Сучасні орієнтири морально-духовного виховання учнівської молоді

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасні орієнтири морально-духовного виховання учнівської молоді

Іванова Д.Г.

Анотації

У статті розкрито провідні аспекти духовного-морального виховання учнівської молоді. З'ясовано, що моральні основи виховання та розвитку особистості є засобом формування духовності людини. Актуалізовано проблему формування в дітей духовності, морально- духовних цінностей. Окреслено напрямки, практична реалізація яких спрямована на формування особистісних рис людини, що включають в себе національну свідомість, розвиток духовності, моральну, художньо-естетичну культуру. Подано характеристику принципів та умов формування духовності особистості учня. Особливу увагу приділено питанню формування в учнівської молоді моральної свідомості як важливої якості духовного становлення особистості. духовність особистість культура

Ключові слова: дитинство, морально-духовні цінності, духовно-моральне виховання, особистість, ціннісне ставлення, моральна свідомість.

Иванова Д.Г.

СОВРЕМЕННЫЕ ОРИЕНТИРЫ МОРАЛЬНО-ДУХОВНОГО ВОСПИТАНИЯ УЧАЩЕЙСЯ МОЛОДЕЖИ

В статье раскрыты ведущие аспекты духовного и нравственного воспитания молодежи. Показано, что моральные основы образования и личностного развития являются средством формирования духовности человека. Актуализирована проблема формирования у детей духовности, моральных и духовных ценностей. Выделены направления, практическая реализация которых направлена на формирование качеств личности, которые включают в себя национальное самосознание, развитие духовности, моральную, художественную и эстетическую культуру. Охарактеризованы принципы и условия формирования духовности личности ученика. Особое внимание уделяется вопросу формирования морального сознания молодежи как важного качества духовного становления личности.

Ключевые слова: детство, морально-духовные ценности, духовное и нравственное воспитание, личность, ценностное отношение, моральное сознание.

Ivanova D.G.

MODERN GUIDELINES OF YOUTH MORAL AND SPIRITUAL EDUCATION

The content of training courses of various education areas promotes the formation of the universal moral values. At the present stage there is a difficult political and socio-economic situation in the country that has a significant negative effect on the modern educational process. These are such social phenomena as the growing immorality, crime, moral deterioration in relations among young people. Thus, the depreciation of education, falling of the teachers' authority, aggressive growth demonstrate the necessity for further search of paths for effective development and implementation of the learning process that requires the formation of new techniques of the spiritual education of youth.

The article deals with the aspects of moral and spiritual education of youth. The essence of the concept of "moral personality development" is defined; person's moral and spiritual value orientations are considered. The peculiarities of the main tasks' realization of the formation of pupils' moral and spiritual personality are described. The problem of formation children's spirituality, moral and spiritual values is actualized in the article. The description of concept of "personality spiritual development" is given; the purpose and task of "personality spiritual development" are defined. Special attention is paid to the moral responsibility and moral consciousness among youth which are important for personality development.

Keywords: moral and spiritual education of youth, moral and spiritual upbringing, personality, moral responsibility, childhood, moral and spiritual value, moral self-consciousness, conditions of personality value's development.

Для сучасного суспільства проблема формування духовності особливо актуальна. Відчуженість від культури, знецінення престижу освіченості та інтелектуальної діяльності, заниження моральних критеріїв своєї та чужої поведінки складають невирішені проблеми у процесі формування життєвої позиції учнівської молоді. Процес виховання духовності постає як відтворення духовної культури суспільства у взаємодії зі стимулюванням внутрішнього саморозвитку особистості.

Проблеми духовності, моралі, моральної свідомості, самосвідомості, моральної діяльності й відповідальності особистості розглядались у працях багатьох філософів (Г. Васянович, І. Зязюн, В. Кремень, В. Онищенко, А. Урсул), релігійних філософів і теологів (А. Кравчук, А. Кураєв, М. Маринович, О. Мень, Ж.М. Обер), психологів (Ю. Орлов. Е. Помиткін, М. Савчин, В. Слободчиков), педагогів (Г. Ващенко, Вишневський, М. Євтух, В. Пилипчук, В. Сухомлинський, Т. Тюріна) тощо. Основні положення їх праць збагатили практику морально-духовного виховання взагалі та молоді зокрема, проте сучасні реалії вносять зміни в процес виховання, що потребує негайного реагування на них. Відомі українські дослідники та науковці (І. Бех, А. Богуш, Зязюн, К. Журба, О. Сухомлинська, К. Чорна та ін.) з'ясовують соціально-психологічні та педагогічні чинники морально-духовного розвитку особистості дитини, принципи, напрямки його формування, технологічні засоби його вивчення та стимулювання. Наукове розуміння морально-духовного становлення особистості, характеристику особистісних цінностей як духовних надбань людини, принципи і виховні технології особистісно зорієнтованого виховання в процесі розв'язання соціально-моральних завдань подає у своїх працях І. Бех. З позицій пріоритету гуманістичних цінностей духовне оновлення сучасного суспільства розглядають І. Геращенко, Д. Донцов, В. Ковальчук, І. Кравченко та ін.

За визначенням сучасних науковців (О. Білоусова, М. Боуен, В. Пономаренко, К. Чорна, Г. Шевченко та ін.), духовність - це інтегрована властивість особистості, що виявляється в необхідності жити, творити згідно з ідеалами істини, добра і краси. Вона є показником рівня людських стосунків, почуттів, морально-естетичної, громадянської позиції, здатності до співпереживання, жалю і милосердя.

Мета статті - показати діалектичний взаємозв'язок моральної свідомості й самосвідомості, волі й почуттів, моральної діяльності й відносин, окреслити вимоги до особистості педагога у взаємодії з учнями. Для цього слід розв'язати такі завдання: проаналізувати основні підходи до морально-духовного виховання, виявити його особливості в закладах освіти та показати сучасні принципи й напрямки його реалізації.

Результатом морально-духовного розвитку особистості є засвоєння нею системи морально-етичних норм, основ культури, сформованість духовних запитів, потреб, інтересів, виявлення культури почуттів та гуманних взаємин з оточуючими.

Довідникові джерела ототожнюють поняття "духовність" із психічним життям людини, сферою ідей, з домінуванням духовно-моральних, інтелектуальних цінностей над матеріальними. Це фундаментальне надбання людини, яке виявляється в багатстві її духовного світу, ерудиції, розвинутих інтелектуальних та емоційних запитах, у моральності. Морально-духовний розвиток особистості передбачає соціокультурний процес впливу суспільства на людину і, власне, активність особистості щодо критичного, творчого осмислення певних ролей, цінностей, історичного досвіду в сучасних соціально-економічних, соціокультурних, політичних умовах [5].

На думку М. Боришевського, духовність є "багатомірною системою утворень у свідомості та самосвідомості людини, в якій віддзеркалюються її найбільш актуальні духовні потреби, інтереси, погляди, ставлення до навколишньої дійсності й до себе самої як соціального індивіда" [3, с. 147].

Характерною ознакою успішного духовного розвитку особистості можна вважати розширення її свідомості, що передбачає трансформацію домінантних потреб і цінностей людини в напрямку від нижчих до вищих. Ступені розвитку та суб'єктивні межі свідомості особистості охоплюють: 1) рівень егоцентричної обмеженості; 2) рівень сімейних (родинних) цінностей; 3) рівень суспільних, громадських, національних цінностей; 4) рівень загальнолюдських цінностей; 5) рівень духовної свідомості (космічних чи буттєвих цінностей).

Отже, людська свідомість має конкретний шлях свого розвитку від першого рівня - егоцентризму до п'ятого - рівня духовних цінностей. У процесі розвитку свідомості, звільняючись від чергових меж відповідного рівня, ми звільняємось і від характерних для нього проблем. За змінами у внутрішньому світі відбуваються обов'язкові зміни у світосприйнятті, життя вступає у новий, сприятливіший період. Очевидно, розширення свідомості має певну закономірність: від неусвідомленої єдності з материнським організмом шляхом духовного розвитку людина доходить свідомої єдності з Організмом Всесвіту, повертаючись до відправної точки власного життя, але на якісно новому рівні.

Моральність як внутрішній духовний стан людини виражається в совісті. "Смисл совісті - внутрішнє сприймання мого "малого", земного Я і його загального Я - судді і свідка", - стверджував В. Біблер [2, с. 21]. Кожний учасник педагогічного процесу - особистість, здатна на вчинки. Моральнісний вчинок збувається у свідомості певної особистісної відповідальності, у неможливості посилання на зовнішні заборони й однозначні правила. Моральність втілюється не в моральні (формальні) норми, а у "безмежну перипетію вільного особистісного вчинку" [2, с. 18]. Педагог з високою моральністю любить в учневі не лише особистість, а й людину як абсолютну цінність.

Аналізуючи сутність моралі та її роль у житті людини, С. Франк доходить висновку, що "справжнім об'єктом моралі є не поведінка, а внутрішній устрій людської душі; її мета - чистота і досконалість самої суті людини, її серця; вона спрямована не на дію, а на самобуття" [8, с. 486]. Наведена думка вченого співпадає з оригінальним вченням видатного українського мислителя Г. Сковороди про філософію серця, спрямовану на вдосконалення духовного світу особистості, яке побудоване на описі двох натур - внутрішньої, тобто істинної, та зовнішньої - тимчасової і мінливої.

Вихованню духовності особистості великого значення надавали відомі українські педагоги Г. Ващенко, Б. Грінченко, Ю. Дзерович, О. Духнович та ін. їхні праці протягом багатьох років залишаються духовною скарбницею суспільства, становлять науково- педагогічні засади виховання у молоді поваги до старших, патріотичних почуттів, милосердя, доброзичливих норм у стосунках між людьми. Із забуття до нашого сьогодення повернулася спадщина ще одного українського педагога - І. Огієнка (митрополита Ілларіона). Його погляди на проблеми формування виховного ідеалу особистості, її високих духовних і моральних якостей відображено в працях "Навчаймо дітей своїх української мови. Проповіді", "Книга нашого буття на чужині. Бережімо все своє рідне: Історичні нариси", "Наука про рідномовні обов'язки" та ін. Однією з найважливіших українських чеснот учений вважав глибоку віру в людину та її можливості, в реалізацію творчих задатків і здібностей особистості.

Повага до себе й до іншого як рівноправного лежить в основі зародження моральності особистості. Проблеми морально-духовного розвитку особистості дитини - самоцінної, складної, духовної істоти - стали осередком педагогічної системи В. Сухомлинського. Успіхи видатних педагогів А. Макаренка та В. Сухомлинського полягали в тому, що з самого початку вони створили ситуацію, в якій приниження учасників педагогічного процесу було неможливим. Саме це дозволило створити "школу радощів", у якій учень міг би "жити", а не "перебувати".

Нині психологія звертається до найвищих феноменологічних рівнів людського існування, намагаючись визначити місце душі в загальній системі Всесвіту. Саме тому психологія широко використовує старовинні ідеї щодо шляхів піднесення до найвищих станів. Зауважимо, що типові народні погляди на людську сутність пов'язувалися з триєдністю її природи - духом, душею та плоттю (плотним тілом). Водночас існує ідея семеричності людської природи (сім тіл, чи сім принципів життєдіяльності), яка відображена в езотеричних доктринах. Співвідношення між стародавніми і сучасними уявленнями про природу людини показано у таблиці 1.

У такий спосіб чітко простежуються зв'язки між рівнями розвитку свідомості особистості, полегшується розуміння суті феномену духовності як суб'єктивного образу об'єктивної дійсності, опосередкованого соціальною практикою, головними предметними формами якої є знання, цінності, мета, ідеал, свідомість, воля, істина і т. ін.

Стародавні та сучасні уявлення про багатовимірність людської сутності

Аналіз наукових досліджень останніх років свідчить, що осмислення феномену духовного світу особистості пов'язується з визначенням його сутності, структури, форм і методів розвитку. У працях вітчизняних учених (М. Байрамова, І. Барвінок, С.Гончаренко, Т. Дем'янюк, П. Гуревич, І. Зязюн, Л. Мельничук, О. Савченко, Т. Тюріна, І. Фролов та ін.) духовна культура розглядається як процес гуманізації природи та суспільства, самої людини, що визначає її ставлення до оточуючої дійсності, інших людей і самої себе. Духовність виявляється у спрямуванні інтересів, нахилів людини на пізнання, засвоєння та створення духовних цінностей. Останні містять загальнолюдські цінності (краса, любов, добро, знання) та індивідуальні (інтереси, погляди, переконання; духовний ідеал, який є уявленням людини про такі якості особистості та особливості її ставлення до навколишнього світу, які є гідними наслідування) [4; 7].

Визначені духовні ціннісні орієнтації можуть набути вищої форми - перетворитися на духовні потреби (у знаннях, спілкуванні, любові, естетичному задоволенні). До специфічних форм вияву духовності належать духовні стани та почуття, для яких є характерним усвідомлення єдності Всесвіту й людської особистості, живої та неживої природи: світ сприймається як єдине ціле, невід'ємною частиною якого є той, хто переживає духовний стан. Духовні стани стимулюють виникнення почуття любові до всього живого, бажання творити добро. На почуттєвому рівні формами вияву духовності є совість, провина, каяття, віра, надія, любов, емпатія.

У сучасних психолого-педагогічних дослідженнях (Є. Помиткін, Ж. Юзвак та ін.), на наш погляд, цілком правомірно визначаються такі основні складові духовності особистості учня: потребово-ціннісний компонент, що містить духовні потреби та духовні ціннісні орієнтації; пізнавально-інтелектуальний компонент, представлений такими особливостями розумової сфери, як спостережливість, допитливість; глибина, самостійність та критичність мислення; вольовий компонент духовності, що виявляється в таких якостях особистості: цілеспрямованість, наполегливість, самовладання, саморегуляція; спонукальними причинами до здійснення вольових дій є духовні потреби та ціннісні орієнтації; вчинково-діяльнісний компонент духовності особистості передбачає здійснення духовного саморозвитку й виявляється в духовній діяльності та духовних вчинках; почуттєво-емоційний компонент духовності виявляється у розвиненості емоційної сфери психіки людини, тобто у здатності до переживання духовних станів, почуттів та емоцій; гуманістичний компонент виявляється у ставленні людини до будь-якої форми життя як вищої цінності; повазі до внутрішнього світу іншої людини; втіленні у взаємини з людьми найвищих духовних цінностей - добра, краси, милосердя, любові; бережливому ставленні до довкілля; естетичний компонент відбиває прагнення людини до краси, гармонії, досконалості і виявляється в потребі сприймати та створювати красу, естетичні почуття та естетичну діяльність. Представлені компоненти становлять психолого-педагогічні орієнтири морально-духовного розвитку особистості.

Слід зауважити, що духовний саморозвиток розглядається як процес свідомого управління людини своєю діяльністю відповідно до власних духовних ціннісних орієнтацій з метою психічного та особистісного самовдосконалення. Духовна діяльність (пізнавальна, естетична, комунікативна), на відміну від інших видів діяльності, визначається не прагматичними цілями, а спрямована на задоволення безкорисливих духовних потреб. Духовний вчинок - це цілеспрямована емоційно забарвлена дія щодо інших людей, природи, предметного світу, яка здійснюється для задоволення духовної потреби та досягнення духовної мети. Духовний розвиток учнів передбачає гуманізацію взаємин особистості і довкілля через граничні чуттєві переживання, внутрішнє плекання учнем власного "Я" і в такий спосіб духовно-естетичне збагачення його ментального досвіду. На думку І. Беха, змістова суть духовного розвитку полягає в удосконаленні і подальшому зростанні духовно-креативної складової "Я" - концепції кожної особистості, якій притаманні самоповага й позитивне самосприйняття, продуктивне вірування і стійкі внутрішні установки, творча рефлексія і духовна свобода [1].

На формування духовності молодого покоління впливає чимало різноманітних умов. Одні вчені розглядають ці умови як фактори, що впливають на розвиток особистості, а інші - як обставини. І та й інша точки зору мають своє наукове обґрунтування, саме тому ми зупиняємося на такому визначенні, яке охоплює обидві точки зору, адже та чи інша умова, за якої формується духовний світ особистості, є одночасно і фактором, який впливає на це формування. Вважаємо, що до основних умов формування духовності особистості належать: обов'язкове врахування вікових особистостей учнів; урахування особливостей суспільної природи людини відповідно до виховання особистості в колективі і через колектив та врахування особливостей колективної пізнавальної діяльності; активне використання міжпредметних зв'язків для підвищення ефективності навчального процесу та різнобічності й багатогранності розвитку особистості; обов'язкове використання принципу активності учнів.

Практичне втілення цілей і завдань морально-духовного розвитку учнів включає насамперед реалізацію духовно-креативної технології самонакопичення людського потенціалу, сутність якої передбачає духовне очищення учня через причетність до естетичного, вічного і доброго, прожиття життєдайних моментів саморозвитку, позитивного творення, вірування і любові, а також ситуативне досягнення стану внутрішньої гармонії почуттів, розуму й волі. Соціально-психологічні підходи до визначення факторів та умов морально-духовного розвитку особистості умовно можна розподілити за кількома напрямками.

Перший напрямок передбачає з'ясування витоків і першоджерел духовності - насамперед через продукти життєдіяльності людини, що об'єктивуються у вищих зразках людського духу - пам'ятках старовини, витворах науки і мистецтва, культурних досягненнях народів. Відтак духовність особистості визначається як результат її долучення до загальнолюдських цінностей, духовної культури й розглядається як категорія культурологічна, світоглядна. Іншим важливим джерелом духовності учнів є етичні норми, на які вони постійно орієнтуються під час взаємодії з соціумом. Оскільки в етичних, естетичних та інших нормах закріплені взірці людської культури, вони переживають моменти осягнення їхньої суті та внутрішньо приймають як власні духовні святині, тобто закріплені в суспільних нормах найвищі національні та загальнолюдські чесноти стають невід'ємною складовою їх освітньо зорієнтованого духовного світу. Духовність розглядається як результат долучення людини до вищих духовних цінностей, світової і національної культури. Становлення духовності учнів відбувається за умов внутрішнього осягнення ними культурно-освітніх норм, усвідомлення вищих духовних вартостей, засвоєння зафіксованих у мовних засобах і мовленнєвих значеннях цінностей та взірців поведінки, що виявляються у прихованих за значеннями смислах учинків (становленні Я-соціального).

Другий напрямок дослідження духовності та умов її формування стосується вивчення ситуативних і особистісних чинників, що сприяють виникненню в людини духовних станів. Духовний стан характеризується зосередженістю на осмисленні і переживанні духовних цінностей, які складаються з пізнавальних, етичних чи естетичних аспектів людського буття. У психології аналіз духовних станів передусім пов'язаний з пошуками джерел духовності в нерефлексивних глибинах несвідомого "Я" людини (В. Франкл, З. Фройд, К. Юнг та ін.). Тому здебільшого аналізуються взаємодії вершинних пластів самоусвідомлення суб'єкта і глибинних нашарувань його психіки (особистісного несвідомого та архетипів колективного несвідомого). З вищезазначеного випливає необхідність внутрішнього проблемного діалогу учнів з потаємними глибинами своєї душі, який спонукає до творення добра, вдосконалення та пізнання себе.

У межах третього напрямку духовність розглядається як форма саморозвитку і самореалізації людини. Розвиток і самореалізація Я-духовного кожного учня передбачає у зв'язку з цим витлумачення й прийняття на рівні продуктивної віри етнонаціональних і загальнолюдських духовних святинь і вартостей - істини, добра, краси, патріотизму, волі тощо. Під продуктивними віруваннями розуміють прагнення особистості осягнути такий стан буття, який виявляється в релігійних, естетичних, етичних цінностях або тих моментах, які стосуються світогляду людини і переживаються як абсолютні чи близькі до них істини (К. Ясперс). Духовні потяги відображають складну психічну реальність, свідчать про існування фундаментального переживання, що виникає через відданість людини духовним вартостям. Духовний стан особистісної свободи виникає при цьому за умов усвідомлення учнями зовнішніх можливостей вибору і сформованої внутрішньої готовності його реалізувати.

Четвертий напрямок, пов'язаний переважно з релігійною свідомістю, визначає духовність як Боже одкровення. При цьому віра відіграє роль важливої нормотворчої системи в життєдіяльності особистості і змістовно об'єктивована у принципі духовності. їй притаманні такі атрибутивні риси, як емоційність, спонтанність, інтуїтивність, за допомогою яких компенсується дефіцит світоглядних знань та уявлень, розширюються межі внутрішньої свободи і духовної самодостатності в навколишньому світі.

З огляду на вищезазначене, видається можливим визначити такі складові духовності у сфері етнокультурного буття особистості: духовність як спонтаннокреативна складова Я-концепції є, по-перше, продуктом життєдіяльності, що збагачує учинковий досвід Я-соціального; по-друге, джерелом виникнення духовно-сенсових станів - глибин Я-несвідомого; по-третє, підґрунтям віри - абсолюту Я-духовного; по-четверте, психоформою саморозвитку, самореалізації особистості та людства загалом - Я-ідеальне.

Принципами самоорганізації цієї специфічної реальності, що інтегрують зазначені вище напрямки і сприяють самотворенню духовного "Я" людини, є такі: а) ментальності, в якій духовність сприяє розвитку національного характеру та етнічної самосвідомості, утверджує цінність і самоцінність людської індивідуальності, є продуктом творчої роботи духу і характеризується як динамічний процес реалізації нових вартостей і смислів; б) активності, що обґрунтовує постулат: духовність - це глибинна сила несвідомого "Я", а тому відображає пріоритет внутрішнього над зовнішнім; реалізується через сприйняття зразків духовної культури (наукові і художні тексти, картини й інші витвори мистецтва); в) саморозвитку, де духовність спрямовує всі сили внутрішнього життя людини на самовдосконалення й утверджує переважання майбутнього над минулим; г) ієрархічності, яка вимагає, щоб духовність була вершинною системою в ієрархії систем, утверджує переважання метасистемного над субсистемним [6].

Таким чином, учні завдяки моделюванню ситуацій самобутнього творення і продуктивного фантазування, мають змогу розширити внутрішні горизонти свого духовного самовдосконалення і в такий спосіб реалізувати все те краще, що закладене від людської природи. За відсутності такої - природно-спонтанно-духовної - реалізації свого "Я" розвивається внутрішній конфлікт, що породжує неврози різного психотравмуючого характеру. І навпаки, за наявності психолого-педагогічного змісту розвивальної взаємодії учителя і учнів під час навчально-пізнавальної діяльності учні стають не лише розумними, але й культурними, високодуховними.

На основі викладеного можна зробити такі висновки: духовний розвиток особистості має здійснюватися на гуманістичних засадах; найбільш оптимальними в розвитку морально-духовної особистості є дотримання низки педагогічних умов: стимулювання внутрішньої естетично-почуттєвої культури, формування інтелектуально-пізнавальної складової особистості, розвиток регулятивно-вольової сфери на основі їх діалектичного взаємозв'язку, створення моральних взаємин вихованців як суб'єктів суспільно значущої діяльності, забезпечення належної фахової, психолого-педагогічної підготовки вчителя.

Перспективами подальших досліджень, на нашу думку, є вивчення корегувальної виховної ролі духовного спілкування в життєдіяльності учнів, а також аналіз морально- духовних аспектів розвитку особистості в контексті євроінтеграційних освітніх процесів.

Література

1. Бех І. Д. Особистість у просторі духовного розвитку: навч. посіб. / І. Д. Бех. - К. : Академвидав, 2012. - 256 с.

2. Библер В.С. Нравственность. Культура. Современность (Философские раздумья о жизненных проблемах) / В.С. Библер // Этическая мисль: науч.-публицист. чтения / ред. кол.: А.А. Гусейнов и др. - М. : Политиздат, 1990. - 480 с.

3. Боришевський М.Й. Дорога до себе: від основ суб'єктності до вершин духовності : монографія / М.Й. Боришевський. - К. : Академвидав, 2010. - 416 с.

4. Дем'янюк Т.Д. Духовно-моральне виховання особистості : інноваційний підхід: [навчально-метод. посібник] / [Дем'янюк Т. Д., Бех І. Д., Байрамова М.Г., Мельничук Л.С.] // Інститут інноваційних технологій і змісту освіти; Рівненський держ. гуманітарний ун-т. - К. : Волинські обереги, 2007. - 316 с.

5. Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України / [головний ред. В.Г. Кремень]. - К. : Юрінком Інтер, 2008. - 1040 с.

6. Сіданіч І. Л. Духовно-моральне виховання дітей в історії педагогіки та вітчизняної школи: монографія / І. Л. Сіданіч, О.П. Кислашко. - К. : Дорадо-Друк, 2012. - 496 с.

7. Тюріна Т. Духовна педагогіка: витоки, сутність і перспективи розвитку: монографія / Т. Тюріна. - Львів: СПОЛОМ, 2005. - 276 с.

8. Франк С.Л. Духовные основы общества / С.Л. Франк. - М. : Республика, 1992. - 511 с.

Размещено на Allbest.ru