Філософсько-освітня рецепція вітчизняного культурно-історичного досвіду розвитку приватної вищої освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософсько-освітня рецепція вітчизняного культурно-історичного досвіду розвитку приватної вищої освіти

Т.А. ЛИТВИНЕНКО

Авторське резюме

У статті визначаються та розглядаються історичні здобутки і прорахунки у процесах інституалізації приватної освіти з метою їхнього врахування в сучасних умовах, здійснення експериментальної роботи з пошуку оптимальних шляхів формування освітнього простору, який відповідає потребам становлення і розвитку «суспільства знань». Стислий екскурс в історію розвитку вищої освіти на українських землях показує, як мірою підсилення процесів інституалізації ускладнювалися відносини між закладом вищої освіти і державною владою і водночас зростала роль вищого навчального закладу в розвитку культури, причому не тільки через поширення знань, але й через формування нових соціальних і освітніх практик. За приклад взяті Києво - Могилянська академія, Острозька слов'яно-греко-латинська академія, Хар-ківський університет. Розробка філософсько-концептуальних засад розвитку приватної вищої освіти в умовах модернізації освітньої системи в Україні передбачає дослідження цього феномена як соціального інституту. Вона включає норми і правила, статуси і ролі освітніх практик, які певним чином організо-вані для забезпечення суспільної потреби у вищій освіті. В основу аналізу інституціоналізації приватної вищої освіти покладено теоретичну ідею, відповідно до якої про інституціоналізацію можна вести мову там, де сталий характер здобувають пов'язані з певною соціальною потребою соціальні практики. інституалізація приватний освіта

Особливої актуальності проблематика здобуває в контексті перспективного розвитку приватної ви-щої освіти в Україні, яку можна вважати об'єктивною і довготривалою суспільною потребою.

Ключові слова: інституалізація приватної освіти, приватні навчальні заклади, філософсько- освітня рецепція, суспільна потреба, громадські пожертвування, приватна ініціатива, історико - генетичний метод.

Philosophical and educational reception of national cultural-historical
experience of the development of private higher education

T.A. LITVINENKO

Kharkiv national pedagogical university H.S.Skovoroda, Kharkiv, Ukraine,

E-mail: tamilalit@gmail.com

Abstract

In the article historical achievements and miscalculations are determined and examined in the processes of institutionalization of private education with the purpose of taking them into account under modern condi-tions, realization of experimental work is from the search of optimum ways of forming of educational space which answers becoming necessities and development of «society of knowledges». A brief history of the de-velopment of higher education in the Ukrainian lands shows how the process of strengthening of processes of institutionalization were complicated relations between the institution of higher education and state authori-ties and simultaneously increased the role of higher educational institution in the development of culture, not only through dissemination of knowledge, and through the formation of new social and educational practices. Example taken Kyiv - Mohyla Academy, Ostroh Slavic-Greek-Latin Academy, the Kharkiv University.

Development of philosophical and conceptual foundations for the development of private higher educa-tion in the conditions of modernization of education system in Ukraine is based on the study of this phenom-enon as a social institution. It includes norms and rules, statuses and roles, educational activities which are organized to ensure social need of higher education. The theoretical basis of our analysis is the following idea: institutionalization takes place when social activitic concerning some social need are stable.

The problem is actual in the context of the development of Ukraine private higher education which was been an objective and durable need.

Key words: institutionalization of private education, private educational establishments, philosophical and educational reception, social need, public donations, private initiative, historical - genetic method.

Постановка проблеми. Для визначення фі-лософсько-концептуальних основ розбудови приватної освіти в Україні у контексті модер-нізації освітньої системи велике значення має аналіз вітчизняного культурно-історичного до-свіду її становлення і розвитку. Така теоретич-на ретроспектива дозволить виявити історичні здобутки і прорахунки у процесах інституаліза- ції приватної освіти з метою їхнього врахуван-ня в сучасних умовах, забезпечити історично продуктивну спадкоємність у розвитку вітчиз-няної системи освіти, виявити головні функції, що виконувала приватна освіта на різних ета-пах її існування.

Аналіз досліджень і публікацій. На по-чатку 2000-х років вийшла низка наукових монографій - колективних (С. Медвед- чук, Я. Романчук, Я. Ханик, І. Якимів; І. Добрянський, В. Постолатій; Д. Льюїс, Д. Гендель, О. Дем'янчук; за заг. ред. В. Ас- тахової) і одноосібних (Дж. Стетар, В. Ога- ренко, О. Сидоренко), де становлення при-ватної вищої освіти в Україні виступило предметом безпосереднього аналізу, була за-хищена низка дисертацій, де означена про-блематика була осмислена з позицій соціології (М. Бірюкова, Л. Герасіна, О. Дікова-Фавор- ська, О. Сидоренко та ін.), історичної (Т. Удо-вицька) і юридичної (В. Астахов) наук, держав-ного управління (С. Жара) та ін.

Мета дослідження. Дослідити і розкрити філософсько-освітню рецепцію вітчизняного культурно-історичного досвіду розвитку при-ватної вищої освіти.

Виклад основного матеріалу. Коріння при-ватної освіти на теренах України сягають ще часів Київської Русі, коли «остаточно склався тип української елементарної приватної, до-машньої школи - школи дяківни» [2, с. 24], а також «школи грамоти» і школи «майстрів грамоти», які стали осередками писемності та освіти в державі й утримувалися на кошти батьків.

Приватний характер зберігала освіта і за часів братських шкіл, які також утримувались на кошти громади і меценатів, виступаючи проте важливими осередками не тільки освіти, але й широкого культурно-просвітницького та суспільно-громадського руху, осередками фор-мування і розвитку національної самосвідомос-ті та самоврядності українців.

Перші прототипи вищих навчальних за-кладів (Острозька школа, яку сучасники нази-вали академією, та Києво-Могилянський коле-гіум, що згодом набув статусу академії) також утримувалися не на кошти держави, однак відіграли велику роль не тільки у формуван-ні національної системи виховання і освіти та розвитку педагогічної думки, а виступали ва-гомими чинниками національно-культурного розвитку в цілому. Саме із виникненням цих «академій» пов'язане становлення системи освіти на українських землях. На думку О.І. Навроцького, «розгляд еволюції вітчизняної вищої освіти, якщо дотримуватись методології Еліаса, необхідно починати із виникнення Ки- єво-Могилянської академії» [2, с.18]. Але якщо розуміти інституалізацію як розгорнутий у часі процес формування і утвердження певних соці-альних практик, то, на нашу думку, доцільно розпочати саме із розгляду «протоформ» вищої освіти на українських землях.

Острозька слов'яно-греко-латинська акаде-мія («тримовний ліцей») була відкрита у 1576 р. князем Костянтином Острозьким (1527-1608) і вже із самого початку вирізнялася широким спектром своїх культурно-освітніх функцій. Це був і новітній заклад освіти, де ви-вчали слов'янську, грецьку й латинську мови й так звані «вільні науки» (граматику, ариф-метику, риторику, логіку та ін.), музику та хо-ровий спів. Це був і потужний науковий осере-док, оскільки тут працювали відомі науковці: Кирило Лукаріс, Феофан Грек, письменник та громадський діяч Герасим Смотрицький, поль-ський математик і філософ Ян Лятос, україн-ські публіцисти та філологи Василь Суразь- кий, Тимофій Михайлович, Іов Княгеницький, Дем'ян Наливайко та інші. Всі вони брали участь у діяльності наукового гуртка при ака-демії, писали наукові праці, підручники, готу-вали навчальні посібники тощо.

Значну роль у поширенні наукових знань в українському середовищі відіграла і дру-карня, створена зусиллями Івана Федорова і за приватної підтримки князя Костянтина Острозького. Острозькі видання - «Буквар» (1587), «Новий Завіт з Псалтирем», «Острозь-ка Біблія» (1581) вперше були видрукувані церковнослов'янською мовою. Українською мовою були видані «Псалтир», «Часослов», «Апокрисис». У 1618 р. М. Смотрицький ви-дав «Граматику словенския», яка впродовж двох століть була єдиним підручником з цього предмета. Усі ці видання широко використо-вувалися у шкільній освіті братствами. Сама ж друкарня і її видавнича діяльність сприяли інтенсивному розвиткові друкарської справи на українських землях. Приклад Острозького колегіуму показує наскільки плідним для осві-тянської і культурної справи може бути досвід взаємодії приватної ініціативи з боку мецената, який на доброчинних, неприбуткових засадах засновує заклад освіти, і команди однодумців, яка гуртується і працює у цьому закладі. За-клад припинив своє існування у 1636 р., але за цей час його закінчило не менше 500 осіб, які стали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками.

Якісно новий етап у розвитку вітчизняної системи вищої освіти пов'язаний із створенням у 1632 р. Києво-Могилянської академії внаслі-док злиття Київської Братської та Лаврської шкіл за значної підтримки київської громади. У заснуванні Києво-Могилянської академії по-чесне місце належить Єлизаветі Гулевичівні, дружині київського воєводи, поборниці укра-їнського освітництва, яка подарувала свою са-дибу із землями для створення цього культур-но-освітнього комплексу. Процес заснування Києво-Могилянської академії засвідчує, яку важливу роль у виникненні нового закладу освіти може відігравати приватна ініціатива не тільки окремого мецената, а всієї громади. Тут також виявом приватної ініціативи стало те, що в академії було зібрано найбільшу кількість освічених, найкращих на той час діячів науки та культури: це і Петро Могила (опікун акаде-мії), Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький,

Лазар Баранович та інші. Усі вони зробили суттєвий внесок у розвиток вітчизняної освіт-ньої справи і педагогічної думки, розглядали загальні питання виховання і навчання мо-лоді, розробляли рекомендації з організації і здійснення навчання та виховання. Одні з них присвячували окремі праці проблемам освіти, створювали підручники та навчальні посібни-ки, інші - порушували освітні питання в поле-мічних працях, виступах, промовах. Але в обох випадках вони здійснювали не просто навчаль-ну, а широку культурно-освітню діяльність. Таким чином, приватна ініціатива в її різних формах - індивідуальній (благодійність, ме-ценатство) і громадській - була визначальним чинником у розвитку не тільки усієї системи освіти того часу, але й національної культури у цілому.

Вже у Києво-Могилянській академії при-ватна вища освіта набула перших інституціо- нальних форм. Система управління академією у XVII ст. мала таку структуру: найвищою по-садою була посада ректора, який одночасно був ігуменом Києво-Братського монастиря; заступ-ником був префект, який спочатку поєднував й обов'язки інспектора, економа і професора філософії; згодом обов'язки інспектора відпа-ли. До адміністрації входив суперінтендант; із студентів призначалися візитатор, сеньйори, директори і Цензори, що стежили за порядком у класних кімнатах і бурсах та поведінкою сту-дентів. Очолював апарат нагляду суперінтен- дант, якого обирали з професорів на один рік. Об'єднання студентів у вигляді малої і великої конгрегацій створювалися лише за віковою ознакою (школярі і студенти). Щороку в ака-демії навчалося від 500 до 2000 студентів, віко-вих обмежень не було.

Протягом існування академії було кілька спроб перетворити її на університет. Перша - у 1763 р., коли К. Розумовський у петиції Кате-рині II про відновлення колишніх прав і приві-леїв українських запропонував відкрити двох університетів: один на основі Києво-Могилян- ської академії, а другий (новий) - у Батурині. Другий проект, за яким планувалося заснувати при академії два нові факультети - математич-ний і медичний, запропонував 1 лютого 1766 року київський генерал-губернатор Глібов. Обидва проекти реалізовані не були.

Проект Батуринського університету розро-бив Григорій Теплов у 1760 р., а його колишній вихованець К. Розумовський доповнив проект і подав на розгляд. У проекті пропонувалося ви-ділити групи наук, зокрема історико-літератур- них, правничих, фізико-математичних, при-родничих, хіміко-біологічних та ін., а також традиційну групу класичних наук. Університет задумувався як повністю світський (без кафе-дри богослов'я). Цей проект теж не був реалізо-ваний.

Були плани заснувати університет у Ка-теринославі [с. 73-80]. За планом князя По- тьомкіна у місті вирішено було створити «великолепный университет с хирургическим училищем при нем», а також відкрити музич-ну і художню академії. Було створено спеціаль-ну університетську комісію, виділено місце для забудови, але після смерті князя Потьомкіна та Катерини II її наступник Павло І указом від 12 грудня 1796 року ліквідував Катеринославське намісництво, а заодно припинив будь-яке бу-дівництво у Катеринославі.

У Києво-Могилянській академії склалися достатньо авторитарні форми управління, до-мінували муштра і контроль. «Однак у даному навчальному закладі виникають і такі орга-нізаційні форми, які сприяли розвитку відпо-відальності і навичок самоврядування, тим самим розкриваючи потенціал позитивної сво-боди» [2, с. 51]. Показовими у цьому відношен-ні були студентські братства, що створювались у Києво-Могилянській академії на зразок сту-дентських організацій західноєвропейських ви-щих шкіл. Варто відзначити, що при вступі до конгрегації студенти давали урочисту обіцянку по закінченні закладу морально і матеріально підтримувати рідну школу. І значна частина випускників цю обіцянку виконувала, жертву-ючи кошти на підтримку найбідніших студен-тів. Для збирання пожертвувань була створена спеціальна біла книга «Альбум», з якою ходи-ли префекти конгрегації разом із асистентами, а іноді із настоятелем. Благодійну підтрим-ку академії надавали і професори. Так, Петро Могила побудував конгрегаційну дерев'яну церкву, де збиралися, за свідченням гетьмана Самойловича, «пани-студенти» для урочистих богослужінь зі свічами і факелами, розігрува-лися «шкільні» драми [2, с. 51].

Тобто приватна ініціатива у забезпечен-ні функціонування цього першого вищого на-вчального закладу була задіяна широко і на всіх рівнях. У ХІХ ст. розпочався новий етап інституалізації вищої освіти, пов'язаний із ста-новленням і розвитком її системи. У цей час на українських землях була заснована ціла низка вищих навчальних закладів. Розгля-нути кожний з них ми не маємо можливості, оскільки для цього потрібно було б спеціальне дослідження. Тому відповідно до історико - ге-нетичного методу зупинимось на особливостях заснування першого з них - Харківського уні-верситету. Його приклад є показовим і в тому сенсі, що само його відкриття значною мірою завдячує саме приватній ініціативі. Харків-ський університет «був заснований на громад-ські пожертвування.

Ініціатором громадських пожертвувань на Харківський університет став дворянський просвітитель В.Н. Каразін, прихиливши думку не тільки вищих державних чиновників, а й са-мого царя на користь Харкова. Крім того, діячі польської культури, які мали великий вплив на Олександра І, активно протистояли засну-ванню університету на Правобережній Україні. В листопаді 1804 р. уряд видав університету установчу грамоту, а 17 січня 1805 р. універ-ситет був відкритий офіційно. Це ціле учбове містечко, яке повинне було утримуватись на кошти товариства, управлятися колегією про-фесорів і представниками дворянства, які зро-били пожертвування» [2, с. 58-59].

Приклад заснування Харківського уні-верситету показує, що приватна ініціатива по створенню вищого навчального закладу може не тільки виражати вже об'єктивно наявні в суспільстві освітні, соціокультурні потреби, а і діяти, так би мовити, «на випередження», сприяючи їх формуванню і усвідомленню. Так, Василь Назарович Каразін зі своєю приватною ініціативою по заснуванню Харківського уні-верситету діяв у соціокультурному середовищі, де потреба у здобутті вищої освіти була ще не повною мірою усвідомлена. За визнанням по-печителя Харківського учбового округу С. По- тоцького, харківське тогочасне суспільство в загальній масі «зберігало стійку упередженість до науки і не мало особливої потреби у вищій освіті. Дворянство не бажало посилати своїх ді-тей до університету, традиційно орієнтуючись на благородні пансіони та військові училища. Всі інші стани суспільства в культурному від-ношенні стояли ще нижче. Тож для набору абі-турієнтів було проведено широку кампанію по всіх губерніях Харківського учбового округу» [2,с.62]. На такому неблагоприємному соціо- культурному тлі В.Н. Каразіну вдалося схили-ти місцеве дворянство до підтримки своєї ідеї створення університету і воно пожертвувало для цього 400000 рублів. Інші пожертвування (купецтва і громадян, катеринославського дво-рянства і т. п.) отримано було також завдяки впливу Каразіна. Він залучив до цієї справи популярних діячів серед усіх станів. Але да-ний приклад свідчить і про необхідність під-тримання приватної ініціативи, для того щоб вона набула життєздатності і з боку уряду. Так, «уряд зі свого боку намагався заохотити дво-рянство до університетів новими пільгами для студентів і випускників. Особливе значення для зміни в ставленні дворянства до універси-тетської освіти відіграв указ 1809 р., згідно з яким лише університетський диплом або спеці-альні екзамени давали право на чин колезького асесора, що, у свою чергу, відкривав двері для спадкового дворянства» [2, с. 62]. Але якщо на першому етапі становлення Харківського уні-верситету втручання держави мало позитивне значення, то на подальших етапах ситуація суттєво змінюється і закладаються основи тра-диції жорсткого регулювання з боку держави перебігу всіх освітніх справ.

Ця традиція жорсткого регулювання про- слідковується в усій системі вищої освіти Ро-сійської імперії, оскільки сама справа освіти почала розглядатися як особливо важлива для держави. Як зазначає з цього приводу М.Л. Ткачук, - «виголошуючи справу народної про-світи «особливою державною частиною» й бе-ручі на себе функції всебічної - від матеріаль-ної до інтелектуальної і виховної - опіки над нею, влада послідовно і методично втілювала у життя виплекану ідею уніфікації навчальних закладів Імперії і принципу єдиноначальності в керівництві ними. З часів олександрівських реформ освітянська справа в Росії стає части-ною складного бюрократичного механізму дер-жави. Викладання і навчання прирівнюються державній службі, російський професор і росій-ський студент мають відповідний чин у «Табелі про ранги» [7, с. 38-39].

Таке всебічне і жорстке втручання держа-ви у розвиток вищої освіти мало чисельні нега-тивні наслідки, насамперед суттєве скорочення університетської автономії і ступеня академіч-ної свободи. Апофеозом негативних наслідків такого втручання стала заборона викладання в університетах філософії, оскільки «користь від неї не доведена, а шкода від неї можлива». Заборона викладання філософії не обминула жоден освітній заклад: «припинили своє існу-вання філософські факультети, реорганізовані в історико-філологічні й фізико-математичні, викладачі філософії були звільнені з універ-ситетів або переведені на інші кафедри. Отже, позбавлення філософів можливості працюва-ти в офіційних державних структурах, утра-та прав видання, користування бібліотеками, професійного спілкування, зв'язків із зару-біжжям привело до провалля у філософському розвитку. В Харківському університеті кафе-дра філософії припинила своє існування аж на 24 роки (з 1850 р. по 1874 р.), що призвело не тільки до повної відсутності філософії в уні-верситетському курсі, але й до призупинення філософських традицій» [7, с. 83-84]. «Морок спустошення й наукового занепаду, що вкрив російські університети, почав розвіюватись з середини 50-х років. Наказами Олександра ІІ, котрий посів російський престол 1855 року, один за одним скасовувались університетські обмеження попередньої доби. 1861 року знов були відкриті кафедри філософії. Новий уні-верситетський Статут (1863) оголошував Ради професорів головним органом університет-ського самоврядування. Втім, наскільки дале-ко було «автономії» 1863 року до академічної свободи німецьких університетів видно хоча б із того, що найголовніше - ідея свободного ви-кладання і свободного навчання - так і не зна-йшла, попри наполягання прогресивної профе-сури, підтримки з боку уряду» [7, c. 45].

Питання про автономію університетів за-лишилось нерозв'язаним і в наступні роки. «Уряд, змушений піти на поступки універси-тетській автономії в роки першої російської ре-волюції, 1907 року прояснив питання раз і на-завжди: автономія є виборність, але не свобода від Міністерства народної просвіти» [7, c. 46]. За таких умов значення приватної ініціативи у розвитку вищої освіти було суттєво обмежене. Приватна ініціатива значною мірою перемісти-лася у сферу народної просвіти і, насамперед, організації та підтримки діяльності недільних шкіл. Слід зазначити, що наприкінці ХІХ - по-чатку ХХ ст. інтенсифікується процес створен-ня вищих навчальних закладів за приватної ініціативи, спочатку для підготовки фахівців з окремих напрямів, не охоплених державними вищими навчальними закладами, а також для вихідців із тих соціальних груп, які за своїми становими, національними і статевими (жіно-цтво) ознаками не могли отримувати освіту в державних ВНЗ. «Неурядова вища школа утво-рювалася, як правило, передовою інтеліген-цією на свої кошти та кошти, що сплачували студенти за навчання, інколи на гроші торгово- промислових кіл. Це була досить специфічна система громадських та приватних навчальних закладів, які не фінансувалися з бюджету й були представлені курсами, інститутами, іно-ді - університетами. Лише в окремих випадках казна декотрим з них виділяла невеликі суми» [2, с. 17].

Заснування приватних навчальних закла-дів в Україні (тій її частині, що входила до складу Російської імперії) в зазначений час ре-гламентувалося окремим законодавчим актом (положенням), де вказувалося, що засновують-ся приватні навчальні заклади з метою сприян-ня й допомоги урядові у справі народної освіти.

На початку процесу створення вищих на-вчальних закладів у 70-х роках ХХ ст. вони ще залишалися досить нестабільними утворення-ми і зазнавали значних утисків від уряду і Мі-ністерства народної освіти. Ситуація поліпши-лася із прийняттям у 1905 році указу Міністра освіти І.І. Толстого, «яким дозволялося відкри-вати приватні навчальні заклади з програмою навчання вище загальної середньої освіти. Ця подія дала поштовх швидкому процесу фор-мування приватних ВНЗ вже як самостійного явища...За офіційними даними на 1907 р в Ро-сійській імперії налічувалося близько сорока закладів такого типу. З них безпосередньо в Україні - вісім, серед яких найбільш відомі: жіночі курси у Києві і Харкові, Київський жі-ночий Фребелевський та комерційні інститути» [4, с. 17-18].

Подальше зростання «вільних» ВНЗ при-падає на 1908-1909 р.р., коли в Україні їх з'явилося ще тринадцять [5, с. 176], а на по-чатку 1917 року в Російській імперії налічу-валося понад 80 приватних ВНЗ, третина яких діяла на територіх України [с. 100]. Для по-рівняння, у 1914-1915 навчальному році на Українї (у сучасних границях) нараховувалося 88 середніх спеціальних навчальних закладів (12,5 тис. учнів) і 27 вищих шкіл ( 35, 2 тис.

студентів) [3, с. 339]. Отже, більшість вищих навчальних закладів були приватними. Серед них переважали різні жіночі інститути, закла-ди медичного, а згодом технічного і комерцій-ного профілів. Така структура приватної вищої освіти цілком відображала тогочасні потреби суспільства. Жіноцтво все більше відчувало по-требу у суспільній самореалізації і прагнуло че-рез вищу освіту здобути більшу самостійність і більші можливості для саморозвитку, розвиток промисловості все більше потребував кадрів ви-щої кваліфікації, так само, як і розвиток тор-гівлі та комерції.

Висновки. Історичний досвід розвитку системи вищої освіти на українських землях показує, яку суттєву роль у ньому може віді-гравати приватна ініціатива. Вона може стати вирішальною і при створенні навчального за-кладу, і при підвищенні якості освіти, що нада-ється у ньому. Підтвердження цього висновку знаходяться на всіх етапах формування систе-ми вищої освіти, зокрема і на початку ХХ сто-ліття. Досить показовим у цьому відношенні є створення Харківського комерційного інсти-туту (1916 р.). «Його було створено на базі ви-щих комерційних курсів Харківського купець-кого товариства за допомогою органів міського самоуправління та Ради гірничопромисловців Півдня Росії, клопотання яких перед Міністер-ством торгівлі і промисловості відіграло клю-чову роль у відкритті закладу» [2, с. 19]. Вод-ночас нова російська буржуазія, виділяючи кошти на створення приватного навчального закладу, вимагала від нього підвищення рівня підготовки слухачів і студентів, що в цілому сприяло підвищенню рівня якості вищої осві-ти.

Отже, незважаючи на численні проекти освітніх закладів, протягом XVII-XVIII ст. в Україні діяв лише один заклад, де можна було здобути високу освіту - Києво-Могилянська академія. У 1817 р. академію закрили, замість неї в тому ж році було створено Київську духо-вну семінарію, перейменовану у 1819 р. в Духо-вну академію, яка припинила своє існування 1918 р. У 1992 р. академію було відроджено як Національний університет «Києво-Могилян- ська академія».

Цей стислий екскурс в історію розвитку вищої освіти на українських землях показує, як мірою підсилення процесів інституалізації ускладнювалися стосунки між закладом ви-щої освіти і державною владою і, водночас, зростала роль вищого навчального закладу у розвитку культури, причому не тільки через поширення знань, а і через формування нових соціальних і освітніх практик. Як зазначає з цього приводу О.І. Навроцький, - «у доінду- стріальному (традиційному) суспільстві вини-кали значні труднощі, пов'язані з переходом від практик домашнього навчання до чітко організованої системи занять у стінах вищого навчального закладу, що потребувало форму-вання особливих вмінь і навичок, у тому числі і дисципліни, необхідної для навчання і форму-вання колегіуму як соціального організму [2, с. 50-51].

Для осмислення сучасних проблем роз-витку приватної вищої освіти України, які стосуються джерел її фінансування, важли-во відзначити, що випадки заснування вищих приватних закладів на комерційних засадах з метою отримання прибутку у Російській імпе-рії були поодинокі. У своїй більшості «вільні» навчальні заклади належали до категорії не-прибуткових і не ставили собі за мету досягнен-ня комерційного успіху. «У практиці вільної школи всі кошти, що надходили від громад-ських організацій, окремих філантропів, а та-кож у вигляді плати за навчання, повністю ви-трачалися на заробітну платню викладачів, розвиток матеріальної бази, вдосконалення навчального процесу та допомогу окремим сту-дентам» [ 4, с. 17].

Размещено на Allbest.ru