Зміст підготовки студентів Київської духовної академії до морально-релігійного виховання пастви у першій половині ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Проблеми соціального, економічного і політичного характеру, відсутність упевненості в майбутньому спонукають сучасного українця до пошуків духовних орієнтирів, до повернення в лоно православної церкви. Сьогодні священик повинен проводити активну виховну роботу серед прихожан, сприяти їх духовному вдосконаленню. Ефективність цієї діяльності значною мірою залежить від підготовки майбутніх пастирів у духовних навчальних закладах до морально-релігійного виховання пастви. Для покращення означеної підготовки необхідно творчо використовувати власний історико-педагогічний досвід. Зокрема, важливим є вивчення змісту підготовки студентів Київської духовної академії (КДА) до морально-релігійного виховання прихожан у першій половині ХІХ ст.

Окремі аспекти підготовки академістів до виховання пастви в досліджуваний період розкрито в історичних працях, присвячених розвитку гомілетики і пастирського богослов'я. Пастирське богослов'я в ретроспективі розглядали: архім. Інокентій (Пустинський), М. Глубоковський, М. Маккавейський, В. Певницький, Н. Сухова, Г. Флоровський та ін., гомілетику П. Завєдєв, М. Катаєв, М. Паторжинський, А. Разуміхін. Вивчення стану наукової розробки проблеми дає підстави стверджувати, що зміст підготовки студентів КДА до морально-релігійного виховання прихожан у першій половині ХІХ ст. є недостатньо дослідженим.

Мета статті на основі аналізу першоджерел визначити і охарактеризувати основні компоненти змісту підготовки студентів КДА до морально-релігійного виховання пастви у першій половині ХІХ ст.

У 1819 р. почала свою діяльність КДА. Серед предметів, які у ній викладались, переважно пастирське богослов'я і гомілетика забезпечували підготовку студентів до морально-релігійного виховання пастви. Аналіз підручників і посібників із пастирського богослов'я дає змогу охарактеризувати зміст педагогічної освіти, яку отримували академісти при вивченні цього предмету. Книга “О должностях пресвитеров приходских” єпископа Смоленського Парфенія й архієпископа Могилевського Георгія (Кониського) була першою “інструкцією” із означеної дисципліни. Видано роботу було в 1776 р., а до 1833 р. вона вже витримала 21 перевидання. Хоча автори не зазначали про науковий чи навчальний характер своєї праці і призначали її, насамперед, малоосвіченим пастирям і тим, хто “зажадає бути священиком чи просто церковнослужителем” [7, с. 8], вона стала основним підручником для навчання пастирського богослов'я у вищих духовних навчальних закладах Російської імперії у першій половині ХІХ ст. Не була винятком і КДА. З 1819 р. в академії ця галузь богослов'я викладалась “слухачам за класичною книгою: “О должностях пресвитеров приходских” [4, с. 38], яка була широко представлена у фондах бібліотеки вищого духовного навчального закладу [6, арк. 114].

До змісту “класичної книги” входять чотири розділи: 1) “вступ до посади священицької”; 2) “про першу частину посади священицької, себто, про вчення прихожан”; 3) “про другу справу священицьку, себто, про проведення таїнства”; 4) “про молитву”. Другий розділ має яскраву педагогічну спрямованість і готує майбутніх пастирів до релігійно-морального виховання власної пастви. Він поділяється на дві частини, з яких перша присвячена вченню словом, а друга вченню ділом, “позаяк повинен священик навчати прихожан своїх вірі і справам благим: учити ж не тільки словом, а й ділом, себто, прикладом житія свого, щоб слово його не було мертвим і безплідним” [7, с. 21].

Студенти академії повинні були засвоїти основні “види вчення словом”. Їх було всього п'ять і важко визначити, який саме критерій було покладено в основу класифікації. Так, перший вид передбачав навчання усієї пастви догматів релігії, щоб вірою вдосконалювати людину, тобто передбачав релігійно-моральну просвіту. Здійснюючи її, майбутнім пастирям рекомендувалося враховувати індивідуальні особливості прихожан. Наприклад, безграмотних селян пропонувалось не обтяжувати незрозумілими богословськими термінами, вивчати найнеобхідніше і найголовніше, “висловлюючись простим, ясним і коротким словом, і підтверджуючи одним або двома доказами зі слова Божого. І доти від тлумачення члена віри запропонованого не відступати, доки він слухачами ясно не буде усвідомлений” [7, с. 40]. Зовсім по-іншому мало організовуватись навчання догматів релігії освічених прихожан, розширювався й ускладнювався його зміст, використовувалися інші методи, зокрема гомілії.

Інші чотири “види вчення словом”, на нашу думку, виокремлювались авторами підручника залежно від особливостей контингенту, який повинен виховувати пресвітер. Академісти ознайомлювалися з особливостями здійснення виховного впливу на єретиків, безбожників (другий вид); на “беззаконників”, тобто людей, які порушують моральні норми (третій вид); на доброчесних представників пастви (четвертий вид); на “сумних і тих, що впали у відчай” (п'ятий вид) [7, с. 39]. Незважаючи на всі недоліки запропонованої класифікації, виокремлення “видів” вчення словом позитивно впливало на педагогічну підготовку студентів, оскільки привчало їх здійснювати диференційований підхід у виховній роботі.

Розглядаючи “вчення словом”, академісти вивчали такі методи виховання, як: втішання, умовляння, викриття і покарання. На заняттях з пастирського богослов'я студентам доводилась думка про необхідність постійної педагогічної діагностики. Стверджувалось, що пресвітеру необхідно “за кожним своїм прихожанином дивитися, за станом кожного наглядати, і знати цілковито, чи здоровий перебуває, чи в благодаті Божій, або болить гріхом, і яким саме, і як давно, і наскільки небезпечна хвороба, і яких саме ліків вимагає. Чого-небудь вчинити пресвітер без нагляду і без випробування вдачі людини, і спілкування, і надання кожному повчання пристойного, не може, бо немає одних ліків від усіх хвороб. Вправний лікар, коли бачить багатьох різними хворобами недужих, оглядає сам хвороби їх, і потім визначає особливі для кожної хвороби ліки” [7, с. 58].

Разом із “вченням словом” не менш важливим було засвоєння майбутніми пастирями “вчення ділом”, тобто розуміння великого значення особистого прикладу священика. У праці “О должностях пресвитеров приходских” зазначалося, що “слово вчителя з житієм його і справами так є союзно, що навіть і не християнські ритори у правилах риторичних написали: ніхто ритором добрим бути не може, якщо не буде людиною доброю. Розуміли вони, що хто, навчаючи чесноти, сам її не чинить, на віру до слова свого у слухачів не заслуговує. Оскільки слухачі бачать, що він одне робить, а інше говорить, то думають, що він чесноту похваляє для іншої якої сторонньої і йому корисної причини, а не для того, щоб сама чеснота цього гідна була: в іншому випадку і сам він робив би її” [7, с. 65]. Зважаючи на важливу роль особистого прикладу пастиря, студенти вивчали чесноти, які повинні бути притаманні священику, а саме: одношлюбність, цнотливість, тобто уміння “приборкувати будь-які пристрасті, особливо похоті тілесні” [7, с. 76], благовійність, гостинність, правдивість, мудрість, розумність, скромність, обережність, вірність. Також від пресвітера вимагалось здійснювати “бдіння невсипуще про доручене стадо” [7, с. 75], бути не питущим, не сварливим, спокійним, не заздрісним, не користолюбцем, правильно управляти власним будинком, займатись вихованням своїх дітей, не мати гордощів. пастирський навчальний гомілетика імперія

Аналіз архівних матеріалів [5, арк. 97 зв.] свідчить, що, окрім роботи єпископа Смоленського Парфенія і архієпископа Могилевського Георгія (Кониського), у навчальному процесі КДА використовувалась праця О. Стурдзи “Письма о должностях священного сана” (1841 р.). Зважаючи на епістолярну форму подачі інформації, відсутність логічності та системності у викладі, деякі суперечності й повтори, бути основним навчальним посібником вона не могла. Проте її успішно можна було використовувати для поглиблення і розширення знань студентів з пастирського богослов'я. Зокрема, в аспекті нашого дослідження важливою є п'ята з семи книг, на які розділений матеріал листування. Саме у ній висвітлюється проблема законоучительської діяльності пресвітера, про яку жодного слова не було сказано в роботі “О должностях пресвитеров приходских”. О. Стурдза розкриває окремі особливості викладання Закону Божого, визначає певні правила, якими повинен керуватися законовчитель у процесі навчання хлопчиків і дівчаток. Автор значну увагу звертає не тільки на засвоєння знань з предмета, а й на потребу релігійно-морального виховання школярів. Зокрема, на думку О. Стурдзи, православне виховання юних християнок необхідне для того, щоб вони “вміли осягнути смиренне і разом з тим високе своє призначення у благодатному царстві Христовому” [8, с. 36]. У “Письмах о должностях священного сана” вказується також на важливість залучення учнів до самостійної роботи з предмета, адже “...без читання наодинці допоміжних книг неможливо мати успіхів істинних у будь-якій науці. Відповідно, і віровчення з правила цього не вилучається” [8, с. 31].

Підготовка студентів до морально-релігійного виховання пастви здійснювалась також у процесі вивчення гомілетики. На заняттях із цієї педагогічно спрямованої дисципліни академісти розглядали застосування такого методу виховного впливу, як проповідь. На зміст навчання гомілетики у першій половині ХІХ ст. визначний вплив мав Я. Амфітеатров, який близько двадцяти років викладав її в академії. Незважаючи на чітку регламентацію Св. Синоду, педагогу вдалося на своїх заняттях відійти від “Правил церковного красномовства”, які рекомендувались для застосування у навчальному процесі вищих духовних навчальних закладів. Замість закріпленої у правилах орієнтації на західних проповідників Я. Амфітеатров “поклав перед тямущими своїми слухачами безсмертні творіння Златоуста, Василія Великого, Афанасія, Григорія і навчив енергійно і дієво, благотворно і рятувально віщати слово Боже” [3, с. 8].

Свої напрацювання Я. Косьмич виклав у підручнику “Чтения о церковной словесности или гомилетика” (1846 р.). Його аналіз дає змогу розкрити зміст підготовки майбутніх пастирів до виховання прихожан. Автор починає з розкриття сутності проповіді, причому для позначення цього монологічного дійства використовує терміни, які для сучасної людини означають як монолог, так і діалог. Я. Амфітеатров зазначає, що “в пропонованій гомілетиці замість основного слова співбесіда будуть зустрічатися слова повчання, бесіда, проповідь тощо. Усі вони будуть означати одне і те ж співбесіду, а будуть вживатись у різних місцях для запобігання повторів і для деякої плавності в мові” [1, с. 12]. Автор визначає проповіді як “загальнонародні уроки про істини віри християнської, що пропонуються народові з метою повчання” [1, с. 12]. Вони в основному організовуються в церквах, тому храми Божі варто сприймати як “загальні народні училища християнсько-морального виховання людства” [1, с. 13]. Як бачимо, педагог вказує на виховний потенціал проповіді. Ще більше акцентується увага на її виховному спрямуванні, коли розкривається мета проповіді, яка є подвійною. Головна негативна мета співбесіди церковної “розкрити безодню гріха, висвітлити характер занепалої і розтлінної природи людської, щоб спонукати слухачів до каяття, розбудити їхнє прагнення до кращого духовного життя і діяльності” [1, с. 19]. “Позитивна головна мета співбесіди є виховання і вдосконалення людства по духу і плану релігії Ісуса Христа” [1, с. 20-21].

Після ознайомлення з сутністю проповіді студентам розкривалось поняття “гомілетика”. Вони повинні були засвоїти, що “гомілетика це наука, яка розглядає сутність, властивість і спосіб церковної співбесіди, яка спрямовує людину до відродження” [1, с. 12]. На цьому вступна частина до курсу церковної словесності завершувалася.

Перша частина підручника Я. Амфітеатрова присвячувалась “матерії” проповідей їхньому змісту, який міг бути дуже широким. “Усе, чим живе людина, де діє, як поводить себе в тому чи іншому званні, у той чи інший час, в тому чи іншому стані моральних сил все це може бути предметом співбесіди пастирсько-проповідницької” [1, с. 56]. Незважаючи на багатоманітність тем для проповідей, викладач намагався їх класифікувати і виокремив шість “родів матерії”:

1. Християнин вірує, отже він повинен ґрунтовно знати, чому вчить його свята віра. Звідси потреба викладати народу учіння догматичне.

2. Християнин вірує для того, щоб діяти у точній відповідності з учінням віри своєї. Відповідно, він повинен знати правило або закон християнської діяльності. Звідси учіння практичне.

3. Християнина церква приймає від колиски і супроводжує до гроба своїми благочестивими обрядами і богослужінням: тому він повинен знати своє обрядове богослужіння учіння про Богослужіння або церковність взагалі.

4. Християнин живе і діє в родині і суспільстві, тому він повинен знати, як його сімейна і суспільна поведінка може бути разом з тим поведінкою істинно християнською. Звідси проповідницьке вчення про життя у спільноті.

5. Християнська віра має, окрім божественної, основу історичну і здійснення самої себе в подіях і особах історичних: християнин і це знати повинен. Звідси виклад учіння історичного.

6. Нарешті на християнина все його життя діють справи та явища видимого світу, які мають великий вплив на його вдачу і діяльність. Тому треба вчити, як справи видимого світу можуть сприяти істинно-християнському способу життя християнина. Звідси проповідницьке вчення про предмети і явища світу фізичного [1, с. 57].

Усі означені “роди матерії” Я. Амфітеатров розподілив між трьома відділами. Перший відділ охоплював учіння догматичне, яке передбачало “освіту розуму”. Другий учіння діяльне, тобто “освіту волі”. Третій учіння церковно-богослужебне, яке полягало в формуванні християнського почуття. Означені тематичні напрями розглядалися на більше ніж ста сторінках “Чтений о церковной словесности или гомилетики”. У підручнику розкривалися різні теми, надавалися поради і правила їх використання у проповідях. Педагог до кожного змістовного напряму пропонував джерела, з яких можна було запозичити інформацію для проповіді, а також рекомендував зразки проповідей із різних питань, що полегшувало формування практичних навичок студентів.

Значна увага на заняттях із церковного красномовства приділялась забезпеченню виховної спрямованості проповіді, тобто її “внутрішнього характеру” Основними його ознаками було визначено “повчальність для розуму; переконливість для волі; помазання для серця” [2, с. 9]. На заняттях із гомілетики доводилось, що повчальною проповідь буде завдяки наявності духу церковності, біблейності і народності. Виокремлення вимоги народності, яку пізніше К. Ушинський заявить як загально-педагогічний принцип, є значним досягненням Я. Амфітеатрова. Вона передбачала цілковиту підтримку в проповідях самодержавства, врахування “корінного духу і характеру всього народу”, а також особливостей конкретної пастви, розуміння “духу часу”. Переконливість проповіді, на думку педагога, в основному залежала від особистості проповідника. Необхідно, щоб він “мав волю міцну, мужню, був пройнятий характером священної величі і володарювання духовного. З іншого боку, йому вкрай необхідно утверджувати між собою і своїми слухачами такі ж духовно-родинні відносини, такий же моральний вплив, який є у високоповажного батька з дітьми, або у доброчинного сім'янина з його родиною, або у благочестивого і розумного учителя з його учнями” [2, с. 46]. Під “помазанням” розумілася естетична цінність проповіді, краса її змісту і звучання, можливість отримувати насолоду від неї.

Розглянувши “внутрішній характер” проповіді, студенти повинні були ознайомитись із її “зовнішнім характером”. Він тлумачився, як “виявлення характеру внутрішнього через слова, речення, звороти та інші словесні форми, які певним чином поєднуються і оформлюються в одне ціле” [2, с. 110]. Тобто тут студенти мали можливість дізнатись про стилістичну специфіку проповідей, навчитися їх складати і аналізувати. Значна увага у змісті гомілетики відводилася виробленню навичок написання власних проповідей, набуттю досвіду виявлення творчості у цьому процесі.

На останніх заняттях із гомілетики академісти вивчали вимоги до проголошення проповіді, певні рекомендації. Вони стосувались природності поведінки того, хто виступає, його “приємності естетичної”, легкості і різноманітності рухів. Зважаючи на те, що виступ мав релігійний характер, від майбутнього проповідника також вимагалося виявляти благоговіння, притаманне святому місцю, гідність, поважність, зворушливість і розчулення, скромність і помірність. Студенти повинні були ознайомитись із методикою підготовки до проголошення проповіді, вимогами до дикції, до основних властивостей голосу: сили, висоти, тембру, милозвучності, тону, темпу. У підручнику наполягалося на правильності вимови слів, вживання у них наголосу; надавалися поради і вправи для правильної вимови проповідей, наводилися приклади; зазначалися правила, які стосуються міміки, погляду, пози і жестів проповідника. Зважаючи на вищезазначене, можемо стверджувати, що академісти мали можливість працювати над власною педагогічною технікою.

Таким чином, підготовка студентів КДА до морально-релігійного виховання пастви здійснювалась на заняттях із пастирського богослов'я і гомілетики. Зміст підготовки включав знання про “види вчення словом”, методи виховання прихожан (втішання, умовляння, викриття і покарання), значення особистого прикладу священика, окремі аспекти законо-учительської діяльності пресвітера, виховний потенціал проповіді, її тематику, стилістичні вимоги до написання проповіді, особливості педагогічної техніки проповідника тощо. Вміння та навички аналізувати проповіді, виступати з ними, творча діяльність із написання проповідей також входили до змісту підготовки академістів до морально-релігійного виховання прихожан. Перспективи подальших досліджень полягають у вивченні змісту підготовки семінаристів до морально-релігійного виховання пастви у першій половині ХІХ ст.

Література

1. Амфитеатров Я. Чтения о церковной словесности или гомилетика / Я. Амфитеатров. Киев, 1846. Ч. 1. 276 с.

2. Амфитеатров Я. Чтения о церковной словесности или гомилетика / Я. Амфитеатров. Киев, 1846. Ч. 2. 302 с.

3. Аскоченский В. Амфитетров Яков Косьмич, ординарный профессор Киевской духовной академии: биографический очерк / В. Аскоченский. Киев, 1857. 155 с.

4. Аскоченский В. История Киевской духовной академии по преобразовании ее в 1819 г. / В. Аскоченский. Санкт-Петербург, 1863. 282 с.

5. Выписки из журналов заседаний правления КДА за 1845-1852 гг. / Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Ф. 160. Спр. 1328. 204 арк.

6. Каталог библиотеки КДА / Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Ф. 160. Спр. 626. 1826. 217 арк.

7. О должностях пресвитеров приходских. Москва: Сретенский монастирь, 2004. 224 с.

8. Стурдза А.С. Письма о должностях священного сана / А.С. Стурдза. Одесса: Одесская городская типография, 1841. Т. 2. 220 с.

9. Сухова Н.Ю. Пастырское богословие в российской духовной школе (ХУІІІ начало ХХ века) / Н.Ю. Сухова // Вестник ПСТГУ І: Богословие. Философия. 2009. № 1 (25). С. 25-43.

Размещено на Allbest.ru