В умовах глобалізації, трансформації суспільства з індустріального в інформаційно-наукове, освіта посідає центральне місце у житті сучасної людини. Неперервна освіта стає необхідною умовою розвитку і успішного функціонування людства. Феномен неперервної освіти, безперечно є породженням сучасної цивілізації. Фактори, що сьогодні спонукають до життя неперервну освіту, у минулому були повністю відсутні. Тільки науково-технічний прогрес, як одна із сутнісних характеристик сучасної цивілізації, висунув перед людством (точніше перед найбільш розвинутими країнами) неперервну освіту як необхідність, надаючи потенційні можливості та потенційні засоби (техніко-технологічного, наукового, матеріального порядку) для реалізації [3, с.40-41].

У світі зростає усвідомлення того, що людина повинна мати доступ до освіти впродовж життя. Спочатку неперервна освіта трактувалась як навчання дорослих, мета якого - компенсація упущень шкільної освіти, поповнення знань, пов'язане з вимогами життя. Пізніше увага зосередилась на проблемі підвищення кваліфікації, почали розроблятися питання функціонування освіти, організація різних її форм для того, щоб добитися більш ефективної участі спеціаліста у галузі своєї діяльності [12, с.81].

Необхідність функціонування педагогічної освіти на засадах неперервності визначена у Концепції неперервної педагогічної освіти, яка прийнята Україною в 2013 році. Метою такої освіти є якісна підготовка педагогічних кадрів, здатних здійснювати професійну діяльність на засадах гуманізму, демократії, вільної конкуренції та високих технологій [10].

Проблеми становлення, розвитку, теоретико-методологічні основи, організаційні форми неперервної педагогічної освіти розглядаються у працях Г. Данилової, Т. Десятова, І. Зязюна, Н. Клясен, С. Крисюка, А. Кузьмінського, Н. Ничкало, В. Олійника, Н. Протасової, Л. Сігаєвої, Н. Чепурної та ін.

Українська енциклопедія освіти тлумачить неперервну освіту як процес, який охоплює все життя людини, що забезпечує поступовий розвиток творчого потенціалу особистості і всебічне збагачення її духовного світу, цілеспрямована систематична пізнавальна діяльність щодо освоєння і вдосконалення знань, умінь і навичок, одержаних у загальних і спеціальних установах, а також шляхом самоосвіти [4, с.580].

Більшість вітчизняних науковців розглядають неперервну освіту, як процес навчання людини протягом усього трудового життя, що дає їй змогу залишатися ефективним працівником, бути конкурентоздатним на внутрішньому і зовнішньому ринках праці. Це безперервний і цілеспрямований процес оволодіння професійними (необхідними для конкретної роботи) і іншими знаннями, що дає людині залишатися творчо активною протягом усього життя [14, с.106-107].

Мета статті здійснити аналіз різних підходів вчених до визначення основних дефініцій, які характеризують неперервну педагогічну освіту в Україні.

Виклад основного матеріалу

Неперервність педагогічної освіти в Україні забезпечується через систему післядипломної педагогічної освіти. В. Олійник та А. Нікуліна зазначають, що у структурі неперервної освіти найважливішою ланкою є післядипломна освіта, яка є цілеспрямованою, спеціально організованою і керованою цілісної системи перманентного формування в особистостей соціального досвіду, об'єктивна потреба для розвитку суспільства відповідно соціальних потреб людини.

Післядипломна освіта забезпечує всебічний розвиток навчання і самоосвіти особистості з моменту одержання нею диплому про освіту і до кінця її життя, тобто охоплює найтриваліший та найпродуктивніший період життя [8, с.7].

У Законі України "Про вищу освіту" (2014р) післядипломна освіта визначається як спеціалізоване вдосконалення освіти та професійної підготовки особи шляхом поглиблення, розширення та оновлення її професійних знань, умінь і навичок або отримання іншої професії, спеціальності на основі здобутого раніше освітнього рівня та практичного досвіду [5].

Найчастіше у науково-педагогічній літературі зустрічається таке визначення післядипломної педагогічної освіти: система навчання та розвитку фахівців з вищою освітою, що спрямована на приведення їхнього професійного рівня у відповідність до світових стандартів, вимог часу, індивідуально-особистісних та виробничих потреб, удосконалення наукового та загальнокультурного потенціалу особистості, яке реалізується через діяльність спеціальних державних або приватних навчальних закладів та засобами самоосвіти і керується державними стандартами відповідно до фаху, певних рівнів кваліфікації згідно з вимогами суспільно-економічного та науково-технічного процесу [7; 11].

С. Крисюк розглядає післядипломну педагогічну освіту як цілісну систему і виділяє в ній такі компоненти: цілі діяльності, що детермінуються вимогами суспільства до школи; зміст освіти; організаційні форми, методи роботи з педагогічними кадрами; умови, які забезпечують нормальне функціонування системи: органи управління, науково-методичне забезпечення, навчально-матеріальна база; результати функціонування. Аналіз розвитку цих компонентів, які забезпечують цілісність системи, оптимальність функціонування, комплексне вдосконалення, визначають тенденції розвитку цієї галузі [9, с.12-13]. З метою визначення поняття система післядипломної педагогічної освіти звернемося до поняття "система". Система (грец. systema - складене з частин, з'єднане) - категорія, яка визначає об'єкт, організований в якості цілого, де енергія зв'язків між елементами системи перевищує енергію зв'язків з елементами інших систем [13, с.915].

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови "система" визначається як:.4) сукупність яких-небудь елементів, одиниць, частин, об'єднаних за спільною ознакою, призначенням [1, с.902].

За С. Ожеговим поняття "система" є сукупність організацій, однорідних за своїм значенням, або установ, які організаційно об'єднані в одне ціле [15].

У контексті такого визначення ми розглядаємо післядипломну педагогічну освіту як систему, яка складається з навчальних закладів, що надають педагогам навчальні послуги з підвищення рівня фахової кваліфікації на базі професійної освіти та отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду. До таких закладів в Україні відносяться: Центральний та обласні інститути післядипломної педагогічної освіти, факультети та відділення післядипломної освіти при педагогічних ВНЗ, районні та міські методичні центри та кабінети.

Система післядипломної педагогічної освіти, з одного боку, забезпечує умови для безперервної якісної освіти педагогів, з другого - є найбільш гнучкою складовою процесу фахового зростання людини, відповідно до запитів суспільства. Ця гнучкість забезпечується наявністю різних видів післядипломної педагогічної освіти, які дозволяють здійснювати професійний розвиток педагогів згідно їхніх індивідуальних потреб.

Виділяють такі види післядипломної педагогічної освіти: спеціалізація, стажування, підвищення кваліфікації та перепідготовка [4, с.683]. У деяких випадках до післядипломної педагогічної освіти відносять аспірантуру і докторантуру. Ми не можемо погодитися із цією думкою, так як вважаємо, що аспірантура та докторантура забезпечують неперервну освіту наукового спрямування, а післядипломна освіта покликана забезпечувати професійний розвиток і фахове зростання педагога. На жаль, досить малий відсоток педагогів отримують науковий ступінь кандидата чи доктора наук (це скоріше виняток), у той час як підвищення кваліфікації, стажування відбувається у професійному житті педагога не рідше 1 разу на 5 років. Ми поділяємо думку А. Кузьмінського, який вважає, що аспірантура і докторантура є формами підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів [6, с.38].

Розглянемо види післядипломної педагогічної освіти більш детальніше. Згідно Закону України "Про вищу освіту" (2014) спеціалізація (від лат. specialis - особливий) визначається як конкретизація, деталізація фаху, набуття особою здатностей виконувати окремі завдання та обов'язки, які мають особливості в межах спеціальності. Спеціалізація - підготовка педагога до виконання окремих завдань або обов'язків, які мають специфічні особливості межах спеціальності [5].

Стажування - вид післядипломної освіти, який передбачає адаптацію набутих теоретичних знань до вимог конкретного виду діяльності, конкретної посади на основі досягнень науки, технологій тощо. Термін вживається у двох значеннях:

- стажування молодого спеціаліста, є післядипломною практикою фахівця, періодом входження в професію безпосередньо на робочому місці під керівництвом досвідченого працівника, майстра своєї справи;

- стажування є формою засвоєння нових наукових знань, перспективних технологій, видів організації праці та інших досягнень в конкретній сфері діяльності, безпосередньо в організації (установі, закладі, виробництві) де вони виникли і запроваджуються [4, с.870].

На нашу думку, стажування слід розглядати як один з різновидів підвищення кваліфікації педагогічних працівників.

Найчастіше у науково-педагогічній літературі використовується поняття підвищення кваліфікації. Нерідко цей термін ототожнюється із післядипломною педагогічною освітою в цілому. Причиною цього, на нашу думку, є те, що підвищення кваліфікації педагогічних працівників та керівних кадрів освіти є найпоширенішим та масовим видом післядипломної освіти. Крім того, проходити підвищення кваліфікації зобов'язаний кожний педагогічний працівник не рідше одного разу на 5 років, тобто у середньому десь 8-10 разів протягом свого професійного життя.

Аналіз наукових джерел свідчить, що існують різні підходи до визначення поняття "підвищення кваліфікації". Так, вітчизняні науковці В. Олійник та В. Биков розглядають підвищення кваліфікації як набуття особою здатностей виконувати додаткові завдання та обов'язки в межах спеціальності [7].Т. Десятов та Н. Ничкало - як навчальну діяльність, спрямовану на вдосконалення, формування готовності працівника до виконання більш складних трудових функцій. Передбачає освоєння нових загальнотеоретичних і спеціально технологічних знань, розширення спектру вмінь і навичок, поглиблення розуміння зв'язку між наукою і технологією [2].

Інші автори розглядають підвищення кваліфікації як вид додаткової професійної освіти, відновлення і поглиблення отриманих раніше професійних знань, удосконалення ділових якостей працівників, задоволення їх освітніх потреб, пов'язаних із професійною діяльністю [14, с.133].

В. Швидун, аналізуючи різні підходи до визначення поняття "підвищення кваліфікації", зазначає, що". європейські вчені виокремлюють "вузьке" і "широке" трактування даного поняття." [16, с.2]. "Вузьке" значення відноситься безпосередньо до підвищення кваліфікації педагога і пов'язане із приведенням педагогічних знань, умінь і компетентностей у відповідність до модернізації системи освіти (оновлення навчальних планів, запровадження нових навчальних дисциплін, використання інтерактивних технологій навчання). "Широке" значення підвищення кваліфікації покликано реалізовувати принцип "навчання впродовж життя" або "безперервне навчання", тобто надавати можливість педагогу продовжувати підвищувати свій професійний рівень протягом усього періоду педагогічної діяльності [16].

У нашому дослідженні ми взяли за основу визначення поняття "підвищення кваліфікації педагогічних працівників", яке висвітлене у Енциклопедії освіти (за ред. В.Г. Кременя), де підвищення кваліфікації розглядається як складова загальної системи безперервної освіти особистості. Головною метою підвищення кваліфікації є приведення у відповідність фахової та посадово-функціональної компетентності працівників освіти з потребами та вимогами суспільства на конкретно-історичному етапі соціально-економічного розвитку українського суспільства та інтегрованих процесів у всесвітньому освітянському просторі [4, с.675].

Педагогічний працівник має змогу підвищувати кваліфікацію у закладі післядипломної педагогічної освіти, у науково-методичному центрі або кабінеті району (міста), у методичному кабінеті освітнього закладу, в якому він працює.

Крім того, постійне удосконалення фахової підготовки можна здійснювати шляхом самоосвіти. Самоосвіта є основою неперервної освіти, вона об'єднує підвищення кваліфікації в курсовий і між курсовий періоди. Самоосвіта настільки тісно пов'язана з усіма, без винятку, підсистемами післядипломної освіти педагогів (підвищення кваліфікації, перепідготовка), що входить до її складу і зумовлює ефективність кожної. Саме із самоосвіти починається післядипломна освіта, вона може за певних обставин замінити будь-який структурний елемент післядипломної педагогічної освіти [11, с.18].

Перепідготовка - специфічна форма післядипломної освіти, спрямована на здобуття іншої спеціальності при збереженні попереднього освітньо-кваліфікаційного рівня [5].

Становлення системи перепідготовки кадрів в Україні пов'язане з початком перебудови радянського суспільства, зокрема, системи освіти, у 80-і роки ХХ століття. Перепідготовка спрямована на оптимальну реалізацію здібностей, бажань, нахилів, накопиченого досвіду роботи слухача, який навчається. Мета, зміст, терміни, форми і методи перепідготовки визначаються відповідними галузевими стандартами вищої освіти України - освітньо-професійними програмами та освітньо-кваліфікаційними характеристиками. Виконавцями професійної перепідготовки кадрів є ВНЗ, які мають державну ліцензію на даний вид діяльності та пройшли державну акредитацію. Особи, які успішно пройшли державну атестацію на здобуття освіти відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, отримують документ про вищу освіту державного зразка [4, с.727-728].

На даний час, в Україні налічується близько 20 ВНЗ педагогічного спрямування, які здійснюють перепідготовку педагогічних працівників. Ця форма післядипломної освіти педагогів здійснюється педагогічними університетами у відповідних структурних підрозділах (факультетах та відділеннях післядипломної освіти).

неперервна педагогічна освіта післядипломна

Висновки