Збагачення словника молодших школярів засобами народознавчої лексики

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника

Збагачення словника молодших школярів засобами народознавчої лексики

Жаровська А. В.

Постановка проблеми. Розвиток мовлення молодших школярів є складною багатоаспектною проблемою сучасної науки, що вимагає пошуку ефективної методики навчання рідної мови, яка забезпечила б результативність у формуванні мовленнєвих умінь і навичок учнів для активної комунікації в ситуаціях життя. Цінність рідної мови як національного джерела формування особистості ставить перед сьогоденною початковою школою важливі завдання - донести до кожної дитини культурні і духовні надбання українського народу, оживити його мовні багатства, сприяти їх свідомому засвоєнню і використанню у власному мовленні.

У мовному компоненті Державного стандарту початкової освіти визначено ряд вимог, які ставляться до рівня словникової підготовки молодших школярів. Серед них: уміння пояснювати пряме і переносне значення вживаних у мовленні слів, розпізнавати в текстах синоніми, антоніми та найуживаніші омоніми, уміти пояснити значення найуживаніших фразеологізмів, користуватися словниками, розуміти значення слів, що стосуються предметів побуту, народних звичаїв, уміти використовувати тематичні групи слів народознавчого змісту в мовленні.

Реалізація цих завдань значною мірою залежить від вміння вчителя методично вірно проводити роботу над активізацією, уточненням та розширенням словника молодших школярів. Адже відомо, що серед джерел поповнення словника дітей (мова батьків та однолітків, мова літературних творів, засоби масової інформації тощо) цілеспрямована робота вчителя є найнадійнішою.

Мета статті - обґрунтувати доцільність використання народознавчої лексики рідної мови у роботі над збагаченням словникового запасу молодших школярів.

Виклад основного матеріалу. Збагачення словникового запасу учнів початкової школи - це один із найважливіших напрямків у словниковій роботі. Поповнення активного словника учнів лексикою народознавчого змісту має велике значення не лише для розвитку мовлення, мислення, а й для виховання мовного чуття, почуття національної самосвідомості.

Окремі аспекти збагачення мовлення учнів народознавчими словами здавна цікавили вчених, методистів, передових вчителів. Так, ефективні шляхи збагачення мовлення учнів пропонували учені-психологи: І.О.Синиця, Г.С.Костюк, Л.С.Виготський, М.І.Жинкін, Д.Б.Ельконін, Л.І.Айдарова та ін.; педагоги: Я.Коменський, К.Ушинський, Ф.Буслаєв, І.Срезневський, С.Чавдаров, В.Сухомлинський, М.Стельмахович; лінгводидакти: А.Богуш, Т.Донченко, С.Карамана, В.Кононенка, М.Пентилюк, О.Семеног та ін.

Збагачення словникового запасу передбачає реалізацію таких основних завдань: поступового кількісного поповнення індивідуального словника, уточнення лексичного значення та сфери використання відомих слів, ознайомлення з новими лексичними значеннями наявних у словнику учнів багатозначних слів, використання паралельних лексичних і граматичних форм як засобу збагачення, увиразнення та урізноманітнення мовлення, вилучення з активного словникового запасу позалітературних елементів, суржику, засвоєння власне української лексики, розвитку мовного чуття, естетики слова, виховання потреби активного використання національних етикетних формул” [3].

Для ефективного засвоєння дітьми нових незнайомих чи малознайомих слів вчитель повинен знати різноманітні технологій розвитку мовлення і навчання дітей рідної мови, налагоджувати зворотний зв'язок, конкретизувати навчальні цілі й на цій основі вдосконалювати процес навчання дітей мови; вміти застосовувати на практиці основні положення методичної науки про навчання дітей мови.

На думку І.М.Гончарової та Л.М.Полохової, для того, щоб навчити учнів висловлюватися в усіх доступних для них формах, типах і стилях рідного мовлення, необхідно вести систематичну роботу на кожному уроці. Перший напрям стосується формування й удосконалення звуковимови, засвоєння найважливіших норм української орфоепії; другий - передбачає роботу зі збагачення, уточнення та активізації словникового запасу; третій - спрямований на розвиток уміння правильно ввести засвоєне слово у словосполучення, речення, зв'язне висловлювання. Учені визначають основні джерела збагачення словника. До них відносять: спостереження за навколишнім середовищем, спілкування з іншими людьми, слухання й читання, вивчення мовних явищ, аналіз художніх творів тощо [1, с.8].

На думку М.І.Пентилюк, виховання та навчання необхідно здійснювати рідною мовою, що забезпечує формування національних особистостей в атмосфері родини, у сфері культури рідного народу, в природному для них середовищі, яке виражає національний дух народу, його світосприймання. Це сприятиме психічному та фізичному розвитку дитини. “Що більше людина знає понять, виражених рідними словами, то вона розумніша, розвиненіша”. Під впливом почутого або прочитаного слова людина виражає позитивні чи негативні емоції. Тому при розгляді слова учні виявляють в ньому, крім значення, й певну оцінку - позитивну чи негативну. Тому “дуже важливо пробудити в дитині цінителя образного слова, вдумливого й захопленого читача творів фольклору і художньої літератури”[3, с.17].

Рідною вважається мова своєї нації, мова предків, що пов'язує людину з її народом, з попередніми поколіннями, їхнім духовним надбанням. Рідною мовою для українського народу повинна стати тільки українська, адже вона є рідною для кожного, хто вважає себе приналежним до української нації. Спілкування рідною мовою - це не тільки життєва необхідність, а й право, святий обов'язок кожного українця. не випадково існує думка, що словниковий склад національної мови - це “енциклопедія життя нації”[3, с.16].

Бацевич Ф., даючи визначення поняттю “рідна мова”, виокремлює його категоріальні ознаки. На думку вченого, варто розрізняти такі категорії як “рідна мова”, “материнська мова”, “перша мова”, “національна мова”, а також “нерідна мова”, “іноземна мова”, “впроваджувальна мова”, “друга мова”, “базова мова”. Материнська мова - засвоєна дитиною з моменту її народження мова, якою вона спілкується в сім'ї, передовсім з матір'ю. Перша мова - засвоєна з дитинства мова (“колискова пісня”). Етнічна (національна) мова - мова нації як соціально-історичної спільноти людей або мова нації, котра разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя) характеризує конкретну націю. Нерідною мовою автор називає лінгвістичне поняття у методиці викладання мови, етнолінгвістиці, соціолінгвістиці, лінгвокультурології, теорії міжкультурної комунікації; родове поняття стосовно мови міжнаціонального спілкування, якщо вона не є рідною для етносу та/або окремої людини, чужої мови стосовно рідної мови. Наближеним, однак не тотожним, до понятя “нерідна мова” є поняття “іноземна мова”. Іноземна мова є мовою іншої національної лінгвокультурної спільноти, до якої не належить мовець. Впроваджувальна мова - мова, якою через тиск почав спілкуватися мовець. Друга мова - мова, якою людина оволодіває свідомо в старшому віці в ситуаціях спеціального навчання. Базовою мовою називають сукупність вербальних засобів, за допомогою яких людина усвідомлює і пізнає світ і себе у ньому[5, с.42-46].

Що стосується визначення “рідної мови”, то тут Бацевич Ф. використовує цитату Вайсгербера Й.-Л.: “Рідна мова є екзистенційним і об'єктивним явищем для кожного етносу і людини, а не виключно індивідуально-психічним, яке ґрунтується лише на суб'єктивному виборі людини, її смаках і уподобаннях”[5, с.46].

Національна специфіка мовних одиниць найповніше виявляється у текстах, тому навчання рідної мови на етнопедагогічних засадах передбачає добір національно-культурних текстів, які є мовленнєвими взірцями і допомагають в оволодінні національно орієнтованими мовними одиницями, формуванні мовленнєвих умінь і навичок, національного колориту мовлення учнів.

Опрацювання національно орієнтованого словесного масиву, у свою чергу, відкриває широкі можливості паралельного розгляду розвитку мови і народної культури, етнічного розвитку з урахуванням історичної долі нації в цілому та етнічних груп зокрема. Саме такий підхід до вивчення мови дає можливість ознайомлювати дітей з національною філософією, етикою, мораллю, які визначають національний характер, ментальність, основу якої становлять ідеї духовної досконалості, добра, честі, справедливості, милосердя.

Під народознавчою лексикою рідної мови розуміємо лексику, що є відображає специфічні риси культури певного народу, починаючи від матеріальних реалій і суспільних ритуалів до цінностей, ідеалів та установок людей та того, як вони думають про світ і про своє життя у цьому світі.

Народознавчий аспект вивчення мови полягає у тому, що саме рідна мова є засобом пізнання самого себе як представника української нації, свого народу, його історії, культури; передбачає навчання рідної мови на основі народної педагогіки і дидактики, відображає національну специфіку світобачення і світосприйняття українців, визначає типові особливості українського побуту, національних традицій, звичаїв, зокрема родинних, і найбільш повно виражається в лексико-семантичній системі.

Процес навчання та виховання у початковій школі повинен набувати національного характеру, тобто ґрунтуватися на національних традиціях українського народу, його самобутності, відображати знання української історії, культури, звичаїв, обрядів, побутових особливостей життя. Формуючи національно мовну особистість, слід передавати поколінням соціальний досвід, національну ментальність народу, своєрідність його світогляду.

Народознавчий підхід до навчання рідної мови - це всебічне і глибоке вивчення учнями усього культурно-історичного розвитку і досвіду рідного народу, успадкування його духовних надбань і досягнень культури, формування в учнів як громадян України трудової, моральної, розумової, естетичної, правової, екологічної культури.

Рідна мова стає зрозумілішою і швидше засвоюється дітьми через використання всіх видів і жанрів народної творчості (казок, легенд, загадок, скоромовок, лічилок, прислів'їв та приказок тощо), адже відомо, що узагальнений досвід життя народу найяскравіше відображається у фольклорі.

На важливість і необхідність використання фольклорних творів у роботі з дітьми вказували В.Ф.Одоєвський, І.І.Срезнєвський, К.Д.Ушинський, Є.М.Водовозова, Є.І.Тихеєва та інші

На думку М.Г.Стельмаховича, використання педагогічної мудрості нашого народу йде двома провідними шляхами: “через безпосереднє застосування засобів (фактичного матеріалу) з народної педагогіки та на основі проповідування й впровадження ідей етнопедагогіки [4, с.5].

Під народною педагогікою він розглядає “систему емпіричних педагогічних знань, засобів, принципів та вмінь, вироблених і застосованих народом у навчанні та вихованні підростаючих поколінь”[4, с.13].

За визначенням В.В.Лаппо, засобами етнокультури є “комплекс культурних цінностей етнічної спільноти залучених в освітній процес з метою розв'язання педагогічних завдань” [2, с.3].

До засобів етнокультури, в яких яскраво відображено самобутність рідного краю, вчена відносить: фольклорні твори, твори художньої літератури, твори образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, звичаєва обрядовість. “Завдяки жанровому різноманіттю, символізму, художній образності, емоційній насиченості в них виразно відображено й збережено етнічний колорит” [2, с.10].

У зв'язку з цим методисти (М.І.Пентилюк, С.О.Караман, О.В.Караман, О.М.Горошкіна, З.П.Бакум та ін.) пропонують вчителеві проводити вправи на розпізнавання в тексті етнолексем, тлумачення їхнього лексичного значення, правильного вживання слова залежно від умов і завдань спілкування, визначення смислового навантаження слів у тексті, використання у своєму мовленні нових слів та виразів, оцінювання свого та чужого мовлення. Слід пропонувати різностильові тексти, що допомагає прослідкувати функції слів, зміну смислового та стильового навантаження. Ефективним також є спостереження над функціонуванням у мові художніх творів, що вивчаються на уроках літератури, власне українських слів.

Висновки. Функціонування української мови, володіння нею як найважливішим засобом національного та мовного виховання не лише забезпечує комфортне буття індивіда в суспільстві, а й дає змогу виробити систему загальнонародних, національно зумовлених цінностей, сформувати національний характер, мовну особистості.

школяр народознавчий лексика словниковий

Література

1. Гончарова І.М., Полохова Л.М. Формування мовленнєво-комунікативних компетентностей молодших школярів / І.М.Гончарова, Л.М. Полохова. Уроки розвитку зв'язного мовлення в 1 класі. - Х. : Вид. група “Основа”, 2010. - 139с.

2. Лаппо В.В. Формування у старших дошкільників ціннісного ставлення до рідного краю засобами етнокультури (на прикладі гуцульського етнорегіону) Автореф. дис…к-та пед.наук. 13.00.08/ В.В.Лаппо - Київ, 2008 - С.- 20.

3. Методика навчання української мови в середніх освітніх закладах / Колектив авторів за редакцією М.І.Пентилюк: Херсон. - 400с.

4. Стельмахович М.Г. Застосування ідей української етнопедагогіки в роботі вчителя початкових класів // Шляхи розвитку творчих здібностей молодших школярів: Збірник статей (за редакцією акад. М.Г.Стельмаховича). - Івано-Франківськ, 1995. - 127с.

5. Бацевич Ф. Духовна синергетика рідної мови: Лінгвофілософські нариси: монографія. - К.: ВЦ «Академія», 2009. - 192 с.

Размещено на Allbest.ru