Українська народна іграшка як засіб художньо-естетичного, трудового і національного виховання

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Українська народна іграшка унікальне явище національної культури. Вона зберігає в собі інформацію того середовища й часу в якому була створена. В залежності від виду діяльності, світогляду, вірувань та вмінь їх авторів, іграшки набули тих чи інших смислових характеристик. Поєднуючи в собі різні функції: пізнавальну, розвиваючу, комунікативну, естетичну, ігрову, успадковані й збережені традиційні форми, іграшки є вагомим елементом і засобом навчання та виховання. З їхньою допомогою це найнеобхідніший спосіб навчання і розваги, без примусу, книг і фахівців. Дитя бавиться дорослий тішиться: говорить народна мудрість. Ігрові дії виникають насамперед з бажання і власної волі, а значить приносять радість та задоволення. З одного боку вчителю необхідно подавати насичений різноманітними вправами матеріал, а з іншого викликати цим матеріалом творчі реакції, відчуття, спостереження, думки, рухові форми і дії. Нині є нагальна потреба більш професійного використання народного мистецтва та іграшок у навчально-виховному процесі, але водночас існує проблема їх впровадження у цей процес. Нині існує реальна небезпека втратити народну іграшку і збитися на манівці, піддаючись спокусливим впливам чужих комп'ютерних програм, в яких подається шкідлива, а то й згубна інформація. Значна частина вихователів дошкільних навчальних закладів, вчителів початкових класів, свого часу мало вивчали, або не вивчали взагалі, художню працю (автентичне народне мистецтво) і художню культуру, традиції художнього ремесла, до яких належать іграшки, а звідси й не розуміння їх ролі та значення для розвитку дитини. Тож проблема вибору відповідних засобів і методів навчання нині актуальна як ніколи. За період існування СРСР у радянських школах намагалися змішувати народне мистецтво різних республік, запроваджували хохломське та городецьке малярство, ляльки-«матрьошки» з Росії та інше не притаманне нашим регіонам. У кожній країні світу є свої традиційно народні іграшки, як і народна педагогіка, народне мистецтво, культура, медицина, які є надбанням нації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв'язання проблеми. Першими в Україні публікаціями про народну іграшку були праці суботівського священика Марка Грушевського (родича історика М. Грушевського) подані в «Киевской старине» (1904 р.) «Дытячи забавы та гры усяки. Зибрани по Чыгырынщыни Кыивской губернии» та в записках НТШ у Львові (1906 р.) «Дитина у звичаях і віруваннях українського народу» [17, с. 246]. З того часу ця тема цікавила в окремих аспектах багатьох дослідників. Значним доробком відзначилися мистецтвознавці Л. Герус [2, 3], О. Найден [17, 18], М. Станкевич [1], актуальні питання порушила етнограф Л. Орел [19].

Народну іграшку з сиру на Гуцульщині досліджували Д. Гоберман [29], М. Грепиняк [8], М. Гринюк [10], О. Соломченко [21], В. Шухевич [27], М. Яновський [28] та інші. Про розвиток народних промислів і дрібної пластики (забавкарства) на Яворівщині писали: М. Гнатюк [5-7, 9], І. Гургула [4], Б. Жеплинський [13], Б. Стебельський [20], В. Стефак [22], Р. Чугай [25], технологію виготовлення забавок з дерева (візок, скриня, деркач) оздоблених мальованим традиційним орнаментом висвітлювали К. Кавас і Б. Тимків [23]. Важливі відомості про іграшки містить словник з декоративно-прикладного мистецтва за ред. академіка Я. Запаска [12] та мала енциклопедія українського народознавства за ред. професора С. Павлюка [16]. На важливість народного мистецтва, зокрема народної іграшки, для розвитку дитини вказували педагоги М. Стельмахович і Є. Сявавко, роль іграшки у педагогічній традиції народу висвітлювала професор Н. Лисенко [15] та художник В. Задорожний [14]. Актуальні питання збереження і розвитку іграшкарства порушив голова Національної спілки майстрів народного мистецтва О. Шевченко [26] та інші. Чимало професійних художників, скульпторів (Іван Гончар) звертали увагу на своєрідність народного мистецтва, зокрема іграшок і використовували їх у своїй творчості. Художниця Олена Кульчицька замальовувала писанки, іграшки із сиру (курочку, коника) на Гуцульщині, з дерева, глини в м. Яворові, Стара Сіль на Львівщині, ляльки на Поділлі, в с. Опішному на Полтавщині.

Народна іграшка є особливим видом художньої творчості. Найдавніші її зразки в Україні глиняні статуетки людей, тварин, птахів, знайдені археологами, сягають часів трипільської культури. Вони мали обрядове, ігрове та культове призначення, здавна використовували «хихички», «клевчики», «клепавки», які виконували відповідні функції. За біблійними сюжетами першим лялькарем був Бог. За своєю подобою він зліпив з глини «ляльку» чоловіка і вдихнув у неї душу. З тих прадавніх часів люди самі намагаються створити щось подібне. Іграшки, перш за все, це витвір мистецтва, художній образ, узагальнене зображення і відтворення життя. Ця специфічна галузь народної культури, педагогіки і народознавства, яка вже багато років є предметом досліджень етнографів, мистецтвознавців, культурологів і педагогів.

Народна іграшка свої форми, сюжети і теми черпає з природи. І не тільки тому, що виконана з природних матеріалів (дерева, соломи, глини), які є екологічно чистими, але й тому, що відповідає формам тварин, птахів, які є джерелом для вивчення і наслідування. Формування українського етносу відбувалося в тісному зв'язку людини з природою і народна іграшка стала посередником між ними. Нажаль сьогодні відходить у небуття народна селянська культура в селах, а з нею і народна іграшка. Її місце займають різні суто технічні засоби, які дозволяють людині відходити від природи та матеріалу. До того ж, нові предмети, техніка, не містять національних ознак, а мають загально цивілізаційні риси. Як пише О. Найден: «Користування такими речами та його перетворення на певний культ рано чи пізно має призвести до послаблення в людині етнонаціональних та індивідуальних начал і посилення в ній уніфікаційних тенденцій»[24, с. 3]. Він наголошує, що «одним із суттєвих засобів запобігання розвитку останніх є дитяче виховання, основу якого становлять мовний, фольклорний та іграшково-ігровий чинники»[Там же].

Сучасна початкова школа і дитячий садок покликані вирішувати одну із головних проблем педагогіки це виховання у дітей відчуття причетності до етнонаціональних, родових ціннісних засад і водночас підготовка їх до сприйняття сучасних технічних здобутків людства. Традиційна народна іграшка в міру позбавлена елементів зовнішнього етнографізму (яскравих кольорів, надмірної декорації), який притаманний псевдонародним виробам. Вже своєю образністю, простотою і змістовністю вона близька до витоків національних культурних традицій, генетично пов'язана зі сприйняттям дитини, покликана формувати у неї перші уявлення про світ, його систему координат. У народній іграшці закодована важлива інформація, містяться елементи ментального характеру, тому гра з нею автоматично створює передумови причетності до національних надбань і разом з мовою, співом колискових, казками, загадками та іншими творами фольклору, закладає в дитині ті підвалини, які стануть опорою в подальшому житті.

Багатство української народної іграшки в її різноманітності: від узагальнено-спрощених, примітивних, архаїчних глиняних, солом'яних, дерев'яних, сирних форм до дрібної авторської пластики професійних художників і майстрів декоративно-ужиткового мистецтва. Сюжетно-тематичне різноманіття пов'язане насамперед із світогляднофілософським мисленням авторів, їх психологією творчості і професійними навиками та вміннями. Водночас іграшки характеризують певний вид ремесла, його своєрідність, географію поширення, історичний аспект, обрядові традиції, наявність сировинної бази. Спробу їх класифікувати зробив О. Найден [24, с. 5, 6]. Подаємо її з певними змінами і доповненнями. Найбільш спрощеним і прямолінійним є поділ іграшок на дві групи:

• іграшки наділені пластичними, художньо-естетичними властивостями (ляльки, птахи, олені, баранці та інша дрібна пластика);

• іграшки механічні, спонукальні, основною функцією яких є результат дії (лук зі стрілою, свищик, деркач, тарахкальце, дзиґа тощо).

Складнішим за попередню є поділ за матеріалом і відповідно технікою виготовлення (їх ще розрізняють і за регіональним принципом):

• іграшки з дерева (возики, коники, пташки, деркачі) на Яворівщині Львівської обл.;

• глиняні іграшки в традиційних осередках гончарного промислу (Косів, Опішне, Ічня, Васильків, Дибинці, Бубнівка, Адамівка);

• вироби, іграшки з соломи, рогози, лушпиння кукурудзи та інших природних матеріалів, виготовляють на Волині й загалом Поліссі;

• сирна іграшка витвір майстринь в селах: Брустури, Річка, Снідавка, Шепіт, Шешори на Косівщині.

Існує поділ іграшок за образно-ігровими та типажно-функціональними ознаками:

• антропоморфні ляльки з різних матеріалів (глини, соломи, тканини, дерева);

• зооморфні (свійські і дикі тварини, птахи);

• іграшкові меблі, посуд, знаряддя праці, засоби пересування (підводи, машини).

Проте, будь-який з наведених принципів та ознак класифікації не може вичерпно охарактеризувати іграшку. Найбільш прийнятним буде вибір одного базового принципу, а вразі необхідності доповнити іншими характеристиками[24, с. 6].

Традиційним регіоном мальованих іграшок з дерева є Яворівщина Львівської області. Ще у кінці ХІХ ст. прогресивна громадськість цього краю добре розуміла роль і значення іграшок у розвитку юної душі. Забавкарську школу відкрили у м. Яворові 1896 року. У Малому Передмісті одна родина за рік могла виготовляти майже 3600 іграшок різного асортименту: коники на підставці з коліщатами, возики, брички з кіньми, пташки, які пурхають крильцями, дитячі меблі, особливо колисочки, тарахкальця, музичні інструменти (сопілки, скрипки) та інше. Свої вироби майстри щосуботи везли возами на ярмарки. Сформувалися два основні типи яворівської іграшки: столярна (тесана) і токарна. Яскравим і талановитим представником столярного типу виготовлення іграшок були Василь Прийма і його дочка Юлія. Майстри виготовляли їх за мізерну плату, аби лише діти до них усміхалися. Вистругані вручну на станку «кобилці» на перший погляд для нефахівця здаються примітивними. Насправді ж їх форми пройшли апробацію часом і свідчать про професійність, спостережливість народних майстрів. їх витвори збуджують дитячу уяву і фантазію, «приворожують» погляд. Декоративна пластика в дереві підсилена традиційною гамою яскравих кольорів (жовте, вишневе, зелене, коричневе, біле) і мотивами («колка», «гіллячки», «цяточки»), що надає яворівським іграшкам сонячного веселкового настрою і залюбки сприймається дітьми. На жаль, з відходом майстрів старшого покоління, виробництво яворівської іграшки занепало.

Інший вид: анімалістична керамічна іграшка стилізовані фігурки тварин і птахів з народних казок та пісень з пишним барвистим розписом: коники, баранці, козлики, півники, зозулі, риби в різних варіантах. Ці різноманітні свищики, пікавки розвивають дихання, слухові, сенсорні (рухові), дотикові здібності у дітей. їх форма і конструкція наділені естетичними якостями, вони якнайкраще виконують ігрову функцію. Такі іграшки виготовляли для дітей майстри-гончарі в традиційних центрах і осередках народних художніх промислів: Опішні, Бубнівці, Адамівці, Косові та інших місцях Найяскравішим представниками с. Опішня на Полтавщині стали: І.А. Білик, А.С. Білик-Пошивайло, Т.М. Демченко, М.О. Діденко, В. О. Омеляненко, М.Г. Пошивайло, О.Ф. Селюченко, А.А. Чуйко та інші.

Особливо важливим є вивчення у школі народної керамічної іграшки гуцульських і покутських майстрів. У м. Косові в різні часи відзначилися: Василь Аронець, Оксана Бейсюк, Михайло Волощук, Василь Гривінський, Валентина Джуранюк, Євгенія Зарицька, Микола Кікоть, Михайло Трушик, відомими стали родини Ілюків, Швеців, Рйонків. З іграшки починав життєвий і творчий шлях гончар з діда-прадіда, український скульптор Григор Крук родом з Братишева на Тлумаччині, який прожив більшу частину життя в Німеччині.

Специфічним матеріалом для інкрустації, плетення і виготовлення об'ємних іграшок: фігур людей, тварин є житня, пшенична, вівсяна солома. Заготовлена в період дозрівання, вона добре піддається формуванню. Професійні художники, вчителі Марія Кравчук, Ніна Денисюк, Оксана Денисюк з Волині досконало вивчили народні традиції свого краю. Вони майстри різних видів робіт з соломи. Особливо їм вдаються жіночі фігури (ляльки-берегині), віночки, олені, коні, різдвяні дідухи, павуки витвори, які мають символічне, обрядове значення, а також різні плетені й прошиті ужиткові речі: капелюхи (брилі), обручі, цукерниці, дзвіночки, квіти. Солом'яна іграшка на Поліссі подібна на білоруські, литовські, польські вироби. Ляльки з соломи символічно дарували нареченим на весіллі, як знак родючості землі та символ народження дітей. Ляльки-обереги робили умовними, з видовженими руками, безликими, тому вони вважалися недоступними для злих духів, а значить якнайкраще відповідали своєму призначенню і були безпечними для дітей та дорослих. Їх залюбки використовували у різних іграх, забавах, обрядах.

Традиційною іграшкою в народі була лялька «мотанка» з льону і ниток, яку виготовляють понад шість тисяч років. Лялька із узагальненим синтезованим образом, обличчям змушує думати, тож впливає на формування розуму, розвиває почуття дитини. Вона є предметом гри, об'єктом зображення і творчості, окрасою та пам'яткою, виконує виховну, розвиваючу, естетичну функції, є екологічно чистою (пластмаса, синтетика і поролон шкідливі для здоров'я дітей). Але, найважливіше, вона зроблена маминими руками, тому для дитини є найдорожчим подарунком. Тепло рук найкраще передають прості натуральні природні матеріали: дерево, тканина, солома, які є доступними і безпечними для дитини. Часто це відходи основного виробництва: обрізки дерева, шоломиння і качани кукурудзи, рогоза, папір тощо.

Своєрідний образ і смакові якості мають іграшки із сиру, які виготовляють вівчарі, їхні жінки і діти на Гуцульщині (села Річка і Брустури). Особливо оригінальними є іграшки з сиру Марії Матійчук, а нині її учениці Марії Петрів (с. Брустури) на Гуцульщині, які відображають птахів, коників, баранчиків. Їх майстриня презентує на різних святах ремесел, фестивалях, празниках. Коли коник або інша фігурка виходили напрочуд вдалим, діти перед тим як його з'їсти, бавилися, а то й зберігали засушеними роками. Якщо сир свіжий, м'який, він легко піддається формуванню. Майстрині скульптурним способом із одного шматка сиру з окропу, поки він не застив, витягуючи деталі (ноги, голову, гриву, хвіст та ін.), створюють казкові образи тварин (баранчиків, оленів, зайців, півників тощо). Такі іграшки наділені простою лаконічною формою і, водночас мають характерні риси, які відрізняють одну тваринку від іншої. Для дитини вони мають пізнавальне значення, оскільки служать посередником між нею і реальним світом, але передовсім виконують розважальну функцію. Для дитини не так важливо скільки у коника ніг, як його образ та динаміка, рух.

На перший погляд ці вироби є не складним видом дрібної пластики, але виготовлення їх має свої особливості. Вони далеко не під силу пересічному, позбавленому почуття гумору, міри і гармонії бажаючому прилучитися до творчості. Фігурки коня з вершником, оленя, баранчика чи птаха створюють з уяви. На початку імпровізовано ліплять узагальнену фігуру, тварину, а вже далі її «одягають», «наряджають» різними аксесуарами (упряж, бербениці, бочки тощо), прикрасами, які разом з вершником утворюють одну композицію. По-іншому, з одного шматочка сиру створюють курку, зображення якої теж має умовний, спрощено-синтезований характер.

Послідовність виконання виробів із сиру наступна: на початку набирають сирну масу для тулуба, шиї, голівки, витягують ноги чи роги, потім укріплюють, ліплять дрібніші деталі залежно від задуму. Для надання виробу більшої декоративності й урочистості майстри оздоблюють їх дрібними «цяточками», «сонечком», хвилястою лінією, використовують харчові барвники зеленого і малинового кольорів. Таке виконання дрібної анімалістичної пластики вимагає тонкого відчуття пластичних можливостей матеріалу і навиків образотворення.

Особливої технології виготовлення потребує сир «будз», який готують з коров'ячого або овечого молока. Майстри цієї справи добре знають тонкощі технології виготовлення їстівних іграшок із сиру. Тому їх витвори можуть зберігатися роками і бути придатними для споживання. Однак, нас більше цікавить мистецький аспект, важливість збереження цього виду художньої творчості, його вплив на виховання дітей молодшого віку. Ці вироби вже давно завоювали популярність на святах та весільних забавах і часто супроводжуються піснями і дотепними приповідками:

Прийшов вівчар з полонини, в широкім ремени, приніс мені подарунки, баранчики в жмени.

А я цисі баранчики, малюю, малюю, а я цисі баранчики, дітям подарую.

У часи інформаційних технологій та переважання технічних засобів навчання, роль і значення ручної творчої праці для виховання і розвитку молодої людини набуває особливо важливого значення. Найперше дитина пізнає світ через іграшку, тому важливо щоб вона відповідала не тільки віковим, фізіологічним особливостям розвитку, але й за змістом і формою була духовно споріднена з нею. Цим критеріям найкраще відповідає народна іграшка, яка є важливим засобом національного, патріотичного, естетичного, трудового виховання. У ранньому шкільному віці, коли діти найбільш чутливі до зовнішніх подразників навколишнього середовища й піддатливі до виховання, вивчення народного декоративно-прикладного мистецтва є особливо необхідним. Його мова це мова символів, пластики, кольору, фактури тощо. Традиційно народні вироби, виконуючи певні функції, генетично пов'язані з духовною сферою українців, тому успіх навчання і виховання дітей, значною мірою залежить від використання народного мистецтва, зокрема іграшки. Діяльність дитини молодшого віку, як відомо, має рефлекторно-ігровий характер і дитинство загалом є періодом певного культуротворення в якому роль народної іграшки особливо значуща.

Творчість дітей і народних майстрів має багато спільних рис. І хоча діти не володіють професійними навиками, проте їх зближують такі властивості як невимушеність, безпосередність, простота, живучість, багата уява, відчуття радості, святковість, наївність і виражена умовність [30, с. 19]. У багатьох народних майстрів пам'ять у пальцях, а в дітей природна здатність дивуватися, відкривати і сприймати світ загострено. Творчість дітей і народних майстрів здебільшого є проявом емоційної сфери. Почуття і переживання впливають на процес творчості, надають роботам умовно-завершеного вигляду. Характер творчості дітей обумовлений їх психологічними та віковими особливостями. У поведінці переважає невимушена безпосередність, не стійка увага притягує все яскраве і незвичне. Суттєву роль у процесі сприймання дитини відіграє уява і спостережливість. Оточуючий світ діти передають без деталей, фокусуючи увагу на головному. У своєму сприйнятті вони скоріше символісти ніж натуралісти. Народні майстри теж часто відмовляються від деталей і показують у своїх витворах найбільш типове і характерне. Діти творять від радості, у них є природне відчуття бачити те, на що дорослі мало звертають уваги. Фантазія та уява беруть верх над розумом і досвідом, неживі предмети стають живими, одухотвореними.

В сучасних державних і приватних музеях зібрані колекції найрізноманітніших іграшок різних часів та видів. Найбільша колекція української народної іграшки є у Державному музеї іграшки Міністерства освіти і науки України. Там знаходяться близько 10 тисяч промислових зразків іграшок вітчизняного виробництва і фонди щоразу доповнюються творами професійних художників, скульпторів, народних майстрів; музичними інструментами, ялинковими прикрасами, спортивними іграми, театральними масками та ляльками. Унікальним є меморіальний музей-садиба всесвітньо відомої гончарки Олександри Селюченко в Опішному на Полтавщині, де зібрані цілі колекції традиційних іграшок з глини.

Мусимо констатувати, що процеси урбанізації, використання новітніх технологій, значною мірою негативно вплинули на традиційну художньо-матеріальну культуру, зокрема автентичне мистецтво. У багатьох регіонах відійшли в минуле різьблені дерев'яні, вишиті й ткані натуральні вироби, орнаментовані яйця (писанки), витинанки, вироби з глини, народні іграшки, а сама архітектура набула нових сучасних форм. Людина все більше втручається і не завжди обґрунтовано у навколишнє природне середовище. Натомість широкого використання набули привозні, здебільшого синтетичні, з чужим декором вироби. Сучасна промислова іграшка (штампована з пластмаси) як «знежирене молоко», бездуховна, бездушна, містична, а комп'ютерні ігри часто пропагують зло і насилля. Для розвитку емоційного, духовного світу дитини найкраща традиційна народна іграшка з дерева, глини, соломи, паперу, лялька-мотанка з тканини тощо. Повернення до традицій українського народного іграшкарства у різних його формах та видах не тільки сприяє розвитку дитини, але й що головніше: в умовах сучасної глобалізації запобігає втраті нею національної самобутності. Саме рідна мова, традиційна іграшка, поряд з кращими зразками фольклору, мають формувати перші уявлення та почуття дитини. Через розмаїття формально-образних варіантів і декоративно-колористичних рішень вона впливає на свідомість дитини, зберігає пам'ять про далеке минуле. На відміну від сучасної штампованої, українська народна іграшка виховує людину творця і патріота.

Література

ціннісний школа іграшка

1. Антонович Є.А. Декоративно-прикладне мистецтво / Є.А. Антонович, Р.В. Захарчук-Чугай, М. Є. Станкевич. Львів: Світ, 1992. 273 с.

2. Герус Л. Українська народна іграшка: історія розвитку та сучасні проблеми / Л. Герус // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. Т. ССХХХ. Праці секції етнографії та фольклористики. Львів, 1995. С. 176-189.

3. Герус Л. Українська народна іграшка / Л. Герус. Львів: Афіша, 2004. 262 с.

4. Гургула І. Народне мистецтво західних областей України / І. Гургула. К.: Мистецтво, 1966. С. 53-54.

5. Гнатюк М.В. До історії розвитку школи яворівського деревообробництва / М. Гнатюк // Писанка. Верховина, 1997. - С. 28-31.

6. Гнатюк М.В. Яворівській школі 60 років / М. Гнатюк // Народне мистецтво. К., 2007. №1-2. С. 69.

7. Гнатюк М.В. Яворівська іграшка і скриня: історія розвитку та художні особливості / М. Гнатюк // Вісник Прикарпатського університету. Випуск ХХУІІІ-ХХІХ. Педагогіка. Івано-Франківськ, 2009. С. 21-27.

8. Гнатюк М.В. Красою гір натхненні: Народне мистецтво Гуцульщини і Покуття (кінець ХІХ початок ХХІ ст.). Майстри, школи, музеї / М. Гнатюк, М. Грепиняк. Івано-Франківськ: ПНУ ім. В. Стефаника, 2010. 322 с.

9. Гнатюк М.В. Образотворче і декоративно-прикладне мистецтво: навч.-метод. посіб. Ч. І / М.В. Гнатюк. Івано-Франківськ: Ярина, 2016. 196 с.

10. Гринюк М. Іграшки з сиру Марії Матійчук / М. Гринюк. Чернівці: Колір-Друк. 50 с.

11. Гургула І. Народне мистецтво західних областей України / І. Гургула. К.: Мистецтво, 1966. 75 с.

12. Декоративно-ужиткове мистецтво. Словник у двох томах / за заг. ред. акад. Я.П. Запаска. Львів: Афіша, 2000. Т.1 С. 258-259.

13. Жеплинський Б. Традиції «Просвіти» в Наконечному / Б. Жеплинський // Яворівщина, 1991. 21 трав.

14. Задорожний В.І. Народна іграшка як засіб естетичного виховання / В. Задорожний // Естетичне виховання учнів засобами образотворчого мистецтва. Вип. 2. К.: Рад. школа, 1970. С. 41-45.

15. Лисенко Н.В. Етнопедагогіка дитинства / Н. Лисенко. Навч.-метод. посіб. К.: Слово, 2011. С. 577-578.

16. Мала енциклопедія українського народознавства / за ред. чл.-кор. НАН України, д-ра іст. наук, проф. С. Павлюка. Л.: Ін-т народознавства НАНУ, 2007. С. 228-231.

17. Найден О.С. Українська народна іграшка. Історія. Семантика. Образна своєрідність. Функціональні особливості / О. Найден. К.: АртЕк, 1999. 256 с.

18. Найден О.С. Українська народна лялька / О. Найден. К.: Стилос, 2007. 240 с.

19. Орел Л.Г. Дитяча народна іграшка на Україні / Л. Орел // Початкова школа. 1991. № 2. С. 66-68.

20. Стебельський Б. Школа деревного промислу в Яворові і дещо з історії деревних промислів Яворівщини / Б. Стебельський // Яворівщина і Краковеччина. Регіон. іст.-мемуар. зб. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1984. С. 470-516.

21. Соломченко О.Г. Народні таланти Прикарпаття / О.Г. Соломченко. К.: Мистецтво, 1969. 53 с., іл.

22. Стефак В. Від серця яворового / В. Стефак // Чарівне веретено. Л.: Каменяр, 1990. С.47-53.

23. Тимків Б.М. Виготовлення художніх виробів з дерева: підруч.: у 2-х ч. / Б.М. Тимків, К.М. Кавас. Ч. 2. Львів: Світ, 1996. 144 с., іл.

24. Українська народна іграшка: каталог. К.: Стилос, 2006. 48 с.

25. Чугай Р.В. Народне декоративне мистецтво Яворівщини / Р.В. Чугай. К.: Наук. думка, 1979. 144 с., іл.

26. Шевченко Є. Відроджуймо народне іграшкарство! / Є. Шевченко // Народне мистецтво, 2007. №3-4. С. 8-11.

27. Шухевич В. Гуцульщина / Репр. в-ня вид. 1899 / В. Шухевич. Верховина, 1997. 352 с.

28. Яновський М. Срібна пряжка. Розповіді про народних митців / М. Яновський / [Худ. М.М. Дем'ян]. Карпати, 1980. 216 с.

29. Гоберман Д. Искусство гуцулов / Д. Гоберман. М.: Сов. художник, 1980. 52 с., ил.

30. Рондели Н.Д. Народное декоративно-прикладное искусство: кн. для учителя / Н.Д. Рондели. М.: Просвещение, 1984. 144 с., ил.

Додаток

Рис. 1

Рис. 2

Рис. 3

Размещено на Allbest.ru