Педагогіка Дмитра Іваненка: теоретичний семінар як інструмент наукової комунікації (роздуми з нагоди 110-ї річниці від дня народження видатного вченого)

Владислав Смирнов

Мета статті: розглянути проблему теоретичного семінару як майданчика для колективного публічного обговорення новітньої наукової інформації й оптимізації міжособистісної взаємодії вчених у різноманітних галузях науки із урахуванням унікального 50-літнього досвіду функціонування такого семінару під орудою видатного фізика-теоретика, українця Дмитра Іваненка.

Семінар (від лат. seminarium - розсадник знань) є одним із основних методів публічного обговорення в наукових і навчальних закладах. Семінари проводяться по найбільш складним науковим проблемам або питанням (темам, розділам) навчальної програми. Але якщо головна мета навчального семінару полягає в тому, щоб поглибити й закріпити знання, отримані студентом на лекціях і під час самостійної роботи, навчити його формулювати, обґрунтовувати і викладати власне судження з того чи іншого питання, то науковий семінар потребує самостійного пошуку й аналізу інформації, уміння брати активну участь у творчій дискусії, робити правильні висновки, аргументовано викладати й обстоювати свою думку.

Знаменитий науковий семінар з теоретичної фізики на фізичному факультеті Московського університету був організований Д. Д. Іваненком у 1944 році й проіснував 50 років. Семінар працював регулярно по понеділках, а з кінця 50-х років ще й по четвергах. На ньому виступали нобелівські лауреати Поль Дірак (1902-1984), Хідекі Юкава (1907-1981), Нільс (1885-1962) і Оге Бор (1922-2009), Джуліан Швінгер (1918-1994), Абдус Салам (1926-1996), Ілля Пригожин (1917-2003), багато інших відомих закордонних й вітчизняних вчених. Одним з перших секретарів семінару був майбутній академік РАН Олександр Самарський (1919-2008), з 1960 р. протягом 12 років - Юрій Владимиров (нар. 1938 р.), з 1973 р. майже 10 років - Геннадій Сарданашвілі (нар. 1950 р.), а в 1980-х роках - Петро Пронін і Юрій Обухов. У семінарі постійно брали участь співробітники й найближчі колеги Д. Д. Іваненка, серед них - його учень і соавтор, професор Арсеній Соколов (1910-1986), відомий як засновник науково-педагогічної школи МДУ в галузі теоретичної фізики «Класична і квантова теорія полів і частинок». Обов'язковим була присутність на семінарі для аспірантів і дипломників. Проходив семінар в аудиторії, розташованій поруч із кабінетом Іваненка. Вона була розрахована на 50 людей, проте часто була переповнена. Д. Д. Іваненко завжди сідав у перший ряд праворуч біля дверей, так що, сидячи впівоберта до аудиторії, він бачив і дошку і всіх учасників засідання.

Семінар завжди починався з огляду новітньої літератури. Д. Д. Іваненко, вільно володіючи європейськими мовами, багато читав і регулярно переглядав вітчизняні й закордонні журнали, що тільки-но надійшли до бібліотеки фізфаку, але ще не були розсортовані, отримував численні препринти з Дубни, Міжнародного центру теоретичної фізики А. Салама в Трієсті, ЦЕРНа, DESY, а також відбитки статей своїх закордонних колег. Усе це він перегортав прямо на семінарі, ставлячи характерну карлючку замість підпису. При цьому міг щось коментувати, щось обговорювати, когось просив переглянути той чи інший матеріал докладніше, аби потім, на наступному засіданні, розповісти про нього. Так виглядав обмін новітньою інформацією з самого переднього краю світової науки. Ця «літературна» частина семінару тривала близько години. Потім була основна доповідь. Із запитаннями, перебиваннями і жвавими обговореннями, що її супроводжували. Тривало це години півтори. Вражав не тільки демократизм обговорення, а й демократичний стиль наукового спілкування самого Д. Д. Іваненка. Можна було дискусувати з доповідачем, ставити запитання, коментувати, обговорювати почуте. Поставити запитання, зробити зауваження міг будь-який присутній на семінарі, навіть студент. При цьому не було аніякого хамства, ніяких ярликів на кшталт «нісенітниця», «дурість» і т.п. Можна було сперечатися, не погоджуватися, обґрунтовано відстоювати свою точку зору в полеміці навіть із самим Іваненком. При цьому завжди виявлялося, що в науковій дискусії рівних йому немає. Сам Д. Д. Іваненко виходив, як він любив підкреслювати, з «презумпції поваги». Якщо доповідачеві було важко витримати лінію свого виступу і він заздалегідь просив його не перебивати, це завжди зустрічало розуміння. Д. Д. Іваненко обов'язково «включався» у доповідь, намагався зрозуміти і вмонтувати почуте у вже існуючу в його голові картину, запитував, коментував, контролював і, при потребі, обмежував дискусію. Коли виступав іноземець, його не перекладали, але час від часу Д. Д. Іваненко резюмував на російській ті моменти доповіді, які, на його думку, цього потребували. На завершення семінару Д. Д. Іваненко просив двох-трьох чоловік висловитися й обов'язково сам робив резюме доповіді й дискусії. Семінар закінчувався десь о 10-й годині вечора. Після цього близькі колеги, співробітники й аспіранти Д. Д. Іваненка, гості, та й будь-хто з охочих ішли до його кабінету, де за традиційним чаєм з печивом обговорювалися різні наукові й навколонаукові питання, розподілялася література, роздавалися доручення по підготовці наступного семінару. Цей обов'язковий «пост- семінар» міг тривати до 11-ї години, а то й довше.

Професор Іваненко ставився до свого семінару надзвичайно серйозно і відповідально. Поки він був здоровий, аніякі особисті обставини не могли спонукати його скасувати засідання. Відомі лише поодинокі випадки, коли він просив замінити його. Можна говорити про методичні здобутки професора Іваненка. Його семінари завжди відбувалися у невимушеній, розкутій обстановці, і це дозволяло організувати жвавий обмін думками, полеміку й дискусію учасників. Іваненко усіляко розвивав і заохочував активність своїх учнів, намагаючись виховати в них не лише критичне ставлення до почутого, але й повагу до промовців («презумпція поваги»). Теми для обговорення визначалися самим Іваненком, це були найактуальніші питання тодішньої науки. Кожен з учасників семінару мав вільний доступ до найсвіжішіх журналів і відбитків статей, якими буквально були завалені робочий стіл Іваненка на кафедрі, полиці і підвіконня. Єдиною вимогою було повернути узяті матеріали після їх опрацювання. Іваненко приділяв увагу толерантності міжособистісної комунікації, вважаючи, що найнеприємніше для промовця - відсутність запитань чи коментарів. Тому наприкінці він завжди резюмував і доповідь і дискусію.

Прийнято вважати, і це цілком правомірно, що освіта є безпосереднім і працездатним «агентом» майбутнього. Через педагогічний вплив формуються особистісні якості кожної людини, її знання, уміння, навички, світоглядні та поведінкові пріоритети, а через них розбудовується економічний, моральний, духовний потенціал суспільства, цивілізації в цілому. У пошуках новітніх форм навчання сучасна освіта звертається до організаційно-діяльнісних, ділових, рольових ігор, мультимедійних технологій, case-методів тощо. При цьому ми іноді забуваємо про слушний висновок К. Роджерса щодо двох типів навчання. Навчання може бути інформаційним, забезпечуючи учня фактологічними даними і формуючи унарну матрицю знань (за проф. А. Ракітовим). Але воно може бути і значущим, формуючи в когнитивній системі учня дійові знання (тернарна знаннєва матриця, за А. Ракітовим), необхідні йому для саморозвитку і самоактуалізації. Семінарська форма навчання, як відомо, виникла ще в давньогрецьких і римських школах, де повідомлення учнів сполучалися з диспутами, коментарями і висновками викладачів (поєднання інформаційних потоків 1-3 на рис. 1). Її актуальність підтверджена педагогічною практикою. За 50 років його існування через семінар Іваненка пройшло декілька поколінь вітчизняних фізиків-теоретиків з багатьох регіонів і республік країни. Семінар, що охоплював наукові групи у багатьох містах і наукових центрах країни на основі наукових, а не адміністративних інтересів, є прикладом створення мережевої системи організації освіти і науки. Утім, семінар Іваненка лишається унікальним і неповторним [4]. За загальним визнанням, Дмитро Іваненко був чи не найерудованішим фізиком-теоретиком у країні. Це дозволяло компетентно розглядати на його семінарі найширше коло питань від ядерної фізики до космології, від новітніх математичних методів до історії науки. Д. Д. Іваненко був багатим на продуктивні ідеї, що давали поштовх розвитку зовсім неочевидних (для більшості присутніх) речей. При цьому він нікому не доручав зробити те або інше. Він просто висловлював свої міркування, і вони часто підхоплювалися колегами й учнями, втілювалися у спільні наукові роботи.

Дмитро Іваненко неодноразово говорив, що за своєю натурою він - шкільний учитель. Дослідження непересічної педагогічної спадщини видатного українського вченого світового рівня, Учителя з великої літери постає як нагальне завдання сучасної педагогічної науки.

іваненко семінар міжособистісний комунікація

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ