Формування основ національного шкільництва педагогами в період українізації (1920-ті - 1930-ті рр.): сучасна вітчизняна історіографія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Видавничо-поліграфічний інститут НТУУ «КПІ»

ФОРМУВАННЯ ОСНОВ НАЦІОНАЛЬНОГО ШКІЛЬНИЦТВА ПЕДАГОГАМИ В ПЕРІОД УКРАЇНІЗАЦІЇ (1920-ТІ -- 1930-ТІ РР.): СУЧАСНА ВІТЧИЗНЯНА ІСТОРІОГРАФІЯ

Кір'янова Олена Леонідівна, к. і. н., старший викладач

кафедри видавничої справи та редагування

АНОТАЦІЯ

У статті проаналізована сучасна історіографія, у якій було здійснено переосмислення радянського підходу до вивчення проблеми формування основ національного шкільництва педагогами в період українізації (1920-ті -- 1930-ті рр.). Мета статті полягає у об'єктивному розкритті досягнень вчительства у навчально-виховному процесі середньої школи України в період українізації під кутом зору сучасної української історіографії. Загалом зроблено низку висновків: по-перше, доведено, що у сучасній історіографії «старе вчительство» виступає вже не як «прошарок та об'єкт впливу влади», а як найбільш численна та повноцінна за соціальним статусом група працівники народної освіти. По-друге, безумовним досягненням сучасної вітчизняної історіографії став вихід низки узагальнюючих праць з історії національного шкільництва, педагогіки та перша узагальнююча праця з історії педагогічних кадрів 1917-1937 рр., які значно збагатили знання про професійні здобутки учительства в період українізації і стали вагомим історіографічним фактом на сучасному етапі.

Ключові слова: сучасна вітчизняна історіографія; педагоги; учительство; українізація; національне шкільництво радянської України 1920-х -- 1930-х рр.

АННОТАЦИЯ

В статье проанализирована современная историография, в которой было осуществлено переосмысление советского подхода к изучению проблемы формирования основ национальной школы педагогами в период украинизации (1920-е -- 1930-е гг.). Цель исследования заключается в объективном раскрытии достижений учительства в учебно-воспитательном процессе средней школы Украины в период украинизации с точки зрения современной украинской историографии. Сделан ряд обобщений: во-первых, доказано, что в современной историографии «старое учительство» выступает уже не как «прослойка и объект воздействия власти», а как наиболее многочисленная и полноценная по социальному статусу группа работников народного образования. Во-вторых, безусловным достижением современной отечественной историографии стал выход ряда обобщающих трудов по истории национальной школы, педагогики и первая обобщающая работа по истории педагогических кадров 1917-1937 гг., которые значительно обогатили знания о профессиональных достижениях учительства в период украинизации и стали весомым историографическим фактом на современном этапе.

Ключевые слова: современная отечественная историография; педагоги; учительство; украинизация; национальное школьное образование советской Украины 1920-х -- 1930-х гг.

The article analyses modern historiography that deals with the reconsidering the soviet approach to the investigation of the formation of the foundations of national school system by the pedagogues during Ukrainization (1920s-1930s). The purpose of the study is to objectively disclose the achievements of teaching in the educational process of the Secondary School of Ukraine during Ukrainization from the perspective of modern Ukrainian historiography. Several conclusions were made: firstly, it was proved that in modern historiography «old teaching» is not anymore «an instrument of authority influence» -- it is the biggest group of national education employees with a full social status. Secondly, the important achievement of native historiography was publication of several researches of the history of national school system, of pedagogic and the first publication on the history of pedagogic staff in 1917-1937. These investigations enriched a lot the knowledge of the professional achievements of teachers during Ukrainization and turned out to be a considerable fact in the modern historiography.

Key words: modern domestic historiography; pedagogues; teaching; Ukrainization; national school system of Soviet Ukraine in 1920s1930s.

ВИКЛАД ОСНОВНОГО МАТЕРІАЛУ

Формування основ національного шкільництва педагогами в період українізації (1920-ті -- 1930-ті рр.) є актуальною проблемою сучасної історичної науки. Оскільки переосмислення радянських ненаукових концепцій i схем щодо вивчення суперечливих освітніх перетворень в галузі шкільництва та участі в них педагогів радянської України 1920-1930-х рр. сприятимуть правдивому висвітленню реальних професійних здобутків вчительства у навчально-виховному процесі та дадуть змогу об'єктивно визначили їхні якісні і кількісні досягнення у справі підвищення національного та культурно-освітнього рівня як школярів, так і дорослого населення УРСР. Крім того, отримані результати дослідження сприятимуть поглибленню наукового вивчення процесу розвитку сучасної вітчизняної історіографії історії формування основ національного шкільництва педагогами в умовах культурно-освітніх змін 20-30-х рр. XX ст.

Мета статті полягає в об'єктивному розкритті досягнень вчительства у навчально-виховному процесі середньої школи України в період українізації під кутом зору сучасної української історіографії. Досягнення мети реалізується через вирішення таких завдань: провести неупереджений аналіз сучасної вітчизняної історіографії стосовно досягнень освітян в українізації середньої школи; дати оцінку внеску сучасної вітчизняної історіографії у переосмислення радянських підходів до вивчення професійної та громадської діяльності учителів середньої школи 1920-1930-х рр. в умовах культурно-освітніх перетворень та посилення репресивних заходів правлячого компартійного режиму.

З 1991 р., коли Україна стала незалежною державою, спостерігається повне оновлення історичної науки, яка перестала виконувати місію «обслуговування» політичних та ідеологічних завдань. У наукових працях вітчизняних дослідників «старе вчительство» виступає вже не як «прошарок та об'єкт впливу влади», а як безпосередній лідер та носій кращих рис української національної інтелігенції, який знаходився найближче до народу і формував у нього національну свідомість та самосвідомість [1, c. 22].

Перші кроки у напрямку переосмислення багатьох аспектів учительської проблеми 1920-1930-х рр. було здійснено вченими-істориками вже на початку 1990-х рр. Вагомим здобутком став вихід у 1992 р. ґрунтовного дослідження Г. Касьянова «Інтелігенція Радянської України 1920-х -- 1930-х років: соціальний портрет та історична доля» [2]. Новим є те, що дослідник розглядає вчителів як об'єкт українізації, а саму українізацію як офіційну політику влади, що проходила в строго окреслених рамках, котра згодом, завдячуючи освітній інтелігенції, вийшла за межі рамок та переросла в справжнє національнокультурне відродження.

Цікаві аналітичні узагальнення щодо ролі та внеску педагогічної інтелігенції у справу національного відродження України здійснені в третьому розділі кандидатської дисертації М. Масненка про суспільно-політичні позиції інтелігенції України в 1921-1928 рр. (1993) [3]. Важливим етапом фахової роботи істориків у вивченні історії радянської інтелігенції став вихід фундаментальної узагальнюючої монографії «Нариси історії української інтелігенції (перша половина XX століття)» (1994 р.) [4]. Значну увагу в роботі приділено аспектам вивчення місця і ролі українського учительства в освітніх процесах у 1920-1930-х рр. На нашу думку, науковці справедливо зазначають, що вирішальний вплив на результати українізації у сфері народної освіти мала робота вчителів, навіть незважаючи на всілякі утиски та репресії, спрямовані проти них владою у 1930-ті рр.

Чимало цікавих, науково достовірних положень, які неупереджено аналізують розвиток шкільництва, освіти, сприяють виявленню місця і ролі педагогічної інтелігенції в суспільстві, культурно-освітніх зрушеннях 1920-1930-х рр., містяться в історико-педагогічних працях, що вийшли протягом 1990-х років. Як вірно зауважує Н. Дем'яненко: «історико-педагогічні дослідження передусім детермінуються потребами сучасності, ними висуваються найактуальніші історичні проблеми» [5, с. 3]. У концептуальному плані вчені історико-педагогічних наук зробили вагомий внесок у переоцінку деяких положень радянської педагогіки, зокрема у ставленні до вчительської професії, її головного призначення в суспільстві. Новий зміст був вкладений в поняття «вчитель», що значною мірою вплинуло на теоретико-методологічні підходи історичної науки. Також провідними вченими-педагогами були переглянуті концептуальні засади радянської освіти та на їх основі сформульовані сучасні, які передусім базуються на загальнолюдському та національному підході [1].

Оригінальні думки щодо цінностей в історичному розвитку школи в Україні опубліковано в науково-історичному збірнику за редакцією О. Сухомлинської, який вийшов у 1997 р. Визначаючи основні пріоритети в системі цінностей радянського шкільництва у 1920-ті рр., дослідниця переконливо доводить, що найважливішими у той непростий час були національні та загальнолюдські, «цінності вільного виховання і трудової школи західноєвропейського та американського зразків, продовжували відстоювати українські педагоги» [6, с. 25]. Вченими-педагогами були запропоновані змістовні поради щодо подолання радянського стереотипу про роль учителя в суспільстві, школі, навчанні, вихованні молодого покоління. У новітніх інтерпретаціях «вчитель постає вже не як об'єкт партійного виховання, а передусім як суб'єкт педагогічної практики, який має працювати на перспективу, а його діяльність повинна здійснюватися на засадах творчості» [7, с. 172]. Науковці довели, що «покликання вчителя формувати через школу зрілу особистість-громадянина, духовна сфера якої включає систему цінностей до якої входять: моральні, громадянські, світоглядні, екологічні, естетичні, інтелектуальні, валеологічні тощо» [8, с. 21].

Набуттям сучасної історіографії став друк наукової та навчальної літератури з історії українського шкільництва, освіти, педагогічних кадрів 1920-1930-х рр. Науковий інтерес викликає не лише новий різноманітний матеріал про професійні успіхи старого учительства в справі українізації шкільництва, але й наведені факти, які проливають світло на трагічні сторінки нашої історії, пов'язані з утвердження тоталітаризму в галузі освіти.

Важливим історіографічним надбанням став перший в незалежній Україні навчальний посібник «Нариси історії українського шкільництва (1905-1933)» за редакцією О. Сухомлинської (1996) [9]. Увагу привертає розділ, присвячений періоду українізації шкільництва, у якому на основі маловідомих фактів показано позитивні зрушення в системі народної освіти, діяльність учительських організацій у напрямку розв'язання національного питання в шкільництві, подано історико-біографічні нариси про кращих представників української педагогічної думки досліджуваного періоду. На наше переконання, це одна із кращих та всеохоплюючих праць з історії становлення радянського шкільництва, вчительства в Україні.

Досліджувану проблему порушено в узагальнюючій праці дослідника П. Дроб'язка, який доповнив знання про участь вчителів у перебудові національно-виховної роботи в школах України впродовж 1920-х рр. та дав оцінку кращим методикам навчання, які застосовувалися учителями в школі (лабораторні екскурсії, робота на пришкільній ділянці і так званий Дальтонплан, або лабораторний план, запозичений у США) [10]. Новизною відзначається методичний посібник дослідників В. Живодьора, А. Соруєвої, М. Рисіної (1998), зокрема наведеними історико-педагогічними характеристиками найважливіших етапів розвитку освіти та виховання учнів в Україні та висвітленими біографіями і науковим доробком видатних українських педагогів [11, с. 114].

Безумовним досягненням сучасної історіографії у вивченні історії професійної діяльності вчительства періоду 19201930-х рр. можна назвати наполегливу науково-пошукову роботу дослідника І. Кліцакова, результатом якої стала солідна монографія «Педагогічні кадри України (1917-1937 рр.)» (1997) [12]. Саме в праці цього автора вперше педагоги УСРР виступають як предмет спеціального дослідження. Додає ваги монографії і той факт, що вона написана переважно на основі вперше виявлених документів, що проливають світло на процес формування педагогічних кадрів України. Дослідник з новітніх наукових позицій розкриває форми і методи підготовки і перепідготовки учительських кадрів, підходи радянської влади до українського учительства. Важливо і те, що чимало матеріалу в дослідженні присвячено трудовій діяльності та участі широких кіл учительства в українізації шкільної системи, а також волюнтаризму та сваволі влади щодо педагогів. Цікавим історико-педагогічним виданням можна вважати і книгу Н. Дем'яненко «Загальнопедагогічна підготовка вчителя в Україні (ХІХ -- перша третина XX ст.)» (1998), у якій на основі архівних матеріалів, значну частину яких вперше упроваджено в науковий обіг, здійснений ретроспективний логіко-системний аналіз теорії і практики загальнопедагогічної підготовки українського вчителя у1920-1930-х рр. [5].

Вагомі здобутки у вивченні цього питання були здійснені дослідниками після 2000 р. Якщо 90-ті рр. XX ст. можна охарактеризувати як період переосмислення радянської теоретичної спадщини щодо місця і ролі вчительства в українізаційних процесах, навчально-виховному процесі, то перше десятиріччя ХХІ ст. окреслюється нами як важливий період ґрунтовного вивчення окремих напрямків та періодів діяльності вчительства у вказаних хронологічних рамках. Помітною особливістю праць цього періоду є їх інтеграція з науковими досягненнями за кордоном. Актуальними стають міжгалузеві вивчення. Тому більш широко аналізується професійна діяльність вчителів періоду 1920-1930 -х рр. з позицій історико-педагогічної парадигми.

Важливий внесок у розвиток та актуалізацію багатьох питань, пов'язаних з професійною роботою вчительства (навчально-виховною, методичною, організаційною) та позашкільною (громадською, агітаційно-пропагандистською), зроблено українськими істориками. Окремим напрямком дослідження стали праці, присвячені системним репресіям проти освітян, які застосовувала радянська влада у 1930-х рр. Результатом роботи дослідників у цій галузі стало написання численних наукових робіт: статей, колективних та авторських монографій, узагальнюючих праць, кандидатських та докторських дисертаційних досліджень із різних напрямків та часових меж. Серед праць, які відтворюють реальний процес -- роботу репресивно-каральних органів тоталітарної влади проти освітян у 1930-ті рр., -- важливе місце посідають дослідження І. Бриноша та Е. Петровського, В. Марочка тощо [13; 14]. На особливу увагу заслуговує монографія В. Марочка та Г. Хіллінга «Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929-1941)» (2003 р.). Цінність цієї праці полягає в тому, що авторам вдалося поєднати історико-соціологічний та персоніфікований підходи до аналізу великої кількості архівно-кримінальних справ, періодичної преси 1930-х рр. та виявити поіменно репресованих учителів в Україні [14].

Свідченням посиленого зацікавлення істориків проблемами вчителів 1920-1930-х рр. стали наукові дослідження у вигляді статей, кандидатських та докторських дисертацій із різних напрямів фунціонування загальноосвітньої школи, професійної діяльності учителів, які показали і регіональні особливості участі педагогів в українізаційних процесах, при цьому до наукового аналізу залучалася інформація регіональних архівів України [15-18].

Інформаційне та методологічне значення у вивченні професійних здобутків учительської інтелігенції періоду 19201930-х рр. несуть в собі узагальнюючі посібники та підручники, курси лекцій з історії української школи та педагогіки для вищої школи. Так, протягом 2002-2010 рр. київськими та регіональними дослідниками, викладачами вищої педагогічної школи, науковими співробітниками Національної академії педагогічних наук України було опубліковано більше десятка праць, у зміст яких було включено розділи про культурно-освітні зрушення, які відбувалися у роки становлення радянського тоталітаризму. У цих дослідженнях називаються імена та аналізується наукова спадщина видатних учителів тієї епохи, які своєю творчою подвижницькою працею сприяли розвою національної ідеї в шкільництві, розробляючи нові методичні курси українознавчого та краєзнавчого характеру, сприяли вихованню школярів у дусі поваги до рідного краю та своєї батьківщини. Плідно вивчають проблеми школи, вчительства, створюючи відповідні навчальні посібники, М. Левківський, О. Микитюк (Харків), Н. Волков, А. Шевченко (Донецьк), Н. Бєлкін, Є. Коваленко, Н. Яковець (Ніжин), Л. Артемов, П. Лузан, О. Васюк (Київ).

Окремо виділимо посібник О. Любара, М. Стельмаховича, Д. Федоренка «Історія української школи і педагогіки» (2006) та І. Зайченка «Історія педагогіки»: у двох книгах» (2010) під грифом Міністерства освіти як посібник, що адресований студентам, викладачам, аспірантам [19; 20]. їхня визначальна риса в тому, що автори в історичному контексті простежують розвиток школи та педагогічних технологій, якими керувалися у своїй професійній діяльності народні вчителі у 1920-1930-ті рр.

Велику роль у розв'язанні багатьох важливих аспектів теми дослідження відіграли наукові здобутки педагогів у вигляді фахових статей, кандидатських та докторських дисертацій. Пріоритетним напрямком історико-педагогічних досліджень цього періоду є історія становлення та розвитку загальноосвітньої школи 1920-1930-х рр., який збагатив та поглибив знання про різносторонню роботу вчителів: інноваційну, предметну, навчально-виховну, шкільну та позашкільну [21]. На особливу увагу заслуговує докторська дисертація Л. Березівської «Організаційно-педагогічні засади реформування шкільної освіти в Україні у ХХ столітті» (2009) [22]. Дослідниця вперше обґрунтувала логіко-структурну модель аналізу шкільних реформ, яка включає взаємопов'язані наукові складові (причини, принципи, напрями, хід, результати і наслідки, досвід шкільних реформ). Вона також розробила з урахуванням суспільно-політичних, економічних та педагогічних детермінант періодизацію реформування шкільної освіти в Україні. Так, за Л. Березівською, 1919-1930 рр. це період національного радянського реформування школи в УСРР; 1930-1991 рр. період внутрішнього системного реформування загальноосвітньої школи в УРСР в умовах авторитарного суспільства. Дослідниця справедливо стверджує, що національну складову реформування шкільної освіти у 1930-ті рр. радянсько-партійний уряд ігнорував (прихована русифікація змісту шкільної освіти, сприяння обов'язковому вивченню українськими учнями російської мови, фальсифікація курсів історії, географії, запровадження інтернаціонального радянського виховання), за винятком 1920-х років -- широкомасштабної українізації, розвитку рідномовної освіти та освіти національних меншин [22, с. 4]. Нову інформацію про різноспрямованість професійних здобутків учителів у школі 1920-1930-х рр. подано дослідниками протягом 2009-2013 рр. Тематику цих досліджень можуть охарактеризувати історико-педагогічні та історичні праці, які охоплюють різні напрямки у педагогічній діяльності вчителів тих років [23; 24].

Таким чином, у сучасній вітчизняній історіографії «старе вчительство» виступає вже не як «прошарок та об'єкт впливу влади», позбавлений будь-яких проявів внутрішньої динаміки, а як найбільш численна та повноцінна за соціальним статусом група працівників народної освіти, яка виконувала роль джерела знань і компетенції, повноважного представника між різними поколіннями, класами, етносами і сегментами культури. Безумовним досягненням вітчизняної історіографії став випуск низки праць з історії національного шкільництва, педагогіки та перша узагальнююча праця з історії педагогічних кадрів 1917-1937 рр., які значно збагатили знання про професійні здобутки учительства в період українізації і стали вагомим історіографічним фактом на сучасному етапі.

Велику роль у розв'язанні багатьох ключових питань у цій сфері відіграли історико-педагогічні праці. У концептуальному плані вчені-педагоги здійснили переоцінку деяких положень радянської педагогіки, зокрема у ставленні до вчительської професії, її головного призначення в суспільстві. Вчені-педагоги довели, що покликання вчителя -- формувати через школу зрілу особистість-громадянина, духовна сфера якої включає систему моральних, громадянських, світоглядних, екологічних, естетичних, інтелектуальних, валеологічних цінностей. Вони з нових світоглядних та методологічних позицій проаналізували цінності, які пропагували українські вчителі в 1920-х рр., та визначили їх реальний внесок у формування теоретичних основ національного шкільництва.

Водночас, на нашу думку, недостатню увагу з боку дослідників отримали такі теми: роль та участь вчителів у різних прорадянських агітаціях та кампаніях, які сприяли радянізації та пролетаризації освіти, культури, що врешті-решт і звело нанівець усі надбання українізації в шкільництві. Ці та низка інших питань є досить актуальними нині і потребують суттєвого розширення та доповнень з позицій історико-педагогічної науки.

Література та джерела