В умовах глобального характеру розвитку освіти розробляються принципово нові, нерозривно пов'язані з інтеграційними процесами концептуальні моделі вищої освіти, засновані на нових уявленнях про інформацію, діяльність, особистість, суспільство, державу. У міжнародних правових документах ЮНЕСКО, Ради Європи, Організації Міжнародного Співробітництва та Розвитку, Міжнародної організації праці вчителі XXI століття проголошуються носіями суспільних змін. Актуальність дослідження визначається насамперед соціальним замовленням: які інноваційні підходи реально існують у системах вищої зарубіжної освіти, до чого слід готувати студентів педагогічних спеціалізацій вітчизняних університетів у сучасних соціально-економічних умовах і що має змінитися в системі вищої педагогічної освіти України. Відповідь на ці запитання слід шукати в процесі визначення історичних особливостей і тенденцій розвитку зарубіжної вищої педагогічної освіти, розроблення системної концепції вітчизняної вищої педагогічної освіти. В умовах Болонського процесу й інтеграції вітчизняної вищої школи в європейський освітній простір останніми роками все більше уваги приділяється системному підходу до вивчення особливостей педагогічної освіти розвинених країн.

Однією з країн Європи, що динамічно розвивається, є Республіка Туреччина; головною з причин цього є високий рівень освіченості населення. Турецький уряд як першорядне завдання економіко-соціального розвитку суспільства висуває створення незалежної та гнучкої системи вищої освіти, що забезпечує високу якість підготовки фахівців у різних сферах науки, освіти, культури та соціального життя.

В історико-педагогічній науці кінця XX - початку XXI століття усвідомлено потребу критичного осмислення сформованої практики підготовки педагогічних кадрів, аналізу концепцій сучасної вищої педагогічної освіти (В. Андрущенко, В. Болотов, Н. Борисова, В. Кремень, Н. Кузьміна, В. Садовничий, В. Слободчиков). Нині в теорії та практиці накопичено значний матеріал, що становить фундамент дослідження з порівняльної професійної педагогіки. В останні десятиліття у вітчизняній педагогіці вищої школи розглядаються провідні напрямки сучасної реформи вищої педагогічної освіти в Англії (Ю. Кіщенко, О. Леонтьєва, А. Парінов), Великої Британії (Н. Погребняк, Н. Яцишин), Німеччині (Т. Вакуленко, В. Гаманюк). У дисертаційних дослідженнях розкриваються різні проблеми педагогічної майстерності вчителів у теорії та практиці педагогічної освіти США (Я. Колібаб'юк, Т. Кошманова, Т. Осадча, Р. Роман). Питання розвитку системи підготовки вчителів у Чехословаччині розглядаються в роботах В. Креміня, професійної підготовки вчителів у вищих навчальних закладах Японії - у працях О. Озерської, Т. Свердлової. Успішно досліджуються питання вищої педагогічної освіти в країнах Західної Європи (Л. Пуховська), порівняльного аналізу розвитку системи підготовки педагогічних кадрів в Україні та за кордоном (О. Глузман, С. Когут, М. Лещенко, С. Сапожников, О. Сухомлинська). У наукових працях російських учених розкривались окремі аспекти системи вищої педагогічної освіти за кордоном (Б. Вульфсон, С. Головко, А. Джуринський, Н. Лизунова, З. Малькова, І. Марцинковський, Н. Нікандров, Т. Яркіна).

Тому метою статті є визначення етапів становлення та розвитку вищої педагогічної освіти в Республіці Туреччина.

Самобутність Турецького реформування пов'язана з державною політикою амбівалентності релігійних устроїв і засад громадянського суспільства [5, с.259-281], адже до цього часу жодній мусульманській країні не вдавалося так гармонійно увійти до європейських освітніх традицій. Тому й не дивно, що Туреччина приєдналася до Болонського процесу ще 2001 року, а місцеві дипломи випускників вищих навчальних закладів визнаються університетами ЄС і США.

Теоретичним основам розвитку системи освіти в Республіці Туреччина присвячено наукові статті А. Газізова, А. Гур'єва, С. Усманової. Особлива увага приділяється дослідженню реформування вищої освіти Туреччини (І. Доромаджі, Х. Ез, К. Цейткович). Дослідження свідчать, що в турецькій системі освіти відбуваються суттєві переміни, пов'язані зі зміною економічного, соціально-культурного життя, необхідністю приведення педагогічної освіти відповідно до мінливих вимог суспільства, Болонського процесу.

На сучасному етапі розвитку сфери педагогічної освіти в Республіці Туреччина мають місце значні зміни - структурне оновлення, модернізація змісту й методів підготовки вчителів, запровадження нових форм зв'язку між професійною підготовкою вчителя та школою, посилення взаємодії між національними системами підготовки вчителів різних країн.

У 90-х роках XX століття у зв'язку з розвитком єдиного європейського освітнього простору міжнародний педагогічний лексикон доповнюється новим феноменом "Європейський вимір в освіті" (European Dimension in Education). У цьому контексті не можна не враховувати вплив Республіки Туреччина на вітчизняні освітні процеси. 1997 року з метою розвитку співробітництва й ефективної взаємодії в освітній, науковій та культурній сферах університетів та інших організацій держав-учасниць BSEC було засновано Мережу університетів Чорноморського регіону (BSUN). В освітньому просторі країн Чорноморського регіону, до складу якого входить Республіка Туреччина, навчається близько 5 мільйонів студентів, працює до 400 тисяч викладачів.

Теорія і практика зарубіжного освітнього процесу стала предметом дослідницького зацікавлення провідних українських науковців (Н. Абашкіної, Г. Алєксевич, О. Глузмана, Г. Єгорова, О. Ковязіної, Т. Кошманової, О. Овчарук, О. Олексюка, Т. Осадчої, Л. Латун, Б. Мельниченка, О. Рибак, Т. Панського, Л. Пуховської, В. Семілетко, І. Фольварочного та інших). Удаючись до порівняльного аналізу стану вищої педагогічної освіти в Республіці Туреччина, можна виокремити такі історичні етапи цього процесу, що відповідали б реаліям соціокультурного розвитку всіх країн союзу. На нашу думку, в історії вищої педагогічної освіти Республіки Туреччина визначаються три історичні етапи:

I етап - утворення національних систем вищої освіти. Він охоплює період від відкриття першого вищого навчального закладу університетського типу до демократичних перетворень у країні на початку ХХ ст.

II етап - новітня історія розвитку національних систем вищої педагогічної освіти Республіки Туреччина. Хронологічні межі цього етапу обіймають проміжок від початку демократичних перетворень у країні до масштабних геополітичних змін, що припали на 90-ті роки ХХ століття

ІІІ етап - створення єдиного європейського освітнього простору. Цей етап обмежується рамками від масштабних геополітичних світових змін 90-х років ХХ століття до сьогодні.

Відповідно до визначених етапів наведемо основні системно-історичні характеристики систем вищої педагогічної освіти в Турецькій Республіці - десятій країні Чорноморського економічного співробітництва. Туреччина є державою зі специфічним економічним, політичним розвитком й у сфері освіти також становить особливий інтерес для дослідників.

Упродовж останніх років серед наукових досліджень особливостей Турецької освіти слід згадати праці К. Салімової, яка розглядала історію розвитку шкільної справи, де релігійне виховання й навчання поєднано зі становленням світської державної системи освіти, основними рисами якої є обов'язковість, демократичність і безкоштовність [1, с.107-114]; праці С. Сапожникова, у яких здійснено історичний аналіз системи підготовки педагогічних кадрів, становлення й розвиток системи довузівської освіти, здійснено огляд і структурний аналіз реформування державних освітніх послуг у сучасній Турецькій Республіці як країні-члені Чорноморського економічного співтовариства [2, с.82-88]; дисертаційне дослідження М. Сойлемез "Загальна та професійна освіта Туреччини (проблеми, становлення та розвиток) [3], в якому розкрито ґенезу загальної та професійної освіти як підсистеми цілісної турецької національної системи освіти, виявлено вплив соціально-економічних, політичних умов турецького суспільства на розвиток загальної та професійної освіти; наукову працю С. Усманової, яка порівнювала багаторівневі моделі сучасної освіти України та Туреччини, зокрема аналізуючи різні механізмі отримання ступенів "бакалавр" і "магістр", а також підготовку наукових і педагогічних працівників вищої освіти [4, с. 208-213]; роботи турецьких науковців (С. Алкен, С. Оцдемур, Х. Тюзун та ін.). У дослідженні підкреслимо риси, характерні для визначеного етапу історії вищої педагогічної школи Туреччини.

Перший етап розвитку вищої педагогічної освіти Туреччини (1863-1923 р.) характеризується створенням першого в Османській імперії університету.

Зазначимо, що хронологічно університет було створено 1453 року, і він став одним із десяти перших у Європі. Але початком першого етапу вважаємо 1863 рік, коли університет отримує назву "Darulfunun" (Будинок наук) завдяки побудованій у той час сучасній структурі організації навчального процесу, упровадженим навчальним програмам і методам викладання. Наступну реорганізацію університету було здійснено 1900 року, й університет отримав назву "Darulfunun-i Osmani" (Османський будинок наук) і започаткував підготовку спеціалістів за напрямками медицина, право, література, природничі науки та теологія. Слід зазначити, що до ХХ сторіччя університет був вищою мусульманською школою, але після проголошення Турецької Республіки (1923 р.) його було реорганізовано в 1927 та 1933 роках, і він стає світським освітнім закладом. Сьогодні - це Стамбульський університет (тур. Istanbul Universitesi, англ. Istanbul University) - провідний вищий навчальний заклад Туреччини. Також на цьому етапі було засновано Босфорський університет (Bogazbi Universitesi) (1863 р.), Йилдиз Технічний Університет (Yildiz Teknik Universitesi) (1911 р.), у складі якого почав функціонувати факультет освіти та педагогічний факультет. У цей період було закладено основу для формування національної інтелігенції, яка сприяла розвитку турецької науки, техніки, освіти та культури.

вища педагогічна освіта туреччина

Характерними рисами другого етапу (1923-1981 р.), який розпочався з проголошення Турецької Республіки та створення національної системи вищої освіти, було заснування в післявоєнний період (50-70-і роки ХХ ст.) мережі державних вищих навчальних закладів, основною метою діяльності яких було створення демократичної та світської системи освіти. До проголошення Турецької Республіки сфера освіти Османської імперії, яка проіснувала орієнтовно з 1280 року по 1922 рік, перебувала під контролем традиційних мусульманських керівників, інструкції яких відзначалися релігійною спрямованістю.

Починаючи з 1923 року в Туреччині відбулися дуже важливі соціальні, економічні, політико-правові та культурні, зокрема й у галузі освіти, зміни. На зміну ідеології "османізму" прийшла ідеологія "тюркізму", яка поширилася і в школу. Діяльність Мустафи Кемаля Ататюрка стає підґрунтям для освітніх реформ. Для проведення реформ у системі освіти Мустафа Кемаль запросив до Туреччини Джона Дьюї, відомого американського педагога, філософа та громадського діяча. 1924 року Д. Дьюї відвідав Туреччину, на той час відсоток неграмотного населення був значним, і саме тому створення сучасної системи освіти стало питанням виживання молодої Республіки. У своєму звіті Д. Дьюї зазначав, що освіту передусім слід розглядати як внесок у молоде покоління, від якого залежить майбутнє країни. Постало питання виживання турецького населення [4].

1927 року було введено спільне навчання осіб чоловічої та жіночої статей. З 1928 року замість арабського письма вводиться турецький алфавіт, розроблений на основі латинської мови, що значно скоротило період, необхідний для навчання читання та письма, і сприяло поширенню грамотності. На цьому етапі було створено вищі навчальні заклади, які здійснювали підготовку педагогічних працівників: Газі Університет (Gazi Ьniversitesi) (1926 р.), Анкара Університет (Ankara Universitesi) (1946 р.), Університет Егейського моря (Ege Universitesi) (1955 р.), Технічний університет Середнього Східу (Orta Dogu Teknik Universitesi) (1956 р.), Дікле Університет (Dicle Universitesi) (1966 р.), Сакарья Університет (Sakarya Universitesi) (1970 р.), Кумхурієт Університет (Cumhuriyet Universitesi) (1974 р.), Улудаг університет (Uludag Universitesi) (1975 р.), Чукурова Університет (Zukurova Universitesi) (1973 р.), Газіантеп Університет (Gaziantep Universiti) (1973 р.), Селджук Університет (Sebuk University) (1975 р.), Фірат Університет (Firat Universitesi) (1975 р.)

Особливістю третього етапу (1981 р. - до сьогодні) є реформування системи вищої освіти, інтенсивне відкриття державних, приватних і громадських університетів, створюваних і фінансованих з бюджету країни, приватними особами й суспільними фондами. Університети Туреччини сьогодні становлять собою великі науково-навчально-виробничі центри, з розгалуженою мережею коледжів, науково-дослідних інститутів, лабораторій, бібліотек, навчальних факультетів, на яких здійснюється підготовка як педагогічних працівників, так і висококваліфікованих фахівців у різних галузях знань. Слід зазначити, що підготовка педагогічних кадрів у республіці здійснюється тільки в університетах. Так, за цей період було засновано такі університети: Анатолійський університет (Anadolu Universitesi) (1982 р.), Акденіз Університет (Akdeniz University) (1982 р.), Докуз Йелил Університет (Dokuz Eylul Universitesi) (1982 р.), Тракія Університет (Trakya Universitesi) (1982 р.), Билькент Університет (Bilkent Universitesi) (1984 р.), Ахмет Йесеві Університет (Ahmet Yesevi Universites) (1991 р.), Аднан Мендерес Університет (Adnan Menderes Universitesi) (1992 р.), Ніжде Університет (Nigde Universitesi) (1992 р.), Сулейман Демирель Університет (Suleyman Demirel University) (1992 р.), Кахраманмарасе Сутку Імам Університет (Kahramanmarag Sutзu imam Universitesi) (1992 р.), Мугла Університет (Mugla Universites) (1992 р.), Абант Іззет Байсал університет (Abant izzet Baysal Universitesi) (1992 р.), Афьон Kocaтeпe університет (Afyon Kocatepe Universitesi) (1992 р.), Чанаккале Онсекіз Март Університет (Chanakkale Onsekiz Mart Universitesi) (1992 р.), Баликесир Університет (Balikesir Universitesi) (1992 р.), Думлупінар Університет (Dumlupinar Universitesi) (1992 р.), Газіосманпаша Університет (1992 р.), Османгазі Університет (Eskigehir Osmangazi 288 Universitesi) (1993 р.), Баскент Університет (Bagkent University) (1993 р.), Єдітепе Університет Yeditepe Universitesi (1996 р.), Університет (Fatih Universitesi) (1996 р.), Канкая Університет (Kankaya Universitesi) (1997 р.), Бейкент Університет (1997 р.), Ахі Евран Університет (Ahi Evran Universitesi) (2006 р.). На підставі отриманих даних не може не вражати динаміка відкриття університетів: 1982 року було відкрито 4, 1991 року - 1, 1992 - 11, 1993 - 2, 1996 - 2, 1997 - 2, 2006 - 1 університет.

Підсумовуючи вищезазначене, можемо зробити висновок, що на початку ХХІ століття в Республіці Туреччина спостерігається тенденція до динамічного зростання кількісного та якісного рівня освіти, що зумовлює певні успіхи в культурному розвитку цієї країни. Система вищої педагогічної освіти країни перебуває на шляху пошуку оптимальної відповідності між сталими традиціями турецької вищої школи та новими цивілізаційними змінами, які пов'язані з інтенсивним входженням країни до світового освітнього простору.

Перспективи подальших досліджень полягають у проведенні наукового аналізу особливостей розвитку системи вищої освіти в Республіці Туреччина у світлі європейських інтеграційних процесів, а також дослідження концептуальних моделей підготовки педагогічного персоналу.

Література

1. Салимова К. Становление светской школы в Турции / К. Салимова // Педагогика. - 2011. - № 4. - С.107-114.

2. Сапожников С.В. Історичний аналіз системи підготовки педагогічних кадрів Туреччини у світському і національному контексті / С.В. Сапожников // Проблеми сучасної педагогічної освіти: [зб. ст.]. - Ялта, 2007. - Вип.16. - Ч.2. - С.82-88.

3. Сойлемез Микаил. Общее и профессиональное образование в Турции: (Проблемы, становление и развитие): дис. канд. пед. наук: 13.00.01/Микаил Сойлемез. - Казань, 1995. - 221 с.

4. Усманова С.М. Тенденція розвитку системи вищої педагогічної освіти в Республіці Туреччина: автореф. дис. канд. пед. наук: 13.00.01/С.М. Усманова. - Ялта, 2011. - 20 с.

5. Turam B. The politics of engagement between Islam and the secular state: ambivalences of "civil s ociety" / B. Turam // British j. of sociology. - L., 2004. - Vol.55. - P.259-281.

Размещено на Allbest.ru