Здобутки та проблеми сучасної системи післядипломної педагогічної освіти в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Свій 25-річний ювілей незалежності українська нація святкує в умовах перманентної боротьби з корупцією, кардинальної зміни зовнішньополітичного вектора розвитку країни та складних геополітичних і соціальних викликів. Однозначний проєвропейський вибір українського народу вимагає рішучої та високоефективної модернізації всіх сфер життя, зокрема системи навчання та виховання підростаючого покоління. У такому контексті міністр освіти і науки України наголошує: «Освіта є ключовим елементом національної безпеки, а людина - це найцінніший актив держави» [6, с. 5].

Спираючись на соціальний запит українського суспільства, Міністерство освіти і науки України 2016 року виходить на фінішну пряму обговорення проекту Нової української загальної середньої школи.

Ключове місце в концепції розбудови Нової школи відводиться Новому вмотивованому вчителю, який має допомогти стати Новому випускнику загальноосвітнього навчального закладу справжньою особистістю, патріотом та інноватором.

Саме тому, з огляду на стрімку зміну освітнього ландшафту в Україні, питання високоефективного підвищення кваліфікації педагогічних працівників загальноосвітніх навчальних закладів набуває особливої актуальності.

Аналіз останніх теоретико-методологічних досліджень засвідчив, що проблематика підвищення ефективності системи післядипломної педагогічної освіти була у фокусі уваги провідних вітчизняних і зарубіжних учених-андрагогів А. Деркача, В. Олійника, Н. Клокар, Н. Протасової, Т. Сорочан, Є. Чернишової, І. Якухна [2; 3; 5; 8; 10] та ін. Але, незважаючи на глибину та поліаспектність проведених досліджень, потребують уточнення методологічні передумови подальшого розвитку національної системи післядипломної педагогічної освіти в умовах адміністративно-територіальної реформи.

Саме тому метою статті є аналіз здобутків і проблем у сучасній системі післядипломної педагогічної освіти.

Історія свідчить, що за 25 років незалежності України в системі післядипломної педагогічної освіти відбулися структурні, функціональні, змістові, кадрові, технологічні, програмно-методичні зміни, які дозволили закладам післядипломної педагогічної освіти підвищити якість науково-методичного супроводу професійного розвитку педагогічних кадрів і модернізації національної системи освіти.

У національній доповіді про стан і перспективи розвитку освіти в Україні відзначається: «За період з 1991 по 2015 рр. закладам системи післядипломної педагогічної освіти України вдалося подолати стереотипи та надмірну формалізацію підвищення кваліфікації. Здійснено перехід від трансляції певного обсягу знань до професійного розвитку на засадах компетентнісного підходу, що забезпечило акцент на формуванні здатності до використання знань на ціннісних засадах» [5, с. 142].

Було реформовано Центральний інститут удосконалення вчителів, який перетворився на Державний вищий навчальний заклад «Університет менеджменту освіти» Національної академії педагогічних наук України з розгалуженою структурою - Центральний інститут післядипломної педагогічної освіти, Навчально-науковий інститут менеджменту та психології, Білоцерківський інститут неперервної професійної освіти. Структурно-функціональні зміни дозволили на якісно новому рівні координувати діяльність регіональних закладів післядипломної освіти, проводити фундаментальні та прикладні дослідження й активно впроваджувати інновації в систему освіти України.

За ініціативи Університету менеджменту України 2010 року відбулося створення Всеукраїнської громадської організації «Консорціум закладів післядипломної освіти», а 2015 року в рамках консорціуму налагоджено діяльність Українського відкритого університету післядипломної освіти. Роботу цих організацій було спрямовано на захист професійних, економічних, соціально-культурних, творчих, вікових інтересів учасників; розроблення й апробацію моделі ефективної взаємодії центральних і регіональних закладів післядипломної освіти в єдиному освітньому просторі; науково-методичний супровід освітньої реформи в Україні.

Зростає науковий та кадровий потенціал системи післядипломної педагогічної освіти. Сьогодні тут працює майже 100 докторів і близько 500 кандидатів наук, 79 професорів і 328 доцентів, 45 заслужених працівників освіти України й заслужених учителів України. Помітно збільшилася кількість кандидатських і докторських дисертацій, монографій (за 2015 рік надруковано 302), навчальних і навчально-методичних посібників (2015 року вийшло друком понад 3,7 тисяч), публікацій у фахових виданнях, присвячених проблематиці неперервного професійного розвитку освітян [5].

Збільшується кількість освітян, охоплених різноманітними формами післядипломної педагогічної освіти. На сьогодні щорічно понад 123 тис. педагогічних і науково-педагогічних працівників здійснюють підвищення кваліфікації у відповідних закладах, методичною роботою у міжкурсовий період охоплюється близько 400 тис. працівників галузі.

Усе більшою популярністю серед педагогів користуються сучасні форми (очно-дистанційна, дистанційна) підвищення кваліфікації на основі інформаційно-комунікаційних технологій. Сучасні за змістом і зручні за часом заняття надають освітянам можливість упевненого просування за індивідуальною траєкторією професійного розвитку.

Докладаються значні зусилля з розвитку матеріально-технічної бази системи післядипломної педагогічної освіти. Відбувається забезпечення закладів сучасною комп'ютерною та оргтехнікою, зростає кількість підключень до швидкісного Інтернету, здійснюється передплата на періодичні видання, розроблені та ритмічно оновлюються сайти закладів, у більшості закладів функціонують гуртожитки для проживання слухачів курсів підвищення кваліфікації.

Поширюється міжнародна співпраця закладів післядипломної педагогічної освіти з міжнародними партнерами (університетами, громадськими організаціями, фондами тощо). Підписані міжнародні договори та реалізовані або реалізуються такі проекти, як «Громадянські ініціативи в Східній Європі», «Розвиток громадянських компетентностей в Україні», «Міжнародний шкільний проект», «Світ без кордонів», «Відкритий світ», «Громадськоактивна школа», «Європейська мережа шкіл сприяння здоров'ю», «Intel. Навчання для майбутнього», «Microsoft. Партнерство у навчанні», «Talkingcultures», «Європейське мовне портфоліо», «Освіта для стійкого розвитку в дії» тощо [5].

На жаль, незважаючи на якісні зміни в системі післядипломної педагогічної освіти, вона не позбавлена певних проблем. Так, на нашу думку, концептуальний недолік, що значно гальмує ефективний розвиток національної системи післядипломної педагогічної освіти, полягає в тому, що, з одного боку, на курси підвищення кваліфікації приходить значна кількість педагогів, які доволі слабко зовнішньо і внутрішньо мотивовані на неперервний професійний саморозвиток, а з іншого - заклади післядипломної педагогічної освіти недостатньо готові для високоефективного науково-методичного супроводу вирішення різноманітних професійних запитів сучасних педагогів.

З огляду на зазначене вважаємо за доцільне розглянути наявні проблеми професійного саморозвитку сучасного педагога на рівні його внутрішньої мотивації та системи післядипломної педагогічної освіти.

Аналізуючи основні нормативно-законодавчі акти, які безпосередньо або опосередковано визначають соціальний статус учителя в державі, відзначаються надзвичайно правильні й далекоглядні положення. Так, у статті 55 Закону України «Про освіту» зазначається, що педагогічні та науково-педагогічні працівники мають право на захист професійної честі, гідності; вільний вибір форм, методів, засобів навчання учнів, виявлення педагогічної ініціативи; індивідуальну педагогічну діяльність; користування подовженою оплачуваною відпусткою; забезпечення житлом у першочерговому порядку, пільгові кредити для індивідуального й кооперативного будівництва; придбання для сільських учителів основних продуктів харчування за цінами, установленими для працівників сільського господарства; одержання службового житла; вільний вибір змісту, програм, форм навчання, навчальних закладів, установ та організацій, що здійснюють підвищення кваліфікації та перепідготовку.

У Постанові Кабінету Міністрів України від 28 березня 2002 р. № 379 «Про затвердження державної програми «Вчитель» підкреслюється, що в системі освіти провідне місце займає вчитель [7].

Ця держана програма реалізовувалась в Україні з 2002 по 2011 рік і була спрямована на визначення невідкладних і перспективних заходів щодо реалізації основних напрямків модернізації системи освіти та забезпечення економічних і соціальних гарантій професійної самореалізації педагогічних працівників та утвердження їх високого соціального статусу в суспільстві.

Оголошена 2014 року війна корупції та сепаратизму в Україні знайшла своє продовження в боротьбі з бюрократизмом в освіті та звільненні вчителя від невластивих йому функцій. У такому контексті Міністерство освіти і науки України видає низку нормативно-правових актів - наказ № 648 від 27.05.14 року «Щодо припинення практики створення та вимагання від дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних та позашкільних навчальних закладів документації та звітності, не передбаченої законодавством України»; лист № 1/9-586 від 11.11.14 року «Щодо здійснення вчителем науково-дослідницької діяльності та пошукової роботи», лист № 1/9-630 від 05.12.14 року «Про неухильне дотримання принципів гарантування свободи педагогічної діяльності вчителя». У цих документах звертається увага адміністрації, методичної служби та органів управління освітою на те, що планування роботи вчителя здійснюється в довільній формі, неприпустимо встановлення певних стандартів і строків зберігання документації вчителя; створення, наповнення та зберігання різноманітних папок, порт-фоліо, альбомів на атестацію чи для участі в різноманітних конкурсах не входить до переліку обов'язкових видів роботи вчителя; законодавчі та підзаконні акти надають учителю право, а навчальні програми створюють можливість для варіювання змістом і кількістю навчальних годин на вивчення тієї чи іншої навчальної теми; вибір методів і форм викладання є винятково прерогативою вчителя; необхідно скоротити наявне «паперове» навантаження на вчителя, що позбавлене управлінського змісту, а також припинити практику створення і вимагання нової документації та звітності, не передбачених законодавством України; результативність роботи вчителя доцільно визначати виключно за якістю знань, умінь, навичок і прагнень учнів та докладених до цього зусиль педагогічними працівниками; украй важливо припинити практику покладання на вчителів без їх згоди функцій здійснення науково-дослідницької та пошукової роботи, що не передбачена кваліфікаційними характеристиками професій педагогічних працівників навчальних закладів.

Революційні погляди щодо місця вчителя в сучасній системі освіти були прописані в концепції Нової школи. У документі відзначається, що розвиток загальної середньої освіти в Україні має спиратися на 8 ключових компонентів. Провідним серед них, на думку міністра освіти і науки, є «Умотивований учитель, що має свободу творчості й розвивається професійно» [6].

У школах майбутнього передбачається створення прекрасних умов для самореалізації творчого вчителя та підвищення його соціального статусу: наскрізне застосування інформаційно-комунікаційних технологій у навчально-виховному процесі й управлінні закладом; забезпечення академічної свободи та гарантії від втручання у його професійну діяльність (учитель зможе розробляти та користуватись авторськими навчальними програмами, власноруч обирати засоби, форми, методи, технології навчання); збільшення заробітної плати через підвищення місця вчителя в єдиній тарифній сітці; вибір місця, форми та способу підвищення кваліфікації; створення освітнього порталу з навчально-методичним забезпеченням, українськими е-енциклопедіями, мультимедійними підручниками та інтерактивними он-лайн-ресурсами; скорочення бюрократичного навантаження на вчителя, перехід виключно на електронний документообіг.

На жаль, згадані положення нормативно-правових актів і концепцій різко контрастують з суворою реальністю життя пересічного вчителя в Україні. Наукові розвідки провідних учених, спілкування з методистами та вчителями [3; 6; 7; 9; 10] виявляють проблеми, які суттєво знижують мотивацію освітян до неперервного професійного розвитку:

1. Соціальний статус не відповідає соціальній ролі вчителя в Україні. У концепції Нової школи відзначається, що «Педагогів деморалізує низький соціальний статус та рівень оплати праці. Учитель не має справжньої мотивації до особистісного та професійного зростання» [6, с. 6]. Насправді зараз вчитель, особливо в сільській місцевості, зайнятий більше виживанням і зароблянням додаткових коштів, ніж професійним розвитком та саморозвитком. післядипломний професійний педагогічний вчитель

2. Спостерігається фемінізація освіти.

3. Відбувається міграція вчителів в інші сфери виробництва та послуг. Педагоги шукають більш високооплачувані місця, що дозволять їм забезпечити гідний рівень життя своїм родинам.

4. Недостатня оснащеність школи, зокрема ІТ-технологіями, низька якість навчально-методичного забезпечення.

5. Надлишковість обов'язків школи (школа не має відповідати за оздоровлення, харчування, медичне обслуговування, соціальний супровід, здійснення позакласної виховної роботи, атестацію вчителів).

6. Забюрократизованість навчально-виховного процесу. Будні сучасного вчителя, а особливо вчителя-вихователя, переобтяжені численними планами, звітами, інформаціями, статистикою. 2013 року в Україні проводилось описово-аналітичне дослідження «Управління освітою та шкільна автономія: погляд зі школи». Педагогічним працівникам загальноосвітніх навчальних закладів було задане питання: «Як ви оцінюєте рівень бюрократизму, тобто надмірність паперотворчості, канцеляризму, через які неефективно витрачається робочий час освітян в українській середній освіті?». Отримані результати вразили експертів своєю категоричністю й одностайністю. Домінуюча більшість директорів загальноосвітніх навчальних закладів (близько 97%) вважають, що рівень бюрократизму дуже високий або високий. За висновками експертів, не більше 30% вихідної документації позитивно впливає на діяльність загальноосвітніх навчальних закладів, і лише 10 % безпосередньо пов'язані з навчально-виховним процесом і можуть бути узгоджені з робочим навчальним планом школи.

7. Несистемність освітніх реформ, упровадження освітніх інновацій без попередньої апробації.

8. Низька мотивація родин учнів до партнерства в управлінні школою.

Закономірно, що наявна соціально-економічна ситуація в країні негативним чином впливає не тільки на рівень мотивації вчителя до неперервного професійного розвитку, а й на функціонування системи післядипломної педагогічної освіти, що призводить до зниження її ефективності.

Дослідження відомих вітчизняних учених-андрагогів [1; 3; 4; 5; 7; 8; 10] виявили такі проблеми в діяльності закладів післядипломної педагогічної освіти:

- недосконалість нормативно-правового забезпечення функціонування системи післядипломної педагогічної освіти (відсутність закону, положення про післядипломну освіту, стандарту, базових навчальних планів тощо);

- хронічне недофінансування системи післядипломної педагогічної освіти та відсутність їх випереджального матеріально-технічного та навчально-методичного забезпечення;

- неузгодженість управління післядипломною педагогічною освітою на центральному та регіональному рівнях (з одного боку - децентралізація і гуманізація системи освіти, з іншого - неготовність повною мірою враховувати запити споживачів на ринку освітніх послуг);

- відсутність належної координаційної взаємодії в діяльності закладів післядипломної освіти та загальноосвітніх навчальних закладів;

- недостатня гнучкість, мобільність та оперативність на динамічні зміни в системі функціонування освіти країни;

- одержавлення та монопольний стан закладів післядипломної педагогічної освіти на ринку послуг освіти дорослих. Замовником післядипломної педагогічної освіти залишаються органи державного управління освіти, а не педагогічні працівники з їх конкретними професійними запитами та потребами;

- перші спроби використання в деяких закладах післядипломної педагогічної освіти накопичувальної моделі організації підвищення кваліфікації освітян, що становить собою врахування сукупності результатів короткотривалих форм навчання на засадах ЄКТС (англ. European Credit Transfer and Accumulation System - Європейська система переводу та накопичення балів). Справою майбутнього залишається розроблення нормативно-правового й організаційно-методичного забезпечення імплементування накопичувальної системи у практику професійного розвитку сучасного вчителя в Україні. Для цього, на думку В. Олійника, потрібно запровадити систему кредитування, сертифікації та акредитації, кодування та єдиного обліку освітніх програм і окремих курсів;

- зміст занять курсів підвищення кваліфікації не завжди має випереджальний характер щодо педагогічної практики та реформування загальноосвітніх навчальних закладів;

- недостатня індивідуалізація та диференціація змісту й форм післядипломної освіти педагогічних працівників, доволі повільно реалізуються дистанційні форми навчання;

- використання неповною мірою можливостей сучасних інформаційно-комунікаційних засобів для висвітлення передового педагогічного досвіду, нововведень, методичних рекомендацій до пропонованих курсів підвищення кваліфікації педагогічних працівників;

- недостатнє кадрове забезпечення закладів післядипломної освіти фахівцями вищої кваліфікації;

- навчання вчителів у закладах післядипломної освіти майже не відрізняється від навчання студентів у вишах;

- перевантаженість змісту післядипломної освіти другорядним, затеоретизованим, відірваним від педагогічного життя матеріалом;

- недостатній науково-методичний супровід самостійної роботи слухачів курсів підвищення кваліфікації;

- неврахування особливостей кваліфікації та контингенту слухачів.

Отже, аналіз використаних джерел засвідчив, що:

- за часів незалежності України в системі післядипломної педагогічної освіти відбулися структурні, функціональні, змістові, кадрові, технологічні, програмно-методичні зміни, які дозволили закладам післядипломної педагогічної освіти підвищити якість науково-методичного супроводу професійного розвитку педагогічних кадрів і модернізації національної системи освіти;

- фундаментальною причиною, що значно гальмує ефективний розвиток національної системи післядипломної педагогічної освіти, є те, що, з одного боку, на курси підвищення кваліфікації приходить значна кількість педагогів, які недостатньо зовнішньо і внутрішньо мотивовані на неперервний професійний саморозвиток, а з іншого - заклади післядипломної педагогічної освіти недостатньо готові для ефективного науково-методичного супроводу вирішення індивідуальних професійних запитів сучасних педагогів.

Перспективи подальших наукових розвідок можуть полягати в уточненні сучасних підходів до професійного розвитку педагога у системі післядипломної освіти.

Література

1. Арешонков В.Ю. Теоретичні засади педагогічної самоорганізації в системі післядипломної освіти / Володимир Юрійович Арешонков // Вісник післядипломної освіти. Вип. 3: зб. наук. праць / Центральний інститут післядипломної педагогічної освіти АПН України, Асоціація безперервної освіти дорослих. - К., 2006. - С. 8-16.

2. Деркач А.А. Акмеологические основы развития профессионала / Анатолий Алексеевич Деркач. - М.: Московский психолого-социальный институт; Воронеж: МОДЭК, 2004. - 752 с.

3. Клокар Н.І. Підвищення кваліфікації педагогічних працівників в умовах післядипломної освіти регіону на засадах диференційованого підходу: монографія / Наталія Іванівна Клокар. - К., 2010. - 528 с.

4. Козлова О. Управління процесом післядипломного навчання педагогів / О. Козлова, Г. Сударєва // Післядипломна освіта в Україні. - 2003. - № 3. - С. 72-77.

5. Національна доповідь про стан і перспективи розвитку освіти в Україні / Нац. акад. пед. наук України; [редкол.: В.Г. Кремень (голова), В.І. Луговий (заст. голови), А.М. Гуржій (заст. голови), О.Я. Савченко (заст. голови)]; за заг. ред. В.Г. Кременя. - Київ: Педагогічна думка, 2016. - 448 с.

6. Нова школа: простір освітніх можливостей: проект для обговорення / за заг. ред. М. Грищенко. - К., 2016. - 36 с.

7. Постанові Кабінету Міністрів України від 28 березня 2002 р. № 379 «Про затвердження державної програми «Вчитель».

8. Протасова Н.Г. Післядипломна освіта педагогів: зміст, структура, тенденції розвитку: монографія / Наталія Георгіївна Протасова. - К.: Міленіум, 1998. - 216 с.

9. Управління освітою та шкільна автономія: погляд зі школи: аналітична доповідь / за заг. ред. Паращенко Л.І. - К.: «2UP», 2013.- 64 с.

10. Якухно І.І. Наукові основи інноваційного розвитку післядипломної педагогічної освіти: монографія / Іван Іванович Якухно. - Житомир: Полісся, 2010. - 524 с.

Размещено на Allbest.ru