Методи та прийоми розвитку вокально-виконавських умінь студентів у вищих навчальних закладів

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 78 .07:378.14

Теребовлянсъкого вищого училища культури

МЕТОДИ ТА ПРИЙОМИ РОЗВИТКУ ВОКАЛЬНО-ВИКОНАВСЬКИХ УМІНЬ СТУДЕНТІВ У ВНЗ

Оксана Вовк

Постановка наукової проблеми та її значення. Модернізація системи сучасної освіти орієнтується на європейські стандарти. Із цієї позиції особливого значення набуває проблема вдосконалення методів розвитку майбутнього фахівця під час навчання у ВНЗ.

Із метою успішного вирішення завдань, що виникають під час професійної діяльності студента, сучасна підготовка студентів-вокалістів у ВНЗ передбачає формування професіоналізму, вокально-виконавської майстерності та творчого підходу. Історія розвитку вокального виконавства та педагогіки свідчить, що протягом багатьох років дослідники намагалися не лише з'ясувати принципи виховання співака, здійснити їх апробацію, впровадити у систему формування професійних навичок, але й удосконалити організацію всього вокально-педагогічного процесу [2]. Проблеми, що виникають при підготовці вокалістів-виконавців, ще недостатньо досліджені як у теоретичному, так і методичному аспектах, що позначається на їхніх вокально-виконавських уміннях. У зв'язку з цим постає необхідність визначення методів, які дозволяли б максимально ефективно оволодівати художньо-виконавськими прийомами.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Огляд фундаментальних праць із теорії вокального мистецтва свідчить, що проблемам вокально- виконавського розвитку особистості приділялася значна увага багатьох дослідників. Зокрема, до техніки постановки голосу та фізіології цього процесу зверталися такі дослідники, як І. І. Левідов, Д. С. Аспелунд, В. А. Давидова, Ф. Ф. Засєдатєлєв, В. П. Морозов, В. Л. Чапліна та ін. Методи та прийоми розвитку вокально-виконавських умінь у своїх працях представили Ф. М. Анікієв, З. І. Анікієва, Б. Бейлі, К. Ю. Білоброва, О. Н. Благовидова, Ф. Ф. Вітт, М. Гарсіа, Ю. Гей, Й. Гіллер, М. І. Глінка, Н. Б. Гонтаренко, В. А. Деряжний, Ж. Дюпре, М. І. Єгоричева, А. М. Кравченко, К. Лінклейстер, В. М. Луканін, Д. В. Люш, Є. М. Малініна, А. Г. Менабені, Є. А. Муравйова, М. Мюллер-Брунов, Ю. Штокгаузен та Р. Юссон. Теоретичні основи методики викладання вокалу подані в працях В. І. Мордвинова, П. В. Голубєва, С. Юдіна, Л. Б. Дмітрієва, А. П. Здановича, Д. Г. Євтушенка, М. В. Микиші.

Матеріал статті ґрунтується на аналізі науково-методичної літератури з питань постановки голосу, методів та прийомів його розвитку.

Мета статті полягає у дослідженні особливостей різноманітних методик вокальної педагогіки, які можна застосовувати для розвитку вокально- виконавських умінь студентів у класі постановки голосу.

Виклад основного матеріалу. Ефективність розвитку вокально- виконавських умінь студентів у ВНЗ залежить від методів, за допомогою яких викладач вокалу формує та розвиває співацький голос студента, здійснює процес передачі вокально-педагогічного досвіду.

Поняття «метод» педагогічний словник трактує як дослідження чи пізнання - спосіб організації практичного й теоретичного освоєння дійсності, зумовлений закономірностями об'єкта, що розглядається [3, с. 205]. М. М. Фіцула з цього приводу зазначає, що метод навчання - це спосіб упорядкованої та взаємопов'язаної діяльності вчителя та учнів, що спрямована на вирішення завдань освіти, виховання і розвитку в процесі навчання [9, с. 129]. У педагогічному словнику поняття «прийом навчання» трактується як окремі операції, розумові або практичні дії викладача чи студента, які розкривають чи доповнюють спосіб засвоєння матеріалу, що виражає даний метод [3, с. 269].

Спеціальні вокальні методи є досить різноманітними. Як і у викладанні інших предметів, вони поєднують у собі пізнавальні процеси з практичними вміннями.

Метод навчання вокалу - це спосіб правильної і доцільної обробки людського голосу, виведений із законів роботи голосового апарату, який веде до такого співу, якого вимагає мистецтво [9, с. 16].

Рауль Юссон наголошував, що методом розвитку співацького голосу називається сукупність систематизованих порад і вказівок, поступове засвоєння яких призводить до появи у будь-якої здорової людини певних співацьких навиків або вокальної техніки, що забезпечує бажаний діапазон, силу і тембр голосу при невтомності голосового апарату [11, с. 25].

Дослідник дає таку класифікацію основних методів виховання співацького голосу: методи прямого впливу на установки та рухи м'язів; методи прямого впливу на тембр; методи, які використовують внутрішні відчуття співака; методи, що залучають емоційне налаштування співака; методи використання зворотних зв'язків слухового походження.

На особливу увагу заслуговують погляди А. М. Кравченка, який розглядав питання формування вокально-технічних навичок із точки зору тактики і стратегії, стверджуючи, що методи можна розглядати як стратегії, а принципи - як тактики. Принципи не можуть використовуватися самостійно, оскільки залежать від методу. Якщо метод показує шлях досягнення цілі, то принципи повинні реалізувати її найкращим чином [4].

На думку А. М. Кравченка, метод повинен відповідати ряду вимог:

• зрозумілість - розуміння поставленого завдання і шляхів його реалізації, тобто усвідомлення формування співацьких навичок;

• детермінованість - систематизованість у застосуванні відповідних регулятивних принципів на основі встановлення причинно-наслідкових зв'язків між окремими ланками голосоутворюючої системи при різних режимах функціонування;

• спрямованість - підлеглість певному завданню;

• результативність - здатність забезпечити досягнення поставленої мети;

• плідність - здатність спричиняти позитивні результати;

• надійність - здатність із великою вірогідністю забезпечити отримання певного результату;

• економність - здатність досягати результатів із найменшими затратами засобів і часу за умови цілеспрямованості дій [4].

Наскільки б різноманітними не були методи, існують загальні принципи виховання співаків, яких зобов'язаний дотримуватися кожен педагог, який хоче досягнути успіху. Це три основні принципи розвитку співака та його голосу: поступовість і послідовність; єдність художнього та технічного розвитку; індивідуальний підхід. Ці принципи мають загальнофізіологічні обґрунтування і тому повинні застосовуватися незалежно від методу педагога [4].

На сьогодні у вокальній педагогіці використовуються різноманітні методи розвитку співацького голосу. Суть концентричного методу описана М.І. Глінкою: «За моїм методом, спочатку потрібно вдосконалити натуральні тони (тобто ті, які співак «бере» без жодних зусиль), оскільки лише вдосконаливши ці тони, поступово можна працювати над іншими звуками» [1].

Йоганн Гіллер у 1780 р. зазначав: «Спочатку потрібно співати тільки в початковому об'ємі голосу, у межах якого з легкістю можна відтворювати світлі та чисті звуки хоча б 8-10 тонів. Тиждень за тижнем, а краще місяць за місяцем додавайте один нижній та один верхній тон і будьте впевнені, що протягом півроку володітимете 18-20 тонами, а цього цілком достатньо» [5, с. 17]. Застосування цього методу дає можливість поступово пристосовувати співацький голос до подальших навантажень.

Блейз Бейлі у 1771 р. висловив думку про те, що в кожному голосі від природи існує декілька хороших тонів, зазвичай всередині діапазону, і роботу над розвитком голосу потрібно починати саме з цього. Також слід звертати увагу на кожен природний тон і на спосіб його відтворення, відштовхуючись від цього, працювати над розвитком нижніх тонів, а потім - верхніх [5].

У примарному тоні приховані в початковому вигляді основні якості голосу з усіма його індивідуальними властивостями, тому більшість педагогів, розробляючи власні методики, звертають увагу на так званий «примарний тон».

І. І. Левідов стверджує, що «знаходження примарного тону є найпершим і найнеобхіднішим завданням кожного педагога, у всякому разі на початку постановки голосу, це її альфа та омега» [4].

М. Мюллер-Брунов вважає, що примарний тон за своїми резонаторними властивостями повинен наблизитись до якостей «ідеального тону» і звучати в правильному (змішаному вушному й носовому) резонансі [4, с. 12].

Фрідріх Шмідт стверджував, що примарний тон можна віднайти на середньому діапазоні співочого голосу за певних умов: широко відкритий рот, язик лежить плоско, вдихати грудьми при підтягнутому животі, після цього вільно співати склад «ля», направляючи звук у ділянку черепа; це повинно викликати вібраційні відчуття у верхній частині обличчя (переніссі), а також у голові [2, с. 137].

Свої методи пошуку примарного тону висували також інші педагоги (Юліус Гей, Юліус Штокгаузен), які вбачали його суть в ідеальному співвідношенні вушного й носового резонансу.

Оскільки примарними вокалісти називають тони, що звучать найприродніше, то при співі в «примарній зоні» всі ланки голосового апарату працюють із природною координацією та відтворюються порівняно легко. Інакше кажучи, необхідна для їх відтворення координація рухових імпульсів не потребує підвищеної активності співака. Цими тонами є два-три звуки діапазону, що знаходяться в середньому регістрі співацького голосу - зазвичай це ті звуки, що найчастіше використовуються в розмовній мові.

Під емпіричним методом слід розуміти використання століттями накопиченого досвіду, який у різних формах передається учню. А. Г. Менабені вважає, що найпростіший спосіб пояснити учневі його помилку - точно зімітувати його голос, тоді для нього стане очевидним, що означає співати «носом», «горлом» чи «важким та різким» звуком [6, с. 74].

Існує думка, що емпіричний метод характеризується лише передачею особистого досвіду. В. А. Деряжний зауважував, що це метод показу та імітації: «Співай так, як співаю я» [10]. Але при невмілому наслідуванні стираються індивідуальні особливості голосу учня, а показ голосом педагога, який ні тембром, ні технікою вже не може бути зразком, шкодить. Тому важливо, щоб суть цього методу полягала у професійному сприйнятті учнем співу вчителя, коли голосові м'язи фіксують правильну постановку голосу, довершуючи її через особисті емоції, почуття, темперамент.

Найбільш розповсюдженим методом вокальної педагогіки завжди був і є метод самоспостереження і передачі учню власних (суб'єктивних) відчуттів педагога. вокальний виконавський уміння голос

А. Г. Менабені вважає, що евристичний метод характеризується тим, що педагог планує та організовує пошук учнями окремих елементів виконання вокального твору. Зазвичай використовуються завдання на пошук характеру звучання, що відповідає вокальному твору. Педагог підводить учня до виконання завдань, допомагаючи йому чітко визначити емоційно-суттєвий зміст вокального твору.

Пошуковий метод розглядається як спосіб організації пошуково-творчої діяльності учня. Цей метод використовується на пізніх етапах навчання вокалу і зводиться до самостійного аналізу музичного й поетичного тексту, пошуку виражальних засобів для створення власної інтерпретації виконання музичного твору [6, с. 82].

Фонетичний метод використовують у вокальній педагогіці як один із засобів впливу на звучання голосу. Відомо, що кожна фонема, склад чи слово цілісно організовують роботу всього голосового апарату. Найменші зміни артикуляційного складу однієї і тієї ж фонеми створюють уже нові акустичні та аеродинамічні зміни, що позначаються на тембрі голосу.

Фундаментальним принципом фонетичного методу розвитку співацького голосу є голосові сигнали домовної комунікації. Критеріями фонопедичного методу є акустична ефективність (сила звуку), енергетична економність (спів без шкоди для виконавця), біологічна доцільність (передача голосом емоцій).

Метод уявного або внутрішнього співу активізує слухову увагу, що спрямована на сприйняття й запам'ятовування еталону звучання. Він готує основу для більш успішного вокального навчання, але не заперечує вокальні тренування, адже навчитися правильно інтонувати й відтворювати звук можна лише в процесі самого співу. Уявний спів навчає внутрішньому зосередженню, оберігаючи при цьому голос від перевтоми. Цей метод можна вважати основою формування вокально-слухових уявлень і вдосконалення слухо-рухових зв'язків. Його слід розглядати як один із найбільш оптимальних, ефективних методів повторення, розучування, виконавчого вдосконалення вокального репертуару, засвоєння нових вокальних прийомів, обертонів, які важко інтонувати в співі, а також як форму самостійної роботи з найменшими затратами зусиль на роботу голосу.

Джакомо Лаурі-Вольпі рекомендує вокалістам займатися йогою. Він вказує на те, що йога, поставлена на служіння мистецтву вокалу, могла б збільшити вольову енергію й дозволити нам підкорити собі нестійкі та непокірні соматичні процеси. Не просто хотіти, а хотіти, могти, здійснити - ось у чому полягають методи йоги при формуванні волі [7].

Е. А. Муравйова для вирішення вокально-технічних проблем радить оволодіти мистецтвом самонавіювання більшою мірою, ніж волею. Перед співом під час вдиху учень повинен уявити собі стан, який можна передати словами «Ой, як чудово!». Тоді гортань і весь голосовий апарат знайдуть потрібне вокальне положення і звук буде красивим, повним, вільним і життєрадісним, що дуже важливо для художнього співу [7].

Метод порівняльного аналізу застосовують у роботі зі співаками, коли співацькому звуку потрібно дати свої перші естетичні оцінки. Порівнюючи різні зразки звучання голосу, співак вчиться розуміти й диференційовано сприймати окремі елементи вокального виконання. Завдяки аналітично розумовим операціям, що відбуваються в цей час, у нього активно розвиваються розумові здібності, вокальний слух і художній смак. Методом порівняльного аналізу педагог вчить не лише слухати голос інших, але й чути себе, чим формує навички самоконтролю в процесі навчання співу. Відомо, що той, хто співає, чує себе по-іншому, ніж той, хто слухає. Тому порівняння звучання свого голосу в записі із заданим еталоном допомагає найбільш яскраво почути недоліки свого виконання. Ось чому в навчальному процесі сольного співу доцільно й корисно використовувати запис голосів учнів. Метод порівняльного аналізу використовується і під час прослуховування співу інших учнів або записів відомих оперних співаків. При цьому музичне сприйняття навчання співу стає усвідомленим, поглиблюються й уточнюються вокально- слухові уявлення про якість співочого звуку й способи його утворення, а, отже, і покращується його відтворення.

Відомі на сьогодні методи та прийоми вокального навчання є підсумком багаторічного теоретичного і практичного досвіду педагогів вокалу, тому вони відрізняються своєю чисельністю. Їх використання у розвитку вокально- виконавських умінь студентів ми пропонуємо поділити на два блоки.

До першого блоку відносять загальні методи: концентричний, емпіричний, евристичний, фонетичний, методи уявного або внутрішнього співу та порівняльного аналізу вокального навчання, примарний тон, вправи йоги. До другого -специфічні методи, що стосуються безпосередньої роботи голосового апарату:

- дихальна гімнастика, вправи для вокально-технічного розвитку (Мануель Гарсіа);

- вправи для формування змішаного регістру (Ж. Л. Дюпре);

- вправи на релаксацію, зняття м'язових затискань, вправи-установки для налаштування психіки з метою виконання творчих завдань (Н. Б. Гонтаренко);

- комплекс вправ для розвитку дикції (практичні прийоми фонопедії, вправи за системою йогів і вокалізи для постановки мовного голосу), вокальна гімнастика для оволодіння технологією уповільненого вдиху, техніка «мичання» для розвитку вібраційних відчуттів, вправи для зняття напруження мімічної мускулатури, комплекс щоденної ранкової гімнастики (З. І. Анікієва, Ф. М. Анікієв);

- щоденні заняття на центральній частині діапазону, практичні вправи для виявлення природного тембру, вироблення рухливості голосу, розвитку музичного слуху, розвитку чистоти інтонування (М. І. Глінка);

- вправи для координації слуху з голосом, розвитку і зміцнення музичного слуху в ладовій системі, вироблення правильної дикції, розвитку співацького дихання, гнучкості й рухливості голосу, музичного слуху (Є. Малініна);

- вправи для оволодіння співацьким диханням, звільнення м'язів гортані, розвитку філірування звуку, оволодіння mezza voce, для точності інтонування, оволодіння вмінням направляти звук у «маску», поради для усунення носових і зубних призвуків (Ф. Ф. Вітт);

- вправи на розвиток дихання, дикції, вирівнювання регістрів, відчуття головного резонування (О. Н. Благовідова);

- практичні поради щодо розвитку співацького дихання, вмілого переходу з регістра в регістр, розвитку вокального та музичного слуху, м'язової пам'яті, опори дихання, артикуляції, дикції, головних резонаторів, філірування звуку, рухливості голосу, для зняття м'язових затиснень, на відчуття ритму (М. І. Єгоричева);

- вправи для досягнення «високої співацької позиції», налаштування верхніх резонаторів, розвитку чіткої дикції, вокалізи для гнучкості й рухливості голосу (В. М. Луканін);

- комплекс вправ для зняття м'язових затиснень з усього тіла, релаксації спини й голови, на звільнення процесу дихання, загальну релаксацію, зняття затиснень м'язів мовного апарату, розвиток сили звуку, глибини і краси тембру, розвиток субтону, концентрацію звуку, вільне резонування, для розвитку вібрато, формулювання приголосних, скоромовки для розвитку дихання, дикції та мислення (К. Ю. Білоброва);

- вправи для зняття м'язових затиснень, «теорія ліфта» для згладжування переходів із регістра у регістр (К. Лінклейстер);

- вправи для згладжування перехідних нот, тренування артикуляційного апарату, розвитку вокальної техніки, вироблення рухливості голосу (мелізми, глісандо, трелі, портаменто, стаккато) для тренування «самовидиху» (Д. В. Люш).

Висновки

Таким чином, підсумком багаторічного теоретичного і практичного досвіду педагогів вокалу є визнання ефективності численних методів постановки голосу. Одні викладачі посилаються на староіталійську школу співу, інші - на більш сучасні. Різноманіття методів у вокальній методиці часто приводить до відсутності єдиних точок зору на процес формування співака. Малоефективним буде таке навчання, яке ґрунтується лише на одному методі. Незаперечним є те, що педагог вокалу повинен досконало володіти різноманітними методами і прийомами вокального навчання, уміти застосовувати їх у відповідних ситуаціях. Усі перераховані методи, що склалися у вокальній теорії та практиці, повинні не виключати, а взаємодоповнювати один одного.

Список використаної літератури

1. Барсов Ю. А. Вокально-исполнительские и педагогические принципы М. И. Глинки / Ю. А. Барсов. - Л. : Музыка, 1968. - 66 с.

2. Гнидь Б. П. Історія вокального мистецтва / Б. П. Гнидь. - К. : НМАУ, 1997. - 310 с.

3. Гончаренко С. Український педагогічний словник / С. Гончаренко. - К. : Либідь, 1997. - 376 с.

4. Кравченко А. М. Секреты бельканто / А. М. Кравченко. - Симферополь : Редотдел Крымского комитета по печати, 1993. - 126 с.

5. Мазурин K. M. Методология пения / К. М. Мазурин. - М. : Левинсон, 1902. - Т. 1. - 998 с. ; 1903. - Т. 2. - 466 с.

6. Менабени А. Г. Методика обучения сольному пению / А. Г. Менабени. М. : Просвещение, 1987. - 93 с.

7. Назаренко И. К. Искусство пения / И. К. Назаренко. - М. : Музыка, 1968. - 622 с.

8. Сіренко Т. М. Деякі методи вокального навчання в класі сольного співу / Т. М. Сіренко // Вісник ЛНУ ім. Тараса Шевченка. - 2011. - №15 (226). - Ч. 1. С. 115-118.

9. Фіцула М. М. Педагогіка : навч. посіб. / М. М. Фіцула. - Вид. 2, випр. та доп. - К. : Академвидав, 2006. - 560 с.

10. Чаплин В. Л. Вопросы вокальной педагогики / В. Л. Чаплин. - М. : Музыка, 1967. - Вып. 3.

11. Юссон Р. Певческий голос: исследование основных физиологических и акустических явлений певческого голоса / Р. Юссон ; пер. с фр. Н. А. Вербовой. - М. : Музыка, 1974. - 262 с.

Анотація

У статті розглядаються методи та прийоми розвитку вокально- виконавських умінь студентів у класі постановки голосу; висвітлюються сутність, зміст та структура методів вокальної педагогіки, їх класифікація та особливості застосування.

Ключові слова: вокально-виконавські вміння, методи та прийоми, вокальна педагогіка, постановка голосу.

В статье рассматриваются методы и приемы развития вокальноисполнительских умений студентов в классе постановки голоса; раскрываются сущность, содержание и структура методов вокальной педагогики, их классификация и особенности применения.

Ключевые слова: вокально-исполнительские умения, методы и приемы, вокальная педагогика, постановка голоса.

Key words: vocalic performing skills, methods and devices, vocal pedagogics, voice training.