Роль інклюзивної освіти у розвитку та становленні України як соціальної держави

Розвиток сучасного суспільства і процеси інтеграції України в європейську спільноту гостро ставлять питання належного забезпечення соціального захисту громадян, і особливо тих, хто потребує цього найбільше. Зокрема, це громадяни з інвалідністю. Актуальність проблеми пов'язана, передусім, з тим, що за висновками дослідників чисельність дітей, які потребують корекційного навчання, зростає. Тобто, на сьогодні в Україні тих, хто потребує корекції фізичного або розумового розвитку понад 1 мільйон, що становить 12% загальної чисельності дітей в країні. При цьому інклюзивною освітою охоплено лише 5% таких дітей [2, с. 190-193]. Це свідчить, що решта з них навчаються в умовах спеціальних навчальних закладів або не отримують освіту взагалі.

Слід зазначити, що дослідження в галузі інклюзивної освіти перебувають останнім часом у центрі наукових розвідок багатьох вітчизняних та зарубіжних науковців: Ф. Амстронг, Б. Барбера, О. Безпалько, Г. Беккер, Н. Борисової, П. Бурдьє, Дж. Деввіса, К. Дженкса, X. Кербо, А. Колупаєва, М. Крозьє, Ф. Кросбі, Є. Мартинова, О. Полякова, П. Романова, Т. Самсонова, П. Таланчука, Є. Тарасенка, К. Тейлора, Н. Шаповал, О. Шевцова; В. Шмідт, О. Ярської-Смирнової та інші. Проте питання ролі інклюзивної освіти у розвитку та становленні України як соціальної держави залишається у вітчизняній науці малодослідженим. Саме тому метою нашого дослідження є визначення ролі й підходів до активізації розвитку інклюзивної освіти, яка де-далі більше стає надважливою передумовою і чинником розвитку України як соціальної держави.

Виникнення і еволюція держави невід'ємні від базових понять розвитку суспільства - публічного і приватного. Ще в античні часи державна сфера поліса чітко відділялась від того, що належало кожному громадянину. Члени суспільства не лише жили і працювали поряд, а й поза спільні зусиллями чи співпрацю намагались кожен по-своєму досягати добробуту [6, с. 30-34].

Інша справа - як і кому це вдавалось, яким було ставлення суспільства в різні часи до громадян із фізичними чи іншими порушеннями здоров'я, що обумовлювало можливості останніх до самореалізації, отримання доступу до соціальних послуг і можливостей. З історії відомий діапазон різноманітних прикладів такого ставлення - від кричущої агресії й нетерпимості до рівня родинного захисту, усвідомлення необхідності надання допомоги, врахування будь-яких особистісних особливостей тих, хто поруч.

Подібні суспільні тенденції завжди залишались невід'ємними складовими в стосунках держави і суспільства, впливали на рівень розвитку громадян, їх добробут, зміни в моральному, культурному і освітньому рівнях. У наукових дослідженнях повелось виділяти навіть спеціальні етапи еволюції таких стосунків [4, с. 174]. Умовно їх прийнято розділити:

- IX-VIII ст. до н.е. - XII ст. - період агресії, несприйняття й нетерпимості до усвідомлення необхідності допомоги особам з відхиленнями розвитку.

- XII ст. - друга пол. XVIII ст. - шлях від презирства, ігнорування до реальних прикладів навчання глухих і сліпих, створення притулків з найелементарнішими прикладами навчання таких людей до перших спеціальних навчальних закладів.

- Друга пол. XVIII ст. - поч. XX ст. - спроби навчання дітей із сенсорними порушеннями до навчання дітей з важкими формами інвалідності, ствердження їх права на освіту і становлення системи спеціальної освіти для них.

- Поч. XX ст. - друга пол. XX ст. - усвідомлення суспільної потреби в системі спеціальної освіти для всіх категорій громадян, розвиток і її диференціація.

- Друга пол. XX ст. - до теперішнього часу - від рівних прав до рівних можливостей; від співпраці versus протистояння; від ізоляції до інтеграції.

Переважна більшість дослідників відтак дотримується висновку, що соціальна держава як інститут цілеспрямованої соціальної допомоги нужденним виникає на рубежі XIX-XX століть, який з часом починає трансформуватись в нову його якість, пов'язану з утвердженням соціальної справедливості та прав особи.

Отже, шлях історії людства від передумов виникнення до реалізації ідеї соціальної держави (крім базових принципів, коли за основу береться логіка внутрішнього розвитку держави, об'єктивні процеси еволюції цивілізації) слід обов'язково оцінювати й через призму ставлення суспільства до осіб із психофізичними порушеннями, особливо дітей. У нашому випадку на цьому особливо важливо акцентувати увагу, оскільки йдеться не стільки про понад 150-річну історію самого поняття соціальна держава, а швидше про те, що серед різноманітної кількості наукових Г.В. ДАВИДЕНКО досліджень, напрямків чи-то шкіл, що безпосередньо займаються вивченням соціальної держави, цей та подібні окремі аспекти її природи і змісту так і продовжують залишатись невизначеними.

Так ще зовсім недавно в Україні практично не існувало жодної комплексної соціально- філософської роботи, яка простежила б теоретичні підвалини, різні моделі розвитку цього соціально-політичного інституту, його здатність протягом тривалого історичного часу еволюціонувати та адаптуватись до вимог часу [7, с. 12-13]. Складність осмислення та інтерпретації цього феномену обумовлюється, не в останню чергу, відсутністю спільного бачення і використання в українській термінології єдиних підходів у дослідників і щодо цього поняття, і щодо векторів соціального розвитку.

Особливо це давалось в знаки, коли держава чи суспільство демонстрували своє ставлення до осіб з інвалідністю, зосереджуючись на формально медичній стороні проблеми, згідно якої - особа з особливостями психофізичного розвитку є хворою і потребує лікування та піклування. Звідси - збереженні в першій чверті XXI ст. в Україні, наприклад, традиції направлення і перебування дітей з інвалідністю у спеціальних закладах загальнодержавного чи комунальних, наприклад, обласного рівнів. При чому, закладів підпорядкованих за профільним призначенням до систем і освіти, і соціального захисту, і охорони здоров'я [11, с. 311-351].

В результаті, не беручи до уваги фінансово-економічну сторону питання, тільки подібні соціальні аспекти політики держави, пов'язані з існуванням і утримуванням на загальнодержавному рівні спеціальних закладів, де надається спеціальна допомога і проводяться навчання, переконливо демонструють рудименти через відсутність адаптації та інтеграції у суспільство тих, заради кого це все і мало б організовуватись. На практиці навіть діти з невиразними особливостями розвитку примушуються до навчання у сегрегованих закладах, і на перспективу залишаються в них навіть аж до статусу пенсіонерів за віком.

Складно коментувати подібні форми державного управління на тлі однієї з найважливіших конституційних, у першій статті Основного Закону, характеристик української держави як держави соціальної. Звідси випливає необхідність надання кожному громадянину рівних прав протягом життя незалежно від стану його здоров'я. Це мало б стати пріоритетом державної соціальної політики в Україні у контексті формування демократичного інклюзивного суспільства.

Відтак справедливим виглядає припущення, що на певних історичних етапах еволюції суспільства держави, виходить, не завжди набувають тих ознак, які дозволяють визначати їх як всеціло соціальні. Або, в кращому випадку, подібне слід було б класифікувати з огляду на світовий досвід як приклад моделей соціальних держав, які загальних рис мають значну специфіку. Інша справа, що дослідниками не конкретизовано перелік тих якостей і критеріїв за якими можна було б робити дихотимічний розподіл на соціальні та несоціальні держави.

Вибір моделі соціальної держави стає принциповим для кожного суспільства на певних етапах його розвитку, коли мова заходить про еволюційний чи революційний шлях розвитку. При еволюційному напрямку в суспільства є запас часу для вибору моделі, що логічно базується на традиціях, економічних можливостях у відношенні до людей з особливими потребами. В даному випадку процес може тривати десятиліттями. Україні ж з її пострадянською спадщиною історія не дала часу і держава змушена була взятись до перетворень шляхом зміни колишньої застарілої моделі на нову в значній мірі навіть не маючи уявлення про її контури [8, с. 19-23].

Тим часом, оцінка розвитку людини вже не могла здійснюватись, наприклад, лише через призму очевидного певного психофізичного порушення. Головним на завжди стає збереження можливостей людини, перспектив її соціалізації. Чи, як записано в Декларації про права осіб з інвалідністю, ухваленій Генеральною асамблеєю ООН 9 грудня 1975 року, інвалідність є не медичною, а соціальною проблемою, проблемою прав людини. Цією нормою практично започаткувалась абсолютно нова тенденція інтеграції та інклюзії, що історично обумовила сучасний етап еволюції державно-суспільного ставлення до осіб з інвалідністю та їх освіти, створення єдиного освітнього простору.

Формування, збереження і зміцнення здоров'я підростаючого покоління стало позиціонуватись як провідна освітня стратегія. Це обумовило на перспективу підвищену актуальність проблеми щодо індивідуального здоров'я на всіх етапах становлення особистості і зумовило, відповідно, потребу в наукових дослідженнях у цій сфері.

В Україні ці процеси зазнали істотних трансформаційних змін у роки незалежності. Україну було проголошено соціальною державою. Це визначення зафіксоване в Конституції і претендувало навіть на те щоб стати національною ідеєю, навколо якої повинно було б об'єднатись все громадянське суспільство. У свою чергу поступово у зв'язку із модернізаційними змінами, що відбувалися у суспільстві та державі, суттєвих змін стала зазнавати і система освіти України. Соціальна інтеграція дітей з інвалідністю постала як важливе питання новітньої і теорії, і практики інклюзивної освіти. Органи державної та місцевої влади вимушені були звертатись до запровадження інклюзивного та інтегрованого навчання в навчальних закладах всіх рівнів.

Усвідомлення необхідності прогресивних перетворень викликало зміну суспільної позиції, передусім, визначеної як нова ідеологічна суспільно-освітня парадигма, яка ґрунтується на принципах людиноцентризму [3]. Так магістральним напрямом розвитку сучасної української освіти поступово окреслювався рівний доступ до якісної освіти всіх громадян, у тому числі й осіб з особливими потребами, тих, які мають інвалідність, обмежену життєздатність, порушення або певні особливості психофізичного розвитку.

Крім того, в державі стали предметнішими дискусії навколо прагматичності в її поступі до соціальної справедливості, загального блага, розуміння суті співвідношення приватних і загальних інтересів. На той час сутність коренів подібних полемік полягала ще в недостатній усвідомленості українським суспільством базових європейських цивілізаційних цінностей.

На цьому тлі стала, все ж таки, помітною динаміка в процесі змін у методологічних, змістових, технологічних та управлінських складових інноваційного розвитку освіти. Почала відбуватись переоцінка цінностей, усталених стереотипів, медичних, дефектологічних рудиментів щодо освіти осіб з особливими освітніми потребами, зокрема дітей. В державі розпочалось формування підґрунтя нового нормативно-правового і організаційно-змістового забезпечення навчання. Знаковим у функціонуванні та розвитку української спеціальної освіти (освітньої системи для осіб з інвалідністю) стало прагнення до забезпечення доступності усіх освітніх ресурсів з урахуванням індивідуальних особливих потреб, що стало основоположними засадами інклюзивної освіти [5, с. 112-113].

Загалом, у розвитку системи спеціальної освіти за часів незалежності України окреслились кілька етапів. Їх часові межі визначаються суспільно-політичними та соціокультурними процесами, що характеризують особливості реалізації положень, задекларованих Статтею 1 Конституції України в частинні визначення соціальної держави. Плюс - Конституція України стала гарантувати право кожного громадянина на доступність якісної освіти. Це в першу чергу поширювалось на дітей з проблемами фізичного та розумового розвитку, психоневрологічними захворюваннями, захворюваннями серцево-судинної системи, з малими та затухаючими формами туберкульозу, а також дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування [9, с. 17-21].

Інша страва, що стосуватися це мало би, в першу чергу, ефективності й узгодженості в діях усіх гілок державної влади, місцевого самоврядування і суспільства в цілому. Реально ж в сучасному історичному контексті це вилилось в еклектичне поєднання комуністичних анахронізмів з хаотичною ринковою свободою, чим скористалась політична номенклатура та пов'язаний з нею тіньовий бізнес.

Парадокс ситуації полягав у тому, що поряд із задекларованими статтями Конституції Українська держава послаблювала, а то й втрачала свої соціальні функції. На практиці все це перетворювалось у засіб та джерело монопольного олігархічного збагачення певного кола осіб, наближеного до влади, економічного занепаду більшої частини суспільства, перманентного зростання нерівності у вимірах оплати праці, можливостях отримання освіти, медичної та соціальної допомоги, та й у цілому в якості життя.

Втім, незалежно від подібних тенденцій поява ідеології інклюзивної освіти об'єктивно зумовлювалась потребою суспільства у подальшому вдосконаленні системи організації навчання дітей з раннього віку, причому, всіх без виключення. І державним інституціям нічого не залишалось як починати активне запровадження інтегрованої та інклюзивної освіти, що відповідала б сучасним європейським нормам. Визначальним чинником став служити характер освіти, пріоритет загальнолюдських цінностей, життя і здоров'я людини, вільного розвитку особистості, загальнодоступної і якісної освіти, адаптованості системи освіти до особливостей розвитку всіх дітей.

1991-2000 роки характеризувались - функціонування української системи спеціальної освіти розпочався з ратифікації міжнародних документів щодо дотримання прав людини, а також визнання права на здобуття освіти всіма громадянами, в тому числі й з інвалідністю, у загальноосвітньому просторі, в основних законодавчих актах України. Основна тенденція І етапу - „державоцентристська” освітня система з прикметними ознаками інституалізації та жорсткої регламентації освітнього процесу в спеціальних навчальних закладах. інклюзивний освіта навчальний виховання

У 2000-2010 рр. - розвиток системи освіти осіб з особливими освітніми потребами характеризується спробами переведення закладів спеціальної освіти з режиму інерційного функціонування в режим випереджувального інноваційного поступу та значна активізація стихійного інтегрування дітей з особливими потребами до загальноосвітніх навчальних закладів на тлі ствердження інклюзивної освіти в країнах Європейського Союзу.

З 2010 р. - до теперішнього часу - триває період, що характеризується основною тенденцією в освіті дітей з особливими освітніми потребами, невід'ємної від оптимізації спеціальних навчальних закладів та впровадження інклюзивної освіти у всій державі. Це дозволить надавати освітні послуги дітям з інвалідністю в умовах загальноосвітнього закладу за місцем проживання. Однак, недосконалість на державному рівні законодавчо-нормативних та організаційно-фінансових механізмів інклюзивної освіти значно стримує цей процес.

Зокрема, сталою залишається проблеми щодо кількості дітей, які навчаються в інклюзивних класах, де створено всі відповідні умови. Натомість, сотні тисяч дітей з інвалідністю безсистемно інтегровано у загальноосвітні навчальні заклади. Звідси випливає важливість актуалізації інклюзії, щоденна робота над включенням в активне суспільне життя усіх без винятку дітей, у тому числі, і незалежно від регіону місця їх проживання. Інклюзія може мати місце у школі, закладі вищої освіти, церкві, на ігровому майданчику, на робочому місці й під час відпочинку. У соціальній державі кожен із громадян має усвідомити, що настав час сприймати не інвалідність, а особистість дитини. Дитина ж має право повноцінно жити, пізнавати красу світу і любити себе в цьому, як і весь навколишній світ.

Ось чому суть інклюзивної освіти має полягати в адаптації навчальної програми та освітнього середовища до потреб учнів, які вирізняються своїми психофізичними особливостями. Визначення оптимальних шляхів і засобів впровадження інклюзивного навчання відтак має ґрунтуватись на основі новітнього нормативно-правового, навчально-методичного, кадрового, матеріально-технічного та психолого-педагогічного забезпечення.

Для пострадянського періоду України, коли понад чверть століття вилились в роки безвідповідальності, егоїзму, корупції в лавах її політичної еліти, звернення до такої соціальної проблематики виглядає виключно актуальним і важливим.

Реалізація Україною стратегічного курсу побудови соціально орієнтованої ринкової економіки та інтеграція її у світовий економічний простір стали потребувати дотримування принципів гуманізму у здійсненні превентивних заходів щодо посилення соціального захисту уразливих верств населення, насамперед, дітей і молоді з інвалідністю.

Саме такі цивілізаційні орієнтири ставали обов'язковою умовою процесу входження України до європейського та світового освітнього простору, спричиняли зміну ставлення суспільства до проблем інклюзії, яка стверджувалась пріоритетною в освітній політиці держави. Інклюзію в освіті починають визначати як процес включення дітей з особливими освітніми потребами в загальноосвітні навчальні заклади, забезпечення права на одержання освіти, якість якої не відрізняється від освіти нормативних дітей. При чому, поступово процес став набувати всеохоплюючий характер.

Отже, сучасний європейський рівень реформувань і модернізації в галузі освіти Україна не зможе досягти без демократичних соціально-економічних перетворень, де серед пріоритетів є і право на здобуття освіти, адекватної пізнавальним можливостям будь-кого з громадян. Основною метою сучасного освітнього процесу має стати формування ефективної системи національного виховання на засадах загальнолюдських, полікультурних та громадянських цінностей, забезпечення фізичного, культурного, морального та духовного розвитку дитини, формування її як соціально зрілої й творчої особистості, здатної до усвідомленого вибору сфери діяльності. Тобто, метою такого процесу має стати розбудова інклюзивного суспільства, де людина отримає можливість незалежно від віку й статі, здібностей, релігійної чи етнічної належності, відсутності чи наявності особливостей у розвитку брати участь у житті суспільства, його розвитку.

Таким чином, з урахуванням досвіду, новітніх підходів у соціальній політиці провідних держав світу в частині безперервності і системності реформування освіти дітей з особливими потребами, зокрема - щодо комплексного розв'язання завдань, пов'язаних з нормативно- правовим, організаційно-фінансовим, кадровим, науково- та навчально-методичним забезпеченням навчання та виховання, слід вважати, що інклюзивна освіта перетворюється в конкретну складову передумов виникнення і формування найсучаснішої моделі соціальної держави. У такій державі особливості громадянина поважають й цінують, інклюзивна освіта стверджується як система, за якої учні з особливими освітніми потребами відвідують ті ж самі школи, що й інші учні, навчаються у класах із дітьми одного віку. Кожен, таким чином, реалізовує індивідуальні освітні потреби, що не лише відповідають прагненням і можливостям особистості, а й отримує необхідну підтримку і супровід в реалізації своєї мети.

Звичайно, що весь цей процес може бути реалізований з урахуванням тої обставини, що вказаний тип передумов [10, с. 6] формування і розвитку соціальної держави пов'язаний з реальними досягненнями громадянського суспільства, правової держави та соціального права, які в свою чергу спричиняють зворотній вплив на економічні та інші суспільні процеси і зумовлюють темпи їхньої успішної соціалізації.

Водночас, успішність держави соціальної справедливості в реальному часі й історичному процесі стала залежати і від її здатності не тільки постійно знаходити шляхи адаптації до сучасних інноваційних вимог, але й від спроможності культивувати в суспільстві чуйність і почуття причетності громадян до розвитку освітянського феномену, який потребує соціальної підтримки з боку держави [1, с. 77-88]. Саме такий підхід у дослідженні феномену інклюзивної освіти зможе допомогти не тільки репрезентувати повну картину освітнього інклюзивного ландшафту сучасної Європи, а й допоможе в формуванні теоретичної й практичної бази для імплементації відкритої включеної парадигми вищої освіти на теренах нашої держави, дозволить анулювати соціальні стереотипи щодо обмежень в навчанні, закладе основи нової концепції соціалізації людини з інвалідністю, що, насправді, є особою на певному відрізку життя з особливими освітніми потребами.

Для сучасної України залишається актуальною проблема формування соціально- відповідальної держави, яка була б здатною поєднати індивідуальні мотиваційні чинники з урахуванням потреб суспільних груп чи окремої особистості для життя, тобто, фактично, створення інклюзивного простору. В реальному житті можна ще спостерігати розбалансованість, приховані форми ігнорувань чи бойкотів на адресу залежної сторони, що характеризує реальний стан речей у стосунках між державною організацією управління і певними категоріями громадян.

Тож, в даному випадку стає цілком зрозумілим, що справжнє реформування і осучаснення національної освіти за умов соціально-історичних перетворень в Україні стане можливим, значною мірою, й завдяки реалізації державних програм щодо гарантування належного рівня спеціальної корекційної допомоги дітям, всім громадянам з інвалідністю, спрямованих на підвищення ефективності навчання дитини, інших категорій громадян, формування їх пізнавальної активності і самостійності, здатності до саморегуляції, самоосвіти, пошуку робочого місця.

Беручи до уваги досвід європейських країн вважаємо, що легітимність подібних змін в освітянських процесах може бути досягнута шляхом компромісу в економічній і соціальній політиці з урахуванням укорінених в національних культурах норм моралі й справедливості. Тут же і рівень інститутів демократії, що забезпечують ефективність і цілісність держави, гідний вибір стандартів життя.

Тому перспективним у подальших наукових розвідках ми вважаємо комплексне дослідження інструментарію соціальної політики країн Європейського Союзу.

Список використаних джерел

1. Давиденко Г. В. Моделювання європейського інклюзивного процесу у вищих навчальних закладах як відкритої системи / Г. В. Давиденко // Гуманітарний вісник ДВНЗ „Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”. - Вип. 35, Том VII (58): Темат. вип. „Виша освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору”. - К.: Гнозис, 2015. - С. 77-88.

2. Заярнюк О. В. Інклюзивна освіта в Україні: проблеми та шляхи вирішення / О. В. Заярнюк // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Економіка і менеджмент: зб. наук. пр. - Одеса, 2015. - Вип. 11. - С. 190-193.

3. Кремень В. Г. Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору / В. Г. Кремень. - К.: Педагогічна думка. - 2009. - 520 с.

4. Малофеев Н. Н. Западная Европа: эволюция отношения общества к государствам и лицам с отклонениями в развитии: [монография] / Н. Н. Малофеев. - М.: Экзамен, 2003. - 256 с.

5. Миронова С. П. Педагогіка інклюзивної освіти: навчально-методичний посібник / С. П. Миронова. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, 2016. - 164 с.

6. Мисак О. І. Правове регулювання проблем надання освіти особам з інвалідністю: міжнародний та вітчизняний досвід / Інклюзивна освіта: досвід і перспектива: [монографія] / колектив авторів; відп. ред. Г. В. Давиденко. - Вінниця, 2016. - С. 30-34.

7. Пасько Я. І. Соціальна держава і громадянське суспільство: співпраця versus протистояння: [монографія] / Я. І. Пасько. - К.: Парапан, 2008. - С. 12-13.

8. Соціальна держава: український вибір: [монографія / за ред. В. А. Гошовскої, Л. І. Ільчука. - К.: ЦПСД, 2007. - С. 19-23.

9. Стандарти громадсько-активної школи: соціальна інклюзія: [навчально-метидичний посібник] / Найда Ю. М., Ткаченко Л. М.; під заг. ред. Л. І. Даниленко. - К.: ТОВ Видавничий дім „Плеяди”, 2014. - 68 с.

10. David V. Powell. Special education in the United States - a historical overview / Освіта дітей з особливими потребами: від інституалізації до інклюзії // Зб. тез доп.; редкол.: В. В. Засенко, А. А. Колупаєва, Н. І. Лазаренко, З. П. Ленів - Вінниця: ТОВ фірма „Планер”, 2016. - С. 6.

11. Kolupayeva A., Taranchenko О., Danilavichute Е. (2014), Special Education Today in Ukraine, in Anthony F. Rotatori, Jeffrey P. Bakken, Sandra Burkhardt, Festus E. 0 biakor, Umesh Sharma (ed.) Special Education International Perspectives: Practices Across the Globe (Advances in Special Education, Volume 28) Emerald Group Publishing Limited, - pp. 311-351.

Размещено на Allbest.ru