Стрімкі соціальні трансформації XXI ст., породжені процесами глобалізації, інформатизації, мультикультуралізмом, навалою культурних інновацій та комунікативною відкритістю сучасного світу, актуалізують суттєві зміни в освітньому сегменті суспільства. Якою б затишною та звичною не була пануюча пострадянсько-консервативна модель освітніх інтеракцій, прийшов час позбавитися від рудиментів Модерну в освітній сфері, припинити ностальгічну рефлексію з приводу "радянської системи освіти", знайти нові виміри функціонального потенціалу освітніх інституцій, визначити нові параметри їхніх організаційних форм, забезпечити можливість перетворення звичних освітніх інституцій на самореферентні соціальні системи. "Нова виробнича система, що привнесена інформаційним суспільством, базується на інноваціях, на більш відкритій та невимушеній формі організації з широкими повноваженнями для прийняття рішень на місцях й більшою широким розповсюдженням знань та інформації серед різноманітних суспільних верств" [1, с.165].

Важливо враховувати також те, що сучасне суспільство репрезентоване у освітянському та соціально-філософському дискурсах як суспільство знань, тому суттєво збільшується значення вищої освіти. Суспільство має усвідомити, що освіта - це не лише засіб кар'єрного успіху, а й соціальна та екзістенціальна цінність. У біномі"суспільство-освіта" обидва складники мають бути рівноправними та взаємозалежними, адже "щоб людина стала людиною, вона має отримати освіту" [2, с.16], більш того "освіта є не що інше, як культура індивіда" [3, с.35]. Саме тому освітянський дискурс має аргументувати необхідність модифікації або й повної трансформації світоглядних настанов, що ґрунтується на перевагах сучасних інформаційних та комунікаційних технологій, гуманістичних та етичних принципів у відповідності до ідеалів "суспільства знань".

інститут освіта інформаційне суспільство

Окрім того, неабиякою проблемою сучасного суспільства є світоглядний та аксіологічний конфлікт поколінь, оскільки останні сповідують абсолютно різні ідеали та керуються інколи діаметрально протилежними цінностями, адже "нинішні школярі - покоління, яке звикло отримувати інформацію, насамперед, візуально" [4, с.57], покоління, дитинство якого припало на період технологічного буму. Атрибутивними ознаками представників цього покоління є або гіперактивність, синдром дефіциту уваги, або, навпаки, схильність до аутизму як наслідок надмірної активності у віртуальній реальності замість соціальної, інфантилізм. Позаяк "старше покоління, маючи певні ускладнення в процесі адаптації до сучасних викликів, намагається засобами системи освіти минулої епохи здійснювати підготовку нового покоління до викликів майбутнього. особливого значення набувають протиріччя між представниками педагогічного корпусу та їх учнями/ студентами в соціально-психологічному контексті" [5]. Наслідком цього стає значна комунікативна прірва між поколіннями, яку надзвичайно важко подолати, розрив послідовності соціального наслідування та передачі соціального досвіду. Усе це й визначає актуальність проблеми, якій присвячена репрезентована розвідка.

Розгляду філософсько-освітянської проблематики присвячено багато праць. Наголосимо на доробках вітчизняних і зарубіжних філософів, освітян та педагогів В. Андрущенка, Т. Андрущенко, А. Бойко, B. Босенка, В. Воронкової, С. Клепка, В. Кременя, C. Куцепал, В. Муляра, І. Предборської, Д. Свириденка, С. Терепищого та ін.

Проте, не зважаючи на популярність та активну обговорюваність зазначеної проблематики, спостерігається недостатня увага до вивчення інноваційної складової освітнього процесу, відсутність філософського узагальнення проблем та перспектив освітянської інноватики.

Мета статті полягає у здійсненні філософської рефлексії інноваційного використання інформаційно-комунікаційних засобів і технологій XXI століття, обґрунтування необхідності розробки теоретичних моделей і практичного втілення методик інноваційного розвитку освіти.

Сучасне суспільство прийнято називати інформаційним суспільством або "суспільством знань", характерною ознакою якого є трансформація ролі освіти, яка вже не визнається лише засобом евристичного збагачення особистості, а перетворюється на рушійну соціальну силу, оскільки в сучасних економічних умовах затребуваними стають такі здатності особистості як критичне мислення, аналітичні здібності та бажання і можливості постійного самовдосконалення. "Розвиток суспільства в цілому і держави зокрема залежить від рівня освіченості в розумінні володіння певними знаннями з можливістю їх ефективного використання для особистісних, внутрішньо мотивованих та суспільних потреб, які не повинні перебувати між собою в світоглядному дисонансі. Такі критерії представника соціуму формується через освітні технології" [1, с.164].

Інформаційно-технологічний розвиток сучасного суспільства зумовлює потребу в постійному оновленні знань та підвищенні кваліфікації, що перетворює освіту в неперервний процес протягом усього життя індивіда [6, с.123]. Тому освітянська сфера змушена реагувати не лише на запити особистості, а й враховувати вимоги ринку освітніх послуг і праці, пам'ятати про шалену конкуренцію у світі бізнесу, де потрібні висококваліфіковані фахівці, відповідно, готувати не просто освічену особистість, а особистість-борця, особистість креативну.

Система масового споживання у XXI ст. поступається місцем системі виробництва для диверсифікованого споживання. Нові комп'ютерні технології дають можливість виробництва малих кількостей продукції, які задовольняють різноманітні потреби споживачів, домінуючими стають форми багатопродуктового виробництва, в якому основна увага приділяється робочим командам та здібностям робітників адаптуватися до змін, умов і вимог [7, с.5-6]. "Модель організації масового виробництва, яка потребує лише технічних знань працівника на робочому місці, відходить в минуле" [1, с.164]. За таких умов актуалізується потреба створення інноваційного освітнього середовища, яке "орієнтоване на формування у викладачів творчого підходу до професійно - педагогічної діяльності, особистого творчого досвіду і самостійне отримання інформації, необхідних для формування педагогічної культури" [8, с.27] та здатне забезпечити розвиток особистісного освітнього потенціалу кожному зацікавленому члену суспільства. Інформатизація життя суспільства в принципі сприяє його гуманізації та реалізації людського потенціалу в суспільному розвитку [6, с.122].

Освіта модерного зразка орієнтувалася на вироблення у особистості навичок репродуктивного сприйняття та лінійного або, якщо скористатися терміном американського психолога Дж. Гілфорда, - конвергентного, спрямованого лише на один можливий варіант вирішення проблеми, мислення, тоді як освіта інформаційного суспільства прагне до розвитку багатомірного або, за Дж. Гілфордом, дивергентного мислення, яке передбачає значну варіативність рішень проблеми. Це надзвичайно важке завдання, якщо враховувати, що сучасне покоління учнів схильне до так званого "синдрому Пітера Пена", який проявляється в небажанні брати на себе дорослі обов'язки та відповідальність, обираючи замість цього споживацький, інфантильний спосіб життя, вважаючи, що їхні батьки мають забезпечити їм гідне та комфортне доросле життя.

Відомий спеціаліст в сфері освіти та особистісного зростання К. Робінсон вважає, що сучасна система освіти є результатом промислової революції XIX ст., в той час вона звісно була прогресивним інструментом формування особистості, надавала людині універсальні уявлення про об'єктивну дійсність. Пройшло 150 років, відбулися якісні зміни в багатьох сферах людської життєдіяльності, тому зазначена освітня парадигма втратила свій прогресивний потенціал, перетворилася на сферу послуг і втратила своє головне призначення збагачувати особистість, вчити канонам та правилам взаємодії та міжособистісної комунікації. "З моменту народження діти виявляють неабияку жагу до знань, але, на жаль, в школі ця жага у багатьох починає зменшуватися. Плекання її протягом усього навчання це ключ до трансформації системи шкільної освіти" [9, с.17].

Вже не є актуальним засвоєння учнем або студентом максимального обсягу навчального матеріалу, оскільки наявні широкі можливості використання різноманітних баз даних та додаткових джерел інформації, тому значно більше цінуються вміння визначати сутність предметів та явищ об'єктивної дійсності та орієнтуватися в перспективах їхнього розвитку. У цьому контексті актуальною є думка С. Ягодзинського, стосовно того, що основне завдання сучасної освіти - перейти від трансляції наукових знань до цілеспрямованого вільного оперування ними, до пошуку шляхів трансформації його на інноваційну інформацію, яка може бути ефективно використана в певних сферах суспільного життя: економіці, політиці, мистецтві, освіті, науці тощо [10, с.86].

Також потрібно враховувати суттєві відмінності сучасного покоління учнів, його прийнято називати поколінням Z або "народжені з інтернетом в руках", відповідно до термінології теорії поколінь, яка була розроблена в 90-х роках минулого століття американськими вченими Н. Хоувом та В. Штраусом. "Цінності сім'я і дружба для них на першому плані, до п'ятірки потрапляють ще любов, кар'єра і гроші. Це майбутні сімейні кар'єристи. "Z" - перше покоління, яке повністю народилося в часи глобалізації та постмодернізму" [5]; "представники цього покоління виросли в світі, у якому можливості просто безмежні, а ось часу на все не вистачає. Саме тому вони адаптувалися до необхідності дуже швидко оцінювати і "просіювати" величезні обсяги інформації" [11]. Проте, це покоління, представники якого значно краще вправляються с технікою та різними "навороченими" гаджетами, аніж розуміються на емоціях та мотивах як власної поведінки, так і поведінки оточуючих, матеріальне для них зрозуміліше і доступніше за духовне. Саме тому, зауважує А. Бойко, моделлю особистості в сучасній парадигмі освіти має стати інноваційна людина, яка розглядає оточуючий світ не як сталу, гармонійну структуру, до якої потрібно пристосовуватися, а як сферу пізнавальної та практичної невизначеності, яку потрібно редукувати як послідовність різноманітних труднощів, що необхідно подолати [1, с.166].

Висновки