Методи соціалізації учнівської молоді на уроках історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методи соціалізації учнівської молоді на уроках історії

У статті розглядаються шляхи формування історичної свідомості, наведені методи, засоби, що сприяють набуттю предметних, галузевих і ключових життєвих компетенцій, зокрема розвиток соціальної компетентності учнівської молоді на уроках історії.

Дослідження розвитку людини, її духовного світу в перехідних суспільствах, до яких належить і Україна, - одна з актуальних проблем, що постала перед вітчизняним суспільствознавством. Предмет особливої уваги науковців - це молодь, яка відіграє важливу роль у соціальній динаміці українського суспільства. Наше майбутнє значною мірою залежатиме від того, наскільки успішно молоде покоління буде спроможним осмислити та засвоїти загальнонаціональні ідеї та інтереси, втілити їх у життя.

Виклики сьогодення в економічній, політичній та соціальній сфері поставили нові вимоги до особистості з боку суспільства. Двадцять років незалежності в Україні довели, що успішний розвиток громадянського суспільства визначається підготовкою освічених, високоморальних і практичних людей, здатних до конструктивної, плідної співпраці, які повинні мати глибоке почуття відповідальності за долю держави, її розвиток і процвітання. На сучасному етапі розвитку суспільних процесів в Україні пріоритетного значення набувають міжособистісні конструктивні стосунки представників усіх страт українського суспільства, тому одним із головних завдань освіти є формування життєвих компетенцій, соціалізація учнів.

Провідну роль у розвитку соціальної компетентності сучасної молоді відіграє курс суспільствознавчих дисциплін, зокрема, курс історії в школі. Історичний досвід має сприяти формуванню бажаних для суспільства якостей особистості, якій притаманна демократична громадянська культура, усвідомлення тісного взаємозв'язку між ідеями прав і свобод людини та її громадянської відповідальності.

Тому важливо дослідити теоретичні та методичні аспекти розвитку соціальної компетентності учнів на уроках історії.

Актуальність теми обумовлюється: по-перше, необхідністю духовного відродження та формування в молодого покоління моральних пріоритетів та поваги до загальнолюдських цінностей на основі історичної пам'яті; по-друге, суспільним замовленням щодо підготовки молодої особистості, здатної до самостійної орієнтації й адаптації в умовах викликів сьогодення та свідомої участі в суспільному житті держави.

Особливо актуально ці питання постають в Україні сьогодні, бо в умовах соціальної нестабільності молодь стає акумулятором певних суспільних рухів, активним учасником, а часто й заложником політичних інцидентів.

Мета статті - розкрити ступінь опрацювання проблеми в методичній літературі та розглянути методи та технології формування предметних та життєвих компетенцій на уроках історії.

Українські педагоги давно цікавились питанням соціалізації молоді в України.

Серед сучасних українських дослідників, які тією чи іншою мірою торкались зазначеної проблеми, слід назвати перш за все таких учених, як: В. Андрущенко, В. Кульчицький, В. Кремень, С. Кримський, І. Курас. А. Лой, В. Литвин, В. Піча, В. Вашкевич, В. Жадько, Ю. Зерній, Ю. Ніраз, Б. Данилів. Для висвітлення даної теми велику роль відіграють методичні й наукові розробки К. Баханова, Ф. Левітаса, О. Мокрогуза, С. Терно, О. Косогової, О. Пометун, Г. Фрейман та ін.

Український соціолог В. Піча свідчить, що за підсумками моніторингів, та соціологічних опитувань процес соціалізації особистості є прерогативою сучасної освіти. Більшість випускників шкіл, студентів мають слабо сформовані життєві компетенції, нерозвинені соціальні здібності, через що важко адаптуються до сучасних суспільно-економічних умов, нездатні до самореалізації в соціумі, мають схильність до асоціальної поведінки [4].

Вашкевич В. М. провів соціологічні дослідження й прийшов до невтішних висновків, що життєві орієнтації молоді змістились у бік прагматизму. На задній план відійшли такі обов'язкові в минулому якості, як висока громадянськість, творче ставлення до справи, відвертість, оптимізм. Не бачить молодь серед старших і гідних наслідування. Найнижчі оцінки в молодіжному середовищі отримують такі культурно-моральні якості як активність, милосердя, ініціативність, співчуття, правдивість, пунктуальність. Половина опитаних молодих людей не бачить потреби культурній людині мати такі якості, як принциповість, скромність, художній смак. Близько 40% не вбачають позитивної значущості таких якостей, як дисциплінованість, правдивість, відвертість, гордість. Моральні цінності останнім часом набули нового, нерідко протилежного колишнім уявленням сенсу. Поняття честі, гідності, обов'язку, совісті, справедливості адекватно відображають економічну й духовну кризу нашого суспільства в цілому. Усе це свідчить про кризу ідеології в суспільстві, духовного стрижня існування й функціонування соціуму. Основні помисли молодих людей спрямовані в основному на матеріальне благополуччя і західний стиль життя [1].

Самоідентифікація молоді на фоні історичної спадкоємності окреслює сьогодні зародження й розвиток власної молодіжної ідеології. В умовах економічної нестабільності її характерною особливістю є спрямованість на зміну існуючого стану речей. Звичайно, на першому місці тут мотив поліпшення матеріального становища. Тому молодь активно підтримує ринкову економіку й підприємницьку діяльність. Але нові економічні й політичні реалії передбачають жорстку конкуренцію на ринку праці, у суспільному житті й для досягнення успіху, диктують необхідність володіння високими професійними та ключовими компетенціями. Крім того, на практиці молодь зустрічається якщо не з безробіттям, то з деформованою системою оплати праці, яка ображає гідність ірраціональними принципами. У зв'язку із цим песимістичні настрої охоплюють, перш за все, соціально активну частину молоді, змушують підтримувати та організовувати акції непокори, протесту, часто без розуміння суті суспільних і політичних процесів та механізмів подолання суспільних проблем.

Ці дослідження свідчать про актуальність переорієнтації загальноосвітнього процесу на комплексний підхід до учня, виховання духовно розвиненої особистості, здатної за допомогою набутих ключових та галузевих компетенцій самостійно адаптуватися та ефективно самореалізовуватися в сучасному житті, готової до свідомої, активної участі в громадському житті української держави.

Спрямованість освіти на виховання соціально активної особистості закріплена в базових нормативно-правових актах, які координують роботу освітніх закладів: законах України «Про Освіту», Державній національній програмі «Освіта» (Україна ХХІ століття), Національній доктрині розвитку освіти, Державному стандарті базової й повної загальної середньої освіти, який вступив у дію 1 вересня 2013 року.

У цьому документі формулюються головні підходи до організації діяльності освітніх закладів:

компетентнісний підхід - спрямованість навчально-виховного процесу на оволодіння предметними, загальногалузевими й ключовими компетенціями;

особистісно зорієнтований підхід - спрямованість навчального процесу на взаємодію й плідний розвиток особистості педагога та його учнів на основі рівності у спілкуванні, що забезпечує розвиток соціокультурних та академічних та соціально-психологічних здібностей учнів;

діяльнісний підхід - спрямованість на розвиток умінь і навичок учня, застосування здобутих знань у практичних ситуаціях, пошук шляхів інтеграції до соціокультурного й природного середовища [6].

Українські педагоги визначили такий перелік ключових компетенцій, які має набути учень у сучасній школі: уміння вчитись; соціальна; загальнокультурна; здоров'язбережувальна; громадянська; підприємницька; з інформаційних та комунікаційних технологій [3].

Соціальна компетентність віднесена до ключових життєвих, і в Державному стандарті базової і повної загальної освіти визначається як «здатність особистості продуктивно співпрацювати з партнерами у групі та команді, виконувати різні ролі та функції у колективі» [б].

Дослідивши існуючі підходи до проблеми за основу можна взяти визначення соціальної компетентності як системи знань, умінь, ставлень, ціннісних орієнтацій і поведінкових компонентів, необхідних для життя в соціумі.

Соціальна компетентність передбачає вміння:

- аналізувати механізми функціонування соціальних інститутів суспільства, визначаючи в них власне місце та проектувати стратегії свого життя з урахуванням інтересів і потреб різних соціальних груп;

- продуктивно співпрацювати з різними партнерами в групі, виконувати різні ролі й функції в колективі, проявляти ініціативу, підтримувати та керувати власними взаєминами з іншими;

- застосовувати технології трансформації та конструктивного розв'язання конфліктів, досягнення консенсусу, брати на себе відповідальність за прийняті рішення та їх виконання;

- спільно визначати мету діяльності, планувати, розробляти й реалізовувати соціальні проекти і стратегії індивідуальних і колективних дій;

- визначати мету комунікації, застосовувати ефективні стратегії спілкування залежно від ситуації, уміти емоційно налаштовуватися на спілкування з іншими.

Ключові компетентності отримують своє втілення й реалізуються через загальногалузеві, що є спільними для загальної групи предметів, наприклад, суспільствознавчих дисциплін. Згідно з Державним стандартом завданнями освітньої галузі «Суспільствознавство» є:

- забезпечення реалізації можливостей розвитку учня як вільної особистості, здатної за допомогою набутих ключових та галузевих компетентностей ефективно самореалізовуватися в сучасному багатоманітному глобалізованому світі та брати участь у житті демократичної, соціальної, правової держави й громадянського суспільства, учитися протягом усього життя;

- розвиток інтелекту дитини, її критичного та творчого мислення, визначення нею власної ідентичності як особистості, громадянина, члена родини, етнічної, релігійної, регіональної та локальної спільноти;

- формування в учнів почуття власної гідності, поваги до прав людини, гуманістичних традицій та загальнолюдських цінностей, здатності формувати власну етичну позицію та дотримуватися правил соціально відповідальної поведінки [6].

О. Пометун, Г. Фрейман виділяють такі предметні компетентності учнів з історії: хронологічну, просторову, інформаційну, мовленнєву, логічну, аксіологічну [5].

Хронологічна - передбачає вміння учнів орієнтуватися в історичному часі: розглядати суспільні явища у в розвитку та в конкретних історичних умовах певного часу, орієнтуватися в науковій періодизації.

Просторова - передбачає вміння учнів орієнтуватися в історичному просторі: співвідносити розвиток історичних явищ із географічним положенням країн, користуючись картою, визначати причини та наслідки історичних подій, пов'язаних із геополітичними чинниками.

Інформаційна - передбачає вміння учнів працювати із джерелами історичної інформації: критично аналізувати й оцінювати історичні джерела, самостійно інтерпретувати зміст історикних джерел та відбиті в них історичні факти, користуватися різними джерелами для самостійного пошуку інформації. Оцінювати, порівнювати, пояснювати факти отримані з різних джерел, визнавати та сприймати різноманітність поглядів.

Мовленнєва - будувати усні та письмові висловлювання щодо історичних подій та явищ: давати історичну характеристику подіям, явищам, видатним діячам.

Логічна - аналізувати, пояснювати історичні факти, формулювати історичні поняття, положення, концепції, користуватися науковою термінологією, визнавати роль людського фактора в історії, давати всебічну характеристику сторичних особистостей, розкривати внутрішні мотиви їх діяльності, створювати історичні й політичні портрети.

Аксіологічна - формулювати версії й оцінки історичного руху та розвитку: порівнювати, пояснювати, узагальнювати та критично оцінювати факти й діяльність осіб, спираючись на набуті знання, власну систему цінностей, з позиції загальнолюдських цінностей, виявляти суперечності в позиціях, різні інтереси, потреби соціальних груп і окремих осіб та їх роль в історичному процесі.

Формування життєвих компетенцій має стати стратегічною метою для вчителя, а тактичною - досягнення предметних.

Тому вчитель, готуючись до кожного уроку, повинен ставити завдання формувати предметні компетенції, як засіб розвитку ключових, ретельно підбирати методи, спрямовані на їх розвиток.

У своїй педагогічній діяльності вчителеві важливо керувавтися словами мудрого українського педагога В. Сухомлинського: «Ми маємо справу з найскладнішим, безцінним, найдорожчим, що є в житті, - з людиною. Від нас, від нашого уміння, майстерності, мистецтва, мудрості залежить її життя, здоров'я, розум, характер, воля, цивільна і інтелектуальна свобода, її місце і роль в житті, її щастя» [7].

У своїй діяльності вчитель-предметник повинен застосовувати методи всеохоплюючого впливу на дитячу особистість для розвитку соціальної компетентності. Соціальна компетентність включає три аспекти: інформаційний (знаннєвий), ціннісний (морально-етичний), поведінковий (уміння, навички, поведінка). Інформаційні складові соціальної компетентності розвиваються в процесі самоосвіти та саморозвитку. Основою соціальної компетентності є ціннісний аспект, тому на уроках слід звертати увагу дітей на моральний контекст в усіх історичних явищах і подіях. Для формування поведінкових аспектів соціальної компетентності найбільш продуктивними є активні та інтерактивні методи: робота в групах, у парах, соціологічні опитування, інтерв'ю, проектні технології навчання. Алгоритм формування соціальної компетентності включає: тренування задатків - здобуття вмінь і навичок - набуття досвіду - удосконалення здібностей - формування соціальної компетентності.

О. Мокрогуз привів у своїй роботі піраміду засвоєння знань учнями: під час лекції - 5%; читання - 10%; аудіовізуального методу - 30 %; групових дискусій -50 %; рольових ігор - 70 %, навчання інших - 90% [2, с. 13]. Сучасні науковці прийшли до висновку, що для розвитку соціальної компетентності на уроці, варто застосовувати різні способи навчання: вербальні (бесіда, розповідь, диспут); пояснювально-демонстративні, практичні (вправи, дослідження, робота над проблемою), інноваційні технології навчання: рольові та дидактичні ігри, проблемне навчання, диспут, «Мозковий штурм», «Так - ні», «Було - не було» та інші.

Саме різноманітність методики робить процес навчання дійсно творчим, збуджує зацікавленість учнів, поліпшує розуміння й засвоєння матеріалу.

Ураховуючи на уроках ці рекомендації та особливості дитячої психіки, слід застосовувати різні методи: елементи рольової гри: учні виступають в ролі історичних осіб, наприклад: Богдан Хмельницький - розповідає про початок національно-визвольної війни 1648-1654 рр.; про підписання Переяславської угоди 1654р.; пропоную завітати до майстерні середньовічного міста; елемент казки: на підсумковий урок у 5 класі завітала королева Історії (дівчинка зі старшої ланки, у казковому одязі), загадувала загадки і завдання, перевіряючи, хто гідний стати принцами і принцесами її Історичного королівства.

Актуальним завданням учителя сьогодні, коли на дитячу свідомість має величезний вплив віртуальний світ комп'ютерних ігор, Інтернет-ресурсів, де не дотримуються правила правопису, моральних та етичних норм, є формування мовленнєвої компетентності, уміння формулювати й аргументувати власну думку. Цьому сприяє метод «Прес». Важливо, щоб відповідь дитини була викладена літературною українською мовою. Для цього на плакаті біля дошки є обов'язкове нагадування у вигляді загадки:

Ніжна, мила світанкова, ясна чиста, колискова,

Мелодійна, дзвінкотюча, дивна, радісна співуча,

Лагідна, жива, казкова, красна, чарівна, шовкова,

Найдорожча, добра, власна, мудра, сонячна, прекрасна,

Солов'їна, барвінкова, українська.... (наша мова)

На шкільному уроці історії в підростаючого покоління повинні формуватися загальнолюдські, національні моральні цінності, історична свідомість та пам'ять, тому на своїх уроках багато уваги ми приділяємо наскрізним історичним поняттям, зокрема таким як: історичні джерела, держава, монархія, республіка, матеріальна та духовна культура.

Ефективним є проблемний метод, оскільки базується на зацікавленні дитини до вивчення та засвоєння матеріалу, спонукає користуватися не тільки готовими знаннями, але й самостійно здобувати нові знання, тобто, досліджувати дану проблему.

Важливою є, звичайно, мотивація. При цьому необхідно знайти й сформулювати проблему, яка буде близька учням, опиратиметься на їхній життєвий досвід і, безперечно, матиме для них практичне або моральне значення. Тому проблемне навчання - це ціла сукупність методів за допомогою яких формулюється проблема, створюється проблемна ситуація, визначаються шляхи її вирішення. Умовою для створення проблемної ситуації є включення в урок кількох, іноді суперечливих поглядів на проблеми, що вивчається. Проблемне навчання спирається не тільки на пізнання історичних фактів та подій, а й розкриття причинно-наслідкових зв'язків, тим самим розвивається логічна й просторова компетентності.

Одним із найефективніших способів є дослідницький підхід до предмета вивчення, коли учням не дають готових висновків, не доводять правильність тієї чи іншої істини. Учитель дає змогу учням висунути кілька можливих пояснень, самим шукати підтвердження або спростування кожної з висунутих гіпотез, самим знаходити правильну відповідь. Знання, набуті в процесі такої праці зберігаються в пам'яті значно міцніше, оскільки здобуваються активними зусиллями. Дослідницький метод починаємо практикувати з 5-го класу у вигляді різнорівневих дослідницьких проектів. Проектні технології навчання є найбільш продуктивними в сенсі формування ключових компетентностей. Під час роботи над проектом дитина набуває практичного досвіду роботи з різними джерелами, обробки та систематизації інформації, аналізу та презентації. З великим зацікавленням п'ятикласники працюють над короткими проектами: «Моє родове дерево», «Гордість мого роду», «Про що розповідає назва міста», «Про що розповідає моє прізвище», «Таємниця мого імені».

У наш час розширення інформаційного простору, на людину обрушується лавина різної інформації, часто дезінформації, з метою нав'язування певних стереотипів, маніпулювання суспільною думкою і т. ін. Тому надзвичайної актуальності набуває розвиток критичного мислення [8]. Учні на уроках історії мають засвоїти важливі методологічні принципи: об'єктивність, історизм, соціальний підхід, множинність точок зору і поглядів.

Урок з історії України в 11 класі «Рух опору в Україні в роки Другої Світової війни» проходив у формі ток-шоу «Дуель» з використанням методу критичного мислення, дослідницький метод, метод дискусії. Уроку передувала ґрунтовна підготовка учнів під керівництвом учителя. Після здобутої на попередньому уроці загальної інформації про течії руху опору в Україні в 19411945 рр., учні отримали завдання самостійно дослідити і виявити різницю між метою і засобами радянського та націоналістичного рухів опору, відвідали краєзнавчі музеї м. Каховки, Нової Каховки, с. Основа, відбулася зустріч із представником підпільної організації М. І. Герасименком, зі свідками подій окупаційного періоду в нашому краї. Учні вивчили додаткову інформацію про командирів відомих партизанських загонів, і тільки після цього відбулось ток-шоу «Дуель». Діти представляли діячів течій руху опору, аргументували мету, засоби діяльності. На кінець уроку учні мали висловити своє бачення громадянського миру в Україні та скласти власний проект «Основи громадянського примирення». Під час уроків молодь учиться критично мислити, міркувати об'єктивно й діяти логічно з урахуванням як своєї точки зору, так і інших думок, формулювати та аргументувати свою думку, відмовлятися від власних упереджень під впливом об'єктивних фактів. Такі уроки, на нашу думку, сприяють розвитку як предметних, так і соціальної компетентності.

Молодь є органічною складовою громадянського загалу країни, народу, нації. Тому історична свідомість молоді в загальних рисах віддзеркалює суспільну історичну свідомість. Школа має виключно важливе завдання - виховувати громадянські, патріотичні почуття, що неможливо без вивчення історії рідного краю. На шкільному уроці в підростаючого покоління повинні формуватися загальнолюдські, національні, моральні цінності, історична свідомість та пам'ять.

Дієвим способом, який допомагає дитині сформувати позитивний моральний світогляд є музейні уроки. Протягом минулого року ми відвідали музеї м. Каховки, М. Нової Каховки, с. Основи, було організовано екскурсії до пам'ятників Тачанки, воїнам-визволителям нашого краю від німецьких загарбників, екскурсії до меморіальних комплексів у м. Севастополі: «35-та батарея», «Михайлівський равелін», «Сапун-гора», до Нікольського храму.

З метою патріотичного виховання, поглиблення знань з історії рідного краю, розвитку громадянської, загальнокультурної, соціальної компетентності, було організовано музейний урок «Українська хата», де учні стали учасниками народних обрядів.

Отже, соціалізації учнівської молоді сприяє використання в навчальному процесі насамперед інтерактивних, дослідницьких методів організації пізнавальної діяльності школярів, які обумовлюють розвиток комунікативних, організаційних здібностей, навичок критичного мислення, прийняття рішень, а також почуття відповідальності за їх результат.

Література

освітній соціальний урок

1.Вашкевич В. М. Формування та розвиток історичної свідомості студентів в період суспільних трансформацій. - К.: Інститут вищої освіти АПН України, 2007. - 22 с.

2.Мокрогуз О. П. Інноваційні технології на уроках історії в школі. - К.: Генеза, 2006. - 191 с.

3.Ніраз Ю. В., Данилів Б. М. Розвиток життєвих компетентностей на уроках історії України. - Тернопіль - Харків: Ранок, 2012. - 192 с.

4.ПічаВ. М. Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів освіти України. - К.: Каравелла, 1999. - 248 с.

5.Пометун О. І., Фрейман Г. О. Методика навчання історії в школі. - К.: Генеза, 2006. - 328 с.

6.Постанова Кабінету Міністрів про затвердження Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти. Від 23.11.2011 - №1392.

Размещено на Allbest.ru