Стан шкільництва в Україні періоду формування нової освітньої політики держави 20-30-х років ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477)

СТАН ШКІЛЬНИЦТВА В УКРАЇНІ ПЕРІОДУ ФОРМУВАННЯ НОВОЇ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ 20-30-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Богомолова М. Ю.

Сучасний стан розвитку освіти в Україні позначений докорінними змінами в суспільстві, пошуком нових підходів у моделюванні навчально-виховного процесу в освітніх закладах, переходом на нові стандарти, які забезпечують орієнтацію на потреби й можливості молодого покоління. Реалізація та впровадження Концепції нової української школи (2016) передбачає формування нової стратегії виховання дітей, здатних творчо розв'язувати будь-які життєві проблеми, бути здоровими та успішними громадянами своєї країни.

Особливої ваги в цьому процесі набуває система соціального виховання, соціального захисту дітей. Не можна оминути важливість вирішення цього питання в умовах, коли український народ відстоює територіальну цілісність своєї держави в окремих районах Донецької та Луганської областей. За такої ситуації тисячі дітей були змушені покинути з батьками рідні місця проживання, школи, дитячі садки тощо.

Реформування освіти в сучасній українській державі актуалізує проблему вивчення досвіду виховання дітей у педагогічній науці й практиці минулих років для успішної реалізації завдань зі створення необхідних умов для кожної дитини в усіх регіонах України, надання належної матеріальної, медичної, психологічної, соціально- педагогічної підтримки.

Вітчизняні науковці (Л. Березівська, Н. Коляда, С. Лобода, О. Сухомлинська, В. Федяєва), розглядаючи історію розвитку освіти, навчання та виховання досліджуваного нами періоду, розкривають різні аспекти освітньої системи, у якій чільне місце посідає школа, соціальне виховання дитини, вирішення мовної проблеми на території України, організаційні зміни у структурі загальноосвітніх шкіл України, організацію навчально- виховного процесу в освітніх закладах, роль закладів післядипломної освіти в підвищенні ефективності діяльності дитячих закладів. Окремі дослідження присвячено типам шкіл (сільській, семирічній, трудовій), окремим виховним інституціям (сім'ї, позашкільним закладам, дитячим і молодіжним організаціям тощо). Праці науковців, публікації в періодичних виданнях переконують, що всі зміни відбувалися під впливом соціальних, економічних, політичних, культурних, педагогічних та інших чинників, що мало як позитивні результати, так і прорахунки.

Мета нашої публікації - визначити умови виникнення концепції соціального виховання в загальному процесі розвитку освіти, школи України в 1917-1920 роках для узагальнення й систематизації окремих ідей, практичних напрацювань, важливого досвіду з питань соціального захисту дітей, надання їм рівних прав і свобод у власному життєвому самовизначенні.

У своєму науковому пошуку ми виходимо з того, що національна парадигма в досліджуваний період стала теоретичною і практичною підвалиною діяльності нової школи разом із парадигмою трудової школи, яка започаткувала свою роботу в руслі реформаторської зарубіжної педагогіки, орієнтованої на вільне виховання. Цей період був короткочасним і швидкоплинним, періодом намірів і сподівань, і закінчився остаточною перемогою Радянської влади 1920 року, але приніс багато інновацій, особливостей, довів можливість і важливість держави в захисті дітей від холоду, голоду, розрухи, втрати батьків й охопленні їх системою соціального виховання.

Урядом України 1920 року було прийнято «Декларацію про соціальне виховання дітей», яка й на сьогодні є недостатньо дослідженою (значення її ще недооцінено нашими науковцями, вчителями-практиками).

На нашу думку, це був новий шлях українського Дитинства, його захист, його розвиток, його можливості й перспективи руху вперед.

Цей період (1917-1920 рр.), на думку Л. Березівської, був часом «державно- громадського реформування шкільної освіти в період української національно- демократичної революції» [11, с. 85]. Він характеризувався педагогічними змінами в діяльності загальноосвітніх шкіл, які були зумовлені ідеями національного державного будівництва, творенням єдиної національної системи освіти, визначався новими формами управлінської діяльності (кожен із короткочасних урядів вносив зміни в управлінські освітні структури), прийняттям нової нормативно-правової та концептуальної бази.

Ці проблеми обговорювалися на всеукраїнських учительських з'їздах, нарадах, конференціях. За прийнятими урядовими постановами, початкова школа проголошувалася єдиною. Соціальне значення такого підходу полягало в тому, що школа мала охопити навчанням усіх дітей, не беручи до уваги їхнього соціального становища. З педагогічної точки зору поставала проблема розроблення нового змісту навчання; добору ефективних методів викладання, укладання і видання відповідних підручників; упровадження нових технологій навчання, які б сприяли розбудові освіти, навчання та виховання.

Школа проголошувалася національною (навчання рідною мовою, упровадження українознавчих предметів, використання народних традицій і духовних скарбів українського народу). Значна увага приділялася саме виховному процесу. Ставилися такі завдання: виховати дітей у національному дусі, розвивати логічне мислення, почуття, волю, спостереження. Школа мала вибудовувати свою роботу за діяльнісним підходом (трудовий принцип визнавався провідним у вивченні певного предмета).

На території України швидкими темпами відкривалися українські гімназії, державні та приватні початкові школи, земські школи з українською мовою навчання. Процес розбудови освітніх закладів в Україні не скрізь відбувався однаково. У кожній губернії він різнився за типом, змістом, наполегливістю соціально-активних верств населення щодо відкриття їх, діяльністю органів самоврядування, участю громадських організацій. Зростання мережі українських шкіл відбулося за рахунок держави та місцевих громад. Міністерство освіти постійно контролювало розвиток шкіл. До його відомства надходили анкетні картки з даними про їхню діяльність, зазначалися історичні дані про виникнення тієї чи іншої школи, стан шкільних будинків і садиб, повідомлялося про навчально-методичну базу [2].

Складна соціально-економічна ситуація, що склалася в Україні в період 1920-1933 рр., призвела до масової дитячої безпритульності та спричинила перебудову системи освіти. На Всеукраїнській нараді з питань освіти, що відбулася в серпні 1920 року, остаточно було затверджено нову модель освіти. Головним типом школи мала стати семирічна, яка складалася з двох концентрів - першого (I-IV класу) і другого (V-VII класи). Одним із ключових положень освіти була вимога замінити школу дитячим будинком.

Наркомос України видав 8 червня 1920 року постанову «Про денні дитячі будинки», де наголошувалося на створенні в усіх містах і великих промислових центрах таких закладів. Навчальні дитячі будинки в жодному разі не дублювали школу як форму організації навчальної, трудової й виховної роботи, а фактично доповнювали її новими функціями. Це - організація регулярного харчування, забезпечення одягом, медична допомога, підготовка уроків, організація дозвілля тощо. При дитячих будинках створювалися їдальні, лазні, пральні, бібліотеки, майстерні.

Зміст освіти посідав чільне місце в розбудові школи, постало питання, чому і як навчати. Важливим внеском у розбудову національного змісту стало розроблення «Проекту єдиної школи в Україні» (1919). Ним передбачалося вивчення таких предметів: рідної мови, арифметики, історії, географії, природознавства, співів, фізичної культури (руханки). У навчальних програмах матеріал вміщував знання про рідний край, історію, звичаї, традиції українського народу, сприяв формуванню національної свідомості.

Але цей проект не було повністю реалізовано в навчально-виховному процесі школи [12]. Це пояснювалося тим, що школа не мала стабільних навчальних планів і програм, учителям дозволялося працювати без єдиного, обов'язкового для всіх шкіл навчального плану. За згодою з органами народної освіти в школах укладалися навчальні плани та програми, ураховуючи місцеві умови (тривалість навчального року, наявність учителів, стан навчально-матеріальної бази тощо). З 1920 року зміст освіти зазнав суттєвих змін відповідно до запровадження комплексної системи навчання. Уперше ідея комплексності як підходу до організації навчання була викладена в Декларації про соціальне виховання дітей (1920).

2 липня 1919 р. у країні було схвалено Положення про єдину трудову школу Української Соціалістичної Радянської Республіки [9].

Структура «єдиної трудової школи» поділялася на два ступені: перший - для дітей від 7 до 13 років (п'ятирічний курс), другий - від 14 до 17 років (чотирирічний курс). До єдиної трудової школи приєднувався дошкільний заклад для дітей віком від 6 до 8 років. Положення закріплювало безкоштовність навчання, обов'язкові етапи його для всіх дітей віком від 7 до 17 років, спільне навчання хлопчиків і дівчат, викладання предметів рідною мовою, повагу до особи дитини тощо. Школа проголошувалася політехнічною: вивчення основ наук відбувалося в їх тісному зв'язку з продуктивною працею. Належне місце відводилося фізичному та естетичному вихованню. Аналіз «Положення...» засвідчив, що воно не було позбавлене окремих помилок, неточностей, недоречностей, це зокрема ідея перетворення школи на самообслуговуючу школу- комуну, засновану на «вільному вихованні»; скасування п'ятибальної системи в оцінюванні знань учнів та ін. [9].

Утілення освітньої політики відбувалося в надзвичайно складних умовах воєнного часу. Це далося взнаки особливо в 1919-1920 рр. Багато шкільних приміщень були зруйновані, не вистачало палива, шкільного обладнання.

За даними Наркомосу України, 1919 року 30 % початкових шкіл не мали власних шкільних приміщень, майже 50 % - розміщувалися в будинках, які не відповідали елементарним вимогам шкільної гігієни. Найскладнішими проблемами школи, дітей і вчителів були епідемії, голод, розруха і бандитизм. Треба було врятувати від голодної смерті, хвороб, бездомного блукання, морального зневірення десятки тисяч безпритульних дітей і сиріт.

1 липня 1920 р. Наркомос УСРР оголосив «Декларацію про соціальне виховання дітей». В Україні було створено Раду захисту дітей, прийнято рішення про організацію безкоштовного дитячого харчування, яким охоплювалися всі діти до 16-ти років. На громадських засадах відбувався збір серед населення білизни, одягу, взуття, посуду, продуктів харчування. В усіх губернських центрах і промислових містах було відкрито дитячі будинки для сиріт і безпритульних, дитячі їдальні [7].

У жовтні-грудні 1920 р. у визволених від ворожих військ губерніях України відбувався Тиждень захисту дітей, до якого залучалися громадські організації [8]. школа соціальний виховання освіта

У різних місцях України створювалися дитячі колонії для дітей, люди передавали до них одяг, взуття, постільну білизну, мило, сіль.

Подальший розвиток освіти відбувався під чітким втручанням і визначенням стратегічних векторів розвитку партійних органів та державних установ. Так, 29 квітня 1920 р. Політбюро ЦК КПбУ обговорило питання про діяльність Наркомосу України і про реформу школи, у серпні 1920 р. відбулася друга всеукраїнська нарада з питань освіти, де мова йшла про стан і перспективи розвитку системи виховання і навчання дітей та молоді. В Україні проводилася робота над творенням єдиної трудової школи, після закінчення якої діти могли продовжувати навчання в середніх професійних навчальних закладах [13].

15 червня 1920 р. Наркомос України видав постанову «Про проведення в життя єдиної трудової школи», згідно з якою всі нижчі й середні державні, громадські й приватні загальноосвітні школи, починаючи з 1 липня 1920 року, ліквідовувалися, а відповідні їх класи реорганізовувалися у семирічну школу.

Проте подальший розвиток шкільної освіти зазнавав значних труднощів, насамперед матеріального характеру. 1920 року в країні налічувалося 20 тисяч шкільних приміщень та інших дитячих закладів, які потребували невідкладного ремонту, вартість якого оцінювалася в 1 млрд. крб. Для вирішення цих та інших освітніх проблем широким чином залучалося населення, місцеві органи влади. Так, для зміцнення матеріальної бази проводилися, наприклад, так звані тижні школи, під час яких силами громадськості виконувалася значна робота з упровадження шкільних приміщень, заготівля палива, виготовлення шкільного обладнання [10].

Така робота сприяла більш широкому залученню дітей до організованих форм навчання і виховання. На кінець 1920 р. кількість шкіл і учнів зросла порівняно з попередніми роками. Так, якщо в 1914-1915 навчальному році в Україні було 19568 загальноосвітніх шкіл, то на кінець 1920 р. - 21887, а учнів - відповідно 1 млн. 678 тис. і 2 млн. 250 тис. У школах працювало на кінець 1965 р. 46735 вчителів, а на кінець 1920 р. - 75 тис. [3].

Набагато зросла мережа дитячих дошкільних і позашкільних закладів. Так, на кінець 1917 р. у містах діяло 38 дитячих садків, у яких виховувалося 950 дітей. На кінець 1920 р. за неповними даними налічувалося 649 дитячих садків на 40 тис. дітей, 750 дитячих майданчиків на 125 тис. дітей, 760 дитячих будинків, де навчалося і виховувалося близько 55 тис. сиріт [3].

Але це не задовольняло нагальних потреб. Близько 1 млн. дітей лишалося поза школою. Тяжке матеріальне становище, голод, епідемії змушували десятки тисяч дітей залишати школу на першому ж році навчання.

У вересні 1920 р. уряд країни ухвалив постанову про затвердження української мови у школах і державних установах.

Розширюючи мережу шкіл, радянська політична система вимагала й відповідного виховання молодого покоління, комунікації суспільства, реорганізації колишньої системи освіти. Більшовицька доктрина соціалізму з її принципами державної власності на засоби виробництва, монопартійною системою влади, комуністичною ідеологією суспільного розвитку висунула на порядок денний значення соціального виховання, яким передбачалося усунення ролі сім'ї й зосередження навчально-виховного процесу в закладах закритого типу (дитбудинках, трудових школах, інтернатах, колоніях тощо). Колишні університети було перетворено на інститути народної освіти, відкрито в них факультети соціального виховання, а ідеї та принципи «соцвиху» витіснили педагогічний досвід і надбання попередників. Адже «...більшовицька модернізація суспільства за класовими, а не громадянськими ознаками, передбачала відповідне формування політичної свідомості, стереотипів мислення, радянського патріотизму, поширенням різних міфологем про комуністичний рай. На освітньо-педагогічні заклади покладалися відповідальні завдання по забезпеченню «накреслень партії»: виховання всебічно розвиненої людини. Мета загалом гуманістична, але в умовах монопартійної системи влади диктаторського типу та утвердження «цінностей» класової (тоталітарно- комуністичної) ідеології вона перетворилася на засіб творення нової соціальної спільноти - радянського народу» [5, с. 24-25].

Такий підхід підтвердив, що «...закони суспільного розвитку, як і природи, не витримують насильницьких експериментів. Будь-яка спроба їх уніфікації неминуче призводить до соціальної катастрофи та соціобіологічних мутацій» [5, с. 284]. Це твердження знайшло втілення 1992 року - у рік падіння Радянського Союзу і самостійного шляху розвитку України.

Отже, соціальне виховання в Україні в 20-30-х роках ХХ ст., особливо його ідеологічні основи (мотиви) та наслідки (творення радянської системи - комуністичного виховання до 1992 року - року виходу України із складу СРСР) висвітлювали історики, політологи, психологи, літератори крізь призму визначення умов виникнення концепції соціального виховання в загальному процесі розвитку освіти, школи України в 1917-1920 рр.

Аналіз наукової літератури, публікацій періодичних видань та архівних джерел переконує в необхідності системного вивчення виникнення феномену «соціальне виховання» в Україні 1920 року. Дослідження засвідчило, що в більшості праць з історії педагогіки розгляд цього питання обмежується лише освітніми рамками та соціально- професійними питаннями. Ми переконалися в потребі розглядати його в контексті суспільного розвитку становлення вітчизняної системи освіти, навчання, виховання; орієнтуватися на чинники, витоки, педагогічні та управлінські персоналії, які сприяли виокремленню в історико-педагогічних дослідженнях такого феномену, як «соціальне виховання», що і буде подальшим предметом подальшого наукового пошуку.

Література

1. Васькович Г. Шкільництво в Україні (1905-1920 рр). Київ: Мандрівець, 1996. 359 с.

2. Декларація Наркомосвіти УСРР про соціальне виховання дітей (1.07.1920). Пролет. освіта (Вінниця). 1921. № 1. С. 2-4.

3. Звіт Народного комісаріату освіти УСРР за 1920 р. Ф. 166, Оп. 1. Спр. 875. Арк. 5.

4. Липинський В. В. Становлення і розвиток нової системи освіти в УССР у 20-ті роки: дис. ... д-ра іст. наук: 07.00.01 / Донецький національний ун-т. Донецьк, 2001. 393 с.

5. Марочко Василь. Репресовані педагоги України. Жертви політичного терору (1929 - 1941) / за заг. ред.: В. Марочко, Г. Хілліч. К.: Науковий світ, 2003. 302 с.

6. Нариси історії українського шкільництва. 1905 - 1933: навч. посібник / за ред. О. В. Сухомлинської. Київ: Заповіт, 1996. 306 с.

7. Народный комиссариат просвещения УССР. Постановление о проведении в жизнь 7-летней трудовой школы. Ф. 166 (Декларація Наркомосу УСРР від 1. VII 1920 р. про соціальне виховання дітей. Положення, постанови, обіжники, схеми, штати та ін. матеріали Наркомосу про організацію дитячих будинків, інститутів, дитячої інспекції, проведення літньої шкільної кампанії та ін. (7 червня - 7 жовтня 1920), Оп. 1. Спр. 955. Арк. 70.

8. Постановление Центрального Совета защиты детей при Совнаркоме об организации «Недели защиты детей» 5 сентября 1920 г. Ф. 166. Оп. 1. Спр. 984 (Постанови, інструкції ЦР захисту дітей при Раднаркомі УСРР про організацію «Тижня захисту дітей». Листування з ВУ ЦР Комітетами, відділами Наркомосу УСРР, Наркомпросом, Наркомфіном та ін. установами про проведення «Тижня захисту дітей на Україні» (16 вересня - 1 лютого 1920). Арк. 70).

9. Положення про єдину трудову школу Української Соціалістичної Радянської Республіки ВУШ. 1918-1919. № 10. С. 248-251.Проект постановления о проведении в жизнь Единой трудовой школы. Ф. 166. Оп. 1. Спр. 393. Арк. 111-119.

10. Березівська Л. Д. Реформування шкільної освіти в Україні у ХХ столітті: монографія. К.: Богданова А. М., 2008. 406 с.

11. Статут єдиної школи УНР. Ф. 2582. Оп. 2. Спр. 115 (Статут єдиної школи УНР та ін., 70 арк.). Арк. 1-5.

12. Стенограма ІІ Всеукраїнської наради з освіти (18 липня - 23 серпня 1920).Ф. 166. Оп. 1. Спр. 136. Арк. 260.

Анотація

У статті проаналізовано особливості розвитку українського шкільництва досліджуваного періоду. Розглянуто правові засади функціонування шкіл, їх матеріальне забезпечення. Розкрито вплив соціально-політичних та економічних чинників на розвиток школи України в цей період та їх вплив на потребу прийняття Декларації про соціальне виховання дітей. Визначено умови виникнення концепції соціального виховання в загальному процесі розвитку освіти, школи України в 1917-1920 роках для узагальнення й систематизації окремих ідей, практичних напрацювань, важливого досвіду з питань соціального захисту дітей, надання їм рівних прав і свобод у власному життєвому самовизначенні. Ключові слова: українське шкільництво, соціально-політичні та економічні чинники, українознавчі дисципліни, освітня політика держави, Україна.

В статье проанализированы особенности развития украинского образования исследуемого периода. Рассмотрены правовые основы функционирования школ, их материальное обеспечение. Раскрыто влияние социально-политических и экономических факторов на развитие школы Украины в этот период и их влияние на необходимость принятия Декларации о социальном воспитании детей. Определены условия возникновения концепции социального воспитания в общем процессе развития образования, школы Украины в 1917-1920 годах для обобщения и систематизации важного опыта по вопросам социальной защиты детей. Акцентировано внимание на активных шагах украинизации отечественного образования через введение в содержание образования украиноведческих дисциплин.