Середні професійно-технічні заклади Півдня України (1902-1917 рр.): історико-педагогічний аспект

Стаття розкриває шлях становлення середньої професійно-технічної освіти на Півдні України. У кінці ХІХ ст. склалася така соціально-економічна ситуація, коли виробництво потребувало інженерних і робітничих кадрів високої кваліфікації в таких галузях, як суднобудування, електротехніка та борошномельна справа. За ініціативи громадськості та прогресивного чиновництва в перше десятиліття ХХ ст. у регіоні було створено три середніх навчальних заклади: Середнє механіко-технічне училище з нижчою ремісничою школою у м. Миколаєві (спеціалізація «суднобудування та судноремонт»), Одеське приватне середнє електротехнічне училище В. П. Гадзяцького («електротехніка») та Одеське млинно-технічне училище («борошномельна справа»). Розглянуто їх виникнення, зміст навчання, матеріально-фінансове забезпечення.

Василевич А.В.

СРЕДНИЕ ПРОФЕССИОНАЛЬНО-ТЕХНИЧЕСКИЕ ЗАВЕДЕНИЯ ЮГА УКРАИНЫ (19021917 ГГ.): ИСТОРИКО-ПЕДАГОГИЧЕСКИЙ АСПЕКТ

Статья раскрывает путь становления среднего профессионально-технического образования на Юге Украины. В конце XIX в. сложилась такая социально-экономическая ситуация, когда производство требовало инженерных и рабочих кадров высокой квалификации в таких отраслях, как судостроение, электротехника и мукомольное дело. По инициативе общественности и прогрессивного чиновничества в первое десятилетие ХХ в. в регионе было создано три средних учебных заведения: Среднее механико-техническое училище с низшей ремесленной школой в Николаева (специализация - судостроение и судоремонт), Одесское частное среднее электротехническое училище В.П. Гадзяцкого (электротехника) и Одесское мельнично-техническое училище (мукомольное дело). Рассмотрены их возникновение, содержание обучения, материально-финансовое обеспечение.

Vasylevych A.V.

The paper considers the way of formation of secondary vocational technical training in the South of Ukraine. At the end of the XIXth century there was such a socio-economic situation, when the economy required the engineers and workers skilled in such industries as shipbuilding, electrical and flour milling business. On the initiative of the community and progressive officials in the first decade of the twentieth century three secondary training institutions were established in the region: Secondary Mechanical and Technical School with a lower vocational school in Mykolayiv (specialization - shipbuilding and ship repairing), Odessa Private Secondary Electrical Engineering School of V. P. Gadzyatskyi (Electrical Engineering) and Odessa Mill and Technical School (flour grinding). Their foundation, curriculum, material and financial support are analyzed in the paper.

Перебудова нашого суспільства на принципово нових соціально-економічних засадах і переорієнтація економіки України на світовий ринок зумовлюють необхідність посилення вимог до професійного навчання майбутніх робітників та інженерів, їх загальноосвітнього, культурного та фахового рівня. Здійснюючи пошук шляхів реформування системи професійно-технічної освіти загалом, автори реформ практично не враховують багаторічний досвід функціонування різних систем підготовки робітничих кадрів в Україні. Одна з причин цього полягає в тому, що в більшості педагогів-практиків за радянських часів було сформовано нігілістично-зневажливе ставлення до історико-педагогічних надбань.

Актуалізація досліджуваної тематики пов'язана також з недостатнім її вивченням. Можна зазначити лише декілька сучасних робіт, які певною мірою стосуються цієї проблеми [4; 5; 8; 12], але розкривають лише частково заявлену проблематику роботи.

Вищезазначене спонукало автора комплексно підійти до проблеми становлення та розвитку середньої ланки професійно-технічної освіти в дореволюційний час на теренах Південної України, його структуру, історію окремих спеціалізованих навчальних закладів регіону тощо.

Наприкінці 1890-х років Російська імперія вступила на шлях імперіалістичного розвитку. У країні швидко створюються великі промислові об'єднання, збільшується кількість підприємств. В умовах конкурентної боротьби на світовому ринку, що посилювалася, питання продуктивності праці, технології виробництва, технічної грамотності постали особливо гостро. Крайня нестача в російській промисловості підготовлених фахівців і низька кваліфікація багатьох технічних керівників виробництва не могли сприяти промислового розвитку.

Завдяки своєму географічному положенню та природним багатствам Україна на межі століть була одним із промислово найрозвиненіших регіонів Російської імперії. Особливістю процесу її промислового зростання був нерівномірний розвиток регіонів, що призвело до складання певної спеціалізації промислових районів: Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн - марганцевої, Кривий Ріг - залізорудної, Правобережжя й частково Лівобережжя - цукрової, Катеринослав - металургії, у Харкові та Луганську швидко розвивалося машинобудування та паровозобудування, у Миколаєві - суднобудування, Одеса вийшла за морським товарообігом у першу трійку серед портів імперії та займала перше місце в Чорноморсько-Азовському басейні. Усе це не лише сприяло збільшенню попитуна професійних робітників, а й визначило регіональну спеціалізацію професійно-технічної освіти на українських землях.

Поява та швидкий розвиток телеграфу й телефону, поширення використання електричної енергії, розбудова панцирного флоту, складних механізмів і технологічних прийомів вимагали більш кваліфікованих кадрів середньої ланки. Для забезпечення цього завдання на початку ХХ ст. за ініціативи відомого вченого К. Беклевського в Миколаєві було засновано середнє механіко-технічне училище з нижчою при ньому ремісничою школою.

Училище було створено за «найвищим повелінням» імператора Миколи ІІ від 12 березня 1901 р. [3; 6] у відповідь на зауваження в доповіді Миколаївського військового губернатора про те, що на миколаївських фабриках і заводах повністю відсутні російські механіки з середньою підготовкою.

Для розміщення училища 1901 року Миколаївська міська Дума виділила ділянку землі, а також 100 тисяч рублів на здійснення проекту, й додатково було надано державний будівничий кредит на 126 тис. руб. від Міністерства народної освіти. 1903 року було завершено спорудження спеціального навчального корпуса, який місцеві газети назвали «світлим училищним палацом» [3; 12].

На утримання училища державою було виділено значні кошти: на 1902 рік - 10750 руб., 1903 - 22510 руб., 1904 - 24924 руб. 50 коп., 1905 - 28161 руб. і з 1906 - 29993 руб. щорічно [3; 6].

Згідно з указом училище відкривалося 1 липня 1902 р., але офіційно ця подія відбулася восени 1902 р., а 1904 року воно офіційно отримало вже власне приміщення, що збереглося до сьогодні та надалі слугує справі підготовки суднобудівників (один із корпусів Національного університету кораблебудування імені Макарова). Приміщення складалося з класних кімнат, лабораторій і майстерень, на кожному поверсі були рекреаційні зали для відпочинку студентів. Першим директором училища був інженер-механік, дійсний статський радник І. Некрасов. В училищі довгий час працював відомий інженер-технолог В. Рюмін.

Усього в училищі на початку його діяльності працювало 8 викладачів, 3 законовчителі, лікар і діловод-бухгалтер [8, с. 27]. Протягом десяти років штат училища значно зріс і становив 1 січня 1914 року 29 осіб: директор, інспектор, два законовчителі, викладач загальноосвітніх предметів, п'ять викладачів спеціальних предметів, викладач графічних мистецтв, керівник практичних занять, 14 майстрів, діловод, бухгалтер і лікар [9, ведом. 3].

В училищі викладалися предмети: Закон Божий, математика (включаючи зйомку та нівелювання), фізика з хімією, механічні виробництва (технологія металів і дерева), будівельне мистецтво, основи пароплавної механіки, кораблебудування та сільськогосподарського машинобудування, креслення геометричне, технічне та будівельне, малювання. Порівняно з типовим навчальним планом ми спостерігаємо чітко окреслену орієнтацію на кораблебудування («Основи кораблебудування» й «Основи пароплавної механіки») та сільськогосподарське машинобудування («Основи сільськогосподарського машинобудування»), що було пов'язано з відповідними підприємствами Миколаєва та зерновою специфікою Південної України.

Крім освітніх предметів, учні дев'ять годин на тиждень проходили практику в майстернях. Підготовчий клас - у столярній майстерні, 1-й - у слюсарній, 2-й - у модельній, ковальській і ливарній. Учні 3 класу відвідували ливарну та котельню майстерні, а також практикувалися на верстатах, 4 клас займався складанням машин. Окрім цього учні проходили виробничу практику на кораблебудівних заводах «Наваль» і «Руссуд». У революційні часи 1917-1921 рр. училище мало вже чотири відділення: будівельне, механічне, кораблебудівне й електротехнічне [5, с. 136-138; 8, с. 27].

Поширеним у Миколаївському училищі був формат позакласних занять у вигляді екскурсій. Учні паралельно з проходженням курсу будови машин, електротехніки тощо здійснювали ознайомчі екскурсії на місцеві заводи, фабрики, електростанції, елеватори тощо (Завод сільськогосподарських машин братів Донських, кораблебудівні заводи «Наваль», «Руссуд» тощо). Також учні регулярно здійснювали ознайомчі екскурсії: 1907 р. двадцять учнів здійснили екскурсію за маршрутом Миколаїв-Київ-Петербург- Харків-Миколаїв [5, с. 138], а 1912 р. учні ІІІ класу з групою учнів інших класів здійснили дев'ятиденну екскурсію за маршрутом Київ-Катеринослав-Кривий Ріг. Під час екскурсії учні робили замітки й після її закінчення представили керівникам і викладачам короткі звіти [9, с. 9].

Після закінчення училища його випускники одержували звання техніка та свідоцтво техніка-механіка чи техніка-кораблебудівника. Також випускники мали право викладати в нижчих професійно-технічних закладах - ремісничих школах й училищах.

На 1 січня 1914 р. в училищі діяло одне відділення, що складалося з 5 класів - підготовчого та чотирьох основних, де навчалося загалом 196 учнів [9, ведом. 1]. За час свого існування з 1902 по 1918 р. училище підготувало більше п'ятисот техніків. На його базі 18 вересня 1920 р. почав працювати політехнічний інститут [8, с. 27].

Специфічним середнім навчальним закладом в Одесі, який готував фахівців професійно-технічного профілю, було Одеське приватне середнє електротехнічне училище приват-доцента Імператорського Новоросійського університету В. Гадзяцького. Приводом до відкриття училища стала стаття відомого теоретика професійно-технічної освіти у Російській імперії професора П. Войнаровського про розвиток електротехнічної освіти, де констатувалося, що у країні практично відсутні фахівці в галузі електротехніки.

Метою училища була підготовка електриків, які могли бути організаторами та керівниками електротехнічних підприємств з освітлення, передання сили, телеграфії, телефонії, сигналізації, з конструкції машин, приборів і т. ін., тобто училище було вузькоспрямованим. Незважаючи на це, цілі організаторів училища були досить прогресивні й обширні: «училище має на меті не лише дати своїм вихованцям необхідну суму технічних знань і вмінь, але й розвинути у них самодіяльність, навчити, ґрунтуючись на основах знань і вмінь, що отримуються у школі, черпати нові знання та вміння під час безпосередньої практичної діяльності» [7, с. 3].

Училище було відкрито 1905 року як 8-класне електротехнічне училище 1-го розряду. Історія ж електротехнічної освіти в Одесі є дещо більшою. 1899 р. одеський громадянин Б. Соколовський з дозволу МНП відкрив приватну електротехнічну школу, статут якої було затверджено лише 4 березня 1905 р. [11, с. 3-5]. Школа проіснувала недовго, і вже 1907 року її учнів було переведено до нововідкритого училища [1]. За час свого існування було випущено не менше 50 учнів, які зарекомендували себе як висококваліфіковані фахівці в електротехнічній справі. Так, член Імператорського Російського технічного товариства П. Дмитренко зазначав у своїй доповіді: «про них доводиться чути гарні відгуки: осмислене ставлення до справи і повне задоволення пропонованим вимогам» [2]. Головною галуззю, куди йшли випускники, була телеграфна служба на залізниці, а також військова служба телеграфістами.

1909 року за рішенням Міністерства народної освіти училище В. Гадзяцького було перетворено на приватне середньотехнічне (за електротехнічною спеціальністю) 4-класне училище з додаванням підготовчого класу. 1910 р. було здійснено перший випуск учнів училища за спеціальністю «технік-електрик». Випускники мали право займати посади за спеціальністю та здійснювати електротехнічні роботи [7, с. 3-4].

Згідно зі статутом до училища приймалися діти всіх верств без урахування віросповідання не молодше 15 років, але не старше 19 (до підготовчого відділення - 18). Для вступу необхідно було подати свідоцтво про вік і походження та медичну довідку. Залежно від освіти, яку мала дитина, її приймали до підготовчого чи першого класу з іспитами чи без них.

Оскільки училище було приватним, то й навчання для всіх було платним без винятку. Вартість навчання на 1910 р. сягала 160 руб. на рік на підготовчому відділенні й 210 руб. у спеціальних класах. Оплата здійснювалася раз на півріччя завчасно [7, с. 5-7].

На 1 січня 1913 р. в училищі існувало одне відділення з 4 спеціальними класами, де навчалося 146 учнів, а через рік - на 1 січня 1914 р. - в училищі вже було відкрито підготовчий клас, тобто відділення складалося з 5 класів: підготовчого та 4 спеціальних, де навчалося 150 учнів [9, ведом. 1].

Навчальний процес тривав цілорічно, за винятком недільних, святкових і канікулярних днів. Останні для електротехнічного училища мали починатися з тим розрахунком, щоб учні встигли потрапити на практику з електротехнічної частини з самого початку весняного періоду робіт. По завершенні канікул, до початку навчального року учні представляли письмові звіти з літніх практичних робіт.

Серед предметів, що викладалися в училищі, була як загальноосвітні, так і спеціальні: Закон Божий, російська мова, промислова географія Росії, алгебра, геометрія, тригонометрія, фізика, хімія, електрохімія, механіка, деталі машин, технології, електротехніка, законознавство, будівельне мистецтво, креслення, практичні й лабораторні роботи тощо. Загальний аналіз навчального плану училища свідчить про досить ґрунтовну та високопрофесійну підготовку учнів у своїй галузі.

Після закінчення училища випускники отримували звання техніка-електрика та мали право вступу до вищих технічних училищ на електротехнічну спеціальність [7, с. 3-9].

Викладацький склад і кількість працівників училища постійно збільшувалися. Так, на 1 січня 1914 року загальний штат складав 30 осіб: директор, інспектор, законовчитель, 5 викладачів загальноосвітніх предметів, 8 викладачів спеціальних предметів, 4 викладачі графічних мистецтв, 4 керівники практичних занять, 3 майстри, діловод, бухгалтер і лікар [9, ведом. 3].

Окремо хотілося б зупинитися на Одеській школі борошномелів. Наприкінці ХІХ ст. відомий промисловець, інженер і громадський діяч Г. Вейнштейн, який володів найбільшим у регіоні борошномельним підприємством - Торгівельним домом «Еммануїл Вейнштейн і сини» (Одеса), висунув пропозицію започаткувати в Одесі ремісничий навчальний заклад з підготовки фахівців для борошномельної галузі.

Для швидшого вирішення цього питання Г. Вейнштейн на свої кошти побудував спеціальну будівлю для школи, обладнав її та передав безоплатно Міністерству фінансів. У розбудові школи значну роль відіграли з'їзди борошномелів, які надали фінансову підтримку.

20 жовтня 1902 р. школа була відкрита й отримала статус нижчого ремісничого навчального закладу. Для організації її роботи та розроблення навчального процесу було запрошено відомого вченого з Харкова професора В. Кнаббе. Його було відряджено до Німеччини для огляду навчальних закладів з борошномельної спеціальності.

Протягом перших років Г. Вейнштейн приділяв багато уваги та сил своєму дітищу. 1904 року почалося розширення шкільної будівлі, було побудовано нову креслярню, лабораторію та класне приміщення; наповнювалися обладнанням майстерні та кабінети. 1905 року було затверджено Положення про школу, що надало їй усіх прав повноцінного училища.

Натомість уже 1906 року було розроблено проект перетворення училища на середній навчальний заклад, оскільки його низький статус відлякував бажаючих навчатися, і кількість учнів не зростала, а зменшувалася. Про це зазначав у своїй доповіді Навчальному відділу Міністерства торгівлі та промисловості В. Рейсих: «...ввірена мені Одеська школа борошномелів у теперішній час переживає важкі дні, число бажаючих вступити до неї щорічно зменшується, багато із вступників - вибувають.» [10, с. 13].

У результаті 1908 року у школі, яка була розрахована на 110 учнів, навчалося усього 49 осіб, що складало в середньому 16 осіб на клас [10, с. 17].

Наполегливість загалу борошномелів і патрона школи Г. Вейнштейна зробили свою справу, й 1909 року школа була перетворена на середнє млинно-технічне училище з високим статусом випускників. Наслідком цього стало різке зростання інтересу молоді до навчання в училищі з усіх куточків Російської імперії [там само, с. 3-20].

Важкий шлях училище борошномелів пройшло й у навчально-методичному сенсі. За відсутності загальноприйнятих навчальних програм учителі школи протягом 1902-1904 років самі їх створювали й організовували навчальний процес. Навчальний курс був трирічним, де основна увага приділялася теоретичним заняттям зі спеціальних предметів. Практичні заняття на млині й у майстернях займали порівняно небагато часу.

1905 року було затверджено особливий статут школи, у результаті чого термін навчання зріс до чотирьох років, а випускники отримували звання «технік борошномельної справи» (нижчі технічні училища на той час давали своїм випускникам звання майстра) [4, с. 8].

Після реорганізації 1909 р. відбулися зміни навчальних планів і програми предметів, удосконалюється навчально-методична робота, розширюється матеріально-технічна база. Навчальний план став містити 32 предмети, зокрема алгебру, зернознавство, борошномельну справу, хлібопекарне та макаронне виробництво, практичні заняття на млинах і млинно-технічних лабораторіях, майстернях тощо.

Нововведенням до навчального процесу став лабораторний спосіб вивчення помелів і заслуховування звітів учнів про літню виробничу практику, що відбувалося у присутності учнів старших класів і супроводжувалося широким обговоренням. Під керівництвом викладачів у майстернях училища вивчали столярне та слюсарне ремесла, виготовляли моделі для малювання та креслення, виготовлення макети тощо [4, с. 9].

Аналіз змісту навчального плану показує, що училище стало готувати не лише фахівців з виробництва борошна чи хлібобулочних виробів тощо, а й фахівців у зерновій торгівлі, яка займала завжди серйозну нішу в зовнішній торгівлі Південної України.

Про зростання статусу та популярності училища свідчить те, що на Першій Всеросійській борошномельної виставці (Петербург, 1909 р.) Одеському млинно- технічному училищу була присуджено високу нагороду - Велику срібну медаль. Загалом з 1909 по 1920 рр. училище зробило 10 випусків, підготувавши 210 техніків борошномельного справи [там само, с. 8-9].

Таким чином, на початку ХХ ст. на Півдні України з'явилася низка середніх професійно-технічних навчальних закладів, завданням яких була широкопрофільна підготовка суднобудівників, судноремонтників, електротехніків, телеграфістів і телефоністів, борошномелів і зернознавців. Система навчання в зазначених закладах була класичною для тогочасної Російської імперії, зокрема й України. Вона підпорядковувалася загальноприйнятим навчальним програмам і, як правило, не зазнавала відхилень чи змін. Натомість слід зазначити, що вироблена система підготовки кваліфікованих кадрів виправдовувала себе через значну кількість годин, відведених на практичне освоєння головних умінь і навичок.

Перспективами подальшого наукового пошуку у вивченні історії середніх професійно-технічних навчальних закладів регіону є дослідження діяльності педагогічних рад, успішності учнів, їх соціального й національного складу, створення педагогіко-особистісних портретів викладацького складу тощо Особливу увагу треба звернути на опрацювання значного масиву документів приватного училища В. Гадзяцького, оскільки корпус його документів найкраще зберігся.

Література

1. Державний архів Одеської області. Ф. 50. Одеське електротехнічне училище В. П. Гадзяцького, 1905-1919 рр., оп. 2, спр. 90 О принятых оставшихся учениках закрытой школы Б. И. Соколовского в училище Гадзяцкого. 21.08.1907 г., 2 арк.

2. Журнал заседаний. Заседание непременных членов 7 января 1905 г. // Записки Русского Технического Общества и свод правил, выдаваемых по департаменту торговли и мануфактур (СПб.). - 1905. - № 3. - С. 366.

3. Журнал Министерства народного просвещения. - 1901. - Часть 336. - С. 4-5.

4. Кананыхина Е. Н. Одесская национальная академия пищевых технологий / Елена Николаевна Кананыхина, А. А. Соловей, Н. П. Белявская; под ред. проф. Б. В. Егорова. - Одесса : ТЭС, 2012. - 240 с., ил.

5. Ковалева О. Ф. Очерки истории культуры Южного Прибужья (От истоков до начала XX века). Кн. 1. Из прошлого культурной жизни на Николаевщине / О. Ф. Ковалева, В. П. Чистов. - Николаев : Тетра, 2000. - 235 с.

6. Об учреждении в городе Николаеве среднего механико-технического училища с низшею при нем ремесленною школою. 12 марта 1901 г. № 19798 // Полное собрание законов Российской империи. Собрание Третье. - СПб. : Печатано в типографии II Отделения собственной Его Императорского величества Канцелярии, 1901. - Т. 21. Часть 1. - С. 136.

7. Одесское частное среднее электротехническое училище приват-доцента Императорского Новороссийского университета В. П. Гадзяцкаго, утвержденное Министерством Народного Просвещения. - Одесса: Типография Торгового дома Г.М. Левинсон, 1911. - 9 с.

8. Освіта на Миколаївщині у ХІХ-ХХ століттях (історичні нариси) / під ред. І. С. Павлика. - Миколаїв : Вид-во УДМТУ, 1997. - 176 с.

9. Отчет Попечителя Одесского учебного округа о состоянии средних и низших учебных заведений Одесского учебного округа за 1913 г. - Одесса : Типография Об-ва «Русская Речь», 1914. - 20 с., [35 с. ведомостей без пагинации].

10. Рейсих В. Г. Истекшее десятилетие Одесского мельнично-технического училища и его задачи в будущем. 1902-1912 : докл. Совету по делам Съездов мукомолов директора училища инженер-технолога В. Г. Рейсиха / Вольдемар Георгиевич Рейсих. - Одесса : Типография Е. И. Фесенко, [1912]. - 32 с.

11. Утвержденная министром народного просвещения первая в России Одесская электротехническая школа. Программа применена к курсу средне-технических училищ. Основана в 1899 году. Учредитель Б. И. Соколовский. - Одесса : Тип. торг. д. Г. М. Левинсон, 1905. - 32 с.

12. Щукін В. В. З історії професійної освіти на Миколаївщині (кінець XVIII - початок ХХ ст.) / Володимир Володимирович Щукін // Миколаївщина: шляхами тисячоліть. Обласна науково-практична конференція, присвячена 70-річчю утворення Миколаївської області. - Миколаїв, 2007. - С. 188-193.

Размещено на Allbest.ru