Історіографія проблеми соціального виховання дітей в інтернатних закладах України (кінець ХХ – початок ХХІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історіографія проблеми соціального виховання дітей в інтернатних закладах України (кінець ХХ - початок ХХІ ст.)

Інтеграція України в європейський освітній простір обумовлює кардинальні зміни в суспільному житті, висуває нові завдання в галузі соціалізації особистості, соціального виховання й опіки різних категорій населення. Феномен соціального сирітства характерний для багатьох країн світу. Кожна держава визначає власні шляхи подолання цього явища та надання соціального захисту дітям, які залишилися без піклування батьків. Підхід влади до визначення ступеня необхідності влаштування дітей-сиріт значно різниться залежно від країни й зумовлюється загальною ситуацією в країні, насамперед, її економічною спроможністю, рівнем розвитку її культури. Соціальне сирітство як явище продовжує поширюватися. Виходячи із економічних реалій, кількість українських сімей, які мають можливість усиновити чи встановити опіку над дітьми - сиротами чи дітьми, позбавленими батьківського піклування, зменшується, а відповідно - збільшується частка тих дітей, які потрапляють до закладів соціального захисту. Найбільш прикро, що діти стають сиротами за живих батьках. Проте ще багато питань у цій галузі суспільного життя залишаються нерозв'язаними. Кількість безпритульних і бездоглядних дітей зростає.

На початку ХХІ ст. в Україні понад 600 тисяч дітей не мали опікунства, майже півмільйона ніде не вчилися й не працювали. Модернізація української соціально - виховної системи має бути скерована на зміцнення сімейного життя, на допомогу патологічним сім'ям, на захист прав дітей, попередження насилля щодо дітей в Україні, розгляд правових, соціальних і психологічних аспектів проблеми насилля та порушення прав дітей.

Проблема соціального виховання, соціального сирітства, захисту дитинства в Україні стала предметом дослідження вітчизняної психолого-педагогічної науки. У публікаціях А. Бондаря, М. Галагузової, А. Капської, Б. Кобзаря, В. Оржехоської, І. Плугатор, Л. Штефан знайшли висвітлення теоретичні й методичні основи соціально - педагогічної роботи з дітьми, зміст і педагогічний інструментарій опікунсько-виховної роботи в різних соціально-виховних інституціях. Незважаючи на досить розгалужену мережу державних і недержавних закладів опіки й піклування, проблема залишається й досі не розв'язаною.

Мета статті - розкрити історіографію проблеми соціального виховання дітей в інтернатних закладах України.

Українська педагогічна думка має давні витоки соціалізації особистості, опіки над сиротами й базується на загальнолюдських цінностях: гуманізму, співчуття, бажання допомогти, милосердя, добра, доброчесності, сумління, любові, благородства тощо. Водночас соціальне сирітство як явище продовжує поширюватися. Виходячи із економічних реалій, кількість українських сімей, які мають можливість усиновити чи встановити опіку над дітьми-сиротами чи дітьми, позбавленими батьківського піклування, зменшується, а відповідно - збільшується частка тих дітей, які потрапляють до інтернатних закладів. Найбільш прикро, що діти стають сиротами за живих батьках. Проте ще багато питань у цій галузі суспільного життя залишаються нерозв'язаними.

Сучасні дослідники історіографії педагогічної науки (Н. Гупан, Л. Голубнича, С. Золотухіна, В. Лозова, Е. Панасенко, Н. Сейко, І. Стражнікова, В. Шпак та ін.) розкривають наукові підходи до педагогічних досліджень, вимоги до інтерпретації джерельної бази. Л. Березівська, О. Сухомлинська аналізують джерельну базу в контексті історіографії історико-педагогічного дослідження, використання біографічного й герменевтичного підходів. Погоджуємося з міркуваннями І. Стражнікової, яка визначає історіографію педагогічної науки як «спеціальну наукову педагогічну дисципліну, що вивчає суспільно детерміновані процеси розвитку педагогічної науки та нагромадження нею наукових знань. Конкретизуючи таке широке, загальне тлумачення, зазначимо, що її об'єктом можуть виступати як закономірності розвитку наукових знань і педагогічної думки, так і її інституціональне становлення у вигляді функціонування офіційних державних чи громадських наукових осередків, доробку наукових шкіл, окремих учених тощо. Предметом історіографії педагогічної науки повинні стати, передусім, результати наукових досліджень, викладені в різнопрофільній, різновидовій науковій літературі, що охоплює комплекс проблем, пов'язаних із історію, теорією й практикою розвитку освіти, виховання й навчання» [10, с. 27].

Дослідження проблем соціального виховання та опіки дітей знаходиться на стику декількох наук - теорії та методики виховання, історії педагогіки, соціології, соціальної педагогіки, психології. Теоретико-методологічні аспекти виховання, основні положення особистісно орієнтованого виховання знайшли відображення в працях українських педагогів (І. Бех, А. Бойко, В. Бондар, О. Дубасенюк, В. Кремень, В. Лутай С. Сисоєва, Н. Скотна, В. Скотний, О. Сухомлинська, В. Сухомлинський, Г. Філіпчук та ін.). їхні публікації свідчать, що проблеми соціалізації особистості в нашій державі є й залишаються надзвичайно актуальними.

Науковці звертають увагу на те, що сьогодні українське суспільство, пов'язане з піклуванням про дітей-сиріт, знедоленими й безпритульними дітьми. Складна соціально-економічна ситуація в Україні сьогодні, на жаль, впливає на сім'ю, на виховання дітей, вимагає забезпечення їм належних умов життя. Соціальне становлення особистості відбувається в процесі соціального виховання. Суспільство залежно від соціально-економічних та суспільно-політичних норм може підсилювати та пригнічувати розквіт особистості.

За даними 2012 року, в Україні було 92,8 тис. дітей-сиріт та дітей, які залишися без батьківського піклування. У дитячих будинках з них виховується лише п'ята частина - приблизно 18 тисяч. Якщо вивчити сирітську статистику за регіонами України, то виявляється, що найменше сиріт на Заході України й у столиці, а їхня найбільша кількість - на Сході й у північних областях. Наприклад, у Львівській області втричі менше сиріт (на сто тисяч населення), ніж у Кіровоградській, і вдвічі менше, ніж у Донецькій області [11]. Сьогодні в скрутному становищі опинилися діти на Сході України, погіршилося їхнє становище в опікунсько-виховних закладах, збільшилася кількість дітей-сиріт. Суспільство співчуває дітям і піклується про тих, хто залишилися без батьківського піклування, опинилися в несприятливих умовах. Поширення соціального сирітства в нашій країні викликане такими чинниками: збільшення рівня безробіття, бідність значної частини населення, послаблення значимості інституту сім'ї, утрата старшим та молодшим поколінням загальнолюдських моральних цінностей тощо.

Проблемам соціального виховання присвячені численні дослідження вітчизняних авторів. Л. Волинець зосереджує увагу на правах дитини в Україні, окреслює проблеми та перспективи цього аспекту; Х. Лисенко характеризує право дитини, позбавленої батьківського піклування, на особливий захист і допомогу держави, акцентуючи увагу на міжнародно-правових чинниках; В. Яковенко аналізує різнобічні погляди на виховання й усиновлення дітей-сиріт; А. Поляничко розкриває історичні та соціально-педагогічні аспекти сирітства в Україні; О. Коваленко тлумачить соціальне сирітство як соціокультурний феномен; О. Потопахіна вивчає соціальний захист дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб із їх числа; О. Шишко висвітлює соціальне сирітство як чинник порушення психічного здоров'я дітей.

До категорії соціальних сиріт належать діти вулиці. Несприятливе сімейне середовище, негативні обставини життєдіяльності, дитяча бездоглядність і безпритульність, яка призводить до заміни виховного сімейного середовища, виховне середовище вулиці, адже діти більшу частину вільного часу проводять на вулиці, є одним із аспектів соціального сирітства. Діти визнають це середовище прийнятним для проживання, уважають відносно кращим, ніж перебування в сім'ї. Вулиця стає для них субкультурним середовищем, яке задовольняє їхні потреби (психологічні, біологічні). Здебільшого цю групу поповнюють діти з асоціальних, неблагополучних, конфліктних сімей, які втратили свої виховні функції.

Науковці привертають увагу на поширення явища «прихованого» сирітства, тобто ситуації, коли дитина залишена наодинці з собою, почувається самотньою, непотрібною, осиротілою. Симптомами прихованого сирітства є емоційна відчуженість дітей від батьків, що, на думку В. Семиченко та В. Заслуженюк, виявляється в байдужому ставленні батьків до дітей, неконтрольованості поведінки дітей. Це призводить до неврозів, деформації характеру та поведінки, тобто до відхилень у розвитку особистості, які в майбутньому можуть бути трансформовані в соціальні девіації [8, с. 12].

Для створення цілісної й ґрунтовної картини соціального виховання дітей в інтернатних закладах важливо враховувати відповідність до конкретної епохи, часу у зв'язку з висвітленням певних сторін буття; обмеженість в об'єктивному відображенні історичної дійсності; невичерпність змісту історичної інформації, тому для історика педагогічної науки дуже важливим є питання про те, як сучасники чи учасники події далекої чи близької ретроспективи сприйняли й оцінили її, як інтерпретували й зберігали цінну історичну інформацію. Адже в суб'єктивності джерел відображені погляди, уподобання, система цінностей авторів цих свідчень та історичних пам'яток, культурно-історична специфіка певного часу. У цьому криється особливість історичних джерел, які не втрачають своєї наукової значущості навіть у випадку викривленої їх інтерпретації дослідником.

Проблеми соціального виховання дітей в історії українського шкільництва й теоретико-практичні засади соціальної педагогіки на сучасному етапі знайшли висвітлення в збірнику наукових праць «Розвиток української та польської освіти і педагогічної думки (ХІХ - ХХІ ст.)», зокрема, у четвертому томі «Теорія і практика опікунської педагогіки в Україні та Польщі (ХІХ - ХХІ ст.)» (за ред. Д. Герцюка, І. Мищишин), підготовленому науковцями Львівського національного університету імені Івана Франка та Вроцлавського університету [7]. У контексті означеної нами проблеми зауважимо, що вміщені матеріали українських науковців розкривають проблеми соціального виховання дітей в Україні.

Важливе місце в контексті досліджуваної проблеми відведено працям, у яких висвітлено історію розвитку закладів інтернатного й напівінтернатного типу в Україні (Л. Вовк, В. Виноградова-Бондаренко, В. Вугрич, Л. Канішневська, Б. Кобзар, С. Нечай, В. Оржеховська, Н. Сушик), соціально-правовим і педагогічним аспектам сирітства (Л. Артюшкіна, Л. Волинець, Л. Канішевська, О. Коваленко, Н. Павлик, А. Поляничко, О. Шишко, Н. Шость).

Проблему дитячої безпритульності висвітлюють В. Виноградова-Бондаренко, А. Зінченко, С. Кульчицький, історію становлення й розвитку установ інтернатного типу, їхні соціально-педагогічні функції розкривають С. Болтівець, Г. Іваненко, О. Ільченко, Б. Кобзар, І. Мищишин, З. Нагачевська, В. Слюсаренко, І. П'єша, В. Покась та ін.; опіку над дітьми у сучасних умовах аналізують Т. Завгородня, Н. Лисенко, Б. Ступарик; І. Плугатор, М. Чепіль та ін. Дослідженнями психологів (Я. Гошовський, Т. Землянухіна, М. Лисіна, А. Прихожан) підтверджено, вихованці інтернатних закладів відрізняються від дітей, які виховуються в сім'ях, станом здоров'я, розвитком інтелекту й особистості в цілому.

Заслуговують на увагу дослідження І. Пєшої, присвячені соціально-педагогічним аспектам виховання дітей-сиріт у дитячих будинках з сімейними формами виховання. Н. Романова, Т. Білявська розкривають умови адаптації в Україні польської моделі дитячого будинку нового типу для дітей-сиріт.

В історіографії означеної проблеми заслуговує на увагу низка досліджень, присвячена особистості вихователя в житті дітей. їхня діяльність зумовлена, насамперед, своєрідністю діяльності - професійною багатогранністю широким спектром функцій і типових задач, які знайшли висвітлення у публікаціях Л. Кобилянської [2, с. 467-468], Б. Кобзар [1, с. 73], В. Оржеховської [4], Н. Павлик [5], І. Пєша [6], М. Чепіль [3]. Окремим аспектам багатогранного й складного процесу розвитку професійної підготовки педагогів до роботи з сім'єю присвятили наукові праці О. Абдуліна, В. Гриньова, Т. Гущина, О. Звєрєва, О. Корх-Черба, Т. Куликова, Є. Сарапулова, О. Семеног, Т. Шульга та ін. Незважаючи на широкий спектр досліджуваних напрямів, проблема підготовки педагога-вихователя до роботи в інтернатних закладах вивчена недостатньо.

Історико-педагогічний аспект суспільної опіки в контексті розвитку шкільництва й вітчизняної педагогічної думки в різних регіонах України в різні історичні періоди висвітлено в публікаціях Р. Волянюк, Л. Кобилянської, І. Курляк, І. Червінської, Л. Штефан та ін. Досвід суспільної опіки в Галичині, яка у ХІХ - першій третині ХХ ст. перебувала в складі Польщі, відображено в науковому доробку Р. Волянюк, Т. Завгородньої, З. Нагачевської, Л. Фуштей, М. Чепіль, та ін. У контексті народної та української родинної педагогіки М. Стельмахович розглядає питання виховання сиріт із найдавніших часів до XIX ст. [9].

Сьогодні чимало публікацій присвячено теоретико-методологічним й організаційно-методичним засадам соціально-педагогічної роботи з дітьми-сиротами (Л. Артюшкіна, М. Галагузова, Л. Коваль, А. Капська, В. Оржеховська, А. Поляничко, Л. Штефан). Аналізу педагогічної ситуації та розвитку педагогічної системи українського суспільства, становленню й формуванню соціальних якостей вихованців, їхній життєвій і професійній орієнтації, інтеграції в суспільство та самореалізації як творчих суб'єктів суспільного життя приділяють увагу І. Звєрєва, Л. Коваль, А. Капська.

Проблеми соціальної підтримки постінтернатної адаптації дітей-сиріт розкривають Л. Кобилянська, Н. Павлик, виховання й навчання дітей-сиріт, формування пізнавальних інтересів, соціального здоров'я - Б. Кобзар, І. Пєша, В. Шкуркіна, Н. Яковенко та ін. Означена проблема знайшла висвітлення в низці дисертацій (Р. Волянюк, І. Комар, І. Плугатор, Л. Фуштей).

Проблеми виховання дітей-сиріт, соціальної адаптації, соціально-педагогічні аспекти функціонування інституційних форм опіки знайшли висвітлення в науковій літературі й дисертаційних дослідженнях. Автори (Л. Дробот, Л. Єременко, Л. Кузьменко, В. Слюсаренко та ін.) розкривають сутність виховного процесу в інтернатних установах, дитячих будинках сімейного типу, специфіку взаємодії дітей і педагогічних працівників, педагогічний інструментарій формування особистості вихованців. Ще педагоги-гуманісти (І. Боско, Г. Гмайнер, П. Лесгафт, Й. Песталоцці, А. Сухомлинський, К. Ушинський та ін.) акцентували увагу на необхідності соціального виховання, прищеплення моральних цінностей, формування морально-естетичного ідеалу, гармонійного розвитку дитини тощо. Однак у сучасних умовах ця проблема є надзвичайно актуальною, спонукає до пошуку шляхів удосконалення, до вивчення й відкриття нових сторінок соціальної та опікунської педагогіки.

Отже, українська історіографія, українська педагогічна думка має давні витоки соціалізації особистості, опіки над сиротами й базується на загальнолюдських цінностях. Історіографія означеної проблеми має низку досліджень, присвячених історії розвитку закладів інтернатного й напівінтернатного типу в Україні, соціально-правовим і педагогічним аспектам сирітства, проблемі дитячої безпритульності, історії становлення й розвитку установ інтернатного типу, їхнім соціально-педагогічним функціям, соціально-педагогічним аспектам виховання дітей-сиріт у дитячих будинках з сімейними формами виховання в інтернатних установах, дитячих будинках сімейного типу, специфіці взаємодії дітей і педагогічних працівників.

Подальшого наукового дослідження потребують соціально-педагогічні засади педагогічного інструментарію соціального виховання дітей та учнівської молоді, дослідження творчої природи особистісного розвитку дитини та її детермінації.

Література

1. Кобзар Б.С. Як живеться дитині-сироті? Рідна школа. 1995. №7/8. С. 73.

2. Кобилянська Л.І. Соціально-педагогічна підтримка постінтернатної адаптації дітей - сиріт. Трансформація особистості в умовах соціально-політичних та економічних змін: міжнар. наук.-практ. конф. Чернівці, 2007. С. 467-471.

3. Опіка і виховання дітей: історія і сучасність: зб. наук. праць / за ред. Марії Чепіль. Дрогобич: Ред.-вид. відділ ДДПУ імені Івана Франка, 2010. 384 с.

4. Оржеховська В.М., Виноградова-Бондаренко В. Є. Дитяча бездоглядність та безпритульність: історія, проблеми, пошуки: навч. посіб. Київ: АПН України, 2004. 172 с.

5. Павлик Н. Особливості соціалізації вихованців закладів державного влаштування дітей - сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Збірник наукових праць. Кам'янець - Подільський, 2009, Вип. 11. С. 67-71.

6. Пєша І.В. Соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (проблеми реформування). Київ: Логос, 2000. 86 с.

7. Розвиток української та польської освіти і педагогічної думки (ХІХ - ХХІ ст.). Т. 4. Теорія і практика опікунської педагогіки в Україні та Польщі (ХІХ - ХХІ ст.): зб. наук. праць / за ред. Д. Герцюка, І. Мищишин. Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2014. 432 с.

8. Семиченко В.А., Заслуженюк В.С. Мистецтво взаєморозуміння. Психологія та педагогіка сімейного спілкування. Київ: Веселка, 1998. 210 с.

9. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. Київ: Рад. школа, 1985. 312 с.

10. Стражнікова І. Історіографія розвитку педагогічної науки у дослідженнях Західного регіону України (друга половина ХХ - початок ХХІ століття): дис…. д-ра пед. наук: 13.00.01. Івано-Франківськ, 2015. 608 с.

11. Україна - 2013: підсумки року. 80% українських сиріт мають батьків. URL: http://nbnews.com.ua/ua/tema/109312/

Размещено на Allbest.ru