Освіта як чинник соціально-економічного розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Освіта як чинник соціально-економічного розвитку

У сучасній науці освіта набуває значення одного з основних чинників соціально - економічного розвитку. Рівень освіти визначає інтелектуальний потенціал держави як найважливішу складову національного багатства.

Становлення ринкових відносин в Україні започаткувало процеси реформування освітньої сфери. Проте ефективне використання вітчизняної системи освіти як чинника прискорення соціально-економічного розвитку країни, її входження в ринок відбувається суперечливо, не завжди супроводжуючись своєчасною розробкою відповідних правових та організаційно-економічних механізмів. Недостатнє теоретичне опрацювання ролі та стратегічних цілей розвитку системи освіти в Україні, кожного із суб'єктів, що беруть участь у соціально-економічному розвитку й формуванні інтелектуального потенціалу країни, уповільнює освітню реформу, не дозволяє ефективно використовувати наявні й залучати додаткові ресурси у сферу освіти. Обмеженість бюджетних можливостей і низький потенціал позабюджетних джерел у поєднанні з неповним використанням ринкових елементів господарювання значно утрудняють формування економічних умов ефективного розвитку системи освіти.

У цих умовах важливого значення набувають об'єктивний науковий аналіз економічних відносин у сфері освіти, дослідження їх особливостей у процесі реформування української економіки, обґрунтування теоретичних принципів та організаційно-економічних методів управління функціонуванням і розвитком системи освіти. Як особливо значуща на перший план висувається проблема теоретичного обґрунтування й розробки організаційно-економічних механізмів, що забезпечують стабілізацію економічної ситуації в освітній галузі, її інноваційний розвиток в умовах становлення ринкових відносин і заснованих на збалансованому поєднанні державних і ринкових регуляторів в управлінні вітчизняною освітою.

Теоретичні аспекти економіки громадського сектора та сфери послуг, включаючи економічні проблеми освіти, розглядались у працях таких вчених: О.М. Бабіча, О.П. Єфремова, В.А. Жаміна, Є.Н. Жильцова, В.М. Зуєва, В.В. Івантера, В.І. Капелюшникова, В.Є. Комарова, С.Л. Костаняна, Я.І. Кузьмінова, В.І. Марцинкевича, С.Г. Струмилина, В.О. Садовничого, А.І. Субетто, В.М. Филипова, В.В. Чекмарьова, Д.І. Чупрунова, Л.І. Якобсона, а також Д. Белла, У. Берквіста, М. Баумена, І. Бертрана, Є. Денисона, Дж.М. Кейнса, Я. Корнаі, Е. Тоффлера, Д. Уілера, Т. Шульца та ін.

Об'єктами дослідження вітчизняних і зарубіжних фахівців є роль і внесок освіти в соціально-економічний розвиток, економічна суть витрат на освіту, її ефективність, питання управління інвестиціями, інноваціями та якістю у сфері освіти. У дослідженнях більшості вчених освітні послуги розглядаються як продукт громадського сектора економіки, що впливає на соціально - економічний розвиток держави, аналізуються умови формування ринку освітніх послуг, досліджується його взаємодія з ринком праці [1].

У той же час, недостатньо розробленим залишається питання про цілі і міру дії ринку на функціонування системи освіти України. Вимагають поглибленого опрацювання проблеми розвитку методів прямого й непрямого економічного регулювання державою сфери освіти, визначення необхідних обсягів і механізмів його фінансування з урахуванням специфіки окремих рівнів освіти, підвищення економічної ефективності функціонування освітніх установ в умовах ринку.

Усе викладене й зумовило вибір теми статті, мету та завдання дослідження.

Метою дослідження є формування і теоретико - методологічне обґрунтування принципів та організаційно-економічних методів управління системою освіти в умовах становлення ринкових відносин в Україні.

Для досягнення зазначеної мети в статті вирішувалися такі основні завдання:

- дослідження ролі освіти в соціально-економічному розвитку України, аналіз змін освітніх потреб суспільства при переході до постіндустріального розвитку, систематизація функцій освіти й освітніх потреб сучасного суспільства;

- аналіз стану вітчизняної системи освіти та її проблем як відображення протиріч транзитивного періоду економічного розвитку, виявлення соціально-економічних передумов трансформації й економічних проблем розвитку системи освіти в Україні.

Роль освіти як чинника соціально-економічного розвитку країни в сучасних умовах постійно зростає. Її багатоаспектність зумовлена функціями, що реалізуються у відносинах суспільства й економіки. Соціальна, культурна, духовно-виховна функції освіти є відносно беззаперечним предметом вивчення відповідних наук. Визнання ж економічної ролі освіти, розробка оцінок її ефективності і спрямування росту - проблема, від вирішення якої залежить, чи буде скасована вражаюча невідповідність продуктивності освіти й очікувань економіки у відношенні її значущості [2].

Зміна місця й ролі людського чинника в транзитивному та постіндустріальному суспільстві, удосконалення матеріальної основи сучасного виробництва істотно підвищили роль освіти й зумовили необхідність перегляду традиційних форм економічної оцінки внеску освіти в соціально-економічний розвиток країни.

Проблеми системи освіти зумовлені трансформацією індустріального суспільства в постіндустріальне. Вони відображають протиріччя перехідного періоду економічного розвитку, ускладнення взаємозв'язків сфери освіти й ринку праці, що виявляється в зростанні функціональної неписьменності зайнятого населення, і вимагають перегляду змісту навчання та зміни системи економічних відносин у сфері освіти.

Представники сфери освіти наголошують, що якість вітчизняної освіти не настільки низька, як прийнято вважати. При цьому низька затребуваність економікою науково-інтелектуального ресурсу, утвореного системою освіти й, особливо, університетським сектором, зумовлена неприйнятністю виробничих систем.

Відсутність масового попиту підприємств на інтелектуальну компоненту пов'язана з незадовільними темпами інноваційної модернізації української промисловості, із залежністю від сировинних чинників. Навпаки, бізнесмени звинувачують систему освіти в «освітньому сепаратизмі», замкнутості на цілях саморозвитку, наслідки якого - неприйнятна якість освітніх послуг і наукового продукту, недовиробництво наукового й інтелектуального потенціалу, здатного забезпечити інноваційну компоненту розвитку. Населення України, що в останні роки практично на 100% забезпечене вищою освітою, не відчуває покращення матеріального стану, пов'язаного зі зростанням освітнього статусу.

Кожна позиція має під собою емпіричні засади. Одні науковці наголошують на відсутності статистичних підтверджень кореляції особистих доходів й освітнього рівня населення, прибутку підприємств й освітнього статусу працівників [2]. Інші, дослідивши чинники економічної динаміки країн Латинської Америки, стверджують, що зростання освітнього рівня населення не призвело автоматично до збільшення ВВП цих країн, а тільки посилило соціальне розшарування суспільства.

Економічна суть освіти якнайповніше розкривається через одночасний аналіз освіти як особливої потреби, як послуги, інституту і сфери громадського сектора економіки. Соціально-економічна суть освітньої послуги виявляється через її представлення як композиції чистого громадського й чистого особистого блага. Як чисте особисте благо освітня послуга виступає об'єктом купівлі-продажу, має ринкову ціну, характеризується наявністю можливості вибору споживачем форми і способів задоволення потреби в освіті. Освітня послуга як громадське благо характеризується спільним характером споживання, невиключеністю, неподільністю, породженням значного зовнішнього екстернального позитивного ефекту, який виражається у високих темпах продуктивності праці й економічного зростання, підвищенні соціальної стабільності й посиленні конкурентоспроможності національної економіки [1].

Різноманіття зовнішніх ефектів від послуг освіти не може бути оцінене з чисто ринкових позицій і тільки за ринковим критерієм - прибутком, оскільки існує протиріччя поточних індивідуальних і довгострокових громадських переваг. Це є основою визначення форм і методів і диктує необхідність активного державного регулювання освіти в умовах переходу до ринку, включаючи його пряму й непряму фінансову підтримку, надання гарантій у здобутті базової освіти, забезпечення рівнодоступності освіти за рахунок перерозподілу доходів (трансфертів), виробництво освітніх послуг у державному секторі, пом'якшення нераціональності індивідуальної споживчої поведінки, створення ринкової інфраструктури і відповідних ринкових інститутів у сфері освіти. Роль держави в створенні умов функціонування системи освіти в умовах становлення ринкових відносин в Україні носить провідний характер.

Ринкова трансформація української системи освіти на сьогодні має суперечливий характер. Зміна системи економічних стосунків в Україні, з одного боку, знайшла свій вияв у підвищенні господарсько - правової самостійності освітніх установ, зміні структури і джерел фінансування державних освітніх установ і розширенні їх підприємницької та іншої діяльності, що приносить прибуток, формуванні ринку освітніх послуг і виникненні конкуренції, переході від розподільних до регулюючих методів управління. З іншого боку, з'явилися нові проблеми і протиріччя:

- відносно низькі обсяги державного фінансування освітніх установ;

- послаблення системи державних гарантій і регулюючої ролі держави у сфері освіти;

- низький рівень доходів більшості громадян обмежує можливості здобуття освіти, призводить до регіонального «замикання» ринку освітніх послуг.

Беззаперечно, економічна роль освіти реалізується, передусім, по відношенню до економічного зростання. Оскільки розвиток інтелектуального потенціалу - продукт системи освіти, що нарощує нові знання, забезпечує інноваційно-технологічне вдосконалення виробництва, то його втілення у приріст суспільного продукту забезпечує економічне зростання. Разом з тим ця роль істотна і по відношенню до просторового розвитку економіки. Система вищої професійної освіти, що є зоною концентрації територіальних інноваційних тенденцій, забезпечує удосконалення просторових форм, насамперед процесів галузевої кластеризації [3].

Слабка можливість регіональної освіти продуктивністю своєї діяльності вплинути на інноваційне зростання зумовлена причинами, що пов'язані з проблемами функціональності системи ВПО - неефективним механізмом реалізації призначення цієї сфери.

Ключовим в їх вирішенні є утворення механізму функціонування системи ВПО, пов'язаного за змістовими аспектами будови з цільовими індикаторами розвитку виробничих одиниць регіону, а за структурними аспектами - з прогресивними (мережними, кластерними) формами організації економічного простору.

Завдання консолідації науки, освіти й виробництва, адекватної тенденціям інноваційної модернізації, а також перспективи кластеризації економіки зумовлюють утворення складних механізмів взаємодії університетів один з одним, з науковими та виробничими одиницями, з конгломератними й гібридними видами зв'язків та мережною взаємодією за схемою «цент-переферія». Такий механізм дозволить трансформувати систему ВПО в «індустрію наукових знань», що утворює основний ресурс «економіки знань», якість якого відповідає стандартам інноваційного зростання.

Співвідношення процесу освіти і кваліфікаційного росту працівників відповідно до сучасних потреб обумовлює необхідність інвестицій у розвиток системи знань наукового фонду суспільства, у фундаментальні й прикладні дослідження, кваліфікаційне зростання та покращення структури науково-педагогічного складу працівників навчальних закладів, посилення їх соціальної захищеності в умовах становлення ринку, тобто всього того, що дозволяє науковим знанням ставати більш доступними й допомагає отримувати більш високу віддачу спеціалістів при реалізації інноваційних проектів [3].

Такий просторово-економічний масштаб ролі освіти призводить до необхідності розглядання системи ВПО як науково-освітнього каркасу - конструкції, що надає концептуальність регіональним тенденціям інноваційної модернізації.

У кількісному відношенні зіставлення продуктивності системи освіти і приросту суспільного продукту (покращення його інноваційних якостей) дозволяє отримати достовірну оцінку ефективної економічної ролі освіти.

Вітчизняна ситуація у такому зіставленні заслуговує на прискіпливу увагу, оскільки істотною мірою відображає результати багаторічного реформування цієї сфери.

Ураховуючи посткризовий період, можна констатувати той факт, що низька ефективність економічної ролі освіти властива всім регіонам України, у тому числі й таким лідерам інноваційної модернізації економіки, як Київ, Харків, Львів, Донецька і Дніпропетровська області. Зростання кількості осіб із вищою освітою не супроводжується задовільною динамікою інвестиційної активності більш ніж у 49% числа суб'єктів [4].

Отримані оцінки примушують замислитися, чи є їх значення статистичним парадоксом або відображенням глибоких проблем економічної функціональності системи освіти.

Висновки. Проведене дослідження дозволило сформулювати наступні основні висновки й рекомендації з управління вітчизняною системою освіти як чинником соціально-економічного розвитку України в умовах транзитивної економіки.

На сучасному етапі розвитку економіки України, що характеризується обмеженістю доходів значної частини населення і нерозвиненістю системи кредитування освіти, особливого значення набуває пряма державна фінансова підтримка процесів отримання освітніх послуг. Розширення обсягів залучення позабюджетних коштів на основі спеціально адаптованої для сфери освіти концепції іпотечного кредитування, розвиток субсидіарного підходу до фінансування освіти може відбуватися паралельно із стабілізацією економічної ситуації в Україні і зростанням доходів громадян.

Недосконалість розмежування функцій, повноважень і джерел фінансування освіти на державному, регіональному і місцевому рівні не дозволяє ефективно використати засоби, що направляються на розвиток освіти. Вирішення проблем реалізації єдиної державної освітньої політики на всіх рівнях, збереження самостійності освітніх установ і формування стійких джерел їх фінансування можливо за рахунок механізмів багатоканального фінансування, включаючи фінансування через механізм співвласництва та зміни функцій органів управління освітою, за допомогою поєднання громадських і державних форм управління освітою на всіх рівнях.

Таким чином, інвестування в покращення якості людського капіталу має безпосереднє відношення до економічного зростання. Протягом останніх років було зібрано значну кількість даних, які доводили наявність прямого зв'язку між інвестиціями в освіту та економічним зростанням, істотну роль у цьому відіграють витрати суспільства на вищу освіту [4].

У результаті проведених досліджень можна дійти висновків:

1. Чім вищий у країни показник середнього числа років, які громадяни витрачають на освіту, тим швидше зростає її економіка.

2. У країні, де вища освіта розвивалася більшими темпами, спостерігалися і більш високі темпи економічного зростання.

3. Значення освіти як чинника виробництва пов'язано з його впливом на продуктивність.

4. Освіта здійснює позитивний вплив на інвестиції у фізичний капітал, що також сприяє економічному зростанню.

Усе перелічене вище доводить, що інвестиції у підвищення якості людського капіталу є умовою розвитку всіх секторів економіки, всезростаюча роль освіти в модернізації економіки відображена керівництвом країни в основних напрямах соціально-економічної політики, де наголошується, що модернізація країни спирається на модернізацію освіти, на її змістовне та структурне оновлення й Україна повинна обрати освіту як пріоритет - одну з «національних точок розвитку».

Список джерел інформації

освіта економічний постіндустріальний соціальний

1. Балыхин Г.А. Система образования как фактор социально-экономического развития России: принципы и организационно-экономические методы управления: автореф. док. екон. наук: 08.00.05 / Г.А. Балыхин. - М. - 2004. - 32 с.

2. Болгова Е.В. Экономическая роль образования: статистический парадокс или проблемы эффективности? / Е.В. Болгова // Креативная экономика. - 2011. - №10 (58). - С. 68 - 73.

3. Ботнева Н.Ю. Образование и его влияние на рост экономики / Н.Ю. Ботнєва, В.Н. Филаткин // Экономика образования. 2002. - 3. - С. 64.

4. Н.Я. Синицкая. Образование как фактор качества человеческого потенциала региона // Экономика образования. 2004. - №1. - С. 50.

Размещено на Allbest.ru