Постановка та обґрунтування актуальності проблеми. Сучасний розвиток промислової діяльності, політичні, економічні перетворення, екологічна обстановка, яка постійно погіршується, особливим чином впливають на здоров'я кожної людини, а в особливості дітей та молоді.

Актуальною проблемою сучасної педагогічної теорії і практики є реформування спеціальної освіти осіб з фізичними та психічними вадами зумовлена необхідністю розбудови України, як самостійної держави, в якій освіта стала б однією з найважливіших умов подальшого розвитку суспільства. Діти з розладами мовлення мають такі ж права, як і здорові: їм необхідно повноцінно навчатися, отримувати загальну освіту та в майбутньому приносити користь суспільству та державі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Аналіз спеціальної психолого-педагогічної літератури з проблеми дослідження вказує на те, що розвитком позитивної дидактико-реабілітаційної мотивації, навичками спілкування та адекватної освіченості дитини з вадами мовлення, її інтеграцією у суспільство займались такі видатні вітчизняні та іноземні фахівці А.М. Богуш, В.В. Бойко, Л.С. Виготський, В.Г. Григоренко, Г.М. Кобернік, В.О. Липа, Л.Л. Логвінова, Т.Л. Лактюшина, О.Р. Лурія, Т.П. Свистунова, Б.В. Сермєєв, В.М. Синьов, Е.Ф. Соботович, М.К. Шеремет та ін.

Мета статті: розглянути вітчизняні та іноземні літературні джерела в яких розглядається питання корекційно-компенсаторного впливу засобів фізичної культури в процесі реабілітації школярів з розладами мовлення.

Виклад основного матеріалу. Мовні засоби необхідні не тільки для висловлювання думки, але й для її формування. Адже ми не зможемо впізнати зміст наших думок, поки не вберемо їх в словесну форму.

Згадаймо, що навіть впізнавання відбувається тоді, коли ми робимо відповідний висновок про збіг сприймаючого об'єкта з еталонною моделлю. Слово не співпадає однозначно із змістом мислення, оскільки в останньому присутні, опріч вербального (словесного, понятійного, нормативно-змістового), образний та емоційний компоненти. Проте без "підведення думки під слово" ми не зможемо віддиференціювати головні значення й смисли того, що відбувається або переживається, від другорядних, здійснити категоризацію, порівняти поточні події з еталонними моделями, тобто "вимкнути" мислення на повний діапазон його можливостей. З цього можна сказати, що по відношенню до психічного життя людини мовлення виконує функцію формотворення [2; 8; 11].

Мовлення - це засіб, за допомогою якого здійснюється введення людини в соціальне середовище, у відносини між людьми. Тому мовлення необхідне для передачі інформації (інформативна функція мовлення), та для збереження сукупності досвіду людства й індивідуального досвіду кожної конкретної людини (кумулятивна функція) [5; 7].

Окрім того, мовлення виконує емотивну (експресивну) функцію в процесі спілкування, яка складається у висловлюванні внутрішнього емоційного стану людини. Ми частіше всього не можемо робити зміст наших почуттів, думок, переживань актуальними для іншої людини, якщо не скажемо їй про це [3; 9; 11].

Виділяють декілька видів мовлення.

Поперед усього, мовлення поділяють на зовнішнє й внутрішнє [11].

Зовнішнє - це мовлення, яке вимовляється вголос, доступне для зовнішнього сприйняття, а внутрішнє мовлення - "мовлення для себе". Воно може бути більш або менш зв'язаним, послідовним, усвідомленим (наприклад, людина зважує, який вибір краще зробити, або прогнозує, що станеться, якщо вона вчинить той чи інший вчинок). А може подати собою окремі уривки думок, які випливають звідкілясь з глибин свідомості, не підкоряються волі, незрозумілі навіть самому "автору" цих думок [6; 10].

Зовнішнє мовлення є більш розгорнутим, зв'язним, підкореним законам логіки, стилістики, в фразах є головні та другорядні члени речення [9].

Внутрішнє мовлення - це словесна оболонка мислення. Вона частіше всього оперує стуленими в одне слово реченнями.

Якщо тільки людина починає відчувати труднощі в мисленні, свідомості явищ, які відбуваються, власних переживаннях або спогадах, вона звертається до розгорнутого внутрішнього мовлення [1; 3].

В залежності від того, в яку форму обрана інформація, розрізняють мовлення усне (звукова форма) й писемне (знакова, символічна форма).

Мовлення, як фактор індивідуального життя людини, без засвоєння певної мови просто неможливе. Загальною ланкою й для мови, й для мовлення є значення слова, тобто історично закріплений, на цьому відрізку, відповідно незмінюваний зміст відповідного поняття. Завдяки володінням значення мовних засобів люди отримують можливість розуміти один одного [9].

Мовлення, за поглядом А.М. Богуш, В.А. Липи, Л.Л. Логвінової, Ф.Ф. Рау, Е.Ф. Соботовича розвивається в єдності з моторикою, вимагає для свого становлення низку необхідних умов:

анатомічного збереження мозку, його функцій, всіх систем, які беруть участь у формуванні специфічної мовленнєвої функції (адекватно етапам генезису);

збереження кінестетичного, слухового, зорового сприйняття й їхньої взаємодії за умови ситуативної поведінки людини;

своєчасного формування маніпулятивної діяльності й розвитку тонкої моторики рук (точність рухів, диференціація зусиль, оцінно-контрольні дії);

достатнього рівня інтелектуального розвитку дитини, навичок спілкування й співробітництва;

нормальної побудови периферичного мовленнєвого апарату й умов його розвитку та вдосконалення;

достатнього емоційного й мовленнєвого оточення (умови підкріплення).

розлад мовлення фізична культура реабілітація

Цілою низкою наукових праць доведено, що процес реалізації мовлення координується моторними системами: пірамідною, екстрапірамідною й церебральною. Порушення діяльності цих систем у ранньому віці можуть бути слідством перинальної енцефалопатії. Через її важкі форми можуть виникати паралічі різних типів і ступенів [10], які мають вплив на стан апарату мовлення.

Теоретичним базисом для суворого наукового розвитку методів корекції і компенсації рухової сфери, лікувальної фізичної культури, фізичної і соціальної реабілітації дітей та дорослих із складними сенсорними порушеннями, в тому числі із порушеннями мовленнєвого апарата, є сучасна фізіологічна теорія моторно - вісцеральних рефлексів, яка представляє собою творчий розвиток ідей вітчизняних і закордонних уявлень про нервізм [5].

Якщо розглядати це питання ширше, то це положення відноситься й до проблеми фізичної і соціальної реабілітації школярів та дорослих із розладами мовлення, так як рефлекторної терапії, корекції і компенсації в системі педагогічній, психологічній, фізичній і в цілому соціальній їх реабілітації належить провідне місце.

Аналіз літературних джерел [4; 6; 7; 10] дозволяє констатувати, що розробка загальних питань теорії, структури фізичної реабілітації і лікувальної фізичної культури є гарантом високого рівня ефективності інтеграції осіб із розладом мовлення в соціально-громадські відносини.

За даними цілої низки авторів [2; 3; 5; 8; 9] в теперішній час повноцінне наукове обґрунтування отримала лікувальна фізична культура, загальна теорія якої базується на нервізмі й теорії моторно-вісцеральних рефлексів. Проте, її психолого-педагогічні аспекти за ствердженням Н.Г. Байкіної, В.Г. Григоренка, В.А. Липи, А.Р. Лурії, М.Р. Могендовича, Л. Є. Паніна, Б. В. Сермєєва, Б.І. Пінського, Т.П. Свистунової, G. Baili, K. Gfeller та ін. потребує подальшого наукового обґрунтування.

Для фізіологічної оцінки засобів фізичної культури, методів корекції і компенсації рухової сфери людини принципово важливо, що першорядне лікувально-профілактичне, корекційне й компенсаторне значення мають чотири види психолого-фізичних факторів: променевий (діючий на око й шкіру); термічний (на шкіру й нервово-м'язову систему); мовленнєвий і слуховий (сприйняття інформації, розумові процеси засвоєння знань, управління діяльністю); пропріоцептивний (рух, вібрація, масаж).

Спеціалісти стверджують, що більшість з них тонізують кістякову мускулатуру й вищу нервову діяльність, на основі якої досягається відновлюючий, корекційний, компенсаторний і реабілітаційний ефект при різних сенсорних порушеннях ослаблій моторики і тій, яка знаходиться в паталогічному стані. Саме примат моторики за допомогою домінантного механізму здійснює регулюючий, корекційний і нормалізуючий вплив на біомеханічну й кінематичну структуру опорно-рухового апарату та вегетативні функції людини [2; 3; 6; 7; 9].

При цьому необхідно відзначити, що засоби рефлекторної терапії (фізичні вправи різних координаційних структур, фізичні навантаження різної потужності й об'єму, методи формування рухових структур і нервово-м'язової працездатності) приводять до дії різні аферентні механізми, найважливішими серед яких є зорові, слухові, шкіряні рецептори, пропріоцептори й інтероцептори. Внаслідок таких впливів виникають різноманітні рефлекторні реакції, які здійснюються по черзі саморегуляції внутрішньо-м'язової інтеграції, між м'язової координації, міжсистемної регуляції. Важливо при цьому відзначити, що ці реакції можуть носити як місцевий, так і загальний характер, а частіше, за ствердженням цілої низки фахівців, таких як М.М. Амосов [3, 4], П.К. Анохін, Н.Г. Байкіна, В.І. Бельтюков, М.А. Бернштейн, В.М. Волков, В.Г. Григоренко, В.А. Липа, В.І. Лубовський, М.Р. Могендович, Н.М. Молчанова подають собою комбінацію локального й загального. Тут необхідно підкреслити головну роль безумовних рефлексів, які є обов'язковим механізмом впливу фізичних вправ, фізичних навантажень, методів корекції і компенсації порушених параметрів сенсорної системи людини. На основі цих рефлексів у процесі корекційної роботи реабілітаційний результат досягається через формування механізмів умовних рефлексів [1; 3; 6; 7; 10].

При оцінюванні механізмів корекційного діяння засобів фізичної культури необхідно ураховувати, що вони в першу чергу викликають шкіряно-м'язовий рефлекс, за яким змінюється тонус кістякової мускулатури (це не виключає протікання і шкіряно-вісцеральних рефлексів). Другою ланкою такого рефлексу ланцюгового характеру є типовий моторно-вісцеральний рефлекс, закономірно змінюючий функціональне становище вісцерально-вегетативної сфери організму та його трофіку [6].

Двобічний рефлекторний зв'язок між моторикою та вегетатикою не подає собою рівності: провідною є моторика з її пропріоцепцією. Саме на цю ланку регуляції і повинно бути спрямовано діяння корекційних та компенсаторних факторів за різні морфологічні й функціональні порушення центральної нервової системи і опорно-рухового апарату людини.

За даними цілої низки таких фахівців як Н.Г. Байкіна, В.В. Бойко, Л.В. Волков, Ю.Ф. Гаркуша, В.Г. Григоренко, В.П. Дудьєв, А.Г. Іванов-Смоленський, Г.М. Коберник, В.М. Синьов, М.М. Кольцова, М.Р. Могендович, Coffman D. в теперішній час нагромаджено достатньо багато інформації про те, що взаємна регуляція моторних та вегетативних систем за сегментарним механізмом здійснюється вже на спіральному рівні. Як відомо, в фізіотерапії, лікувальній фізичній культурі, в спортивній та корекційній педагогіці сегментарним рефлексам надається великого значення [9]. При цьому важливо враховувати, що як за правило кожна сегментарна реакція супроводжується загальною внаслідок залучення

надсегментарних рівней центральної нервової системи. В результаті інтеграції сегментарних і надсегментарних реакцій одна аферентна зона може впливати на різні ланки опорно-рухового апарату, внутрішні органи, на той чи інший аналізатор (поліефекторний принцип).

Ціла низка відомих фахівців у своїх наукових працях [2; 6; 7] стверджують, що одним із провідних принципів корекційного діяння засобів фізичної культури є комплексність діяння через різні аферентні системи. В цьому зв'язку важливим є питання про фізіологічний синергізм дії нервово-м'язової діяльності. Цей теоретичний тезис, сформульований у 1962 р.

М.Р. Могендовичем і подалі був підтверджений систематичними дослідженнями Н.Г. Байкіної, А.Н. Богуш, В.В. Бойка, В.Г. Григоренка, А.В. Коробкова, С.А. Косилова, С.М. Попова, В.І. Ляха, Б.В. Сермєєва, Б.І. Пінського, В.О. Романенка, Т.П. Свистунової, Pitt M., Tye-Murray N.

Безперечно, що одним з актуальних напрямків досліджень в теперішній час є вивчення різних аспектів комплексного діяння фізичних навантажень, фізичних вправ різної потужності, об'єму, координаційної структури та корекційної спрямованості у формі спеціальних реабілітаційних рухових режимів [7]. Підсумоване навантаження таких режимів у практиці корекційної роботи дозується на основі визначення оптимального рівня пропріоцепції та моторно-вісцеральної регуляції. При цьому необхідно уточнити, що з точки зору комплексності діяння та усталених фактів фізіологічного синергізму рухової дії висувається задача введення в комплекс корекційно-компенсаторних засобів принципово нових, раніше майже не застосовуваних в реабілітаційній практиці. Формується уявлення про комплекси фізичних вправ, які б в силу своєї координаційної, біомеханічної, біокінематичної та психолого-вегетативної структури забезпечили нормалізацію, корекцію і компенсацію не тільки параметрів їх рухової сфери, але й сприяли б поновленню та досконалості вищої нервової діяльності, формуванню позитивної дидактико-реабілітаційної мотивації [1; 3; 5; 7; 9].

Розробка координаційного положення про доцільне застосування засобів фізичної культури в корекції та компенсації первинного дефекту й повторних відхилів у осіб із складними сенсорними порушеннями, за ствердженням М. Могендовича, Л. Бонєва, П. Слинчева, С. Банкова, базується на тому, що метод рефлекторної терапії відрізняється низкою позитивних особливостей, до яких поперед усього слід віднести глибоку біологічність і адекватність, універсальність, відсутність негативної побічної дії й можливість при точному дозуванні тривалого застосування.

Ми знаємо, що процес фізичної, психічної і соціальної реабілітації інвалідів різного профілю процес багаторічний та безперервний (вимоги закону компенсації) [4]. При цьому необхідно звернути увагу на те, що біологічною, психологічною та педагогічною базою цього методу є одна з основних потреб організму людини - потяг до рухів, кінезофелія [1; 7].

Цей принцип був науково обґрунтований та запроваджений в практику М.Р. Могендовичем і в теперішній час є основоположним для об'єктивної оцінки лікувального, корекційного, компенсаторного й в цілому реабілітаційного діяння фізичних вправ. Фізичні вправи дозволяють нормалізувати механізм первинного дефекту й рівень повторних порушень, який виникає в результаті гіпокінезії, порушення регуляторних механізмів опорно-рухового апарату і тим самим збільшують морфофункційний стан порушених аналізаторів або їхнього комплексу.

Широкий діапазон засобів корекційної фізичної культури визначається головним значенням локомоторного апарату за всю життєдіяльність людини. Згідно з теорією моторно-вісцеральних рефлексів моторна діяльність є обов'язковою й необхідною умовою нормального функціонування та досконалості всіх основних систем організму [3].

Принципово важливо для корекційної педагогіки є те, що фізичні вправи в стані адекватно й закономірно змінювати (посилювати чи послаблювати) процеси збудження та гальмування, співвідношення яких визначає структуру механізму охоронного гальмування, яке має важливе значення в проблемі сутності біологічної стійкості організму. Отже, активний руховий режим і позитивні емоції є джерелом енергії для самозахисту корекції й компенсації організму на всіх рівнях його життєдіяльності як у нормі, так і в патології.

Висновки та перспективи подальших розвідок напряму