Тенденції новаторства у пошуках моделі якісної педагогічної освіти в кінці ХІХ - початку ХХ ст. (на прикладі Харківського Імператорського університету)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕНДЕНЦІЇ НОВАТОРСТВА У ПОШУКАХ МОДЕЛІ ЯКІСНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ В КІНЦІ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТ. (НА ПРИКЛАДІ ХАРКІВСЬКОГО ІМПЕРАТОРСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ)

С.М. Куліш

Процеси, що здійснюються в соціумі у всіх сферах життєдіяльності та з входженням України до європейського освітнього простору, потребує переосмислення і аналіз традиційних підходів в організації університетської педагогічної освіти. Вирішуючи проблеми підготовки науково-педагогічних працівників, ми все частіше звертаємося до історії університетів та пошуках новаторства в педагогічній освіті минулого.

Мета статті - проаналізувати діяльність професорсько- викладацького складу Харківського Імператорського університету в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в пошуках новацій в педагогічній освіті та їх вклад у розвиток педагогічної освіти та науки.

Наприкінці XIX ст. навчальні заклади підросійської України не могли задовольнити стрімко зростаючі потреби суспільства у майбутніх викладацьких кадрах. Вимоги до кандидатів стали суто символічними, низька педагогічна освіченість основної частини викладацького корпусу призвела до панування у гімназіях схоластики, формалізму та бюрократизму. Щодо літератури, у розпорядженні викладачів були переважно статті дидактичного та методичного характеру, а ось фундаментального фахового посібника не існувало. З вітчизняних педагогів широкому загалу були відомі лише М. І. Пирогов та К. Д. Ушинський, і навіть творчий доробок І. Канта, де той вважає педагогіку не лише наукою, а й мистецтвом, взагалі не був відомий. Не було послідовників і у видатного російського педагога М. О. Лавровського, а у бібліографічній праці „Книга о книгах”, виданій у 1892 р., і в якій був педагогічний розділ, його прізвище взагалі не зазначалося.

Добре обізнані з недоліками середньої та нижчої школи викладачі історико-філологічного факультету вдалися до аналізу проблем учительського корпусу. На їх думку, існуючі на той час педагогічні клуби працювали вкрай незадовільно. Викладачі гімназій через свою завантаженість роботою мало займалися написанням методичних розробок, обмін досвідом був практично відсутній, а передові дидактичні методики через слабку обізнаність з ними тим часом втрачалися. Тому 28 березня 1891 р. за прикладом Санкт-Петербурзького педагогічного товариства члени історико-філологічного товариства Харківського університету створили у себе педагогічний відділ; пізніше відділ поділився на дві комісії - історична та літературна [1, с. XVII-XVIII; 5, с. 134]. На засіданнях підвідділу вчителі середніх шкіл виступили з рефератами, а змістовні виступи на різноманітні теми готували професори університету. Розглядалася методика викладання мов та історії, значення письмових робіт, роль етики, виховання любові до читання. [2, с. 11; 6, с. 9].

Питання підготовки педагогів турбували багатьох освітян того часу. П. Ф. Каптерєв, наголошуючи, що „на вчителя гімназії і взагалі середніх навчальних закладів готуватися ніде. У нас не тільки бракує педагогічних факультетів але й педагогіка не читається в жодному вищому навчальному закладі, крім духовних академій” [3, с. 78].

Значний внесок у розвиток тогочасної методології вніс проф. Д. І. Багалій. Так у 1894 р. він висловив свою точку зору на стан володіння вітчизняними викладачами основ дидактики і методики і констатував, що по мірі того, як ми опускаємось з наукових вершин у нижчу галузь елементарного викладання, методичні прийоми стають все більш необхідними. Д. І. Багалій вказував, що університети обходяться без методики, вважаючи за доказ умінню викладати той чи інший курс читання пробної лекції, і, нажаль, для визнання їх задовільними „не потрібно особливих педагогічних прийомів”. Мистецтво слова, ритму, дикції, пауз перебувало при цьому на другому плані, а головним чинником у здобутті посади вважалися знання та критично-аналітичне ставлення кандидата до джерел. Що ж до шкіл нижчого рівня, він підкреслював, що без методичних вмінь та навиків там працювати взагалі неможливо. Між тим, у гімназіях вчителі повсякчас викладали без елементарних знань педагогічних технологій, адже до університетських програм, за якими вони самі навчалися, „зовсім не входять ні методика, ні навіть загальна педагогіка”. Цей висновок стосувався й історичних дисциплін, тому розробляти методику викладання історії, на думку Д. І. Багалія, повинні і вчителі-практики, і університетські спеціалісти- історики [4].

Беззаперечний ентузіаст педагогічних новацій був проф. М. Ф. Сумцов - член Ради попечителів Харківського навчального округу, опікун Пушкінського народного училища, у своїх працях з дидактики підкреслював значущість наочності, системності („сумлінного ставлення до факту”), („зв'язування фактів та явищ”) та індивідуального підходу. Функціями навчання він вважав, насамперед, освітню, виховну і розвиваючу, а мистецтва - пізнавально-освітню й естетико- перетворювальну [5]. Саме М. Ф. Сумцов своєю енергією і заповзятістю підтримував діяльність ХІПТ, бо через недостатню активність членів відділу восени 1895 р. виникли певні труднощі організаційного характеру.

Такі відомі викладачі, як О. О. Потебня, Є. К. Рєдін, К. К. Фойгт та М. Н. Петров у різні часи намагалися „подолати прагматично- раціональний, розважально-споживацький підхід до навчання, посилити роль емоціонально-мистецького фактора” [6, с. 91-93]. Слід зазначити, що тематика виступів на засіданнях педагогічного відділу була досить різноманітною. Так, С. О. Немолодишев з I жіночої гімназії розповідав про педагогічні погляди Московського митрополита Платона, які, на його погляд, відрізнялися гуманізмом, терпимістю та щирістю і тому мали такий вплив на наслідника російського престолу. Виступаючи 6 лютого 1898 р., він зазначив, що у А. Коменського, Д. Локка, Ж.-Ж. Руссо, І. Песталоцці освіта дещо пригнічувала виховання, і тенденція ця спостерігалася у сучасній йому школі.

Не всі були згодні з положенням доповіді В. І. Харієва „Щодо педагогіки та педагогічної підготовки” 17 березня 1900 р. Доповідач вважав: щоб оживити викладання у середній школі, необхідно мати систему вищої педагогічної освіти, мистецтво ж викладання буде осягнуто вже на практиці, бо „методики і дидактика завжди є лише відсталим відтворенням того чи іншого стану наукових теорій” Головне ж, на його думку, не практика в кролі з пануючою рутиною, а досвід колег та обмін думками на педагогічних радах [7, с. VIII, XI; 13, с. II - VII].

За період з 1892 по 1902 рр. педагогічний відділ мав у своєму складі 94 викладача, на його засіданні було заслухано 100 рефератів, вийшло 7 видань „Трудов педагогического отдела ХИФО”. Щоправда пізніше у роботі настала тривала пауза - частина викладачів відійшла від участі, дехто виїхав з Харкова, а частина померла [8, с. 120 - 121].

Періодично серед університетських викладачів та міністерських чиновників лунали пропозиції щодо відкриття кафедр педагогіки. Так, 18 листопада 1898 р. міністр народної освіти М. П. Боголєпов заявив про неприпустимість, коли вчителі вчаться на учнях, - їх необхідно попередньо навчати педагогічним прийомам. Однак серед багатьох університетських викладачів, на жаль, викликала схвалення протилежна думка, висловлена професором Московського університету Р. Ю. Віппером. Він назвав педагогіку „легковесным предметом, построенным на общих фразах и труизмах, предметом, в котором нет ничего цельного: тут есть немного физиологии и гигиены, психологии и этики”. До речі, Варшавський університет відмовився від організації кафедри педагогіки через побоювання, що захоплення дидактикою відволікатиме викладачів та студентів від чистої науки [9, с. 47].

І ось 9 грудня 1899 р. історико-філологічний факультет Харківського університету звернувся з проханням до Міністерства ввести викладання історії та теорії педагогіки і методики викладання предметів у гімназіях - йшлося про те, щоб педагогіка стала обов'язковим предметом на факультеті, адже заслужений професор філософії Ф. О. Зеленогорський з весни 1899 р. уже викладав студентам ці предмети як необов'язкові.

Зрештою Харківський університет став піонером у відновленні викладання педагогіки. Це сталося попри чисельні заперечення виховного аспекту педагогіки серед професури, яка дотримувалася думки проте, що заклад не має вільних коштів на сумнівне зайняття виховання дорослих людей. Проф. В. Івановський і у 1902 р. у розкладі занять Оксфодського і Кембриджського університетів Англії не знайшов жодного курсу з педагогіки. У цих навчальних закладах переважала практична педагогіка, що базувалась на прикладах, традиціях і дисципліні.

Між тим, наприкінці 1902 р. комісія з реорганізації вищих навчальних закладів Російської держави вкотре розглянула наболіле питання підготовки в університетах учительських кадрів. Точки зору її членів розділилися. Так одні запевняли, що після закінчення університету потрібно не менш, як 15 місяців для оволодіння педагогічною технікою, інші ж заперечували саму можливість навчання педагогічній майстерності - тільки тривала педагогічна практика і вчительський талант, на їхню думку, створюють справжнього педагога. Після обговорення основних проблем комісія рекомендувала студентам історико-філологічного та фізико-математичного факультетів слухати історію педагогічних учень, педагогіку у частині сучасних педагогічних теорій, дидактику, методику предметів за спеціальностями, а також шкільну гігієну [10, с. 215 - 220, 226].

8 квітня 1904 р. Міністерство народної освіти запропонувало історико-філологічному факультету Київського університету Св. Володимира обговорити ідею викладання педагогіки. У разі схвалення такого кроку університет мав підготувати програму її викладання. В Харківському університеті протягом цього року вже йшли заняття з педагогіки, причому не тільки теоретичні, а й практичні. Поводив їх проф. Ф. О. Зеленогорський. А восени цього ж таки 1904 р. питання з педагогіки були включені до курсу дитячої психології [11, с. 532; 32, с. 10].

Зрештою Міністерство народної освіти, до речі, прислухавшись до порад Д. І. Багалія, з 24 квітня 1904 р. ввело в Харківському університеті педагогіку як обов'язковий предмет для студентів історичного факультету [12, с. 62]. Педагогіка вводилася, по-перше, там, де для цього були наявні відповідні умови, а по-друге, як необов'язковий предмет. Але й цей крок був визначним, бо в університетах Росії станом на 1905 р. відкриття кафедри педагогіки взагалі не передбачалося [13].

Спливало перше десятиріччя XIX ст., і вкрай недбале ставлення до педагогіки дало про себе знати. Якісний склад студентів-філологів - переважно саме вони ставали викладачами шкіл та гімназій - значно погіршився. Професура відзначала загальне падіння інтересу до спеціальності, апатію та розумову інертність, що особливо проявлялася під час іспитів. Як результат, у середніх навчальних закладах падала якість викладання, й дисципліна. Але автори педагогічних праць знов і знов повторювали: успіхи в університетському навчанні продовжували натхнення й ентузіазм, а незнання правил дидактики; все визначала майстерна техніка викладів, віртуозність наукової думки, її оригінальність [14, с. 15]. Стверджувалося, що в підручниках з педагогіки бракує чітких доказів про те, що це - наука, і більшість наведених даних свідчила виключно про її мистецький характер. На думку ж окремих вчених, педагогіка найбільше потрібна жінкам, оскільки мала суто утилітарну мету соціально-ідеального змісту [15, с. I-II, 10, 41, 47].

За таких умов 10 червня 1909 р. у навчальних округах Російської імперії були створені тимчасові педагогічні курси. Вперше впроваджувалася і практика відряджень учителів за кордон. Так для підготовки кадрів для шкіл Білорусії в Харківському університеті виділили 20 стипендій студентам, які виявили бажання там працювати вчителями [16, с. 57]. В травні 1912 р. вийшла чергова постанова „О курсах для приготовления учителей и учительниц средних учебных заведений”. Протягом року на курсах викладали цілий ряд предметів: логіку, психологію, шкільну гігієну, методику (з практикою з російської мови та словесності), латину, російську та загальну історію, математику, географію та математичну географію, природознавство, хімію, фізику, німецьку й французьку з методикою, історія педагогіки. [17, с. 94-95]. Відкрилися курси з підготовки та підвищення кваліфікації вчителів народних шкіл, де 164 години відводилося на вивчення педагогіки й загальної психології дитини, методики викладання початкової математики, російської історії та літератури, права, питань народного господарства, народної та дитячої літератури, південноросійської (української) історії і літератури, природознавства, ручної праці, малювання та ліплення [18, с. 75 - 76].

Тимчасові практичні педкурси вчителів початкових народних шкіл при Харківському університеті, організовані попечителем П. Е. Соколовським навчали раціональному викладанню, прогресивним методичним прийомам. Так, у червні 1910 р. на курси прибули більше 700 учителів на лише з Харківщини, а й з Воронезької, Катеринославської, Гродненської, Калузької та Мінської губерній. Слухачами переважно були жінки, бо на той час на Харківщині існувала лише одна учительська семінарія та дві повітові школи з педкурсами, де готували вчителів саме чоловічої статі, а ось вчительок готували усі жіночі гімназії. Викладали на курсах і професори та викладачі Харківського університету: ботаніку - проф. В. М. Арнольді, фізику - лаборант Сахаров, зоологію та фізіологію - проф. Нікольський, право - проф. М. І. Палієнко, російську історію - проф. В. І. Савва, методику і дидактику викладання російської мови - приват-доцент В. Харціев [19].

Незважаючи на помітні успіхи, напередодні Першої світової війни російська школа все ще не була загальноосвітньою, а мала казенно-бюрократичний та професійно орієнтований характер. Найсумнішим було ж те, що у Державній думі Росії і решті інстанцій вважали, що з питаннями освіти та виховання можна зачекати, бо на перший план виходили інші, начебто більш важливі проблеми [20, с. 3, 11, 51]. Але титанічними зусиллями передових педагогів та Харківського навчального округу розуміння значення педагогічних систем і дидактичних новацій для особисто професійного розвитку викладачів знаходило все більше прихильників. У Харкові працювала педагогічна виставка, з 1913 р. створювався педагогічний музей. Цього ж року при управлінні Харківського навчального округу відкрили показову педагогічну виставку у приміщенні II гімназії. У облаштуванні шести відділів виставки - наглядних посібників, типових письмових робіт, історії, географії, малювання та разків шкільних меблів - брали участь і викладачі університету [21]. Харківська університетська професура невтомно працювала над покращенням викладання у середній школі. Найбільше переймалися фахівці проблемами викладання математики. Так проф. Ц. К. Русс'ян, аналізуючи письмові роботи випускників гімназій округу за 1907 - 1913 рр., звернув увагу низьку середню оцінку з математики - 3, 3 - 3, 5. Гімназисти не володіли математичною мовою, не могли вибрати раціональне розв'язання задачі, не освоїли креслення при вивченні геометрії тощо [22, с. 364 - 365]. У зв'язку з цим Д. М. Синцов вважав, що для майбутніх викладачів необхідно ввести курс історії математики, основи геометрії, вступ або окремі частини елементарної геометрії. До курсу середньої школи він рекомендував включити вищу математику, яка то тоді вже повним ходом викладалася у школах Західної Європи та США [23, с. 69, 71].

Протягом 1912-1916 рр. увагу науковців привернула експериментальна педагогіка (педологія), яка вивчала психофізичну природу дитини. Вперше поняття „педологія” з'явилося у дисертації американського вченого О. Крісмана 1896 р. Акцент на педологію харків'яни ставили ще й тому, що значна частина науковців, як і раніш, була переконана у тому, що педагогіка не є окремою наукою і відносили її до юнакознавства, вчення про шкільні організації, природознавства тощо. Тому влітку 1915 р. лікар А. З. Рабінович запропонував створити у Харкові педологічний музей на зразок західних, що вже працювали у той час. Слід також зупинитися на пропозиціях, які пролунали на III Всеросійському з'їзді з експериментальної педагогіки, який зібрав більше 300 учасників - переважно вчителів гімназій та реальних училищ. В. В. Успенський у доповіді „Педагогіка у вищій школі” не просто вимагав створити у Росії самостійну педагогічну науку, а й зрозуміти, що цієї мети можна досягти лише за умови створення повнокровних кафедр педагогіки в університетах. Причому вони мають носити міжфакультетський характер [24, с. 140 - 144, 152].

Говорячи про вклад викладачів Харківського університету та вчителів харківського навчального округу у розвиток педагогічної науки варто зупинитися на педагогічному з'їзді з питань середньої освіти, що проходив з 1 по 11 червня 1916 р. На з'їзді обговорювали поставлену ще влітку 1915 р. на нараді в Міністерстві народної освіти проблему „безправності” в середній школі і вирішили ліквідувати систему особливих прав випускників гімназій, яка більше не відповідала вимогам часу. Крім того, учасники з'їзду висловилися проти формальної зовнішньої дисципліни у стінах школи, пропагували владу розумних педагогічних вимог, критикували перевантаження учнів уроками латини та грецької [25, с. 5, 7]. Зокрема, йшлося також про освоєння викладачами гімназій психологічної поетики О. О. Потебні як основи теорії словесної поезії та прози, значення біологічних станцій для викладання природознавства. Проф. Д. М. Синцов виклав історію посилення міжпред-метних зв'язків, особливо між математикою та фізикою. Директор Ізюмського реального училища М. Шевченко запропонував ввести до складу історико-філологічного факультету курс законодавства та відновити його за програмою 1905 р. Ставилися вимоги про покращення викладання теорії і практики педагогіки у жіночих гімназіях та єпархіальних жіночих училищах [26, с. 4].

Характеризуючи загальний стан освітньої системи, слід констатувати, що на 1917 р. у Росії назріла необхідність реорганізації як у середніх школах, так і у вищих навчальних закладах. І хоча традиційне ігнорування педагогіки завдало невиправної шкоди на всіх рівнях загнало освітян у глухий кут і було зрозуміле широкому загалу, у проекті

Статуту університетів Росії, що був підготовлений улітку 1917 р., створення довгоочікуваних кафедр педагогіки на історико-філологічних факультетах так само передбачено не було [27, с. 24].

Таким чином, у 90-ті рр. XIX на початку ХХ ст. педагогічна наука продовжувала торувати свій шлях у освітній системі Росії і досягла у цьому очевидних успіхів. Значний внесок у цій справі належав викладачам та професурі Харківського університету. Попри перешкоди традиційно скептичного ставлення освітянського загалу до введення педагогіки у виховно-освітній процес вищих навчальних закладах, гімназій та шкіл авангард на той час професорсько-викладацький корпус Харківського університету вели постійний пошук новацій у науково- педагогічній освіті протягом 90-х років ХІХ - на початку ХХ ст. вводилися нові курси з педагогіки, методики і практики викладання наук. Були створені і працювали педагогічні виставки. Харківська професура незважаючи на труднощі поширювала, пропагувала і рухала уперед новаторство у науково-педагогічній освіті.

професорський викладацький імператорський університет

Список використаної літератури

1. Сборник Харьковского историко-филологического общества. Т. 3. - Х.: Тип. К. Л. Счасни, 1891. - XXVII, 341 с.

2. Труды педагогического отдела Харьковского историко-филологического общества. - 1893. - Вып. 1. - 118 с.

3. Заварзина Л. Э. П. Ф. Каптерев - студент Московской духовной академии // Педагогика. - 2011. - № 3. - С. 69-80.

4. Багалей Д. Несколько слов об элементарной методике истории / Д. Багалей. - Х., 1894. - 10 с.

5. Кін О. М. Проблеми навчання і виховання в педагогічний спадщині М. Сумцова: автореф. дис.... канд. пед. наук / О. М. Кін. - Х., 2001. - 19 с.

6. Шумська О. О. Розробка змісту художнього виховання майбутніх учителів у педагогічний спадщині викладачів Харківського університету (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) / О. О. Шумська // Вісник Луган. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. Пед. науки. - 2010. - Ч. 4. - С. 90-94.

7. Труды педагогического отдела Харьковского историко-филологического общества. - 1900. - Вып. 6.

8. Ветухов А. В. О деятельности педагогического отдела Х. И. Ф. Общества в первое десятилетие - 18921902 года / А. В. Ветухов // Сб. Харьк. ист.-филол. о-ва. - 1905. - Т. 14. - С. 109 - 122.

9. Карнаух Н. В. О значении педагогических знаний в профессиональной подготовке преподавателей высшей школы в дореволюционной России / Н. В. Карнаух // Вест. Православного СвятоТихоновского гуманитар. ун-та. Сер. 4: Педагогика. Психология. - 2010. - Вып. 1 (16). - С. 41 - 49.

10. Труды высочайше утвержденной комиссии.. Вып. 1.

11. Сборник постановлений и распоряжений начальства / сост. П. В. Воловенко). - 1912.

12. Петренко Н. В. Культурно-освітня спадщина вчених Слобожанщини другої половини ХІХ - початку ХХ століття (історико-педагогічний аспект): монографія / Н. В. Петренко, С. Г. Золотухіна. - Х.: ХДУХТ, 2010. - 186 с.

13. Проект общего Устава Императорских российских университетов. - СПб., 1905. - 71 с.

14. Петражицкий Л. И. Университет и наука. Опыт теории и техники университетского дела и научного самообразования. Т. 2: Практические выводы / Л. И. Петражицкий. - СПб.: Тип. Ю. Н. Эрлих, 1907. - 639 с.

15. Волкович В. А. Педагогическая наука перед судом её противников / В. А. Волкович. - СПб.: Изд. О. Богдановой, 1909. - 47 с.

16. Журнал Министерства народного просвещения. Новая серия - 1909. - Ч. 22. 17. Овчинников А. В. Модернизация отечественного образования в условиях политического кризиса начала ХХ в. / В. Овчинников // Педагогика. - 2011. - № 6. - С. 86-98.

18. Столярчук Т. О. Педагогічні курси як одна із форм підготовки та підвищення кваліфікації вчителя народних шкіл (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) / Т. О. Столярчук // Вісн. Житомир. держ. ун-ту імені І. Франка. - Вип. 54. - 2010. - С. 74-77.

19. Пісочинець Д. Харківські учительські курси // Світло. - 1910. - Кн. 1. - С. 36-40.

20. Вахтеров В. П. Основы новой педагогики. Т. I. / В. П. Вахтеров. - М.: Изд-во т-ва И. Д. Сытина, 1913. - 583 с.

21. Краткое описание педагогической показательной выставки при Харьковском учебном округ / сост. Г. П. Окунев. - Х.: Знание, 1913. - 30 с.

22. Руссьян Ц. К. Некоторые замечания о характере работ, исполненных учениками гимназий на испытаниях зрелости в Харьковском учебном округе за 1907 - 1913 г. / Ц. К. Руссьян // Математическое образование. - 1913. - № 8. - С. 363-367.

23. Синцов Д. М. По поводу одной книги: [рец.] // Мат. образование. - 1913. - № 1. - С. 67 - 76. -Рец. на кн.: Мрочек В. Педагогика математики. Исторические и методические этюды. Т. 1 /А. Мрочек, Ф. Филиппович. - СПб.: Книгоизд-во О. Богдановой, 1910. - УІ, 380 с.

24. Фарфоровский С. Третий всероссийский съезд по экспериментальной педагогике / С. Фарфоровский // Журн. М-ва нар. просвещения. Новая серия. - 1916. - Ч. 62 - С. 137-152.

25. Первый сьезд Харьковского учебного округа по вопросам среднего образования с 1-го по 11-е июня 1916 года в г. Харькове. № 1. - Х.: Тип. и литогр. М. Зильберберг и с-вья, 1916. - 7 с.

26. Первый сьезд Харьковского учебного округа по вопросам среднего образования. - № 3. 27. ІР НБУ імені В. Вернадського, ф. 8, спр. 2836.

Размещено на Allbest.ru