості студентів, а та зменшилася через демографічну ситуацію. Оскільки університети мали стратегії зростання, конкуренція між університетами за студентів збільшилася, що призвело до закриття слабших; був загублений баланс між потребами в спеціалістах на ринку праці і дипломованими спеціалістами - не було забезпечено потребу в деяких галузях, а, з іншого боку, підготовлені спеціалісти, яких ринок не потребував. (Наприклад, приватні університети зосередилися на спеціальностях, що вимагають менших затрат і дають досить гарантований дохід за коротший час, а в результаті країна отримала надлишок таких спеціалістів). В результаті, для вирішення проблеми, з приходом нового уряду в 2002 році розпочато публічне обговорення майбутнього вищої освіти і університетської автономії.

Португалія запровадила дуже цікаву і практичну систему управління науковими розробками з державним фінансуванням і, в той же час, без прямого втручання держави. Цю систему вивчають зараз інші європейські країни. Є затверджений бюджет фінансування науки. Яким чином його розподілити? Щорічно запрошуються до Португалії групи експертів з інших країн для оцінки всіх університетів і наукових центрів країни. За певною розробленою шкалою оцінки експерти виставляють бали за діяльність кожного з університетів за попередній рік. Залежно від кількості набраних балів визначається обсяг фінансування на наступний рік.

Спробуємо наблизитися до нас, як у географічному, так і в ситуаційному плані. Румунія ввійшла у 1989 рік втікачкою з соціалістичного блоку із системою освіти, дещо схожою на нашу, хоч і з коротшим періодом впливу соціалізму на країну. Але впливом достатнім, щоб в деяких елементах боротьби за автономію ми вбачали спільність із Україною. В 1989 було проголошено напрямок на розвиток автономії в університетах, і в 1991 році це було затверджено в Конституції. До 2001 року університети отримали право власності і право розпоряджатися землею і приміщеннями, право вибору управлінських органів і реальні права самостійної діяльності, причому ця автономія сягнула всіх рівнів - факультетів і кафедр. Університети отримали право самостійного визначення правил набору студентів без будь-якого втручання міністерства. В той же час університети отримували фінансування на навчання певної кількості студентів за тим, що ми називаємо державним замовленням. З'явилася можливість запрошувати тих викладачів, які університету були потрібні, і на період, який визначав університет, запрошувати професорів з Phd із закордону на постійній основі.

Запровадження навчальних програм і видача дипломів є в компетенції університетів, з фінансовим заохоченням напрямків, які відповідають пріоритетам країни і ЄС. Університети заохочувалися створювати центри якісних переваг, які отримують найкраще фінансування на конкурентній основі. Був скасований принцип "ВАКу" - тепер створення комісій з захисту Phd перебуває у компетенції університету.

Фінансування освітньої діяльності відбувається залежно від кількості бюджетних місць (контрактне навчання і доходи від нього віддані в повне розпорядження університетів). Наукове фінансування проектів відбувається на конкурентній основі.

Але запровадження автономії не є простим. Як воно не є простим і для наших університетів: навіть позитивні зміни, коли вони є кардинальними, болючі, а коли мету треба віднаходити в процесі змін, то вони є ще складнішими. Уряд Румунії у 2001 році спробував повернути процес назад - починаючи із скасування фінансової автономії і аж до призначення ректорів міністерством. Але за 12 років занадто багато було зроблено і були отримані відчутні позитивні результати, щоб можна було це зупинити.

автономізація університет західноєвропейський

Є приклади з країн Західної Європи, таких як Франція чи Німеччина, де роль держави та її вплив на університети є досить великими. Але і в країнах із сильною роллю держави в управлінні вищою освітою відбуваються дискусії щодо автономії і зміни в державній політиці. Так, Австрія рік тому запровадила новий принцип розподілу прав і відповідальності міністерства освіти і університетів. Тепер міністерство не визначає, на якій машині їздити ректору і як часто міняти в ній мастило. Воно робить дослідження ринку спеціальностей і фахівців, які потрібні зараз і будуть потрібні країні в майбутньому, замовляє та фінансує підготовку таких спеціалістів. При цьому університет бере на себе відповідальність за спосіб підготовки, за розробку потрібних програм і курсів. Міністерство не може сказати, що такого курсу немає в затвердженому переліку міністерства.

Ще рано говорити про результати, але, хоча деякі австрійські університети з побоюванням дивляться на збільшення відповідальності і обсягу роботи, до яких призводить автономія, німецькі університети вже виявляють зацікавленість у таких змінах. Як бачимо, досвід величезний. Не стверджуючи однозначно, що треба слідувати якійсь моделі (між іншим, узгодженої, або визнаної за "найкращу", не існує), але подивитись, які помилки краще не повторювати, і таким чином зберегти зусилля, кошти і час, можна. Разом із тим, можна виділити основні елементи поняття автономії, в кожному з яких, використовуючи баланс прав і відповідальності між державою і університетами, можна спробувати визначити формулу успіху:

1. наукова автономія;

2. освітня автономія;

3. адміністративна автономія;

4. фінансова автономія.

Адміністративна автономія - демократизація управління, і демократизація не лише в передані ректору прав на керівництво, а залучення до управління колективу університету, викладачів і студентів. Кожен вирішує певні питання на своєму рівні і відповідає за них. Навіть до визначення важливих стратегічних питань має залучатися колектив. Не повинно бути ставлення: "Стратегія - це моє, і більше ніхто не повинен це робити, крім мене".

Наукова автономія. Коротко хотілося б наголосити на різниці між нашою ситуацією і становищем університетів Західної Європи в питанні балансу між викладанням і наукою. У нас нагальним є питання про фактичне запровадження науки, яка в радянські часи була відокремлена від університетів і творилася в Академії Наук, в університети. В Європі, через історичну концентрацію зусиль саме на науці, викладання опинилося на другому плані, що викликало проблеми якості випускників і оцінки студентами викладачів. Тому там зараз постає завдання, як покращити рівень викладання і застосування одержаних знань, щоб випускник університету не повинен був перевчатися з теоретика на практика на робочому місці.

Результати соціологічних опитувань, проведених за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" групою соціологічного моніторингу проекту "Університетська автономія - складова громадянського суспільства".

Таблиця 1. Розподіл відповідей на питання: "Наскільки важливим, на Ваш погляд, для розвитку університетської автономії є нижче перераховані можливості?", подано об'єднані альтернативи "Дуже важливо" та "Швидше важливо", %

Масив: усі опитані (експерти 2006 р. n=286; 2016 р. n=231; викладачі 2006 р. n=844; 2016 р. n=584; студенти 2006 р. n=1605; 2016 р. n=1090).

Дуже важливо пам'ятати про те, що автономія це не лише наше право і майбутнє благо. Це також зростання відповідальності університету і кожного його співробітника перед суспільством у цілому.

Насамкінець. Наша стартова позиція - вихід із ситуації майже повної відсутності автономії. Порівняно із західними університетами, де автономія набувалася століттями, - це і складність, бо ми не маємо досвіду. З іншого боку, така ситуація є нашою перевагою - починаючи практично з нічого, ми маємо свіжий погляд на завдання, маємо більше можливостей визначити своє власне бачення автономії, знайти практичні, оригінальні рішення.

Література

1. Болонський університет. Велика хартія університетів [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.magna. charta.org/home.html. - Назва з екрану.

2. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура / М.В. Кордон. - Житомир: ЖІТІ, 2002. - 568 с.

3. Конституція Португальської республіки [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.parlamento. ptingles/cons - leg/index.html. - Назва з екрану.

4. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Львів: Світ, 1994. - 496 с.

5. Педагогическая энциклопедия. - М: Советская энциклопедия, 1964. - Т.3. - 766 с.

6. Скирбекк Г. История философии / Г. Скирбекк, Н. Г илье. - М.: Владос, 2000. - 799 с.

7. Cased Studies: Academic Freedom and University Institutional responsibility in Portugal. - Bologna: Bologna University Press, 2006. - 71 p.

Размещено на Allbest.ru