Розвиток духовних потреб дитини в педагогічній спадщині В. Сухомлинського

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Розвиток духовних потреб дитини в педагогічній спадщині В. Сухомлинського

Шоробура І. М.

У статті розглядаються питання розвитку духовних потреб дитини в педагогічній спадщині В. Сухомлинського, яку наповнює ідея проектування людини. Метою навчально- виховного процесу великий педагог вважав усебічний розвиток особистості. В. Сухомлинський вбачав мету виховання в розвитку творчих сил і здібностей особистості в умовах колективу й на основі етико-естетичних цінностей, інтересів і потреб, спрямованих на творчу працю і саморозвиток. Творчий підхід вчителя до навчання й виховання є дуже важливим. В. Сухомлинський дослідив професію вчителя, її особливості, обґрунтував концепцію формування гуманістичної спрямованості особистості вчителя і сформулював умови його ефективної роботи. Його творча спадщина для сучасних поколінь учителів є джерелом розвитку та вдосконалення професійної педагогічної майстерності.

Ключові слова: школа, педагогічна концепція В. Сухомлинського.

духовний потреба сухомлинський

Спадщина В. Сухомлинського для сучасних поколінь учителів - джерело неперервного розвитку й удосконалення професійної психолого-педагогічної © Шоробура І. М.“ майстерності. В. Сухомлинський відомий як педагог-гуманіст, творець педагогічної системи, у центрі якої перебуває дитина як унікальна особистість. Педагог вбачав мету виховання в розвитку творчих сил і здібностей особистості в умовах колективу й на основі етико-естетичних цінностей, інтересів і потреб, спрямованих на творчу працю і саморозвиток. З позицій гуманізму, загальнолюдських цінностей, витоки яких лежать в українській духовності, її моральних імперативах та культурах, педагог розглянув виховання особистості як пізнання, духовність, працю. «Історичний» голос Василя Олександровича демонструє глибину, актуальність та інтенсивність у діапазоні сьогодення не лише у вітчизняній, національній культурі, а й виходить за їх рамки.

Внеском у вивчення життя і практичної діяльності, різноманітних граней педагогічної системи В. Сухомлинського стали праці М. Антонця, Р. Атаяна, М. Базилевича, А. Борисовського, А. Бика, М. Богуславського, Г. Бучківської, М. Вашуленка, Г. Волкова, С. Заволоки, І. Зязюна, О. Сараєвої, О. Савченко, О. Сухомлинської, В. Смаля, М. Ярмаченко та ін.

Мета статті - розглянути питання розвитку духовних потреб дитини в педагогічній спадщині В. Сухомлинського.

Педагогічна спадщина В. Сухомлинського різнобічна й багатопланова. Система діяльності павлиського вчителя перейнята високими принципами гуманізму, глибокою повагою до особистості дитини. Сьогодні опубліковано 65 його творів, 371 видання тиражем близько 15 млн. примірників. Вони перекладені 59-ма мовами народів світу, а найвідоміша книга В. Сухомлинського «Серце віддаю дітям» видавалася 55 разів 32-ма мовами. Справжній людиноцентризм простежується в працях «Вірте в Людину» (1960), «Людина неповторна» (1962), «Дума про Людину» (1963), «Шлях до серця дитини» (1963), «Виховання особистості в радянській школі» (1965) і нарешті «Серце віддаю дітям» (1969).

Педагогічну спадщину В. Сухомлинського наповнює ідея проектування людини. Метою навчально-виховного процесу великий педагог вважав всебічний розвиток особистості [4, с. 4]. «...У житті людини має бути щось найголовніше, що стоїть вище від усіх повсякденних турбот, тривог, пристрастей», - стверджував В. Сухомлинський [2, с. 513]. І далі: «Ставлення до ідеї Батьківщини як до священного й найдорожчого облагороджує всі людські почуття, зближує, ріднить людей, очищає душі від усього, що принижує гідність» [2, с. 513].

Основним положенням у системі поглядів В. Сухомлинського є положення про неповторність кожної дитини. «У практиці своєї виховної роботи ми виходимо з того, що людина неповторна.», - пише Василь Олександрович у праці «Духовний світ школяра» [1, с. 284]. «Людська індивідуальність дитини неповторна ...», - повторює він у праці «Розмова з молодим директором» [2, с. 449]. Цій темі присвячено статтю «Людина неповторна», що була надрукована у часописі «Народное образование» 1961 року [2, с. 80-96]. Положення про неповторність кожної дитини є основним у системі поглядів В. Сухомлинського щодо проблем навчання й виховання.

Важливою є думка педагога про гармонію суспільних та індивідуальних потреб у структурі особистості. Саме в школі дитина може виявляти свої найнеповторніші грані діяльності та поведінки. Зазначимо, що в системі В. Сухомлинського дитина наділялася значною автономією. Педагог наголошує, що маючи різницю в рівнях задатків і здібностей дітей, розвитку стилю взаємин, у сфері формування моралі, поведінки, школярі мають рівні можливості для свого гуманного, морального зростання. Учений розуміє, що виховання гуманності починається з виховання любові до всього живого, до матері, бабусі, рідних. Так, у книгах «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Павлиська середня школа» В. Сухомлинський розкриває форми становлення гуманної поведінки дітей. Це і створення лікарень для пташок і тварин, допомога немічним, участь в естетизації школи й селища тощо. Створення галереї портретів матерів найвідоміших людей світу також сприяло формуванню гуманізму.

Його педагогічна концепція спрямована на захист і підтримку дитинства. На думку педагога-новатора, «Дитинство - найважливіший період людського життя, не підготовка до майбутнього життя, а справжнє, яскраве, самобутнє, неповторне життя» [2, с. 15]. У творах В. Сухомлинського знаходимо блискучі, вичерпні, емоційні та яскраві характеристики кожного вікового періоду. Педагог вважав, що вчитель зобов'язаний уміти дорожити дитячою довірою, бути втіленням добра і справедливості. Без цих якостей не може бути вчителя. «Якщо вчитель став другом для дитини, якщо ця дружба осяяна шляхетним потягом, поривом до чогось світлого, розумного, у серце дитини ніколи не з'явиться зло... Виховання без дружби з дитиною можна порівняти з блуканням у темряві» [3, с. 21].

Філософсько-педагогічна сукупність ідей та поглядів на дитину як на найвищу цінність у діяльності всієї системи освіти є основоположною в педагогічній концепції В. Сухомлинського. Адже завдяки забезпеченню гуманізації, індивідуалізації та диференціації процесу шкільного навчання праця для дитини має бути радісною, бажаною і природовідповідно сприяти її всебічній освіті, вихованню та розвитку.

Своє розуміння духовності В. Сухомлинський розкриває так: «....ми включаємо в поняття «духовний світ», «духовне життя» такий смисл: сфера духовного життя людини - це розвиток, формування й задоволення її моральних, інтелектуальних та естетичних запитів і інтересів у процесі активної діяльності. Духовність - осмислення особистістю гуманістичного сенсу цілей власного життя, людської життєдіяльності загалом» [2, с. 304]. Таке осмислення дає змогу збагнути високу мету, задля якої живе людина, відчути власну неповторність, усвідомити відповідальність за все, що вона робить, зрозуміти, що «життя - це постійна, невідступна боротьба зі злом в ім'я перемоги добра на землі». Саме В. Сухомлинський уводить у педагогічну науку та шкільну практику такі ціннісні категорії, як «духовна зрілість», «педагогіка серця», «труд душі», «духовне багатство», «духовна культура», «духовна діяльність», «творення щастя», «щастя душі», «духовна краса» та ін.

В. Сухомлинський розглядав процес становлення духовного світу дитини в органічній єдності процесів засвоєння певної суми знань і формування духовно- ціннісних орієнтацій, духовного досвіду особистості. Розумове виховання потрібне людині не тільки для того, щоб вона застосовувала знання в праці, а й для повноти духовного життя. Василь Олександрович підкреслює, що завдання школи не просто передати знання, але «відкрити перед кожним, навіть перед найбільш пересічним, найбільш важким в інтелектуальному розвитку вихованцем ті сфери розвитку його духу, де він може досягти вершини, виявити себе, заявити про своє Я, черпати сили з джерела людського достоїнства, почувати себе не обділеним, а духовно багатим» [4].

В. Сухомлинський проголосив найвищою цінністю виховання дитини, її унікальність і неповторність, побудував усю навчально-виховну роботу на емоційно- моральних, естетичних імперативах і цінностях, виступив за авторитет учителя, а не за його авторитарність, увів у педагогічну науку й шкільну практику такі цінності, як совість, сором, любов, повага, терпимість, любов, співчуття, спів-переживання, повага, шана, обов'язок, свобода тощо. У праці «Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості» він пише про те, що кожна людина вже в роки дитинства й особливо в отроцтві й ранній юності має осягти щастя повноти свого духовного життя, радість праці та творчості [4]. Педагог не встановлював чітких меж між різними сторонами виховання. У будь-якому діянні він виділяв як необхідний розумовий розвиток і працю, виховання моральне, естетичне, екологічне, вивчення й урахування індивідуальних і вікових особливостей дітей, взаємини родини та школи, педагогічну майстерність учителя.

Аналіз спадщини В. Сухомлинського в аспекті формування морально-духовних цінностей засвідчує, що критеріями вихованості дитини вчений вважав: життєрадісне світосприймання дитини; здатність бачити поруч із собою людину, брати близько до серця її радощі і горе, тривоги і хвилювання; віру в іншу людину; багате духовне життя в світі прекрасного.

Пафосом духовності проникнуті щирі, довірливі розмови педагога про красу природи і обов'язок її берегти, любов дитини до батьків та високий обов'язок творити добро в ім'я людей. У творчості педагога-гуманіста знаходимо всебічне висвітлення всіх складових духовності в їх органічній єдності, завдяки яким людина спроможна стати й бути особистістю. Він розглядав формування духовних цінностей особистості як неперервний процес, головним моментом якого має бути утвердження ідеалу добра в доступній їй активній творчій життєдіяльності. «Справжнє виховання полягає в тому, щоб моральний ідеал добра, правди, честі, духовної праці жив у кожному юному серці, утверджувався в активній діяльності як невід'ємна частина власного єства, власної думки, почуттів, намірів».

У книзі «Серце віддаю дітям» автор визначає: «одне з найважливіших завдань школи - навчитися користуватися знаннями. Небезпечне перетворення знань у мертвий вантаж виникає саме в молодших класах, коли за своїм характером розумова праця найбільше пов'язана з набуттям нових умінь і навичок. Якщо ці вміння і навички тільки засвоюються і не застосовуються на практиці, навчання поступово виходить за сфери духовного життя дитини, наче відділяється від її інтересів і захоплень». Саме інтелектуальні цінності й розумову працю Василь Олександрович називає найважливішим інструментом в учительських руках, за допомогою яких твориться людина [5, с. 236].

В. Сухомлинський розглядає розвиток духовної культури особистості в діалектичному взаємозв'язку із загальною культурою як такою. Акумулюючись у духовній сфері, культура стає ознакою якісної характеристики життя особистості. Педагог-гуманіст звертає увагу на формування культури почуттів, що є особливою сферою духовного життя людини, гармонією освіченості й емоційної культури. Забезпечення гармонії розумового розвитку, освіченості, знань та емоційної культури є одним із пріоритетних напрямків виховної роботи в сучасній національній школі.

Василь Олександрович також наголошував, що у процесі виховання значущу роль відіграють взаємини вчителя й учня. Учителі мають бути уважними, доброзичливими та зацікавленими. У школі Сухомлинського відбувалися спільні походи, твори й читання віршів, слухання «музики» лісу, ріки, полів, повітря. Саме через подібні моменти формувався дорогоцінний досвід спілкування учнів і вихователів. Для мислячого вчителя учень - то мікрокосмос. Пізнаючи учня, учитель пізнає себе, розкриває сутність людини. Якщо вчитель ставиться до учня з розумінням і любов'ю, то учень прагне заслужити на любов і повагу. Такий підхід сприяє утвердженню віри дитини у власні сили. В. Сухомлинський вважав, що діти - це наймудріші філософи і найчутливіші психологи.

В. Сухомлинський спрямовував роботу на виховання щасливої людини, визначав такі головні важелі, що сприяють створенню людського щастя, - радість творення, самоствердження в праці, трудове життя з дитинства; пізнання радості в навчанні. Відчуття щастя від успішної діяльності; любов педагога, батьків спрямована на захист молоді від духовної самотності, сімейного зла; виховання віри як стану душі, способу життя, без якої немає духовності. Віра закладена в природі душі й розуму. Людина щаслива тоді, коли вона вірить. Творчий педагог сприяє творенню щасливої людини. Педагог має допомогти зрозуміти сутність справжнього щастя, усвідомлювати необхідність боротися за нього, дорожити ним. Творення людського щастя В. Сухомлинський відносив до найважливіших завдань.

На думку педагога, учитель повинен любити власну справу. Щоб знайти в кожному учневі найсильніший його бік, відкрити в ньому золоту жилку, всі вчителі мають бути добрими людьми. Чим більше знає вчитель, чим частіше й успішніше відкриває він перед учнями горизонт науки.

«Вирішальне значення має те, - пише В. Сухомлинський у праці «Народження громадянина», - яких людей побачить у нас підліток. Ми мусимо бути для підлітків зразком багатства духовного життя; лише за цієї умови ми маємо моральне право виховувати» [2, с. 383]. Тому високі моральні якості для педагога - це вимога. У формуванні духовного світу дитини надзвичайну роль В. Сухомлинський відводив професіоналізму особистості педагога, оскільки проникнення в духовний світ дитини, вивчення її мислення, почуттів, характеру, волі, інтересів - справа надзвичайно складна. Духовний розвиток є процесом багатогранним, неперервним і водночас єдиним. У дитині відбуваються постійні якісні зміни у всіх психічних процесах, усіх компонентах духовного світу - мислення, почуття, волі, здібностей, причому зміни ці відбуваються в тісному зв'язку й взаємодії [1, с. 234]. В. Сухомлинський застерігав, що дитину треба пізнавати такою, якою вона є. Намагання «змінити, переломити, перебудувати те, що створила у своїй таємничій майстерні природа..., може призвести до хворобливих явищ» [1, с. 214].

Творчий підхід учителя до навчання й виховання є дуже важливим. «Без вдумливого, індивідуального, творчого підходу до кожної людини розв'язати це завдання неможливо», - пише В. Сухомлинський у статті «Народний учитель». - У цій справі найстрашніше - формалізм, сподівання на якісь універсальні форми і методи виховання. Є чудові методи виховання, але якщо в будь-який із них повірити як у всесильний, єдиний, як у панацею від усіх лих, - найкраща справа може перетворитися в свою протилежність» [2, с. 247].

В. Сухомлинський неодноразово підкреслював, що у своїй основі педагогічна праця - це творчість, наближена до наукового дослідження. Проте педагогічна творчість неможлива без праці душі вчителя. Тому однією з найголовніших вимог до вчителя, на думку В. Сухомлинського, є здатність поєднувати щирість і мудрість. Він вказував на особливу роль учителя щодо професійного самопізнання і самовиховання.

В. Сухомлинський дослідив професію вчителя, її особливості, обґрунтував концепцію формування гуманістичної спрямованості особистості вчителя і сформулював умови його ефективної роботи. Основними з них є професійно- педагогічна спрямованість, теоретична підготовленість, загальна культура, усвідомлення важливості самоосвіти й систематичність, логічна послідовність, науковість у її здійсненні. Надзвичайно важливе значення у професійному становленні вчителя мають його ідейно-політичні й моральні якості, любов до дітей, терпимість і наполегливість, вимогливість і педагогічний такт.

В. Сухомлинський наголошував, що педагогічна культура - це жива, творча педагогіка повсякденної творчої праці, та педагогіка, в якій теоретичні закономірності процесу впливу на духовний світ вихованця ніби зливаються з особистістю вчителя. Педагогічна культура - це, образно кажучи, техніка і технологія взаємодії майстра й об'єкта його праці. Багатогранність, різноманітність, відточеність, зразковий стан інструментів нашої творчості, уміння володіти ними так само тонко, як прекрасний музикант володіє скрипкою, - все це і є педагогічною культурою. Педагогічна культура - це певний ступінь опанування вчителем соціокультурного досвіду людства, глибоке знання методології науки й уміння використовувати її досягнення на практиці в різноманітних інноваційних формах, знання психології. На думку В. Сухомлинського, педагог має бути для свого вихованця найвищим авторитетом, поки пізнаватиме в ньому Людину, поки це пізнання супроводжуватиметься почуттям поваги, благоговіння перед тим людським багатством, у якому зливаються мудрість і людяність.

Питання професійної майстерності вчителя В. Сухомлинський розглядає у своїх працях «Павлиська середня школа», «Серце віддаю дітям», «Як виховати справжню людину», «Сто порад учителеві», «Розмова з молодим директором школи» і в дисертаційному дослідженні «Директор школи - керівник навчально-виховною роботою», що є скарбницею ідей про педагогічну майстерність учителя. У книзі «Розмова з молодим директором школи» є окремий параграф «Педагогічна культура вчителя», в якому В. Сухомлинський обґрунтовує складові педагогічної культури. У книзі «Павлиська середня школа» вражають діловитість, конкретність і перевіреність будь-якої з рекомендацій, що їх дає педагог-гуманіст. Видатний педагог висвітлює досвід роботи Павлиської середньої школи й дає практичні поради вчителям у монографії «Сто порад учителеві». Й на сторінках періодичних педагогічних видань часто звучали думки видатного педагога (статті «Краща вчителька», 1948; «Майстерність», 1949; «Майбутні вчителі», 1950; «Моральне обличчя вчителя», 1954; «Високе покликання педагога», 1955 та ін. у газеті «Кіровоградська правда»). Павлиський педагог прагнув до народження доброти в серці кожного школяра, підкреслював, що лише добро вміє захищатися. Надзвичайного значення у вихованні особистості автор надавав формуванню в дитини духовності, яка є мірилом її людської цінності, суспільної значущості.

В. Сухомлинський вважає, що важливими для педагога є глибока віра в можливість успішного виховання дітей; гармонія серця і розуму; чуйність, сердечна турбота про людину; розуміння світу дитинства; вміння «пізнавати серцем», «проникати в душу дитини», «володіти собою, тримати себе в руках», «стримувати збудження й роздратування», «володіти ситуаціями», «створювати життєрадісні мелодії в музиці дитинства». Десятки, сотні ниток, що духовно зв'язують вчителя й учня, - це ті стежини, що ведуть до людського серця, ця найважливіша умова дружби, товариства вчителя й учнів. Учителя й учнів має поєднувати духовна спільність, при якій забувається, що педагог - це керівник і наставник. Виховання без дружби з дитиною, без духовної спільності з нею можна порівняти з блуканням у темряві. Інтерес підтримується успіхом, до успіху веде інтерес. А без успіху, без радісного переживання перемоги над труднощами немає інтересу, немає розвитку здібностей, немає навчання, немає знання [3].

У своїх працях видатний педагог виділяє три основні завдання, які стоять перед учителем щодо формування морально-духовних цінностей дітей: формування морально-духовних звичок, передусім звички поступитися власними інтересами, якщо треба віддати свої сили в ім'я добробуту іншої людини; виховання моральної звички в саморозумінні, емоційному переживанні й самооцінюванні власних вчинків, особливо тих, які відображають ставлення до своїх рідних, близьких, праці; розвиток педагогічних основ духовно-моральних звичок та рис.

Отже, педагогічна спадщина В. Сухомлинського грандіозна за обсягом і багатством гуманістичного змісту. Його творчість з кожним роком залучає все більше світової наукової та педагогічної громадськості. Вона збагатила педагогічну науку новаторськими ідеями і положеннями, зробила внесок у теорію і практику навчання та виховання, створила значний етап у розвитку вітчизняної педагогічної думки.

Література

Сухомлинський В. О. Духовний світ школяра / В. О. Сухомлинський // Вибрані твори : в 5-ти т. - К. : Рад. школа, 1976. - Т. 1. - С. 209-402.

Сухомлинський В. О. Народження громадянина / В. О. Сухомлинський // Вибрані твори : в 5-ти. - К. : Рад. школа, 1977. - Т. 3. - С. 283-582.

Сухомлинский В. А. О воспитании / В. А. Сухомлинский. - М., 1979. - С. 21.

Сухомлинський В. О. Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості / В. О. Сухомлинський // Історія педагогіки в Росії. - М., 1999. - С. 373.

Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям / В. О. Сухомлинський. - К. : Рад. школа, 1988. - 286 с.

Размещено на Allbest.ru