Українська революція xvii ст. та її історичне значення: актуальні проблеми з'ясування її сутності (методичні поради викладачам, учителям і студентам)

Наведений у статті фактологічний матеріал дозволяє, як на наш погляд, збагнути (зрозуміло лише в основних рисах) наступне: по-перше, причини спалаху у 1648 р. національно-визвольної, релігійної та соціальної боротьби носили всеукраїнський характер і визріли в усіх сферах буття народу. А відтак і зумовлений ними виступ набув надзвичайно великого розмаху і потуги. Його обсяги поширення й участі кількості населення були вражаючими і небаченими до того часу в історії не тільки України, але й Східної, Центральної й Південної Європи. Поза сумнівом він належав до наймасштабніших національно-визвольних і соціальних рухів середньовічної й ранньомодерної Європи. І аж ніяк його не можна «втиснути» у прокрустове ложе типового поняття «повстання» («козацьке», «народне», «визвольне», «національно-визвольне», «велике українське» й інші означення), бо воно не тільки явно обмежує територіальний ареал його поширення та масовість участі у подіях населення (за нашими дуже приблизними підрахунками, прямо й опосередковано у рух втягнулося щонайменше 50-60% дорослого чоловічого населення, здатного носити зброю), але й вихолощує основне - спрямованість на розбудову незалежної національної держави й нової (відмінної від існуючої) моделі соціально-економічних відносин.

Поняття «війна» («козацька», «визвольна», «національно - визвольна» й ін. означення) лише частково пояснює сутність руху, а саме: воєнний аспект боротьби за незалежність з Річчю Посполитою, затіняючи чи обходячи мовчанкою його соціально - політичні аспекти, що одночасно відбувалися в Україні, - розбудову її політичної системи, насамперед державних інституцій, внутрішньої політики уряду, формування нового суспільства й докорінні зміни у соціальній структурі населення, формах земельної власності й типології господарств, процес становлення нової політичної еліти й політичної культури тощо. А відтак, враховуючи кардинальність трансформацій у традиційному суспільстві, масштаби, зміст, характер і форми боротьби та її цілі, схильні вважати, що 1648 р. почалася революція (типологічно близька до Нідерландської (1566-1609 рр.), спрямована на виборення незалежності, розбудову самостійної держави й витворення у ній нової моделі, якісно відмінної від існуючих у Центральній, Південній та Східній Європі. Поділяємо тлумачення змісту поняття «революція», запропоновані відомими фахівцями у цій галузі знань С. Хантінгтоном та С. Нойманом. Так, перший з них характеризує її як «внутрішні швидкі, фундаментальні і насильницькі зміни у панівних цінностях і міфах суспільства, його політичних інститутах, соціальній структурі, керівництві, способах діяльності і політиці уряду»⁵⁹. Другий вбачає у ній «…радикальну зміну політичної організації, соціальної структури, характеру контролю над власністю і панівного міфу про суспільний лад.»⁶⁰.

Попри певну (не суттєву) відмінність у їх змісті, вони дозволяють побачити головне, притаманне революціям, - наявність фундаментальних змін в основних сферах буття суспільств. І принципово важливо збагнути, що власне перетворення такого масштабу відбувалися в Україні. Зокрема, у політичній сфері - це злам польської політичної системи й витворення замість неї української з усіма її підсистемами: інституційною, комунікативною, функціональною та культурною. Постала Українська держава з ефективно діючими центральними і місцевими органами влади, своїми адміністративно-територіальними поділом, армією, правом і судочинством. Розпочався інтенсивний процес становлення якісно нової політичної еліти.

У соціальній сфері здійснено ліквідацію існуючої до 1648 р. польської моделі соціальної структури суспільства і характеру відносин між станами і соціальними групами. З неї було «вичавлено» українських і польських князів, магнатів, панів, шляхту (за винятком частини дрібної), католицьке й уніатське духовенство, євреїв-орендарів, урядників, інонаціональний міський патриціат. «Шаблею» скасовується феодальна система соціальних відносин. У новому суспільстві Гетьманщини привілейоване становище зайняло козацтво, яке залишалося «відкритим» до вступу до нього представників інших верств і прошарків, включаючи селянство. Кардинально змінилося становище останнього, котре з феодально-залежного й закріпаченого стану перетворилося у стан дрібних, особисто вільних, землеробів, які володіли правом власності (вочевидь, розділеною з державою) на землю і сільськогосподарські угіддя. Українські міщани стали господарями у своїх містах, повністю формуючи органи самоврядування. Істотно змінилися умови існування православного духовенства, котре тепер не зазнавало утисків і знаходило повну підтримку з боку органів української влади.

Не менш глибоких перетворень зазнала сфера форм власності та господарювання. Так, було ліквідовано велику (магнатську), середню й, за незначним винятком, дрібну шляхетську власність, власність католицької й уніатської Церков, короля (Корони Польської), шляхетське та єврейське орендне землеволодіння. На її місці постала земельна власність козаків, посполитих й Української держави. Стався грандіозний перерозподіл земельної власності (яскраво засвідчений у «Щоденнику» П. Халебського, котрий у середині XVII ст. перебував у козацькій Україні). Він підкреслював, що козаки і посполиті «розподілили землі й угіддя поміж собою», дерева у лісах «вирубували, корчували й спалювали на пні, вируби орали й ріллю засівали», позначаючи при цьому межі своїх ділянок «огорожами»⁶¹. Внаслідок чого зникає фільварково-панщинне господарство, що базувалося на кріпацтві й панщині, й утверджуються індивідуальне селянське й козацьке (протофермер - ське) господарства, ефективність яких виявилася незрівняно вищою за фільварок і господарство закріпаченого селянина.

Не менш глибокі відбувалися зміни у політичній культурі соціуму, його самосвідомості, ментальності тощо. На теренах козацької України «панівна за польської влади ідеологія шляхетського сарматизму та католицької контрреформації поступилася новій ідеології вільного козацького товариства та православ'я. Почуття окремішності та руська самосвідомість набули нових функцій через старий міф шляхетської свободи і рівності: нове суспільство базувалося на ідеї, згідно з якою козацька шабля принесе йому визволення»⁶². Сповна поділяємо міркування В. Матях, що «на середину XVII ст. система вироблених Військом Запорозьким цінностей фактично почала визначати ціннісні орієнтації українців як нації…»⁶³. Вони полягали у наступному:

* система орієнтацій на становий козацький автономізм спочатку трансформується у програму політичної автономії козацької України, а в першій половині 1649 р. - в ідею створення незалежної держави;

• формується уявлення про соборність держави, до складу якої мали увійти всі етноукраїнські землі, включаючи Перемишль, Ярослав, Львів, Галич, Володимир, по «Люблін і Краків в цілому туди, куди лише сягають імена й церкви Руські»⁶⁴;

• у свідомості еліти й козацтва укорінюються ціннісні орієнтації на політичну єдність Гетьманщини;

• у духовному світі різних прошарків суспільства надзвичайно інтенсивно відбувалося формування цінностей «національного патріотизму», витворення якісно нового образу свої Вітчизни - «Матері-України» (вперше у символічному зображенні червоної калини) й усвідомлення себе «українським народом». За козацькою Україною починає закріплюватися назва «Україна», а за витвореною державою - «Українська держава»;

• сталася кардинальна ломка усталених стереотипів психології та свідомості у раніше залежного (закріпаченого) селянства. В його уявленнях праця на власній землі набувала символічно-сакрального смислу, бо «навіть Господь оре ниву і сіє хліб»⁶⁵. Тепер ідеал розв'язання питання отримання землі в особисту власність вбачався у займанщині, що стала дивовижним витвором соціокультурного обживання земель і сільськогосподарських угідь. Воднораз особиста свобода стає альфою й омегою соціальної поведінки;

• у полум'ї революції виковувався ментально новий тип Людини, котра відзначалася сильною волею, енергійністю, цілеспрямованістю й, за висловом філософа С. Кримського, «зі збуреною, бунтівною душею, що схильна до героїчної авантюри, готова до жертви та подвигу». Саме такі люди, «за характеристикою Гоголя, міряли відстані своїх мандрівок відрізками чутності пострілу і з яких ніхто не бажав бути спостерігачем світової драми, а тільки її актором. Такі особи «вогняної душі» і стали суб'єктами барокової культури в Україні…»⁶⁶. Саме тому українсько політична культура формувалася як культура учасницького типу.

А тепер, шановний Читачу, поставимо собі запитання: чи спроможні поняття «повстання» чи «війна» розкрити сутність фундаментальних змін у різних сферах буття українського народу, що відбулися у козацькій Україні? Як на мій погляд, ні! Вони пояснюються лише одним поняттям - «революція». Так як у ній основним завданням стояло виборення незалежності утвореної держави й досягнення нею соборності, додаємо до нього означення «національна». Адже від його розв'язання (нерозв'язання) залежала доля усіх без винятку соціально - економічних, релігійних, ідеологічних, культурних і навіть ментальних перетворень. А відтак мимохіть зринає друге запитання: чому по сьогоднішній день у свідомості українського суспільства продовжують панувати уявлення про ці події як «повстання», «війна» чи «Хмельниччина»? Причин є чимало, проте хочу зосередити увагу на найголовнішій, а саме: глибокому укоріненні (навіть на рівні підсвідомості) упродовж сотень років у ній концепту національної неповноцінності. Ми ніяк не можемо / не хочемо зрозуміти того, що у нас, в Україні, у середині XVII ст. спалахнула подія, якій за масштабами участі населення, а також вчинених перетворень не було рівних у Європі упродовж XVI - першій половині XVIII ст. Нам надзвичайно важко збагнути, що саме в Україні (якби у Німеччині, Австрії, Польщі, Іспанії чи у будь-якій іншій країні, то, без сумніву, сприйняли це як доконаний факт) відбувся унікальний в історії середньовічної та ранньомодерної Європи випадок державотворення й кардинальних перетворень у суспільстві, що звершувалися потенціалом не традиційного привілейованого стану (дворянством), а козацтвом і покозаченим поспільством (у тогочасному розумінні - простолюдом).

А чи існує хоча б приблизне уявлення у наших фахівців, науково-педагогічних працівників, учителів й інших груп інтелігенції, не кажучи вже про решту населення, щодо масштабу жертв, які приніс наш народ на Алтар Незалежності і Свободи? Сумніваюсь! За нашими приблизними підрахунками, з кінця 40-х до середини 70-х рр. XVII ст. від воєнних дій, захоплення ясиря, голодовок й епідемій безповоротні втрати населення складали бл. 70% (у Правобережній Україні - понад 90%)! Враховуючи, що його чисельність на 1648 р. складала бл. 4,5-5 млн. осіб, то вони сягали бл. 3,1-3,5 млн. осіб! Жоден з європейських народів не заплатив у середньовічній і ранньо - модерній історії такої колосально-жахливої ціни за право жити у своїй незалежній соборній державі відповідно до здобутих со - ціокультурних завоювань. І про ці небачені волелюбність, героїзм, стійкість і самопожертву написано надзвичайно мало повістей, романів, поетичних творів, не знято жодного сучасного кінофільму, не увічнено хоча б в одному монументальному пам'ятнику. Мертві мовчать, коли живі втрачають історичну пам'ять, байдужіють до свого минулого, не відчувають сові - стливої потреби духовної спорідненості з пращурами. І цей розрив у свідомості народу золотого ланцюга пам'яті діянь поколінь, якщо його не відновити, неминуче обернеться для нього спочатку виродженням, а пізніше асиміляцією та зникненням. Адже відречення від самого себе завжди є самогубством!

3. Хронологічні межі революції

По-перше, як нами уже відзначалося, історики не особливо переймаються виясненням верхньої межі революційних подій. Проведений у травні 2004 р. у Санкт-Петербурзі «круглий стіл» з проблеми термінології й хронології історії України XVII ст. за участі провідних українських і зарубіжних дослідників цієї епохи переконливо це засвідчив. Адже вони по-суті відмовилися від її вияснення на основі аналізу власне часу завершення епохальної боротьби українців, відштовхуючись від врахування стану розв'язання її завдань й досягнення мети. Зусилля науковців зосередилися, на жаль, на пошуку не істини, а оптимального терміну («повністю аполітичного», «нейтрального»), який би «знімав» необхідність займатися виясненням завершення «Національно-визвольної війни». А відтак більшість задовольнилася терміном «Хмельниччина», хоча В. Брехуненко й Ю. Мицик слушно піддали його критиці⁶⁷. Дана ситуація у науковому світі в принципі й не змінилася нині. Переважна частина істориків продовжує обмежувати хронологічні рамки національно-визвольної боротьби серединою XVII ст.

По-друге, звертаємо увагу читачів на той факт, що обмежуючи її верхні рамки смертю Б. Хмельницького (серпень 1657 р.) чи укладенням Гадяцького договору (вересень 1658 р.), ніхто з них не обґрунтував їх аналізом подій, які б засвідчували завершення боротьби чи то здобутою перемогою, чи то отриманою поразкою. Не робляться навіть спроби довести, чому власне ці, а не інші події, вважаються рубежем, який відокремлює «Національно-визвольну війну» від наступних явищ і процесів української історії. Адже добре відомо, що ні смерть гетьмана, ні укладення Гадяцького договору не розв'язали жодного зі завдань революції. Вони стали важливими, але не вирішальними епізодами боротьби за незалежність. Також не має підстав вбачати у громадянській війні 16581663 рр., обумовленої загостренням соціально-політичної боротьби й втручанням у неї сусідніх держав (Московії, Речі Посполитої й Криму), початок «Руїни». Адже вона промовляла лише про появу глибоких кризових явищ, що згодом в основному були подолані. Але ж не є таємницею той факт, що кризові явища були невід'ємною складовою усіх революційних рухів у Європі упродовж XVI-XVIII ст.

Показово, що самі учасники Української революції з обох сторін (української й польської) вбачали у подіях кінця 40-х - першої половини 70-х рр. XVII ст. складові одного і того ж процесу. Наприклад, 22 лютого 1671 р. городові козаки звернулися з листом до запорізьких з нагадуванням, що напередодні 1648 р. поляки «важким ярмом підданства обклали наш народ український; а якщо було перед війною добре, то не потрібно було ніколи Війську Запорозькому з ними воювати. Тепер же, двадцять і кілька літ воюємо (виділено нами - В.С.), у багатьох битвах багато крові пролили і голів своїх накла - ли»⁶⁸. 28 березня цього ж року гетьман П. Дорошенко повідомив курфюста бранденбурзького Фрідріха-Вільгельма, що, починаючи від Б. Хмельницького, й до нині (виділено нами - В.С.) Військо Запорозьке й «увесь народ Руський» борються проти «польського ярма» і поляки розділили «наш край» на дві частини: одну «продали» Московії, а другу хочуть «перетворити у Дике Поле»⁶⁹. Зі свого боку, польська сторона також вбачала у подіях 60-х - 70-х рр. продовження «козацької війни»⁷⁰.

По-третє, постає слушне запитання: коли і чим, як на погляд автора статті, завершилася революція? Внаслідок агресивних дій Московії, Речі Посполитої та Порти супроти правобережної Гетьманщини (а вона відігравала провідну роль у революційному процесі) її охоплює глибока криза. Розпочалося масштабне й неухильне руйнування державних інституцій, знищення поселень й населення. Воно призвело до загибелі ядра Української держави, символічним актом припинення його існування стала капітуляція у вересні 1676 р. П. Дорошенка. Вельми показово також, що укладений у жовтні 1676 р. польсько - турецький Журавнинський договір вже не передбачав існування у Правобережжі «Української держави», визнаної у жовтні 1672 р. Бучацьким договором. Саме тому схильні вважати, що Українська революція у вересні 1676 р. завершилася поразкою, бо мети не було досягнуто й не реалізовано головних її завдань. Основним здобутком революційної боротьби стало існування Лівобережної Гетьманщини, як автономного державного утворення у складі Росії, остаточно знищеного на початку 80-х рр. XVIII ст. А в Правобережжі у наступні десятиріччя після вересня 1676 р. так і не вдалося поновити функціонування державних інституцій, незважаючи на зусилля І. Самойловича, Ю. Хмельницького, І. Мазепи, С. Палія та П. Орлика, що слугує ще одним переконливим аргументом на користь думки про завершення революції саме у 1676 р.

Отже, аналіз джерел і наукової літератури дає підстави стверджувати про існування комплексу причин революційного вибуху 1648 р. За своїм масштабом, характером, змістом і метою боротьби, а також завданнями, які доводилося розв'язати, вона становила собою національну революцію, що завершилася поразкою 1676 року.

Література

1. Чухліб Т. «Руїна» Гетьманщини чи боротьба за утвердження української козацької держави? (Спроба започаткувати нову дискусію щодо одного історичного терміну // Україна в Центрально - Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). Київ, 2004. Вип. 4. С. 473-503.

2. Дашкевич Я. Постмодернізм та українська історична наука // Дашкевич Я. «…Учи неможними устами сказати правду. Історична есеїстка (1489-2008). Київ, 2011. С. 342-343.

3. Круглый стол по проблеме терминологии и хронологии истории Украины XVII в. // Украина и соседние государства в XVII веке: материалы международной конференции. Санкт-Петербург, 2004. С. 249.

4. Тисяча років української суспільно-політичної думки: у дев'яти томах. Київ, 2001. Т. 2. Кн. 2. С. 179-180.

5. Там само. С. 277-278.

6. Історія України в документах і матеріалах. Київ, 1941. Т. 3. С. 118.

7. Еврейские хроники XVII столетия (Эпоха «Хмельниччины»). Москва, 1897. С. 85.

8. Літопис Самовидця / видання підготував канд. філол. наук Я.І. Дзира. Київ, 1971. С. 51.

9. Правда про унію. Документи і матеріали. Львів., 1981. С. 42-43.

10. Tazbir J. Polskie przedmurze chrescijanskiej Europy: mity a rzeczy - wistosc historyczna. Warszawa, 1987. S. 58-71; Tegoz. Panstwo bez stosow i inne szkice: Prace wybrane. Krakow, 2001. T. 1. S. 196-209.

11. Сас П.М. Витоки українського націотворення. Київ, 2010. С. 215.

12. Компан О. Кипень у «казані історії» // Вітчизна. 1986. №9. С. 184.

13. Смолій В.А. Феномен українського козацтва (замість передмови) // Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. Київ, 2006. Т. 1. С. 8, 12.

14. Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського (далі - НБУВ). ІР. Ф. ІІ. Спр. 13402. Арк. 451 зв.

15. Pisma polityczne z czasow panowania Jana Kazimierza Wazy 16481668. Zebrala i opracowala Stefania Ochmann-Staniszewska. Wroclaw, 1989. T. 1. S. 5-6.

16. Еврейские хроники… С. 90.

17. Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника (далі - ЛННБ). ВР.Ф. 5. Спр. 189/ІІ. Арк. 108.

18. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. Москва, 1992. С. 272-285.

19. Грушевський М. Історія України-Руси. Київ, 1995. Т. 8. Ч. 2. С. 129.

20. Ковальський Н.П. Мыцык Ю.А. Анализ архивных источников по истории Украины XVI-XVII в. Днепропетровск, 1984. С. 51.

21. Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. / упорядник: док. іст. наук, проф., протоієрей УПЦ Київського Патріархату о. Юрій Мицик. Київ, 2002. Т. 1: (1648-1649 рр.). С. 499-500.

22. Мицик Ю. Буремний 1648 рік (добірка неопублікованих джерел) // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття: політика, ідеологія, військове мистецтво: зб. ст. Київ, 1998. С. 302.