Театр Но. Театр кабукі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Урок

Театр Но. Театр кабукі

Мета: ознайомити учнів із особливостями та основними елементами художньо-образної мови театрального мистецтва Японії, історією розвитку театрів Но та кабукі, навчити визначити спільні та відмінні риси театрів Но та кабукі, розпізнавати символіку театру, пояснювати умовність сценічних прийомів, аналізувати театр як виразник складних почуттів людини; формувати вміння аналізувати твори театрального мистецтва; виховувати повагу та інтерес до світової театральної спадщини, збагачувати емоційний досвід учнів.

Обладнання: мультимедійна презентація або фото фрагментів вистав театру Но та кабукі; відеофільм «Японія в малюнках», фрагменти відеозаписів те-атральних вистав Но та кабукі, ТЗН.

Хід уроку

I. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань

1. Коментований перегляд відеофільму «Японія в малюнках»

2. Прийом «Снігова куля»

Коментар. Повна відповідь на запитання формується поступово: учні по черзі відповідають на запитання, щоразу додаючи важливі моменти, формулюючи у такий спосіб колективну відповідь.

Запитання

¦ У чому полягає специфіка культури й мистецтва Японії?

¦ На яких засадах ґрунтується світогляд японців?

¦ Назвіть найпоширеніші види мистецтв Японії.

IV. Мотивація навчальної діяльності

V. Викладення нового навчального матеріалу

Виникнення театрального мистецтва взагалі та театру Но зокрема датують др. пол.XIV ст. Вважається, що Но як високе театральне мистецтво започатковано 1375 року у храмі Касуга міста Нара із благословення та за підтримки молодого сьоґуна Асікагі Єсіміцу.

У той час Но був жанром розваги для звичайних людей, що містив елементи денґаку (пов'язані із синтоїстськими релігійними ритуалами), саруґаку (вид акробатичних вистав, що трансфор-мувалися пізніше у пісенно-танцювальні постановки), традиційні народні танці й пісенні балади, що сформували усні традиції народного мистецтва.

У період Муроматі Но досяг вигляду, що є майже незмінним донині. Цей театральний жанр значно вплинув на інші види японського драматичного мистецтва (кабукі, буто). Попри те, що під час періоду Мейдзі театр Но втратив заступництво влади, він був одним із офіційно визнаних національних видів театрального мистецтва.

Завдяки драматургам Кан'амі Кійоцугу (1333--1385) та Дзеамі Мотпокійо (1363--1443) театр Но набув розквіту.

Дзеамі Мотокійо написав 1423 року трактат, присвячений навичкам і вмінням, необхідним для акторів Но, що є актуальним до сьогодні.

Переламним моментом у розвитку театру Но вважають постановку п'єси Дзеамі, присвячену подіям періоду Хейан («золотого століття» Японії). Ця п'єса була написана «високим стилем», із дивовижними пасажами і прихованим змістом сюжетних ліній. Вочевидь, саме ця постановка сприяла тому, що Но міцно посів місце елітарного театру, мистецтва для знаті й вищих прошарків японського суспільства (на протилежність театру кабукі).

Театр Но майже не зазнав суттєвих змін із часів періоду Муро-маті. Незважаючи на деяке скорочення репертуару театру (у період розквіту у театрі Но виконували понад 1000 п'єс), інтерес до цього жанру не зник і в Новий час.

У виставі театру Но беруть участь декілька осіб: актори (татіката) у співаки (дзіута-ката) та музиканти (хаясі-ката). Акторів поділяють на три категорії виконавців ролей: головні (сіте-ката), допоміжні (вакі-ката), інтермедійні (кьоґен-ката). Співаки зазвичай виконують ролі головних виконавців (сіте-ката) і музи-кантів (хаясіката), які акомпанують на 3 традиційних для Но інструментах (флейті та різновидах барабанів).

П'єси театру Но у перекладі з японської називаються «пісні й мелодії». Збереглося не більше ніж 250 п'єс, які можуть відтво¬рити сучасні театральні трупи. Вистава триває 30--120 хв. Вистави театру Но бувають п'яти типів: божественні, військові, жіночі, змішані, демонічні. Каміута є самостійним типом вистави, що поєднує танець і синтоїстський обряд. Такі п'єси є найдавнішими у репертуарі Но.

Вистави Но виконують на відкритій сцені з декорацією, на якій зображено сосну (вочевидь, утілює синтоїстське повір'я про те, що боги спускаються на землю з небес по сосні). Авансцени -- хасіґа-карі (з яп. «місце паузи») є помостом, що веде до правої частини сцени -- місця появи персонажів. Сцену традиційно виготовляють із японського кипариса. Уздовж хасіґакарі встановлюють три невеликих сосни, поблизу яких актор під час виходу може зупинятися, щоб промовити репліку до появи на сцені. Перед декорацією розташовується група музикантів, які супроводжують танці й ак-торські монологи специфічною, таємничою музикою. На лівому боці сцени перебувають 2 ряди співаків (хор), які супроводжують перехід від монологу персонажа або оповідання до танцю. Усе це формує багатий розповідний фон до основної гри акторів. Невели¬ка трупа, мінімум антуражу й декорацій, створюють простір для фантазування глядачів.

Однією з найвідмітніших властивостей постановок Но є маски, які використовують як основний персонаж (сіте), так і його парт-нер (цуре). Маски перетворюють сіте на стару, молодика, жінку або надприродну істоту. Проте, маску не надягають, коли сіте грає зрілого чоловіка. Актори-підлітки (коката) й актори, які грають персонажів другого плану, масок не надягають.

Маски вирізують із дерева, здебільшого -- із кедра. Потім їх покривають гіпсом і розмальовують. Деякі маски є видатними скульптурними творами. Існує досить багато типів масок. Це вима-гає певного їх знання для того, щоб відрізняти їх одну від одної.

Іншою відмітною рисою Но є віяло, яке може бути у п'єсі сим-волом різних предметів (меч, люлька, пляшка тощо).

На початок XX ст. збереглося 5 шкіл, у яких навчають вико-нання ролей сіте; 3 школи, у яких опановують мистецтво друго-рядних акторів вакі; 2 школи інтермедій та 14 шкіл, де навчають традиційної музики для театру Но.

«Мистецтвознавці театру кабукі»

Жанр кабукі утворився у XVII ст. на основі народних пісень і танців. Початок жанру поклала Окуні, служниця святилища Ідзумо Тайся, яка 1602 року почала виконувати новий вид театралізованого танцю у висохлому руслі ріки поблизу Кіото. Новий жанр швидко став популярним, Окуні навіть запрошували виступати перед імператором. Успіх нового виду театрального мистецтва сприяв виникненню театру кабукі як поєднанню драматичного й танцювального мистецтва, у якому всі ролі виконували жінки.

Спочатку у кабукі ставили здебільшого грубі та непристойні вистави; багато хто з акторок вів аморальний спосіб життя. Через це для назви кабукі іноді використовували омонім «театр куртиза-нок, які співають і танцюють».

Завдяки популярності кабукі, місце жінок -- виконавиць ролей -- із часом посіли юнаки. Водночас змінився характер вистав: більше уваги приділяли драматичному мистецтву, аніж танцю. Проте, це мало вплинуло на моральну сторону вистав. Хлопці-актори були не менш доступними для публіки, аніж їх попередниці. Вистави часто супроводжувалися заворушеннями, що змусило сьоґунат заборонити виступи юнаків на сцені кабукі (1652).

Сцена в театрі кабукі має своєрідну будову. Її авансцена -- ха-наміпгі (з яп. «квіткова стежка», або «шлях квітки»), з якої актори виходять на сцену, розташована у глядацькій залі. Театри кабукі були технічно оснащені у XVIII ст. (сцени, що обертаються, механічні люки та ін.), що значно підвищило ефектність театраль-них постановок.

У кабукі, як, утім, і в деяких інших традиційних японських театрах, зміна декорацій відбувається іноді посеред акту: актори продовжують грати, а завіса не опускається. Робітники сцени, одягнені у чорне (їх вважають «невидимими»), на очах у глядачів змінюють антураж.

Театр кабукі нині складається із 3 типів вистав: дзідай-мо но (з яп. «історичні») -- створені до періоду Сенґоку; сева-моно (з яп. «простонародні») -- створені після періоду Сенґоку; сьосаґо- тпо -- танцювально-драматичні п'єси.

З 1653 року у трупах кабукі могли виступати тільки зрілі чоло-віки, що спричинило розвиток витонченого, глибоко стилізованого різновиду кабукі -- яро-кабукі (з яп. «шахрайський кабукі»). Ця метаморфоза відбулася під впливом також популярного у ті часи в Японії комічного театру кьоґен. Практично до сьогодні всі ролі у кабукі виконують чоловіки. Акторів, які спеціалізуються на ви-конанні жіночих ролей, називають онаґата або ояма (актори жі-ночого стилю). Два інших стилі виконання називаються араґото («грубий стиль») і ваґото («м'який, гармонійний стиль»). З-поміж акторів кабукі існують справжні театральні династії, які спеціалізуються на певних стилях гри.

За часів періоду Ґенроку (1688--1704) -- часу розквіту японської культури -- театр кабукі активно розвивався. Структуру вистав було формалізовано, з'явилося багато елементів стилізації. Упорядкували й типи персонажів. Кабукі й ляльковий театр (зго-дом зажив слави під назвою бунраку) впливали один на одного. Відомий сценарист Тікамацу Мондзаємон, один із перших про-фесійних авторів п'єс кабукі, створив декілька вистав, що значно вплинули на розвиток театру, хоча найзнаменитіша з-поміж його робіт, «Сонедзакі Сіндзю» («Самогубство закоханих в Сонедзакі»), спочатку була написана для театру бунраку. Як і безліч п'єс для бунраку, «Сонедзакі Сіндзю» була адаптована для театру кабукі та викликала безліч наслідувань (у житті, а не на сцені), що уряд заборонив постановку п'єс про обопільне самогубство закоханих (1723). Цей період характеризується появою мови поз міе та гриму кумадорі, створених Ітпікавою Дандзюро.

До середини XVIII ст. кабукі втратив популярність, а бунраку посів місце найважливішого жанру мистецтв для представників нижчих верств суспільства (почасти, завдяки появі декількох талановитих вистав бунраку). Розвиток кабукі не вирізнявся особли-вими досягненнями до кінця XVIII ст., коли театр почав повертати собі колишню популярність. 1868 року, унаслідок падіння сьоґу-нату Токуґава та відкриття країни для Заходу, у Японії розпочалися грандіозні соціально-культурні зміни. Це сприяло відновленню колишньої слави кабукі. Поки японська культура пристосовувалася до відсутності національної ізоляції, актори вживали всіляких заходів для підвищення інтересу до кабукі у вищих верствах суспільства, адаптуючи традиційний театральний жанр до сучасних смаків. Ці заходи були успішними -- одного разу вистава театру відбулася для імператора Мейдзі.

Під час Другої світової війни бомбування знищили багато буді-вель театрів кабукі. Окупаційна американська адміністрація забо-ронила театральні вистави після завершення війни. Заборону було знято 1947 року, і вистави було відновлено.

У сучасній Японії кабукі є найпопулярнішим із-поміж усіх традиційних японських драматичних жанрів. Багато акторів кабукі часто знімаються у кіно і на телебаченні (відомий актор-онаґата Бандо Тамасабуро V зіграв декілька ролей, зокрема жіночих, у кі-нофільмах).

Театр кабукі нині складається із трьох типів вистав:

* дзідаі-моно -- «історичні» п'єси, створені до періоду Сенґоку;

* сева-моно -- «простонародні», створені після періоду Сенґоку;

* сьоаґото -- танцювально-драматичні п'єси.

У деяких театральних трупах жіночі ролі виконують жінки, а після Другої світової війни сформовано жіночий колектив «Ітіка-ва Кабукі-дза». На честь засновниці жанру 2003 року було встановлено статую Окуні в Кіото.

2. Словникова робота

Театр Но (з яп. «ефектність», «майстерність») -- традиційний театр у Японії. Розвинувся із середньовічного мистецтва співу й танцю саруґаку.

Кабукі (з яп. «пісня, танець, майстерність», «майстерні спів і танці») -- один із видів традиційного театру Японії -- це синтез співу, музики, танцю і драми, де виконавці використовують складний грим і костюми зі значним символічним навантаженням.

VI. Підбиття підсумків уроку

1. Перевірка і перегляд створених учнями на власному сайті Інтернет-сторінок «Японський театр»

2. Оцінювання роботи на уроці

VII. Домашнє завдання. Опрацювати матеріал підручника . Визначити головні особливості китайського та японського театру.

учень театральний мистецтво

Размещено на Allbest.ru