Підготовка до вчителювання у Полтавському інституті шляхетних дівчат (1818-1917 рр.)

Виклад матеріалу

На початку XIX ст. на території Полтавської губернії існував лише один заклад, що мав право готувати вчителів - Полтавський інститут шляхетних дівчат (далі - ПІШД).

Цей період характеризувався зміною вектора жіночої освіти, оскільки на зміну освітній концепції цариці Катерини II і І. Бецького набула поширення вузько- прагматична спрямованість жіночих інститутів - готувати "дружин та матерів сімейства", яка впроваджувалася дружиною царя Павла І, вдовою імператрицею Марією Федорівною, яка перетворювала інститути шляхетних дівчат на "професійно жіночі навчальні заклади" [3, с. 11]. При цьому реорганізація жіночих навчальних закладів йшла в напрямку, повністю протилежному реформам чоловічої школи, запровадженим царем Олександром І. Панівним принципом визнавалося випередження чоловічої школи й абсолютна становість освіти [Там само, с. 11].

Якщо при Катерині II жіноча освіта стала предметом інтересу й турботи держави, а уряд намагався включити жіночі заклади до загальної середньої освіти, то на початку XIX ст. жіночу освіту вивели з новоствореної системи освіти та управління освітою. Вона стала предметом опіки не держави, а відомства, очолюваного імператрицею Марією Федорівною, яке в 1854 р. офіційно конституювалося як Відомство установ імператриці Марії (далі - ВУІМ) [3, с. 37].

З ініціативи Марії Федорівни на території імперії створювалися все нові й нові благодійні установи, відомства, сирітські будинки. Після смерті імператриці в 1828 р. вся ця мережа закладів отримала спеціальне найменування "Установи імператриці Марії Федорівни". У 1904 р. ВУІМ вже включало 140 навчальних закладів, Імператорський виховний будинок, 376 дитячих притулків і ясел, а також безліч інших благодійних установ імперії [там само, с. 52].

Статутом 1804 р. замість головних і малих народних училищ, в яких могли навчатися дівчатка, створювали три нових типи навчальних закладів - гімназії, повітові й парафіяльні училища. Перші два типи шкіл призначалися виключно для осіб чоловічої статі й лише до парафіяльних училищ, тобто найнижчої ланки освіти, дозволялося приймати дівчаток [Там само, с. 38].

У такий спосіб відбулася "законодавча заборона" навчання осіб жіночої статі в державних середніх навчальних закладах. Жіночу освіту знову було зосереджено лише в відокремлених від загальної системи освіти дуже нечисленних закритих інститутах шляхетних дівчат, у приватних жіночих пансіонах і школах. Поширеною була також традиційна для жінок домашня освіта. Імператриця Марія Федорівна пропагувала під гаслом всестанового демократичного принципу розбудови освіти відверту жорстку становість жіночої школи [Там само, с. 39].

У першій чверті XIX ст. зародилася низка нових, важливих тенденцій в розвитку жіночої освіти, які уподовж 50 років були переважаючими: збільшення числа й розширення географії жіночих навчальних закладів, поява їх в провінціях, початок громадських ініціатив в справі розвиту жіночої освіти. Так при створенні Харківського (1812 р.) й Полтавського (1818 р.) жіночих інститутів відбувалося поступове "розмивання" становості й закритого характеру цих інститутів - навчання в них не тільки дітей дворян, а й поява "напівпансіонерок", окрім тих, хто утримувався за державні або власні кошти [6, с. 221].

У період царювання Миколи І мета діяльності інститутів шляхетних дівчат залишалася тією ж, яку визначила імператриця Марія Федорівна: готувати вихованок інститутів шляхетних дівчат "добрими дружинами, пікпувальними матерями, зразковими наставницями для дітей, господинями, які здатні працею своєю та набутими здібностями здобувати самим собі та родинам кошти для існування" [6, с. 310]. Та ж мета вказувалася і в "Положенні про Полтавський інститут", яке затвердили 17 вересня 1827 р. [З, с. 59].

З урахуванням цієї мети вибудовувався і зміст навчання в жіночих ІШД (інститутах шляхетних дівчат, далі - ІШД), який складався з чотирьох основних частин: "а) моральність, яка ґрунтувалася на Законі Божому; б) необхідні науки; в) корисні рукоділля; г) поняття про домашнє господарство і порядок. У коло "необхідних наук" входили: граматика російської, французької та німецької мов, чистописання, словесність, географія, історія загальна, давня та нова, арифметика. Обсяг "корисних рукоділь" і "понять про домашнє господарство" постійно розширювався. Збільшення обсягу годин на вивчення цих предметів всіляко стимулювалося Миколою І особисто, як наголошувала дослідниця XIX ст. К. Лихачова [6, с. 312].

Зазначимо, що в першій третині XIX ст. жіночі інститути відкривались переважно в столицях імперії: Санкт-Петербурзі та в Москві: Олександрівський інститут (1804 р.) (Москва), Єлизаветинський інститут (1808 р.) та Патріотичний інститут (1813 р.) (Санкт-Петербург) [6, с. 240-242]. Пізніше інститути створювалися лише в губернських містах імперії. 1830-ті рр. стали періодом найбільш інтенсивного створення жіночих інститутів в губерніях. До цього з 14 існуючих інститутів Російської імперії 11 знаходилися в Санкт-Петербурзі та в Москві (8 - в Санкт-Петербурзі та 3 - в Москві) і три в провінції - Харківський (1812 р.), Полтавський (1819 р.), Одеський (1829 р.). У 1830-х рр. було створено 7 губернських жіночих інститутів: Оренбурзький (1832 р.), Київський (1834 р.), Тамбовський (1834 р.), Керченський (1835 р.) і в 1837 р. - Астраханський, Білостоцький і Казанський [6, с. 240-312].

Губернські жіночі інститути, до яких належав і Полтавський, на відміну від столичних, по-перше, утримувалися за рахунок часткового залучення місцевих коштів, а тому, по-друге, вони були дещо більш демократичнішими за соціальним складом вихованок. (У Полтавський Інститут допускалися в незначній кількості (в співвідношенні 1 до 6), крім дворянських дочок, і дочки "християнського купецтва 1-ї і 2-ї гільдій" у зв'язку з тим, що заклад утримувався за рахунок місцевих коштів) [7, с. 16]. У цей період намічалася, але так і не була реалізована й така тенденція губернських жіночих інститутів - спроби зробити заклади частково відкритими або напівзакритими навчальними установами, але ці спроби були рішуче припинені владою і особисто Миколою І [7, с. 16; 3, с. 61].

На початку січня 1817 р. княгиня Варвара Рєпніна, на той час досить заможня особа, яка займалась меценатською діяльністю, склала проект відкриття у Полтаві Інституту шляхетних дівчат [7, с. 4--12].

У перші дні січня 1817 р. проект створення в Полтаві ІШД з пояснювальною запискою до нього княгиня Варвара Рєпніна передала губернському маршалу для його оприлюднення на дворянських зборах, які відбулися 17 січня [2, с. 367].

Проект передбачав створення закладу для 15 дівчаток (з кожного повіту губернії по одній) з бідних дворянських родин за рахунок коштів дворян та своєкоштних пансіонерок [7, с. 4--12].

12 січня 1818 р. затвердили "Положення" про Полтавський ІШД [7, с. 4--12], а заклад відкрили лише 12 грудня 1818 р. [7, с. 4-12; 4, с. 7-56].

7 лютого 1828 р. було видано нове "Положення" та встановлено штат державного ПІШД для 120 вихованок, яким передбачалося 6-річний курс навчання та поділ вихованок на казеннокоштних, своєкоштних і пансіонерок (членів царської родини або окремих приватних осіб) [7, с. 47]

Нове "Положення" передбачало затвердження імператрицею попечительки закладу, під головуванням якої створювалася рада Інституту, яка вирішувала всі питання, пов'язані з його функціонуванням. До ради закладу входили: попечителька, Малоросійський військовий губернатор, Полтавський губернатор, губернський маршал Полтавської губернії, 3 депутати від Київської, Чернігівської, Полтавської губерній, дочки яких навчалися в Інституті, начальниця закладу [7, с. 48].

Освітній процес в ПІШД регламентувався такими нормативними документами: "Положення про Полтавський інститут шляхетних дівчат" від 7 лютого 1828 р.; "Проект організації навчання інституту" (від 5 жовтня 1830 р., від 9 квітня 1831 р.); "Статут інститутів шляхетних дівчат" від ЗО серпня 1855 р.; "Настанови для освіти вихованок" від 27 лютого 1852 р.; "Правила для вихователів, наставників та викладачів" [7, с. 81, 204; 10].

У навчально-виховному процесі брали участь: начальниця Інституту, інспекг- риси з навчальної частини, класні дами, вихователі, наставники, викладачі [11].

У 1864 р. у закладі працювали 19 вчителів, 21 класна дама, навчалося 170 вихованок, серед яких 167 осіб дворянського походження, дочок духовенста - 2, купців - 1. Серед них навчалися коштом імператора - 10 вихованок, імператориці - 5, коштами дворян Полтавської губернії 14 осіб, Чернігівської - 12, Мінської - З, Калужської - 2, за рахунок військових поселень - 25 осіб, Московської опікунської ради - 25, комітету поранених - 9 осіб, міністерства фінансів - одна вихованка, решта (64) вихованок були своєкоштними [2, с. 387].

З 1860 р. навчальні плани закладу змінювалися, розширився зміст освіти, він став багатопредметним: Закон Божий, російське читання, письмо, граматика, риторика, арифметика, історія, географія, логіка, міфологія, французька та німецька мова, фізика, чистописання, малювання, рукоділля, співи, музика та танці. Загально- педагогічну підготовку було представлено навчальними курсами з педагогіки, з 1878 р. - гігієни [4].

Згідно з навчальним планом 1860 р. співи, танці, гімнастика, музика, заняття на кухні відбувалося у вільний від занять час.

У 3-х нижчих класах підготовка та засвоєння матеріалу відбувалося під керівництвом викладача на уроці, а у вільний від занять час вихованки займалися вивченням творів напам'ять, читанням вголос. Варто зауважити, що вивчати музику могли лише ті, хто мав музичні здібності, окрім своєкоштних вихованок, які могли оплатити ці заняття, решта вихованок присвячували свій час опануванню рукоділля та поглибленому вивченню іноземних мов [2, с. 393].

У цей період запроваджувався диференційований підхід до навчання учнів. Так встановлено, що малюванню інститутки навчалися за двома різними програмами: загальною, для всіх учениць, а для більш здібних - окремою, яка передбачала більшу кількість тижневих годин. Дівчаток, які мали художні здібності, звільняли від занять музикою та співами, від вивчення однієї з іноземних мов на розсуд адміністрації закладу [Там само, с. 393].

Згідно з § 70 "Положення про Полтавський Інститут шляхетних дівчат" від 7 лютого 1828 р. [10, с. 59] рада закладу визначала кращу випускницю, гідну на роль класної дами, яка лише за впасною згодою могла стати пепіньєркою [10, с. 59].

Значущим для розвитку професійної педагогічної освіти жінок стало створення додаткових педагогічних класів при жіночих закладах ВУІМ, починаючи з 1864 р. [Там само, с. 57].

З 1865 р. рада ПІШД ухвалила рішення: щорічно за обранням начальниці та за власним бажанням залишати 4 випускниць пепіньєрками при закладі на рік [7, с. 192-194]. Пепіньєрки призначалися на роботу в нижчих чотирьох класах як помічниці класних дам. Вони були зобов'язані кожна в своєму класі, бути присутніми на уроках, стежити й допомагати слабшим ученицям готувати уроків, і на випадок хвороби класної дами, тимчасово заміняти її. Окрім того, з 1898 р. згідно з Циркуляром МНО № 20 від 12 березня 1898 р. на них покладалося ведення щоденника, де вони по черзі ретельно мали занотовувавати всі значущі події в житті Інституту за кожну добу [10, с. 230].

Саме для цих чотирьох пепіньєрок лише в листопаді 1877 р. на підставі розпоряджень (Циркуляр від 1 листопада 1874 р. № 8350 та 8 березня 1878 р. № 2572) [10, с. 233-235] в Полтавському Інституті відкрили пепіньєрський клас [7, с.176]. Курс навчання в цьому класі тривав один рік, упродовж якого вихованки вивчали такі предмети: російська мова з методикою викладання, історія російської літератури, загальна й російська історія, французька мова та та література, німецька мова та література, фізика, природознавство, арифметика з методикою. Причому встановпювили загальну кількість годин, яка не мала перевищувати 6-ти годин на тиждень, і зокрема, 2-х годин на кожний предмет [10, с. 233-235]. Зазначимо, що така обмежена кількість годин на вивчення предметів не була достатньою, однак порівняно з рівнем освіти населення, у той час рівень освіченості вихованок був високим.

Утримувався пепіньєрський клас коштами Інституту. Щорічно виділяли по 490 руб., з яких 450 руб. витрачали на платню викладачам, а 40 руб. - на навчальні посібники [10, с. 235].

Вихованки випускного класу обов'язково проходили педагогічну практику, яка мала доволі чітку структуру. (Її започаткування відбулося з 1866 р.) [9, арк. 98]. Так щоденно дві інститутки мали чергувати як помічниці класних дам. Упродовж року до кожної учениці молодших класів школи по можливості прикріплювали по 2 випускниці, які по черзі займалися з ними. Завдяки цьому, як засвідчили звіти ПІШД про стан та здобутки закладу, відбувалося формування у майбутніх вчительок низки загапьнопедагогічних умінь та навичок: культура мовлення (чітка дикція, належні темп і ритм мовлення, логічна побудова висловлювань тощо); здатність переконувати та сугестивно впливати на вихованців, оптимально добирати стиль навчально- виховної роботи; уміти ставити питання, спухати відповіді, оцінювати навчальну діяльність дітей; керувати власним психічним станом і станом вихованців [9, арк. 98-103].

Вивчення актів випуску ПІШД [1, с. 53-262], листування начальниць з попечителем КНО [11] дало змогу встановити, що в навчально-виховному процесі закладу велику увагу приділяли виробленню в інституток вмінню керувати і своєю поведінкою, емоціями та настроєм, і відповідно настроєм і поведінкою учениць, яких навчали під час педагогічної практики. Під час практики проведення схвалювалося використання таких прийомів: зміна методів роботи, емоційність, активність учителя, наведення цікавих прикладів, дотепних зауважень тощо [11, арк. 34].

З листування начальниці закладу А. Мініцької (1914--1917 рр.) з попечителем КНО також встановлено, що в 3-у старшому класі інститутки вивчали основи риторики [11, арк. 36-39 зв.]. Під час вивчення "Риторики" їх знайомили з поняттями інтонаційно-виразних засобів мовлення, образності мови, засобами створення образності; з особливостями підготовки публічних промов; правилами й помилками у висуненні певної тези, аргументаціях; тактикою оратора; пояснювали характеристики питань і відповідей у полеміці; закони логічного мислення; основи ораторського мистецтва; загальні ознаки мовної культури оратора та мовні норми [11, арк. 36-39 зв.]. Такі заняття сприяли формуванню педагогічної майстерності у майбутніх учительок та виховательок.

З річних звітів про діяльність закладу [11, арк. 34], актів випуску [1, с. 53-262], спогадів викладачів ПІШД про своїх колег [13, № 2, арк. 4-6; 12, с.140-148] установлено, що, наприклад, викладачі російської словесності ПІШД М. Ізволенський (1875-1877 рр.), І. Добротворський (1888-1893 рр.), Л. Боровиковський (1839- 1852 рр.), С. Стеблін-Камінський (1862-1874 рр.) пропонували вихованкам вправи з декламування та написання прозових творів. Навчаючи риторики, майбутніх учительок привчали надавати перевагу в мовленні низьким тонам, чітко вимовляти слова, особливо закінчення, робити невеликі паузи між словами й реченнями, уповільнювати мовлення і посилювати інтонацію на особливо важливих смислових моментах виступу.

У ПІШД навчання правильної вимови розглядали як набуття певних мовленнєвих навичок, а це потребувало щоденних вправлянь, а також постійних зусиль, спрямованих на очищення мови й на підвищення загальної культури майбутньої вчительки. Саме тому викладачі закладу під час вивчення курсу риторики пропонували вихованкам виголошувати заздалегідь підготовлені доповіді в аудиторії, а також робити доповіді-імпровізації [11, арк. 67-71].

Педагогіку як навчальний предмет в Інституті почали викладати з 1860 р. [7, с. 90]. Викладачами педагогіки були Л. Корженевський (1860-1875 рр.), Й. Скоруга (1875-1905 рр.), В. Сульжиков (1905-1917 рр.) [2, с. 415].

У пояснювальній записці до курсу "Педагогіка" Л. Корженевського зауважувалося, що "... вчителю потрібно навчатися виразного мовлення не лише для того, щоб справляти блискуче враження в товаристві або в аудиторії, а щоб через мову впевнено навіювати людям ідеї законності, переконувати..." [11, арк. 56-78 зв.].

Випускниці ПІШД складали публічно іспити з усіх навчальних предметів (до 1865 р.), на них вихованки в присутності всіх викладачів, адміністрації закладу, батьків та товаришок відповідали на питання білетів, демонструючи свої знання. Така форма оцінювання знань також сприяла формуванню ораторської майстерності, розвивала загальну культуру та навички зв'язного мовлення [7, с. 176].

Згідно з §§132-134 Статуту жіночих інститутів ВУІМ (1855 р.) кожній вихованці, яка завершила курс навчання, видавали свідоцтво про її поведінку та успіхи з кожного предмета та атестат за встановленою формою. Окрім того, випускницям видавали свідоцтво на звання домашньої наставниці з тих предметів, у яких вихованка виявила гарні успіхи [10, с. 242-255].

Ученицям, які закінчили курс навчання в чотирьох нижчих класах Інституту, видавали свідоцтва за встановленою формою згідно з Циркуляром від 28 лютого 1881 р. № 1780 [10, с. 266-267] і надавалося право на звання вчительок народних училищ, якщо вони при досягненні 16-річного віку виконували упродовж півроку обов'язки помічниць вчительки при будь-якому народному училищі [10, с. 266-267].

інститут шляхетний педагогічний

Узагальнено, що зміст освіти в ПІШД складався з таких компонент: суспільно- духовна (Закон Божий, історія релігії, катехізис, вітчизняна історія); філологічна (російська та церковнослов'янська мови, історія літератури, латинська, німецька та французька мови, риторика); природничо-математична (географія, арифметика, фізика, космографія), фахова (педагогіка, педагогічна психологія, дидактика, гігієна, часткові методики, педагогічна практика), естетично-трудова (церковні співи, каліграфія, рукоділля, музика, гімнастика, малювання, чистописання).

Упродовж досліджуваного періоду спостерігався розвиток, поглиблення змісту педагогічної освіти завдяки уведенню таких навчальних предметів як педагогіка, дидактика, часткові методики навчання. Наголосимо на такій виявленій особливості: викладання педагогіки здійснювалося в Інституті шляхетних дівчат - у двох випускних класах. Зміст педагогічної освіти вдосконалювався внаслідок введення у зміст підготовки риторики, логіки.

Випускниці педагогічного класу ПІШД отримували право вчителювати у всіх типах початкових шкіл та у чотирьох молодших класах жіночих гімназій. Інститут готував дівчат також до ропі гувернантки або домашньої вчительки.

Особливим зрушенням у жіночій освіті періоду після 1861 р. вважаємо виникнення при ПІШД пепіньєрського (педагогічного) класу, де здійснювалася практична підготовка майбутніх учительок переважно для різних типів початкових навчальних закладів. Це давало можливість збільшити кількість учительських кадрів, яких не вистачало в освітній системі Російської імперії загалом та Полтавщини зокрема.