Характеристика лінгвокультурологічного поля в методиці навчання іноземної мови в середній школі

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 372.881.1

В.Ф. Радкіна

кандидат педагогічних наук, доцент,

Ключові слова: лінгвокультурологічний підхід, лінгвокультурологічне поле, лінгвокультурема, лінгвокультурологічні знання.

Радкина В. Ф. Характеристика лингвокультурологического поля в методике обучения иностранному языку в средней школе.

В статье рассматривается содержание лингвокультурологического поля в контексте методики обучения иностранному языку в средней школе, анализируется его структура и дается характеристика каждого компонента.

Ключевые слова: лингвокульутрологический подход, линговкулътурема, линговкультурологическое поле, линговкулътурологические знания.

Radkina V. F. The Characteristic of Linguocultural Field in Methodics of Foreign Language Haching in Secondary School.

The article considers the content of linguoculturological field in the context of methodics of foreign language teaching in secondary school. Its structure is analysed and the characteristic of each component is given.

Key words: linguoculturological way, linguoculturological field, linguoculture, linguoculturological knowledge.

Рецензент: доктор педагогічних наук, професор Луцан Н.І.

Динамічне життя сучасності диктує світовому суспільству нові правила організації спілкування між людьми, націями та державами. Швидкий темп руху людських ресурсів, курс на економічну та соціальну інтеграцію потребує не тільки знань іноземних мов, але й здібності особистості до швидкої адаптації в іншомовному середовищі. Як справедливо підкреслено в «Загальноєвропейських рекомендаціях з мовної освіти», в сучасному європейському просторі необхідно не тільки враховувати природу потреб тих, хто вивчає мову і контекст, у якому вони живуть, навчаються і працюють, але й створювати умови, які мають бути чітко визначені, адаптовані до національних ситуацій та охоплювати нові сфери, зокрема на ниві культури [1].

Отже, сьогодні володіння іноземною мовою є недостатнім, треба ще й розуміти, знати та уміти адаптуватися до культури країни, мова якої вивчається. Тому триєдність «людина-мова- культура» стає провідною для національної школи, а формування лінгвокультурологічного поля - одним з головних завдань сучасної вітчизняної освіти.

Насамперед внесемо певне уточнення в змістове наповнення поняття «поле». Окрім загальноприйнятих денотативных та конотативних пояснень, в тлумачному словнику української мови знаходимо таку експлікацію, яка найближче, на наш погляд, до розуміння змісту предмета нашого дослідження: «поле - простір, у межах якого відбувається якась дія або який знаходиться у межах якоїсь дії; можливість, умова для чого-небудь; грунт, основа якоїсь діяльності» [2]. Саме в такому контексті це слово використовується в фізиці (магнітне поле), математиці (алгебраїчне числове поле), мовознавстві (лексичне поле), медицині (операційне поле), політології (інформаційне поле) тощо.

В останні роки «поле» впевнено увійшло у термінологічний обіг педагогіки. Так, предметом дослідження М. Міщенко є соціокультурні чинники формування емоційного поля національної свідомості, Ю. Бажан-Пушкіна вивчає формування поля креативності при вивченні суспільних дисциплін, М. Воюшина віддає перевагу утворенню саме культурного поля учня як сучасної стратегії початкової літературної освіти, Є. Петрова розкриває системоутворюючу роль уроків літератури в формуванні культурного поля четвертокласників. Багато уваги приділяють цьому феномену й вчителі-практики. Так, А. Павлюк вивчає формування інноваційного векторного поля вчителя як головного чинника освітніх перетворень на шляху до успішної школи, вчитель вищої категорії Л. Кульбаба досліджує формування поля креативності на уроках суспільних дисциплін засобами сучасних педагогічних технологій. Натомість процес формування лінгвокультурологічного поля, як завдання навчання іноземної мови в середній школі, ще й досі не виступав предметом всебічного дослідження. Відтак, це питання потребує більш детального обґрунтування, що й виокремлює мету нашої роботи: розкрити зміст лінгвокультурологічного поля як дидактичної категорії, визначити його структуру, розкрити характер лінгвокультуреми як основної одиниці навчання на уроці іноземної мови.

Звернемося до змісту терміну «лінгвокультурологічне поле». Як відомо, цей термін увійшов в науковий обіг тільки в кінці минулого століття. Вперше його розгорнуту характеристику надає В. Воробйов. На думку дослідника, лінгвокульутрологічне поле є комплексною одиницею, складовою багатомірною структурою, в якій доцільно розглядати два аспекти: суто лінгвістичний та референтивний. Такий підхід пояснюється тим, що елементи цього поля є приналежністю не тільки мови, а й культури, тобто має не тільки мовний, але й своєрідний позамовний вимір [4, с. 40]. Дослідник доводить, що це поле має ієрархічну структуру множин лінгвокультурем зі своїм загальним (інваріантним) сенсом, що характеризує конкретну культурну сферу.

Зазначимо, що концепція В. Воробйова підтримана науковою спільнотою; дефініція «лінгвокультурологічного поля» надається в словнику термінів міжкультурної комунікації [5].

М. Ангелова, погоджуючись з думкою дослідника, доповнює, що це поле - багатошарове ментальне утворення, смисловий простір. Г. Мягченко, в свою чергу, уточнює, що лінгвокультурологічне поле -- це сукупність одиниць, в яких знаходять своє відображення певні фрагменти культури, які об'єднані загальним змістом.

Таким чином, є всі підстави вважати, що лінгвокультурологічне поле -- це особливий багатомірний простір, структура якого складається з мовних знаків, що відображають матеріальні та духовні цінності суспільства.

Формування лінгвокультурологічного поля особистості починається з моменту оволодіння нею рідною мовою. Дитина не тільки починає розмовляти, але й пізнавати світ, оточуючу його дійсність, закони моральності, минуле й сьогодення, особливості побуту тощо. Як підкреслюють Є. Верещагін та В. Костомаров, «дитина з 5-7 років стає членом певної національної культури» [6, с. 7]. Методологічною основою для цього підходу виступають ідеї В. фон Гумбольдта про внутрішню форму мови та втіленні в мові «духу народу». Зміст такої позиції полягає в тому, що адаптація в оточуючому середовищі відбувається тільки під впливом рідної мови, оскільки ми можемо мислити про світ лише у формах цієї мови, враховуючи набутий мовний та культурний досвід, тобто залишаючись у своєму «мовному колі». Відповідно, різні лінгвокультури формують різні картини світу, які є базою для національних культур [4].

Отже, ідеальним варіантом оволодіння мовою є вивчення мови через засвоєння культури. А мова і культура, як уже зазначалось, це особливий багатомірний простір, що і становить лінгвокультурологічне поле. При цьому мова - це частина культури, а культура - частина мови, які взаємопроникають, взаємозв'язані та взаємодіють один з одним. Мову без культури можна вивчити, але неможливо нею оволодіти. Культуру без мови можна знати, але не розуміти.

Визначена концепція дуже важлива для сучасної методики, тому що в основі навчання іноземних мов лежить вивчення семантичного поля: учень засвоює лексику за означеною темою, вивчає граматичні структури та запам'ятовує фонетичні явища, що необхідні для використання лексичних одиниць в мовленні. Лінгвокультурологічний підхід пропонує оволодіння не семантичним полем, а лінгвокультурологічним - засвоєння мовних одиниць в культурологічному польовому контексті. Таким чином, учень вивчає не тему, а явище, не слово, а поняття.

Розглянемо більш докладно структуру лінгвокульутрологічного поля в методологічному контексті. Так, згідно теорії В. Воробйова, його компонентами є: ім'я (ядро) поля та його інваріантний лінгвокультурологічний сенс (інтенсіонал імені та поля); класи (групи) лінгвокультурем як одиниць суто мовного та позамовного змісту (екстенсіонал поля): центр та периферія; категоріальні відношення лінгвокультурем у полі; парадигматика та синтагматика лінгвокультурем [3, с. 65].

У суто дидактичному контексті імені (ядра) лінгвокультурологічного поля містяться основні тематики предметного змісту мовлення на уроці іноземної мови:

- я і моя родина, я і мої друзі: зовнішність, інтереси, захоплення, свята, дозвілля, покупки, сімейні традиції;

- шкільне життя: школа і класи, уроки і шкільні предмети та ставлення до них, канікули і особливість їх проведення в різні пори року, майбутня професія і біржа праці;

- рідна країна і країна, мова якої вивчається: географічне положення, клімат, столиці і великі міста, пам'ятки, культура і мистецтво, міське і сільське життя;

- здоров'я та особиста гігієна: розпорядок дня, правильне харчування, здоровий спосіб життя, захист навколишнього середовища.

Кожне ім'я (ядро) поділяється на класи (групи) лінгвокультурем - конкретні теми уроків, які мають практично-орієнтовану спрямованість: вивчаючи розпорядок дня, учень повинен вміти не тільки розповісти, чим він займається кожен день, але і пояснити мету цих занять, розповісти про специфіку робочого дня школяра країни мови, що вивчається, розпитати свого однокласника про свої плани на вечір і т. д. При цьому інтенсіоналом виступають лінгвокультурологічні знання з теми, що вивчається, а екстенсіоналом - знання, що засвоєні з інших тем шкільних дисциплін, самостійно отримані тощо.

Безумовно, на уроці іноземної мови важливо не тільки оволодіти знаннями, а й вміти їх передати, використовувати як на уроці, так і в позашкільному середовищі: в спілкуванні в інтернет-мережах, в читанні науково-популярних джерел іноземною мовою, у виступах на форумах, конференціях тощо. Сучасні інтернет-комунікації надають багато можливостей тому, хто вивчає іноземну мову та практично реалізовує свої знання.

Що стосується категоріальних відносин лінгвокультурем, то вони чітко проявляються в умінні школяра використовувати свої лексичні, граматичні та фонетичні знання, вміння і навички для вираження своїх ідей, формулювання прохань, пропозицій, висновків згідно з темою уроку.

Отже, одиницею виміру лінгвокультурологічного поля, яку ввів В. Воробйов, є лінгвокультурема. Дослідник підкреслює, що лінгвокультурологічне поле як структура лінгвокультурем, являє собою єдність знаків, значень і відповідно відносних понять, тому характеризується двошаровою, двомірною семантикою своїх одиниць, тобто семантика лінгвокультурем - це діалектичний зв'язок мовного та немовного змісту, комплексна міжрівнева одиниця опису лінгвокультурологічного поля, що представляє собою діалектичну єдність лінгвістичного і екстралінгвістичного. Якщо сфера слова обмежена мовою, то сфера лінгвокультуреми поширюється і на предметний світ [4]. Таким чином, лінгвокультурема є сукупністю форми мовного знаку, його змістом та культурним значенням. Важливим, на думку В. Воробйова, є саме глибинний смисл, який потенційно присутній в семантиці кожного елементу.

Як уже зазначалось, з експлікацією В. Воробйова погоджується багато дослідників (Р. Каракевич, М. Дюжева, А. Рогова та ін.). Так, А. Волошенко підкреслює, що лингвокультурема є особливою комплексною одиницею лінгвістичного та екстралінгвістичного (понятійного та предметного) змісту, яка включає в себе сегменти не тільки мови (мовне значення), але й культури (екстралінгвістичний, культурний смисл), що передаються відповідним знаком.

В лінгвістиці вищезазначена дефініція має своє визначення. Наприклад, Р. Каракевич називає лінгвокультурему «мовним вираженням реалії». М. Алефиренко робить висновок, що лінгвокультурема визначається мовним знаком в його білатеральній єдності та реалією, яку він містить.

Ф. Бацевич, автор словника міжкультурної комунікації, дає таке визначення цієї дефініції: «Лінгвокультурема -- комплексне поняття, яке застосовується у випадках аналізу міжрівневих лінгвокультурних особливостей одиниць і категорій певної ідіоетнічної мови. Лінгвокультурема акумулює в собі як власне мовне уявлення, так і тісно з ними пов'язане позамовне культурне середовище. Лінгвокультурема може бути виражена словом, словосполученням, текстом. Лінгвокультурема -- носій конотативного смислу, який повною мірою реалізується лише у випадках повного володіння мовою та культурою певного етносу» [5].

За своїм характером лінгвокультурема має більш глибокий історичний сенс, відображає культурну еволюцію мовної одиниці в її польовому контексті. Саме ця характеристика лінгвокультуреми і лежить в основі оволодіння іноземною мовою, використовуючи лінгвокультурологічний польовий метод «поля».

У контексті нашого дослідження особливого значення набувають парадигматичні та синтагматичні характеристики лінгвокультурем, які взаємопов'язані і взаємозумовлені, що дуже важливо при їх функціонуванні в лінгвокультурологічному полі. Наприклад, розповідаючи про розпорядок дня українського учня, доцільно ознайомити і з особливістю робочого дня французького школяра, який вчиться не 5 днів на тиждень, а тільки чотири, але при цьому його робочий день включає уроки до обіду і після обіду. Тому є сенс ввести такі лінгвокультуреми як la recreation en milieu de matinee, la recreation en milieu d 'apres-midi, aller en etudes, il n'y a pas d'ecole le mercredi, le rythme scolaire, які не тільки розширять лексичний запас за означеною темою, а й поглиблять країнознавчі знання учня, розвинуть його здатності до критичного отримання інформації, формування його навчально-дослідницької діяльності.

Отже, основною одиницею засвоєння на уроці іноземної мови стає не лексична одиниця, а лінгвокультурема - поняття, яке широко вивчене в лінгвокультурології і вже знайшло свою експлікацію в дидактиці. В контексті лінгвокультурологічного польового методу лінгвокультурема не тільки відображає взаємозв'язок лінгвістичного і екстралінгвістичного, а стає носієм культурного коду суспільства.

Таким чином, пропонований лінгвокультурологічний польовий метод дозволяє вивчати мову не в його фрагментарній подачі, а в тісно переплетених за своєю структурою і змістом одиницями, що дає учневі можливість мати повне уявлення про предмет або явище згідно з темою уроку. Кінцевою метою такого оволодіння іноземною мовою є його практично- орієнтоване використання учнем середньої школи не тільки в міжособистісному спілкуванні, але і в адаптації в іншомовному середовищі, самоосвіті і, можливо, в його майбутній професійній освіті.

лінгвокультурологічний поле іноземний мова

Література

1. Общеевропейские компетенции владения иностранным языком: Изучение, обучение, оценка. Департамент по языковой политике, Совет Европы. - М. : МГЛУ, 2003. - 256 с.

2. Новий тлумачний словник української мови / В. В. Яременко, О. М. Сліпушко. - К. : Аконіт, 2001. - 901 с.

3. Воробьев В. В. Лингвокультурология (теория и методы) / В. В. Воробьев. - М. : Изд-во росс. ун-та дружбы народов, 1997. - 331 с.

4. Воробьёв В. В. Культурологическая парадигма русского языка: Теория описания языка и культуры во взаимодействии / В. В. Воробьёв. - М. : Ин-т русского языка им. Пушкина, 1994. - 148 с.

5. Бацевич Ф. С. Словник термінів міжкультурної комунікації / Ф. С. Бацевич. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://terminy-mizhkult-komunikaeii.wikidot.eom/l

6. Верещагин Е. М. Язык и культура / Е. М. Верещагин, В. Г. Костомаров. - М. : Русский язык, 1990. - 250 с.

7. Мягченко Г. Ю. Лингвокультурологическое поле / Г. Ю. Мягченко // Аналитика лингвокультурологии - [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.analieulturolog.ru/journal/arehive/item/746-41.html

Размещено на Allbest.ru