До визначення поняття "практика" в сучасній соціологічній теорії

Размещено на http://www.allbest.ru/

До визначення поняття «практика» в сучасній соціологічній теорії

Осипчук А. Д.

У статті розглянуто визначення поняття «практика» в сучасній соціологічній теорії, зокрема в теоріях синтезу. Окреслено два принципово відмінні шляхи визначення «практики» як діяльності загалом та як рутинізованих дій індивідів. Розглянуто особливості та онтологічно-методологічні перспективи використання таких визначень через обговорення підходів А. Реквітца, П. Бурдьє, Е. Гідденса.

Ключові слова: практика, рутинізація, агент, раціоналізація, рефлексія, свідомість, креативність, недетермінованість дії, соціальна структура, синтез структури й агентності. практика соціологічний рутинізований індивід

Поняття «практики» є одним з найуживані-ших у соціальних та соціологічних теоріях від початку ХХ століття Не буде перебільшенням сказати, що переважна більшість сучасних соці-ологічних теорій оперують цим поняттям, вкла-даючи в нього ті чи інші значення. У такій ситу-ації принципової важливості набуває розуміння тих змістів та значень, що набуває «практика», та міри їхньої суголосності й узгодженості.

Поняття «практики» використовується як онтологічно протилежними підходами, на кшталт феноменології/суб'єктивістських під-ходів та структуралізму/постструктуралізму, так і теоріями синтезу, які прагнуть подолати основні онтологічні та методологічні дихото-мії. Власне, саме через призму останніх й буде розглянуто визначення «практики», а саме осо-бливості концептуального розрізнення зв'язки «агент/дія-практика-структура». В рамках тео-рій синтезу для аналізу взято соціологічні кон-цепції синтезу структури й агентності П. Бур- дьє та Е. Гідденса.

Найбільш чітко визначення терміна «практи-ка» або «практики» наводиться у програмній статті Андреаса Реквітца (Andreas Reckwitz) про розбудову теорії соціальних практик - певної синтезованої теорії, яка була б альтернативою як індивідуалістським або раціоналістичним, так і колективістським або нормативним підходам, і ґрунтувалася на роботах «теоретиків практик» - Гідденса, Бурдьє, Тайлора, пізнього Фуко та ін-ших [7]. Неважко помітити, що початкова мета роботи Реквітца перегукується із метою прове-дення синтезу структури і агентності та спів-звучна меті і настанові цієї роботи. Водночас варто зазначити, що свою теорію Реквітц розро-бляє переважно для культурологічних студій, або ж студій у галузі соціології культури та ви-вчення соціокультурних феноменів, що не може не накласти відбиток на ті концепції, які він за-стосовує, та наголоси, які він розставляє. Проте початковий фокус на соціальній теорії та низка онтологічних настанов (зокрема, щодо погляду на соціальну реальність, вписування культурних та соціокультурних феноменів у соціальний кон-текст) дозволяє нам розглянути його теорію со-ціальних практик у межах цієї роботи.

Відправною точкою для свого теоретизуван-ня Реквітц зазначає прагнення знайти перетин, або «серединний» шлях, між моделями «homo economicus» і «homo sociologicus» [7, с. 244-245]. Розрізнення між цими двома моделями можна описати через застосування протилежних кон-цепцій описаних вище дихотомій. Модель «homo economicus» пояснює дію як укорінену в індиві-дуальних цілях, інтенціях та інтересах, таким чином виводячи соціальний порядок як резуль-тат певних констеляцій або комбінацій таких ін-дивідуальних і окремих інтересів, - отже, бачи-мо тут вияв індивідуалізму і утилітаризму (або, точніше, раціоналізму); модель «homo sociologi-cus» є протилежною за суттю і пояснює дію че-рез колективні норми і цінності, коли соціаль-ний порядок є результатом колективного норма-тивного консенсусу, що, своєю чергою, є позицією колективістською і нормативною.

На думку Реквітца, застосування теорії соці-альних практик дозволить оминути обмеження кожної із зазначених моделей або позицій, про-понує певний інтегральний підхід. Центральним для цього підходу є визначення та окреслення поняття «практики» або «практик». Одразу за-значимо, що у межах цієї роботи не ставиться за мету проведення аналізу власне теорії Реквітца, так само як і її зіставлення з теоріями синтезу структури і агентності, які розглядаються. Його підхід становить для нас інтерес переважно че-рез своє використання теорій та концептуально-го апарату Гідденса і Бурдьє, а отже, і розгляда-ється виключно у цьому аспекті.

Серед великої кількості визначень та спосо-бів використання терміна «практика» або «практики», і зважаючи на досить великий спектр таких можливих визначень, Реквітц про-понує ввести таке розрізнення. Першочергово ми мусимо розрізняти «практику» в однині (нім. Praxis) і «практики» в множині (нім. Praktiken) [7, с. 249].

«Практика» (Praxis) в однині є виразним терміном для опису людської дії в цілому на противагу теорії або просто розмірковуванням. Водночас, «практики» в контексті соціальних практик є чимось принципово іншим. Так, «практика» (Praktik) є рутинізованою поведін-кою, що складається з кількох моментів, взаємопов'язаних з іншими, а саме: форми ті-лесної активності, форми ментальної активнос-ті, доступності і використання предметів, попе-реднього або базового знання у формі розумін-ня та знання «як-це-робити», емоційного стану, мотивацій. У цьому сенсі практиками є спосіб приготування їжі або її споживання, спосіб ро-боти, дослідження, догляду за іншими або со-бою тощо. Можна сказати, що кожен із цих еле-ментів формує своєрідний блок, залежний від усіх інших і водночас необхідний для них, а от-же, практики не можуть бути редуковані до яко-гось одного із таких елементів.

Подібно до цього, практики є певним пат-терном (зразком), який повинен наповнюватися великою кількістю одиничних і часто унікаль-них дій, що відтворюють такі практики. Напри-клад, практика споживання мусить постійно ре-продукуватися через окремі одиничні акти спо-живання. Зрозуміло, що коли йдеться про соціальні практики, то розглядається соціальна практика щодо, наприклад, споживання або приготування їжі певної сукупності індивідів (те саме стосується і культурних або соціокуль- турних практик). Окремий індивід (тілесний та ментальний агент), таким чином, є «носієм» практики. Більше того, він одночасно є і носієм доволі великої кількості соціальних практик, які зовсім не повинні бути скоординовані та узгоджені між собою. Можна стверджувати, що індивід є носієм певного зразка (паттерну) ті-лесної поведінки, рутинізованого способу розу-міння, знання «як-це-робиться» і мотивування (бажання). Такі конвенційні «ментальні» актив-ності розуміння, знання і бажання та мотивуван-ня є необхідними елементами соціальних прак-тик, й індивід бере у них участь (тобто, вони не є його індивідуальними схильностями або якостя-ми, не є проявами його індивідуальності). Укорі-нене у таке визначення практики є і те, що роз-глядаючи її як певний «спосіб діяти і говорити», вона є зрозумілою не тільки для того, хто вико-нує таку практику (тобто, носія практики), а й для всіх потенційних спостерігачів або реципі-єнтів, принаймні у межах однієї культури.

Таким чином, практики є рутинізованим спо-собом пересування тіл, маніпулювання предме-тами, ставлення та поведінки щодо інших, опису речей і розуміння світу. В цьому сенсі визначен-ня практик як соціальних (або соціокультурних) є тавтологічним - вони є соціальними, бо є «ти-пом» поведінки та розуміння, які проявляються у різних локальностях та моментах часу, викону-ються різними тілами/ментальностями (minds) [7, с. 249-250].

Як бачимо, промовистими є паралелі з симво-лічним інтеракціонізмом та концепцією просто-ру-часу Гідденса. Проте, якщо останню Реквітц запозичує і пристосовує до потреб своєї теорії, то будь-які подібності до символічного інтераці- онізму він відкидає. Практики, на думку Реквіт- ца, зовсім не передбачать інтеракції, подібно, во-ни не є соціальними у феноменологічному - інтерсуб'єктивному - сенсі, або у текстуальному чи структуралістському - на рівні дискурсів, текстів чи символів.

Отже, запропоноване Реквітцом визначення та розуміння практики цілком підходить для потреб нашої роботи, особливо у поєднанні з концепціями агента та агентності, для опису рутинізованої та узвичаєної дії або поведінки. Більше того, зважаючи на початкову настанову теоретизування Реквітца, запропонована ним концепція соціальних практик містить у собі легітимне інтегральне поєднання поглядів Гід- денса і Бурдьє, полегшуючи онтологічні пошу-ки в рамках синтезу структури і агентності. З другого боку, потрібно зазначити декілька принципових моментів.

Дослідження соціальних практик (як і вжи-вання терміна практика) займає непропорційно багато часу у теоретизуванні П. Бурдьє, порівня-но із застосуванням ним концепцій агента (зага-лом, Бурдьє говорить або загально про індивіда, або про соціальні практики). Переважно через те, що саме у рутинізованій поведінці (соціаль-них практиках) насамперед виявляється габітус. Порівнюючи теоретизування Реквітца (отже, йо-го визначення практики) із поглядами Бурдьє на габітус, можна помітити, що практики Реквітца імпліцитно включають у себе диспозиційну ком-поненту, яка у теорії Бурдьє міститься не в прак-тиках, а в габітусі.

Принциповим у теорії Бурдьє є введення поняття практики там, де інші вживають по-няття агента. В цілому, Бурдьє таким чином намагається оминути дилему «об'єктивізм- суб'єктивізм» і розглядає практики як резуль-тат діалектичної взаємодії структури і агента [8, с. 401]. Так, практики не є ані об'єктивно детермінованими, ані результатом вільної во-лі. Можна стверджувати, що практики є рути- нізованими діями (індивіда чи групи), щоден-ною поведінкою та активністю, «не більше ніж грою ролей [на кшталт театру], чи втілен-ням плану» [2, с. 52]. Практика є тим, у чому актуалізується та «здійснюється» структура. Із зазначеного випливає, що практики насліду-ють певні зразки (паттерни), хоча і є індивіду-альними та до певної міри унікальними, а та-кож до певної міри передбачуваними. Причо-му, передбачуваність і типовість обумовлена структурою (її впливом), тоді як унікальність - природною різницею між акторами та варіаці-ями історичних (часових) обставин здійснення практики.

Бурдьє відрізняє практики від діяльності чи активності; це все те «що робить» агент. Проте це «все» слід розуміти у рамках концепції по-двійного структурування Бурдьє (де соціальна структура структурує габітус, який у свою чер-гу структурує практики). У рамках цієї ж кон-цепції, практики є водночас безпосередніми ді-ями, актами мислення чи комунікації тощо та структурно зумовленими соціальними форма-ми, поза якими соціальна дія як така неможли-ва. Тобто практики це «не тільки дійсність дій, але й втілення соціальних структур» [1, с. 388, посилання 3]. Тобто «структурний» момент у практиці є незрівнянно більшим від «моменту агентності».

Інакше кажучи, агент як такий у теорії Бур- дьє відсутній (власне, це поняття ним майже не вживається і не визначається). Частково це пояс-нюється, як на мене, належністю П. Бурдьє до французької традиції теоретизування, де домі-нантну позицію займали на той час (і в цілому) функціоналізм та структуралізм (поодинокими винятками були представники екзистенціаліз-му). Навіть захоплення Бурдьє феноменологією та етнометодологією на певному етапі його на-вчання справило істотно менший вплив, ніж тео-рії Дюркгайма, Леві-Строса чи Сосюра.

Таким чином, поєднання структуралізму і конструктивізму (застосовуючи адекватніший термін, ніж феноменологія) є «схиленим» у бік першого (саме тому Бурдьє іноді розглядають як постструктураліста, що, однак, видається помилковим). Говорячи про те, що індивіди на основі своїх позицій у соціальному просторі сприймають та конструюють соціальний світ, він, проте, ігнорує їхню суб'єктивність та ін- тенціональність і зазначає, що такі сприйняття і конструювання забезпечуються і обмежують-ся структурою. Агент у Бурдьє є обмеженим своєю залежністю від потреби бути «розміще-ним» в історичній структурі конкуруючих ін-тересів, бути об'єктивованим. Крім того, агент та агентність відсутні як окремий і достатній концепт і втілені майже виключно у зв'язці «га- бітус-практика» [6, с. 45].

Водночас, цікавим є той факт, що зберігаєть-ся поняття креативності індивіда (агента), але йому надається набагато менше ваги, ніж, на-приклад, у Арчер або Штомпки. Існуванню ста-більних і сталих структур у часі постійно загро-жує можливість креативного використання цих структур індивідами у їхніх практиках. Власне, саме завдяки цьому можливі будь-які структур-ні та соціальні зміни. Проте слід наголосити, що індивід все одно є «вбудованим» у структу-ру. «Домінантною тенденцією є реалізація аген-тами їх впливу (power) у спосіб що загалом має тенденцію до консервації структури конкурую-чих груп чи інтересів. Люди мають стати вклю-ченими у соціальну боротьбу, але залишають при собі певну частину “агентності”, особливо щодо вибору засобів такої боротьби» [6, с. 46]. Але такий вплив суттєво обмежений через те, що «автономність інтересів» у Бурдьє є власти-вістю не агента (суб'єкта), а структури (об'єктивної сторони).

Підсумовуючи, можна сказати, що таке розу-міння місця індивіда щодо структури та визна-чення практики є причиною того, що доволі час-то погляди Бурдьє порівнюють з розумінням ін-дивіда як «носія» структури, які притаманні Л. Альтюссеру.

З іншого боку, заміна концепту агента (від-носно незалежного від структури) поняттям практики та «практики-габітусу», знімає питан-ня дуалізму (чи то аналітичного, чи то філософ-ського (онтологічного)) структури-агента, бо ар-гументує на користь дуальності (яка втілена як у практиці, так і в габітусі), ще більше зближуючи Бурдьє з Гідденсом. Проте не можна заперечува-ти вкоріненість у теорію П. Бурдьє принципу креативності індивіда (а отже, і його принципо-ву агентність), який, зокрема, реалізується через розуміння габітусу як когнітивного та менталь-ного феномену, що не є винятково продуктом со-ціальної структури.

Щодо підходу Е. Гідденса, то відразу слід на-голосити на розумінні практик як рутинізова- них дій та вчинків агентів і на акцентуванні сві-домості й соціопсихологічних феноменів. Осно-вними властивостями агента, за Гідденсом, є його рефлексивність, інтенціональність (тобто інтенціональність свідомості) та схильність до раціоналізації дії. Причому, це зовсім не озна-чає, що наслідки дії є цілком передбачувані [3, с. 56]. Крім того, ані мотивації, ані інтенціо- нальність агентів не є «однозначно присутні-ми», такими, що «ховаються» поза людською ді-яльністю, проте водночас рутинно та хронічно (протягом duree щоденної діяльності) інстанціо- налізуються в такій діяльності. Також раціона-лізація є швидше наданням суб'єктивного сен-су, пояснення та мети дії, а не прагматичним підрахунком витрат та набутків (хоча і цей мо-мент може бути присутній).

Загалом, треба наголосити на таких момен-тах. - Інтенціональний характер людської діяль-ності мусить розглядатися не як артикуляція окремих та визначених «інтенцій», а як нескін-ченний потік інтенціональності в часі, що, в той же час, не може сприйматися як певний «набір» станів свідомості, які супроводжують дію. «Ін- тенціональність свідомо артикулюється лише у рефлексивному акті уваги: як правило у межах дискурсу» [3, с. 40-41]. Водночас, інтенціональ- ність не заперечує ненавмисних і незапланова- них наслідків дій чи вчинків, непередбачуванос- ті. - Рефлективний моніторинг дій здійснюється у зворотному до раціоналізації дій напрямі, тоб-то до аналізу та виокремлення мотивацій (тобто дії та вчинки аналізуються у «зворотному поряд-ку» від результату дії (матеріального та немате-ріального) до причин та мотивацій). Як правило, рефлективний моніторинг є дискурсивним (тоб-то пов'язаним із дискурсивною свідомістю - знаннями, навичками тощо, які людина може по-яснити), і спрямованим на перетлумачення прак-тичної свідомості - знань, навичок, досвіду, механізм яких людина не може пояснити слова-ми (тобто tacit knowledge). Це не тільки само- рефлексія та усвідомлення власних дій, але й за- лученість у моніторинг «триваючого потоку вчинків (actions) та структурних кондицій [кон-тексту]» [8, с. 393]. Бернштайн, наприклад, дово-дить, що у Гідденса «агент як такий рефлектив-но і рекурсивно включений в соціальні структу-ри» [8, с. 393]. - Сприйняття (якому властива вибіркова увага) розглядається як частина лока-лізованої в часі й просторі діяльності людей, як те, що агенти роблять у межах нескінченного по-току дій/вчинків [4, с. 47-48].

Акторам (індивідам) у Гідденса також прита-манна раціональність (у сенсі здійснення раціо-налізації), яка відбувається під час процесу по-шуку впевненості та безпеки у соціальному сві-ті. Причому, під раціоналізацією мається на увазі рутинізація (практики, дій), метою якої є не тільки надання індивідам почуття безпеки, а й підвищення ефективності їх вчинків у соціаль-ному житті. Разом з цим, акторам притаманне і мотивування їх дій, яке бере до уваги їхні (інди-відуальні) бажання та потреби.

Раціоналізація дії також обмежена принаймні трьома факторами - невизнаними факторами мотивації (несвідомими чи пригніченими ба-жаннями та потягами), структурними умовами, що визначають правила, які нормують дію та розподілом ресурсів (а отже, і розподілом вла-ди), та ненавмисними наслідками дій та вчинків.

Все це веде до того, що у соціальній дії реф-лексивність і раціоналізація присутні постійно, тоді як мотивація є потенційно можливою. Тоб-то, мотивація (свідома), не обов'язково пови-нна бути присутня у кожній дії. І хоча саме мо-тивація забезпечує загальне планування дії, більшість дій та вчинків, за Гідденсом, не є пря-мо мотивовані (тобто, мотивації, як правило, не усвідомлюються). З іншого боку, найбільш ра-ціонально ефективні дії стають рутинізовани- ми, а отже, необхідність їх «постійного мотиву-вання» начебто зникає.

Гідденс виділяє два види свідомості: дискур-сивну і практичну, коли остання грає принципову роль у структурації. Причому практичну свідо-мість можна розташувати між дискурсивною сві-домістю, яку індивід «усвідомлює» та рефлектує, та підсвідомістю (у визначенні Фройда), яку мож-на осягнути тільки за допомогою психоаналізу. Таке розуміння практичної свідомості поєднує його і частково запозичене з феноменології Шю- ца та пізньої філософії мови Вітгенштайна.

Так, Гідденс говорить: «[Більш] важливими є сірі області практичної свідомості, які існу-ють у відносинах (relation) між раціоналізаці-єю дії і сукупністю знань актора; і між раціо-налізацією дії і підсвідомістю. Сукупність знань (stocks of knowledge), у термінах Шюца, або те, що я називаю загальне (mutual) знання, використовується і реалізується акторами у продукуванні соціальних подій, але зазвичай не є доступною їм у чітко кодифікованій фор-мі...» [3, с. 58].

Практична свідомість, таким чином, склада-ється із спільного розуміння, що розподіляється між індивідами, яке принципове для соціального життя, але не є чітко усвідомлюваним (вербалі- зованим і рефлексованим). Тобто, залишається саме частиною свідомості (навіть за психоаналі-тичними розподілами), проте не рефлектується та артикулюється індивідом. Це все ж таки при-пускає потенційну можливість певної артикуля-ції чи рефлексії практичної свідомості або знан-ня у разі виникнення потреби чи відповідних умов. Ідея «безпосереднього знання» (тут - tacit knowledge), хоча й видається аналітично і логіч-но самозаперечливою і парадоксальною (знання, знання про яке відсутнє), але все ж таки концеп- туалізується як таке, що ми знаємо дуже добре, але застосовуємо настільки часто і несвідомо в наших інтеракціях, що воно «зникає» з поля зо-ру. Це щось, що розуміється як невизнане розу-міння, те що «отримується як таке», як даність, у термінах Шюца - «is taken for granted».

Отже, можна говорити про розрізнення дис-курсивної свідомості - як «самосвідомості», ко-ли ми повністю певні того, що ми знаємо; та практичної свідомості - як «свідомості», коли ми знаємо, але приймаємо це знання без визнан-ня цього.

Виходячи з розуміння Гідденса, індивіди ви-робляють у процесі своєї взаємодії (або через свої практики) не структуру, а власне саму соці-альну систему. Іншими словами, якщо структу-ра є системою правил (які просто орієнтують і не є відомими), а соціальна система - набором об'єктивних інституцій, то «поінформовані» структурою індивіди виробляють відповідні форми практики для репродукування такої со-ціальної системи. Крім того, зв'язок системи та індивіда підсилюється тим, що, на думку Гід- денса, структура формує особистість або інди-віда одночасно, а суспільство не є «витвором індивідуальних суб'єктів», але інституцій. Все це призводить до нахилу у бік об'єктивізму та детермінованості, бо практики індивідів фор-муються структурою, яка досить ефективно відбиває у свідомості індивідів об'єктивістські та інституціональні штампи соціальної систе-ми так, щоб вони чинили у способи, потрібні для її репродукування.

Звичайно, дискурсивна свідомість є джере-лом автономності агента (індивіда), проте вона відводиться на другий план практичною свідо-містю. Остання має справу з тим, що не визна-чається, не сформульоване і не є відрефлексо- ваним, але водночас є провідною при форму-ванні практики і дії. До певної міри Гідденс формує «трансцендентальні рамки» - віртуаль-ний порядок правил і ресурсів, саме з якими на-самперед і має справу практична свідомість. А отже, навіть якщо правила і є відомими та сфор-мульованими (а не “tacit”, тобто тими, які сприймаються безпосередньо, є самозрозумі-лими, і, таким чином, просто не можуть надати дискурсивній свідомості матеріал для аналізу), то через використання практичної свідомості рефлексія не відбувається і автономність дій агента принаймні стає питанням, найчастіше поступаючись місцем рутинізованим практи-кам [5, с. 368-372].

Однак із зазначеного очевидно випливає, що для Гідденса «індивідуальна» компонента прак-тики є дещо більшою, ніж для Реквітца (та для Бурдьє). Початково, перш ніж рутинізуватися, практика в теорії Гідденса була саме індивіду-альним потоком, сукупністю дій або вчинків агента. А отже, містила в собі індивідуальне ці- лепокладання та мотивацію, несла на собі відби-ток індивідуальної рефлексії. Таким чином, у термінах теорії Гідденса визначення агента ви-ключно як «носія» практик, які, в свою чергу, не мають жодних відбитків його індивідуальності, не є легітимним у контексті його теорії.

Водночас, зазначивши ці відмінності, кон-цепція соціальних практик Реквітца видається корисною, принаймні на методологічному рівні, як ще одна інтегративна та синтезуюча спроба (із чіткою методологічною метою дослідження конкретних соціокультурних феноменів), та для прояснення подальшого використання терміна «практика», зв'язку «практика-агент» і «практи- ка-габітус». Хоча й залишається методологічно складним для вирішення питання, що ж визна-чає міру реалізації агентом його потенційної агентності, тобто чому одні агенти реалізують її, і намагаються діяти креативно і недетермінова- но, тоді як інші діють відповідно до вимог струтури (тобто детерміновано), репродукуючи ру- тинізовані практики.

Список літератури

1. История теоретической социологии : в 4 т. / [отв. ред. и сост. Ю. Н. Давыдов]. - СПб. : РХГИ, 2000. - Т. 4. - 736 с.

2. Bourdieu P. The Logic of Practice / P Bourdieu, R. Nice. - Stanford, CA : Stanford University Press, 1990. - 340 p.

3. Giddens A. Central Problems in Social Theory / Anthony Giddens. - London : Macmillan, 1988. - 294 p.

4. Giddens A. The Constitution of Society. Outline of the Theory of Structuration / Anthony Giddens. - Berkeley and Los Angeles : University of California Press, 1998. - 444 p.

5. King A. The Accidental Derogation of the Lay Actor: A Critique of Giddens's Concept of Structure / Anthony King // Philosophy of the Social Sciences. - 2000. - Vol. 30. - № 3 (September). - P. 362-383.

6. Parker J. Structuration / J. Parker. - London : OU Press, 2000. - 142 p.

7. Reckwitz A. Toward a Theory of Social Practices: A Development in Culturalist Theorizing / A. Reckwitz // European Journal of Social Theory. - 2002. - Vol. 5. - № 2. - P. 243-263.

8. Ritzer G. Modern Sociological Theory / George Ritzer. - The McGraw-Hill Companies, Inc., 1996. - 4^th ed. - 612 p.

Размещено на Allbest.ru