У статті висвітлено передовий педагогічний досвід творчої співпраці педагогів Інституту проблем виховання НАПН України з вихователями експериментальних майданчиків із упровадження актуальної проблеми соціалізації дітей старшого дошкільного віку шляхом використання традицій і ритуалів. Презентовано результати творчого доробку науковців і практиків щодо створення елементів навчально-методичного комплексу для формування соціально - комунікативних умінь у старших дошкільників. На основі аналізу результатів експериментальної роботи підтверджено, що новизна та змістовність науково - методичних заходів ІПВ НАПН України на експериментальних майданчиках є простором для інноваційного розвитку педагогічних колективів із теми "Формування соціально-комунікативних умінь у старших дошкільників у процесі театралізованої діяльності в дошкільному навчальному закладі".

Як відомо, людина - істота колективна, тому відчуття належності до певної соціальної групи, з якою вона себе ідентифікує, має для кожної людини виняткове значення. Усе більша кількість вчених уважає, що проблема безетнічності фактично є проблемою безсоціальності і навіть антисоціальності. Саме тому пріоритетними завданнями соціального виховання у сучасних умовах є етнічна та міжетнічна соціалізація особистості, виховання культури міжетнічних відносин та мультикультурності. Адже "однією з особливостей сучасного суспільного розвитку є інтеграційні процеси в усіх сферах життя. Все більш популярними й реальними стають ідеї про те, що виховання і освіта повинні бути спрямовані на усвідомлення єдності світової спільноти" [7, с.212].

Особливо важливо це для нашої країни, яка є мультикультурною державою. Так, в сучасній Україні спостерігається активне становлення різних культурних (зокрма, етнічних) громад - татарської, єврейської, польської, чеської, грецької, громади ромів та інших, які традиційно існували на цих теренах. "Проте виникають і нові культурні спільноти - бурятські, в'єтнамські, китайські. Тільки на території Тернопільської області сьогодні проживають представники 85 національностей. Найчисленнішими громадами є: польська, російська, білоруська, молдавська, вірменська, німецька, татарська, єврейська, азербайджанська" [6, с.22].

Мультикультурність, як співжиття людей з різними культурними ідентичностями в єдиному просторі різноманітних культурних утворень на фоні процесів протистояння, комунікації та взаємообміну є чи не найголовнішою ознакою сьогоднішнього світу. "Причому, на відміну від попередніх епох, для мультикультурності у ХХІ ст. характерним є те, що вона: стає фактором напруження у глобалізованому світі, оскільки із розвитком засобів комунікації та транспорту, виходом людини на планетарні масштаби у власній діяльності, світ перетворюється на "велике село", у якому доводиться контактувати із представниками інших культурних утворень, що часто породжує протиріччя на світоглядно-ціннісному, комунікаційному, побутовому рівнях; призводить до порушення єдності в загальносвітових масштабах, так як на фоні викликів, що стоять перед людством в наш трансформаційний час, це може нести значні загрози" [2, с.8]. Саме тому сьогодні, щоб стати повноцінними членами суспільства, побудованого на різноманітті, сприймати й втілювати загальнолюдські цінності толерантності та поваги до прав людини, люди повинні вийти за жорсткі рамки власної ідентичності.

Проблема становлення особистості в умовах мультикультурного середовища неодноразово виступала предметом наукових досліджень вітчизняних та закордонних вчених, а саме: Ф. Бацевича, В. Борисенкова, З. Гасанова, М. Геворкяна, О. Гриви, Ю. Давидова, Н. Іванець, М. Кузьміна, В. Макаєва, Л. Супрунової та ін.

Метою нашого статті є теоретично обґрунтувати роль соціального виховання у етнічній соціалізації особистості в умовах мультикультурного середовища.

Життєдіяльність мультикультурного середовища, як правило, зумовлюється етносоціальними процесами, що в ньому відбуваються. Погоджуємось з позицією Ф. Бацевича, який трактує етносоціальні процеси як "зміни у складі й способі життя певного етносу, а також ті зміни, що відбуваються навколо нього (в соціальному середовищі, в стосунках з іншими етносами, всередині його структурних елементів), що зумовлюють суттєві зрушення в бутті, розвитку, функціонуванні означеного етносу" [1, с.36]. До основних різновидів "етносоціальних процесів відносимо: еволюційні процеси (зумовлені соціально - економічними й політико-культурними факторами та визначаються економіко - господарськими,історико-політичними, природно-географічними й геополітичними чинниками: тимчасові міграції етносу або частини його на нові території, освоєння етносом нових земель, приєднання однією державою частини території іншої та переміщення туди частини свого населення); трансформаційні процеси (викликані взаємодією різних етнічних спільностей та спричинюють зміни в самосвідомості етносу або його частини, включення окремих груп його до складу інших етносів і навіть припинення існування одного етносу та появу на його місці нового: утворення діаспор; створення і розпад державно-політичних формувань і пересування в межах нових кордонів різноетнічних груп населення; війни та міжнародні конфлікти, які завершуються приєднанням інших територій і зміною меж проживання різних етносів)" [5, с.318].

Вважаємо за необхідне також зазначити, що будь-які етносоціальні процеси, як еволюційні так і трансформаційні, призводять до важливих змін в етнічних спільнотах, а саме: етнічної консолідації (пов'язана з об'єднанням в єдине ціле розрізнених груп одного і того ж етносу, кожна з яких хоча й зберігала до моменту консолідації основні риси етносу, проте між ними були істотні відмінності в обрядах та звичаях, для кожної з них був характерний свій мовний діалект); етнічної асиміляції ("розчинення" одного народу або частини його в середовищі іншого, стирання етнічних особливостей одного етносу або його частини і освоєння ним мови, культури та звичаїв того етносу, в межах якого він асимілюється); етнічного поділу (розрізняють два типи - етнічна парціація (розподіл єдиного раніше етносу на кілька більш-менш рівних частин) та етнічна сепарація (відділення від якого-небудь народу його частини (звичайно порівняно невеликої), що згодом перетворюється в самостійний етнос) [1; 4; 8].

Будь-яке мультикультурне середовище постійно перебуває під впливом певних факторів. На думку А. Солодкої, до них слід віднести: "історичні фактори, які зумовлюють як особливості культурного розвитку народу, так і специфіку його відносин з іншими народами (наприклад, насильницьке включення народу до складу тієї чи іншої держави може надовго зберігатися в його історичній пам'яті та в кризових ситуаціях загострюватися); соціально-політичні фактори (наприклад, політика, спрямована на задоволення інтересів одного етносу, викликає невдоволення інших; відмінності в рівні соціально-економічного розвитку призводять до зростання міжетнічної напруженості навіть у розвинених країнах, в той же час рівні можливості народів в економічній, політичній, освітній та інших сферах життя суспільства сприяють встановленню дружніх, партнерських відносин між народами)" [7, с.214]. Поряд з цим, вбачаємо за необхідне до означених факторів віднести і власне культурні фактори, які, в силу обставин, можуть служити як підставою для неприязного, ворожого, зневажливого ставлення до народів, так і для толерантності, поваги, визнання їхньої рівноцінності та рівноправності з усіма іншими.

Усі перелічені нами фактори не просто впливають на життєдіяльність мультикультурного середовища, а й визначають форми міжетнічної взаємодії. До цих форм відносимо: "асиміляцію (повне засвоєння одним народом культури іншого (мирний або як наслідок завоювання), в результаті чого відбувається зміна і навіть втрата етнічної приналежності); дискримінацію (обмеження або позбавлення прав й свобод інших етнічних груп привілейованими шляхом заборони на професії, утрудненого доступу до освіти, гіршого матеріального становища тощо); етнокультурну ізоляцію (виключення або зведення до мінімуму спілкування окремих народів з представниками інших культур); культурний плюралізм (найпозитивніша форма міжетнічної взаємодії, що знаходить своє вираження в рівноправності народів, яким надається безперешкодна і законодавчо закріплена можливість реалізації їх культурного потенціалу)" [7, с.214].

Дієвість означених форм міжетнічної взаємодії в умовах мультикультурного середовища відбувається завдяки етнічній соціалізації особистості та вихованню у неї культури міжетнічних відносин. Етнічна соціалізація (етнізація) - це процес становлення людини як представника певного етносу через інтеріоризацію тих культурних та соціальних цінностей і відносин, які складають основу суспільного буття етносу; це опанування людиною цінностей, настанов, зразків поведінки, що притаманні даному етносу, відтворення нею соціальних зв'язків і соціального досвіду етносу, перетворення цього досвіду на особисте надбання [2; 4; 7]. Варто зазначити, що І. Звєрєвою подається визначення міжетнічної соціалізації, як "входження представника певного етносу у систему відносин з іншими етносами рідної країни, світу, або процес засвоєння особистістю, групою, етносом системи знань, способів, видів діяльності у ході взаємодії, взаємообміну етнічними матеріально-духовними цінностями" [4, с.259]. Оскільки у процесі міжетнічної соціалізації виховується культура міжетнічних відносин, а етносоціальні норми поведінки відтворюються у досвіді реальних відносин представників різних етносів і засвоюються особистістю, то для посилення її результативності, на наш погляд, необхідно сформувати у особистості уявлення про історію, культуру, звичаї та традиції усіх етносів, представники яких живуть на території України. Це допоможе зруйнувати консервативні негативні етнічні стереотипи, оскільки висвітлюватиме морально-естетичні риси представників різних етносів. Вважаємо, що особливо необхідними при цьому є знання про моральні норми і якості, які виступають регуляторами взаємовідносин у суспільстві, узгоджують дії та вчинки людей.

Що стосується культури міжетнічних відносин, то у широкому розумінні - це своєрідна духовно-моральна система, спрямована, з одного боку, на розвиток творчого потенціалу етносу, з іншого боку, - на взаємодію із надбаннями інших етносів та опанування загальнолюдських цінностей; це система духовно - моральних ідей, уявлень й переконань, соціальних почуттів і ставлень, форм та способів поведінки, специфічних видів діяльності, які здійснюються на основі спільності інтересів і потреб з метою покращення взаєморозуміння та взаємодії між різними етносами, взаємообміну етнічними матеріально-духовними цінностями [1; 4; 6]. У вузькому розумінні "культура міжетнічних відносин - це духовно-моральна, духовно-психологічна якість особистості, здатної до активної та ефективної життєдіяльності у мультикультурному середовищі" [1, с.68].

На основі аналізу ряду праць О. Гриви, О. Гуренко, Т. Спіріної та інших науковців можемо стверджувати, що виховання в особистості культури міжетнічних відносин передбачає насамперед: формування у неї ставлення до мультиетнічності як до загальної, об'єктивної, неминучої реальності, до того ж реальності позитивної, оскільки мультиетнічність певного національного цілого має ту перевагу, що створює умови для взаємозбагачення етносів досвідом освоєння природи, формування соціальних зв'язків, розгортання культурного простору тощо; формування гуманного ставлення до представників різних етносів, їхньої історії й культури, того внеску, який зробив той чи інший етнос у розвиток матеріальної й духовної культури, прогресивний розвиток людства; формування у неї системи ціннісних орієнтацій, етичних настанов на контакти із представниками інших етносів; опанування особистістю знань про етноси та міжетнічні відносини; виховання поваги до почуття честі й гідності представників інших етносів; толерантного ставлення до інших поглядів і переконань, тактовності в оцінці традицій, звичаїв, ритуалів різних етносів; розвиток в особистості умінь й навичок міжетнічної взаємодії, намагання самоудосконалюватися у цій діяльності; формування умінь та навичок подолання особистісно-психологічних бар'єрів у спілкуванні, попередження ситуацій, які викликають емоційну напруженість у відносинах представників різних етносів, запобігання конфліктним ситуаціям; залучення до спільних для етносів моделей і норм поведінки [2; 3; 8].

Погоджуємось із А. Солодкою, що виховання в особистості культури міжетнічних відносин є складовою її соціального виховання, та з І. Звєрєвою, що соціальне виховання особистості - це система соціально-педагогічних заходів спрямованих на її становлення, реалізацію її духовного потенціалу, гуманізацію її відносин з іншими членами соціуму. У суспільстві, як правило, йдеться про систему соціального виховання - відносно стійку сукупність цінностей і норм, а також організоване поєднання людей відповідно до просторово-часових зв'язків. Як система, соціальне виховання включає інформаційно-енергетичні ресурси та просторово-часові компоненти функціонування. До основних напрямів соціального виховання відносимо: моральне, духовне, розумове, фізичне, статеве, трудове виховання та ін. При цьому хочемо зазначити, що в основі процесу соціального виховання лежать такі важливі принципи, як: науковості, гуманізму, послідовності, комплексності, цілеспрямованості, наступності, природовідповідності, народності та ін. [2; 3; 8].

Однією з умов ефективності процесу соціального виховання в умовах мільтикультурного середовища є кваліфікована робота фахівця - соціального педагога. Метою соціально-педагогічної роботи в мультикультурному середовищі є формування мультикультурної єдності усіх членів соціуму, незважаючи на їхню належність до різних культур, яка ґрунтується на взаєморозумінні, взаємоповазі та взаємодопомозі, шляхом налагодження механізмів підтримки демократичних принципів у міжкультурному діалозі та впровадження моделі мультикультурної демократії в умовах світової глобалізації. Означена мета конкретизується у наступних завданнях: формування в індивідуальній свідомості відповідних мультикультурному товариству ціннісних орієнтацій та уявлень; оптимізація процесу соціальної адаптації індивіда в умовах мультикультурного середовища; формування соціальної ідентичності; попередження розвитку соціальної фрустрації індивіда; формування комунікативної компетентності індивіда та запобігання маргіналізації особистості [2; 5; 6].

Враховуючи мультикультурність сучасного соціуму, виділяємо такі "напрями соціально-педагогічної роботи в його межах: організація середовища, що має метою поліпшення координації діяльності різних етнічних груп; розвиток середовища, спрямований на надання допомоги етнічним групам, аби вони мали змогу активно брати участь у житті країни, у виробленні та реалізації тих рішень, які так чи інакше їх стосуються; соціальне планування, яке має на меті аналіз соціальних умов, постановку цілей та оцінку діяльності етнічних груп; запровадження програм, спрямованих на налагодження контактів між етнічними групами та корінним населенням; політична активність етнічних груп, спрямована на вирішення наболілих питань, що безпосередньо стосуються захисту їхніх інтересів та боротьби з проявами расизму; розвиток жіночого руху задля поліпшення становища жінок та подолання дискримінації за ознаками статі; догляд за місцем проживання, який орієнтований на розвиток соціальних зв'язків, волонтерських служб та організацій груп самодопомоги" [2, с.13-14]. Усі означені напрями соціально-педагогічної роботи будуть успішно реалізовані за умови ефективного соціального виховання як корінного населення даної території, так і членів етнічних груп, що на ній проживають.

Виходячи із зазначеного, приходимо до висновку, що головними принципами організації соціальним педагогом процесу соціального виховання в умовах мультикультурного середовища є: індивідуальна допомога у ліквідації конфліктних і критичних ситуацій у соціальній взаємодії особистості, її ціннісному становленні та розвитку індивідуально-творчих начал; групова підтримка особистості та її мікросередовища у фізичному, психічному, соціальному розвитку; громадський захист права особи на достойне життя у суспільстві незалежно від індивідуальних особливостей, фізичного та розумового розвитку, соціального статусу; практична діяльність щодо збереження здоров'я у соціальному мікросередовищі; послідовний розвиток екологічної, соціальної, особистісної, професійної компетентності особистості; організація різноманітної соціально адекватної групової дозвіллєвої діяльності (фізичної, пізнавальної, комунікативної, рефлексивної, практичної, індивідуально-творчої); забезпечення і підтримка успішної суб'єкт-суб'єктної взаємодії підростаючого покоління в соціокультурному просторі; забезпечення готовності кожної особи до відповідальної самоорганізації власного життя і власної особистості шляхом організації соціального досвіду і спілкування у контактній групі; допомога у створенні таких умов життєдіяльності у мікросередовищі, за яких не дивлячись на фізичні недоліки, життєві кризи, особистісну життєву втрату людина може жити, зберігаючи відчуття власної гідності і поваги до себе з боку оточуючих; реадаптація людини у змінному соціумі за допомогою зростання ступеня її самостійності і самоконтролю ситуації.

соціальне виховання мультикультурне середовище

Використана література