Суспільно-політичні ідеї в історико-педагогічному наративі Дмитра Багалія

Размещено на http://www.allbest.ru/

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ В ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНОМУ НАРАТИВІ ДМИТРА БАГАЛІЯ

Микола Галів, кандидат педагогічних наук,

доцент кафедри нової та новітньої історії

України Дрогобицького державного педагогічного

університету імені Івана Франка

У статті шляхом застосування методів деконструкції тексту, когнітивного та логіко-епістемологічного аналізу експліковано прояви ліберальних ідей в історико-педагогічних працях відомого українського історика Дмитра Багалія (1857 - 1932). Серед них - трактування освіти і науки як засобу суспільного прогресу, поширення освіти серед нижчих верств суспільства, зближення і поєднання усіх соціальних станів за допомогою освіти, потреба "органічної праці” інтелігенції серед народу.

Николай Галив, кандидат педагогических наук, доцент кафедры новой и новейшей истории Украины Дрогобычского государственного педагогического университет имени Ивана Франко

ОБЩЕСТВЕННО-ПОЛИТИЧЕСКИЕ ИДЕИ В ИСТОРИКО-ПЕДАГОГИЧЕСКОМ НАРРАТИВЕ ДМИТРИЯ БАГАЛЕЯ

В статье путем применения методов деконструкции текста, когнитивного и логикоэпистемологического анализа эксплицировано проявления либеральных идей в историко-педагогических трудах известного украинского историка Дмитрия Багалея (1857 - 1932). Среди них - трактовка образования и науки как средства общественного прогресса, распространение образования среди низших слоев общества, сближение и объединение всех социальных сословий с помощью образования, потребность "органической работы” интеллигенции среди народа.

Mykola Haliv, Ph. D. (Pedagogy), Associate Professor of the Modern and Contemporary History of Ukraine Department Drohobych Ivan Franko State Pedagogical University

THE SOCIAL AND POLITICAL IDEAS IN THE HISTORICAL AND PEDAGOGICAL NARRATIVE OF DMYTRO BAHALIY

The article uses the basis of methods of texts deconstruction of the cognitive and logical-epistemological analysis. These methods enable explicate the expression of liberal ideas in the historical and pedagogical works of famous Ukrainian historian Dmytro Bahaliy (1857 - 1932). Among them - the interpretation of education and science as a means of social progress, the spread of education among the lower strata of society, convergence and combination of all class society through education, the need of "organic work” of intellectuals among the people.

Постановка проблеми. Розвиток історико-педагогічної науки на сучасному етапі супроводжується посиленням рефлексивної складової наукових досліджень. У цьому контексті вчені усе більшої ваги надають вивченню епістемологічних, когнітивних, методологічних аспектів формування наукового історико-педагогічного знання. Деконструкція наукового наративу доводить наявність значного впливу на нього суспільно-політичних поглядів автора. З огляду на це актуальності набуває вивчення масштабів привнесення відповідних ідей до історико-педагогічних праць, зокрема й до наративу видатного українського вченого-історика Дмитра Івановича Багалія (1857 - 1932). Відзначимо, що він був переконаним позитивістом, а тому уникав прямих ідеологічних декларацій у своїй творчості.

Аналіз основних досліджень і публікацій. Методологічні та гносеологічні засади формування наукового наративу Д. Багалія досліджували О. Богдашина [11 - 12], В. Кравченко [14], О. Оглоблин [15] та ін. Вплив суспільно-політичних поглядів на український історико-педагогічний наратив на різних етапах його формування відзначив Н. Гупан [13] та Сухомлинська [16]. На жаль, на сьогодні немає спеціальних досліджень, які б експлікували прояви суспільно-політичних ідей власне в історико-педагогічному наративі Д. Багалія.

Мета статті - експлікувати та проаналізувати суспільно-політичні ідеї в історико-педагогічних працях Д. Багалія, а відтак показати їх уплив на наукову творчість вченого.

Виклад основного матеріалу. Історико-педагогічний субстрат науково-історичних праць Д. Багалія репрезентований здебільшого дослідженнями історії освіти Харківщини. Значна частина з них присвячена минувшині Харківського університету, а також відомим постатям, пов'язаним із цим навчальним закладом.

Свій історико-педагогічний наратив Д. Багалій конструює у суворому позитивістсько-сцієнтистському стилі, намагаючись максимально виключити власну особистість з наукового тексту. Недостатність авторських оцінок, суджень, рефлексій у такого типу наративах створюють певні труднощі у справі експлікації позаджерельного знання дослідника. Проте, навіть попри панівний у той час документально-науковий канон історіописання, у працях Д . Багалія можна помітити чимало особистісних суджень, які дають змогу скласти уявлення про вплив позадокументального чинника, зокрема суспільно-політичних ідей, на наукову творчість харківського професора.

Суспільно-політична позиція Д. Багалія визначалася ідеологією поміркованого (буржуазного) лібералізму Власне у історико-педагогічному наративі вченого ліберально-ідеологічний рефрен звучить доволі сильно. Ідеологія буржуазного лібералізму набула поширення в ХІХ ст., зокрема й серед української інтелігенції. Основними принципами ліберальної ідеї були особиста свобода людини, недоторканість приватної власності, вільний ринок, конкуренція, плюралізм, політичний демократизм. Значний відгук лібералізм знайшов у наукових працях істориків-позитивістів, які сповідували старий (просвітницький) концепт суспільного прогресу З цього приводу цілком слушним є зауваження О. Богдашиної: історики-позитивісти українських земель, як правило, дотримувалися ліберально-реформаторських поглядів [11, 90 - 91].

Звісно, в умовах російського самодержавства відверто декларувати деякі постулати лібералізму (зокрема, ідеї народоправ'я, парламентаризму, політичних свобод) українські інтелігенти не могли. Не був винятком і Д. Багалій, котрий у своїх працях дозволяв собі висловлювати ліберальні думки лише поміркованого характеру.

Зрештою про його громадсько-політичні погляди свідчить вступ до конституційно-демократичної партії у 1905 р., що, на думку О. Богдашиної, було типовим кроком для професора з ліберальними переконаннями періоду першої російської буржуазно-демократичної революції [12, 98].

Шляхом застосування методів деконструкції тексту, когнітивного та логіко-епістемологічного аналізу виділимо декілька проявів ліберальних поглядів Д. Багалія в його історико-педагогічних працях.

По-перше, освіту, науку і знання науковець трактує як засіб забезпечення суспільного розвитку. В одній із своїх праць Д. Багалій цитує виголошені у 1 805 р. слова попечителя Харківського навчального округу С. Потоцького: “...при швидких успіхах людського розуму у всіх родах знань кожен народ повинен напружувати всі свої сили, щоб по крайній мірі не відстати від інших, якщо вже не може бути попереду: зупинитися означає те ж, що подаватися назад (курсив Д. Багалія. - М. Г.) і наближатися до попередньої ницості ” [8, 127]. Ці слова, а також думка С. Потоцького про народну освіту як пріоритетну сферу державних зацікавлень, настільки імпонували вченому, що він посилався на них в інших своїх працях [10, 143].

По-друге, досліджуючи минувшину освітніх процесів на українських землях, Д. Багалій особливо підкреслює ідеї поширення освіти серед нижчих верств суспільства та рівного доступу до освіти представників усіх соціальних станів. Для нього це є чи не ключовим виявом демократизації суспільного життя. Намагаючись проаналізувати загальнолюдські ідеали Г. Сковороди, історик виділяє притаманний видатному філософу “демократизм, який виражався в бажанні дати просвіту і нижчим класам суспільства” [2, 17]. У своїх публікація Д. Багалій не раз (причому без особливої власне наукової потреби) зупинявся на ідеї безстанової освіти. Наприклад, досліджуючи біографії священиків-просвітителів В. Фотієва та

А. Самборського, він акцентує на існуванні в Слобідській Україні другої половини XVII - XVIII ст. безстанової школи: “Школа знаходилася в руках духовенства, але не тільки не була проникнута характером якої-небудь винятковості, а навпаки була школою цілком всестановою чи, мабуть, безстановою” [3, 20].

Цитуючи лист В. Каразіна до В. Фотієва щодо ідеї заснування університету в Харкові, дослідник зазначає: “Далі В.Н. Каразін відмічає важливіші риси майбутнього університету і між іншим наступну: “в цьому закладі не буде ніяких розділень, які б залежали від станів і багатства, кожен студент буде рівний з іншим, хто б не був його батько. Тільки таланти і старанність нададуть перевагу...” [3, 31]. Виокремлення вченим серед декларованих В. Каразіним “важливіших рис майбутнього університету” лише тієї (“між іншим”), що стосується рівного доступу до вищої освіти представникам усіх станів, промовисто засвідчує ліберальні погляди Д. Багалія. Ця ідея помітна і в цитування актової промови професора Харківського університету філософа Л. Якоба, котрий вважав, що освіта повинна мати єдиний суспільний характер, а не бути привілеєм окремих осіб. Дмитро Іванович зауважив, що така думка у той час (на початку ХІХ ст.) була новою, а зараз (після ліберальних реформ другої половини ХІХ ст.) усе це реалізовано [10, 145].

Ідея доступності знань для усіх, хто їх прагне, поширювалася вченим й на близьку для нього наукову сферу. Говорячи про заснування у 1812 р. при Харківському університеті Наукового товариства, Д. Багалій “найбільш помітною його особливістю” вважав те, що воно відкрило свої двері для сторонніх любителів освіти, а для набуття членства у товаристві не потрібно було наукових праць [10, 149]. Як бачимо, професор “найбільше помітив” демократичний характер товариства, навіть попри те, що ідея про членство ненауковців у науковому товаристві йому, як вченому, могла й неподобатися.

По-третє, учений відстоює думку зближення і поєднання усіх соціальних станів за допомогою освіти. Ведучи мову про випускників шкіл Слобожанщини XVIII ст., Д. Багалій пише, що вони “скоріше могли бути зараховані до світського, ніж до духовного стану чи, правильніше кажучи, стояли на межі того й іншого. Таким чином, як вища школа (колегіум), так і нижча в ті часи вели не до замкнутості і кастової виключності, а до об'єднання духовного і світського елемента на ґрунті освіти” [3, 21]. Цей висновок до певної міри відбиває ліберальні погляди харківського професора, адже для буржуазного лібералізму була притаманна ідея зближення, а для соціального лібералізму - злиття станів.

По-четверте, професор високо оцінював спільну працю соціальних станів, державних інституцій, окремих громадян на благо суспільства, передовсім його освіти. Пишучи про культурно-освітню сферу Слобідської України у другій половині XVII - XVIII ст., Д. Багалій стверджував: “Школа, церковне братство і шпиталь були тісно пов'язані один з одним і їм віддавали свої сили та засоби в однаковій мірі духовенство і народ; звідси відсутність касти, антагонізму, станової виключності; перевагу мав той, хто більше працював на користь спільну; світське суспільство було сильно проникнуто релігійними інтересами; духовенство не представляло з себе замкнутого кола і постійно турбувалося про розумове і моральне вдосконалення всього народу, далеко виходячи за межі власне церковних інтересів свого прошарку” [3, 21 - 22]. Змальовуючи таку дещо ідеалізовано картину спільної праці духовенства і мирян на благо суспільства, дослідник немовби транслює свої погляди на соціальну співпрацю, громадську роботу, взаємодію, соціальну саморганізацію тощо. Знаходячи такі приклади в минулому, він підносить їх як історичний зразок, традицію, чим немовби обґрунтовує необхідність їх продовження і розвитку в сучасності та майбутньому.

По-п'яте, Д. Багалій, мабуть, поділяв поширене серед широких кіл інтелігенції уявлення про роль урядів і державних лідерів у лібералізації суспільного життя. У деяких працях історика помітне його сублімоване ставлення до правителів-реформаторів. Зокрема, зазначає, що російський імператор Олександр І “ставився до справи народної освіти в перші роки свого царювання з подиву гідним пилом, екстазом і піднесеністю, б вважав його основою народного добробуту [10, 130]. Заходи уряду на початковому етапі правління Олександра І у сфері освіти вчений співставляє з урядовою політикою Петра І: “І тоді, як у петровську епоху, уряд в справі освіти йшов попереду суспільства; внутрішня потреба освіти у цього останнього достатньо ще не зміцніла: її слід було виховувати і всіляко підтримувати” [10, 134]. Припасування романтичного прометеїзму до дій уряду, котрий начебто вів за собою ще не готове до змін суспільство, було притаманно для ліберальних інвектив у наративі Д. Багалія.

По-шосте, професор як представник ліберальної інтелігенції сповідував ідею “органічної праці” серед народу. Ця концепція набула популярності в другій половині ХІХ ст. Як зауважила О. Богдашина, віра більшості ліберальної інтелігенції в необхідність поступового демократичного реформування суспільства поєднувалася з програмою культурно-просвітницької роботи серед простого народу [11, 96]. Ідея служіння простому народу була поширеною серед різночинної інтелігенції, особливо серед учасників російського народницького та українського національного рухів. Особлива місія інтелігенції стала однією з ціннісних установок свідомості освічених кіл у багатьох європейських країнах, в тому числі в

Російській імперії досліджуваного часу. Достатньо згадати, що подібні ідеї викладені в “Історичних листах” П. Лаврова, в статтях “Моя сповідь” Антоновича та “Дві дороги” В. Липинського. У популярних серед вчених кіл та широкої громадськості Росії, в тому числі на підросійських українських землях, “Історичних листах” П. Лаврова подальший прогрес цивілізації пов'язувався з активною культурно- просвітницькою діяльністю інтелігенції [11, 129].

Учитель Д. Багалія В. Антонович у 1885 р., зокрема, писав: “чим більше вноситься до нього (народу. - М. Г) ... правди та науки, тим вище, моральніше, а відповідно, й могутніше стає даний народ” [1, ХХХШ]. Дмитро Іванович, очевидно, дотримувався цих же позицій, що бачимо як з його активної громадської, культурно- просвітницької діяльності, так і численних публікацій. Ідеал суспільного життя, на його думку, “полягає в тому, щоб всяке нове покоління отримувало повну культурну спадщину від попереднього, щоби ніщо не пропадало даремно і щоби все здатне до подальшого зростання і успішності, бережливо зберігалося та культивувалося “дітьми” для передачі його “онукам” [4, 315]. При цьому у “.культурному процесі першорядне значення має розповсюдження (курсив Д. Багалія. - М. Г) уже відомих, відкритих, так би мовити, культурних форм серед якомога більшої кількості осіб, які складають місцеву суспільну групу. А для цього потрібне значне число носіїв культури і прогресу, які б стикалися з місцевим середовищем і впливали на неї в цьому сенсі. Наука вимагає популяризаторів, які володіють особливим талантом проводити наукові ідеї в широку публіку; таких популяризаторів потребує і органічна культурна робота (курсив наш. - М.Г). Якщо для відкриття нових культурних форм потрібно не мало творчих умів геніальних винахідників, то для розповсюдження цього культурного надбання в маси потрібно ще більше культурних працівників” [4, 316].

По-сьоме, Д. Багалій підтримував ідею та практику громадської самоорганізації та самоврядування, що в історико-педагогічних працях знайшло вияв у пропагуванні: а) ідеї автономії університетів; б) ідеї створення студентських організацій. Першу з них він підкріпив цитатою академіка М. Сухомлінова про “незалежне і почесне” становище автономних університетів в суспільному середовищі [4, 321], другу обґрунтував джерельними фактами про досвід діяльності різних (наукових, допомогових, літературних) студентських організацій в Харківському університеті на початку його існування. “Якщо згадати, які успіхи на шляху культури зробило за минуле століття все російське суспільство, а в тому числі і учнівська молодь, то сам собою складається такий висновок, що в теперішній час, сто років потому, російське студентство ще більше дозріло для подібних організацій, і вони, при правильному розвитку, не тільки можуть задовольнити його внутрішні потреби і запити . але разом з тим зробитися хорошою школою для підняття в ньому почуття суспільності на здоровій основі практичної діяльності в дусі мирного поступального руху на користь суспільства і держави” [5, 417 - 418], - писав учений. Відзначимо, що теза про практичну діяльність у дусі мирного поступального руху на користь суспільства і держави знову ж апелює до висловленої вище ідеї “органічної праці”.

По-восьме, вважаємо, що саме ліберальною ідеологією у поєднанні з морально-ціннісною складовою світогляду (цінності: справедливість, свобода) продиктоване осудливе ставлення Д. Багалія до тиранії, рабства, репресій тощо. У низці історико-педагогічних праць він непрямо, а за допомогою цитат висловлює негативні оцінки антидемократичним формам взаємин між владою і суспільством. Наприклад, вчений цитує слова вигнаного з Росії професора Й. Шада: “Тирани не терплять в громадянах істинної доброчесності; доброчесність, яку вони вимагають, “ це рабство, готове на все через надію або страх, сліпе підкорення всім їхнім бажанням, готовність виконувати найбільш постидні їхні накази, величезне розбещення звичаїв і цілковите знищення гідності людини” [9, 207]. І хоча Й. Шад здебільшого писав це про Наполеона, але його слова цілковито можна було припасувати до російських реалій. Д. Багалій, мабуть, розумів це, але не зробив купюри в цитаті - цитування джерела дало йому змогу приховати свої думки за думками автора документу.

У статті про професора Й. Шада вчений засудив (назвав “цинічними”) висловлені царським урядовцем М. Магніцьким у 1820-х рр. пропозиції вислати з Росії професорів Санкт- Петербурзького університету К. Германа і Є. Раупаха й не звертати при цьому увагу на громадську думку [9, 299]. Вигнання з Росії професора Харківського університету Й. Шада (1816 р.) за висловлені в його книгах міркування Д. Багалій також розцінив як надто жорстоке покарання. На його думку, німецького професора не слід було виганяти: можна було викинути спірні місця з його праць (поміркований ліберал Д. Багалій допускав такий крок), не допустити видання книг як шкільних посібників - “у всякому випадку, навряд чи слід було карати за це автора, який діяв bona fide, керуючись, як це видно з його пояснень, чистими моральними спонуками, і особливо карати так жорстоко” [9, 300].

Вкрай різко вчений трактував будь-які спроби захистити явище кріпацтва. В одній із рецензій на працю про діяльність В. Каразіна, Д. Багалій засудив історика В. Семевського, котрий дорікнув ініціаторові заснування університету в Харкові за прагнення полегшити долю своїх кріпаків. Дмитро Іванович підкреслював, що власне за це В. Каразін заслуговує похвали, проте визнавав недосконалість форми цього “полегшення”, котра мала риси прожектерства [7, 570]. У цьому контексті слід відзначити думку професора про політичні погляди В. Каразіна, який (за словами цитованого Д. Багалієм М. Лавровського) прагнув мудрого правління, справедливого суду, впорядкування фінансів і податків, розповсюдження освіти та виховання в народі, людських прав для поміщицьких селян. “Іншими словами, - пише Д. Багалій, - відтак, він виставив таку політичну і соціально-економічну програму, яка висунута тільки тепер переживаємим нами історичним моментом і сучасним суспільно-визвольним рухом” [6, 597 - 598]. У цьому висновку, з одного боку підкреслено прогресивні погляди В. Каразіна, з іншого - згадка про “суспільно-визвольний рух” і висунення останнім схожої програми перетворень виказує пієтет автора до ліберальних реформ та новацій.

Висновки. Отже, назважаючи на суворосцієнтичний, фактуальний стиль історіописання, в історико-педагогічних працях Д. Багалія все ж відображалися його суспільно-політичні погляди. Останні визначалися поміркованим лібералізмом й знайшли свій вияв у таких ідеях: 1) освіта, наука і знання - засіб забезпечення суспільного розвитку; 2) поширення освіти серед нижчих верств суспільства та рівного доступу до неї; 3) зближення і поєднання усіх соціальних станів за допомогою освіти; 4) спільна праця соціальних станів, державних інституцій та окремих громадян на благо суспільства, передовсім його освіти; 5) вагома роль урядів і державних лідерів у ліберальних змінах суспільного життя; 6) “органічна праця” інтелігенції серед народу; 7) необхідність громадської самоорганізації та самоврядування, зокрема й у сфері освіти; 8) неприпустимість поневолення людини людиною та використання державними інституціями репресій проти вільнодумців. Перспективним напрямом досліджень уважаємо вивчення інших складових “ поза джерельного знання” в історико-педагогічному наративі Д. Багалія: аксіологічних норм, суспільних, професійних та побутових стереотипів.

Література

1. Антонович В. Н.И. Ктостомаров как историк / В. Антонович // Киевская старина. - 1885. -Кн. 5. - С. ХАТІ -XXXIV

2. Багалій Дії. Григорій Саввичъ Сковорода. Его учете, жизнь и значеніе / Д.ІІ. Багами /У Багалій Д.ІІ. Очерки изь русской исторіи. Т. 1. Статьи по исторіи просвещены. - Харьковь: Типографія “ПечатноеДело”, 1911, -С. 1 - 17.

3. Багалій Д.ІІ. Два кулыпурныхъ деятеля изъ среды харьковскаго духовенства (Священникъ Василій Фотіев и Священникъ Андрей Самборскій) /Д.ІІ. Багалій /У Багалій Д.ІІ. Очерки изъ русской исторіи. Т. 1. Статьи по исторіи просвещены. -Харьковъ: Типографы “ПечатноеДело", 1911. -С. 18- 53.

4. Багалей ДП. Пванъ Степановичъ Рижскій, профессоръ и первый ректоръ Харьковскаго университета / Д.ІІ. Багалій Багалій Д.ІІ. Очерки изъ русской исторіи. Т. 1. Статьи по исторіи просвещены. - Харьковъ: Типографы “ПечатноеДело”, 1911. - С. 315 - 337.

5. Багалей Д.11. Пзъ жизни Харьковскаго Университета въ началеХТХ-го века/Д.ІІ. Багалей //Багалей Д.11. Очерки изъ русской исторіи. Т. 1. Статьи по исторіи просвещены. - Харьковъ: Типографы “Печатное Дело”, 1911. - С. 398 - 418.

6. БагалейДП. Научная критика, памфлетъ или пасквиль? (По поводу брошюры г. И-ва “В.Н. Каразине, мнимый основатель Харьковскаго университета") / ДП. Багалей //Багалей ДП. Очерки изъ русской исторіи. Т. 1. Статьи по исторіи просвещены. - Харьковъ: Типографы “ПечатноеДело”, 1911. - С. 584 - 599.

7. Багалей ДП. О біографій В.Н. Каразина, составленной Я.В. Абрамоеимъ /ДП. Багалей // Багалей ДП. Очерки изъ русской исторіи. Т. 1. Статьи по исторіи просвещены. - Харьковъ: Типографы “ПечатноеДело ", 1911. -С. 568-571.

8. Багалей ДП. Праздникъ просвещены въ Харькове 17января 1805 г. /ДП. Багалей/УБагалей Д.И. Очерки изъ русской исторіи. Т. 1. Статьи по исторіи просвещены. - Харьковъ: Типографы “Печатное Дело”, 1911. - С. 122-128.

9. Багалей ДП. Удаленіе профессора Шада из Харьковскаго университета / ДП. Багалей // Багалей ДП. Очерки изъ русской исторіи. Т. 1.Статьи по исторіи просвещенія. - Харьковь: Тапографія “Печатное Дело”, 1911,-С. 155-301.

10. БагалейДПХарактершстика просветительской деятельности Харьковского университета въ первое десятилетие его существованія (1805-1814 гг.)/ДІЇ Багалей // Багалей ДІЇ Очерки изь русской исторіи. Т. 1. Статьи по исторіи просвещены. - Харьковъ: Типографы “ПечатноеДело”, 1911-С. 129 - 154.

11. Богдашина О.М. Позитивізм в історичній науці в Україні (60-тірр. ХІХ - 20-тірр. ХХ ст.) [монографія] / О.М. Богдашина. - Харків: Видео Віровець А.П. “Апостроф”, 2010. - 480 с.

12. Богдашина О.М. Слобідський літописець історії України Д.І. Багалій / О.М. Богдашина // Український історичний журнал. - 2008. - № 1. -С. 88 - 112.

13. Гупан Н. Українська історіографія історії педагогіки /Н. Гупан. - К.: А.П.Н., 2002. - 224 с.

14. Кравченко В.В. Д.І. Багалій в світлі й тіні своєї “Автобіографії / В.В. Кравченко // Багалій Д.І. Вибрані праці. - Т. 1. - Х., 1999. - С. 9 - 56.

15.Оглоблин О. Пам'яті Дмитра Багалія (Дмитро Іванович Багалій і українська історична наука) // Український історик. Журнал історії і українознавства. - 1988. - Ч. 1 - 4 (97 - 100). - Т. 25. - С. 92 - 105.

16.Сухомлинська О.В. Історико-педагогічний процес: нові підходи до загальних проблем / О.В. Сухомлинська. - К.: А.П.Н., 2003. - 68 с.