Альтруїзм як педагогічна категорія

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Сучасні перетворення у соціально-політичному та економічному житті викликають зміни в освітньому просторі, що обумовлює акцентування уваги на пріоритетності гуманістичних цінностей, першочерговому врахуванні інтересів особистості у навчально-виховному процесі. Вітчизняна освітня парадигма, враховуючи особливості суспільно-економічного розвитку, має базуватися на інтеграції зусиль, засобів і можливостей різних державних та неурядових організацій на всіх рівнях, з метою реформування освіти визначаючи відхід від авторитарної педагогіки; створення умов для формування самостійної, відповідальної, активної, творчої особистості, здатної до саморозвитку та самоосвіти; забезпечення умов для реалізації та самореалізації сутнісних сил дитини у різних видах її діяльності. Про це свідчать положення «Державної національної програми «Освіта» (Україна ХХІ століття)», «Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті», «Концепції загальної середньої освіти (12-річної школи)».

Для успішного соціального розвитку суспільства в умовах сьогодення дуже важливо зосередити увагу на вирішенні проблем, що лежать у полі пошуку способів і технологій розв'язання завдань сучасної педагогічної науки. Ці завдання можуть бути успішно вирішені лише за умови врахування передового досвіду, накопиченого в історії педагогіки, який збагачує сучасну педагогіку новими фактами, дає змогу прогнозувати її майбутній розвиток.

Аналіз досліджень, присвячених проблемі визначення природи альтруїзму людей показує, що на даний момент як у зарубіжній, так і у вітчизняній науці немає єдиної точки зору у визначенні поняття «альтруїзм». Різноманітність точок зору, з одного боку, породжує плюралізм думок, з іншої -- невизначеність при спробі інтеграції різноманітних аспектів його прояву людьми. У даний момент поняття «альтруїзм» належить до маловідомих і майже відсутніх не лише у навчальній педагогічній літературі, але й у наукових працях. Про альтруїзм згадували лише в одному найбільшому словнику С.Гончаренка, а нова «Енциклопедія освіти» його цілковито ігнорує [3].

Термін «альтруїзм» був запропонований французьким філософом Огюстом Контом з метою вираження поняття, протилежного егоїзму. Контовський принцип альтруїзму відзначався ідеєю «Живи для інших».

У ХІХ ст. під впливом розвитку утилітаризму, заснованого Ієремією Бентамом, згідно якого в основі моралі лежить загальне благо (як щастя більшості людей, так і загальна користь), альтруїзм розуміли як відмову від особистих інтересів в угоду загальних.

Так, згідно з еволюційними теоріями моралі П. Кропоткіна та В. Єфроімсона, людство проходило у своєму становленні груповий відбір на моральність, зокрема на альтруїзм: виживали ті групи, у індивідів яких з'являлась і закріплювалась генетична структура, що визначає альтруїстичне, самовіддане, жертвенне у той час, як розрізнена егоїстична група, як правило -- гине. Гени, що відповідають за жертовність та благополуччя незнайомої особи, не мали б жодних шансів вижити у конкурентній боротьбі видів за існування. Проте завдяки генетичному егоїзму людина схильна до особливого, неегоїстичного альтруїзму, який може бути навіть названий жертовним і проявляється як захист роду, маючи взаємний обмін.

Так, одна з форм самопожертви, яка може збільшити шанси генів на виживання, -- прихильність до власних дітей. У батьків, що ставлять інтереси своїх дітей вище за власні, більше шансів передати нащадкам свої гени, ніж у тих, хто нехтує своїми обов'язками.

Соціально-політичні, економічні процеси, що відбуваються в сучасному суспільстві, призвели до того, що альтруїзм можна розглядати у і контексті категоріального апарату педагогічної науки. Перші спроби пояснення цього морального поняття були зроблені на межі ХІХ-ХХ ст. і активно продукуються у наш час.

У Радянському Союзі альтруїзм не заперечувався так відверто і активно, як релігійні чесноти чи «космополітизм», але використовувався майже виключно не в педагогіці та освітній психології, а в клінічній -- для позначення різноманітних відхилень [6].

Серед розмаїття присвячених цій проблемі праць варто виділити соціологічні теорії структурного функціоналізму Т. Парсонса і соціального обміну Дж. Хоманса, соціально-психологічні роботі Д. Майерса «Альтруїзм -- допомога іншим» і Дорожкіна «Альтруїзм, або так зване добро» та філософські роботи В. Єфроімсона «Генетика етики і естетики», «Родовід альтруїзму». альтруїзм навчальний емпатія

Найповніше, на нашу думку, проблему альтруїстичної поведінки розглядає Д. Майерс, який описує таку поведінку у трьох групах:

1. Психологічні теорії, до яких він відносить:

а) теорію соціального обміну;

б) теорію альтруїзму, побудовану на емпатїї;

2. Соціальні теорії, що базуються на загальнолюдських нормах взаємності і відповідальності;

3. Еволюційні теорії.

Одна зі спроб пояснень альтруїзму міститься в концепції теорії соціального обміну: взаємодія людей спрямовується «соціальною економікою» [5, гл.12]. Ми обмінюємося не лише матеріальними цінностями і грошима, але і такими соціальними цінностями як любов, послуги, інформація і статус. При цьому ми використовуємо стратегію «мінімаксу» -- прагнемо звести до мінімуму власні витрати і отримати максимально можливу винагороду. У теорії соціального обміну не стверджується, що ми свідомо «відстежуємо» витрати і винагороди; вона лише допускає, що подібні міркування прогнозують нашу поведінку [там само].

Це правила взаємного обміну, на основі яких побудований ритуал витрат і реципкрокний альтруїзм, описаний Р.Л. Трайверсом. Проте, якщо у втрат правилом хорошого тону було значне марнотратство і щедрість, що надійно закріплювало стосунки з партнером на залежних для останнього умовах, то в стратегії «мінімаксу» йдеться про максимальну економію власного ресурсу. У цьому контексті цікаві спостереження Р. Чалдіні. З одного боку, він розглядає обмін як універсальне соціальне правило, якому практично неможливо протистояти, з іншого боку, він говорить про шахраїв, які навчилися використовувати «норму обміну» у власних цілях, віддаючи менше за більшу винагороду.

«Винагороди, що мотивують надання допомоги, можуть бути зовнішніми і внутрішніми. Коли бізнес жертвує гроші на добродійність, щоб зробити свій корпоративний імідж привабливішим, або коли хтось пропонує підвезти кого-небудь, розраховуючи на вдячність або дружбу, йдеться про зовнішню винагороду. Ми віддаємо, щоб отримувати. А це означає, що ми більш схильні допомагати тим, хто нам симпатичний і чиє схвалення ми прагнемо заслужити», зазначає Е. Дорожкін [4, с. 113].

До винагород, які ми отримуємо, допомагаючи іншим, відносяться також і внутрішні самовинагороди. Знаходячись поряд з людиною, яка чимось засмучена, ми, як правило, співчуваємо їй.

Здійснюючи альтруїстичні вчинки, ми виростаємо у власних очах. У власних дослідженнях Марк Снайдер, Аллен Омото і Джил Клері виявили шість причин, що спонукають до альтруїзму:

1. Моральні причини: бажання діяти відповідно загальнолюдських цінностей і небайдужість до інших;

2. Когнітивні причини: бажання краще пізнати людей або набути навичок;

3. Соціальні причини: стати членом групи і заслужити на схвалення;

4. Кар'єрні міркування: набути досвіду і контактів, корисних для подальшого просування по службі;

5. Захист власного Я: бажання позбутися відчуття провини або втеча від особистих проблем;

6. Підвищення самооцінки: зміцнення почуття власної гідності і упевненості в собі.

Якщо ж говорити про емпатію, то це -- усвідомлення емоційного стану іншої людини і здатність розділити її досвід. В останньому випадку ми фактично відчуваємо ті ж емоції. Ми глибоко розділяємо з нею такі емоції як радість, страждання, гнів і т. д. Коли ці емоції змушують нас страждати, у нас часто виникає потреба в діях, які допомагають звільнитися від них.

Російський філософ Володимир Соловйов у науковій праці «Оправдание добра» обґрунтовує альтруїзм через жалість та вважає його природним проявом людини. Загальне правило альтруїзму, за Соловйовим, це «... чини з іншими так, як хочеш, щоб вони чинили з тобою» [7, с.9]. Згідно наукових поглядів В. Соловйова, альтруїзм, це «...моральна солідарність з іншими людськими істотами...» [7, гл. 3, с.11].

Теорія емпатичного альтруїзму пояснює людський альтруїзм в термінах розділеного страждання. Згідно цієї теорії ми допомагаємо тим людям, які цього потребують, щоб позбавитися від власних страждань, викликаних співпереживанням. Таким чином, соціальна емпатія -- це механізм соціального сприйняття (соціальної перцепції), який являє собою емоційне співпереживання іншій людині.

Впродовж другої половини ХХ ст. альтруїзм як особлива форма свідомості особистості став предметом спеціальних соціально-педагогічних досліджень, у яких він аналізується в контексті практичних взаємин між людьми, а матеріалами слугують різноманітні форми солідарності, благодійності, взаємодопомоги. Альтруїзм також переосмислюється в контексті етики піклування.

Вигляд чужого нещастя здатен викликати у людини змішані почуття -- зосередженість на власному душевному дискомфорті і співчуття (емпатію) до того, хто страждає. Науковці погоджуються з думкою про те, що власний душевний дискомфорт «запускає» механізм, заснований на егоїстичних мотивах. Але питання про те, чи здатна емпатія «запустити» механізм справжнього альтруїзму, залишається дискусійним.

Про гуманістичну складову говорить одна з нормативних основ моралі та людяності, де передбачається самозречення, адже піклування про інтереси ближнього можливе, як правило, при нівелюванні власних. Як принцип міжособистісних відносин альтруїзм конкретизується у взаємопов'язаних принципах справедливості -- «Альтруїзм -- етичний принцип, що спонукає до співчуття іншим людям, до безкорисливого служіння їм і готовності до самозречення заради їх блага. В історії культури і в філософській етиці ідея альтруїзму формулюється, на противагу егоїзму, як реакція на відособлення інтересів людей, на їх взаємовідчуження» [1, с.45]. «Чини так, щоб інтерес іншої людини не перетворювався для тебе в засіб досягнення власних цілей», поваги -- «Своїми вчинками не ущемляй інтереси і права іншої людини» [1, с.55].

Аналіз сучасної наукової літератури свідчить, що в дослідженнях розкрито різні аспекти духовного становлення особистості, але досі залишається невирішеним питання щодо виховання альтруїзму, хоча й підкреслюється важливість сформованості цієї особистісної цінності для життєдіяльності людини. Так, Т. Авдуловою досліджено генезис морального вчинку, Р. Павелків, О. Дробницький розглядали структуру та розвиток моральної свідомості та самосвідомості; Е. Помиткін займався психологічними закономірностями духовного сходження особистості тощо.

Деякі дослідники (І. Багмет, І. Мангутова, Г. Мойсеєва та ін.) зазначають, що альтруїзм є основою для формування інших базових ціннісних утворень, які стали предметом досліджень сучасних психологів і педагогів: гуманізм (Л. Артемова, А. Гончаренко, Т. Рєпіна), турботливість (М. Тимошенко), щедрість і безкорисливість (Р. Павелків), взаємодопомога (Л. Авдєєва), співчуття та співпереживання (Г. Кошелєва), піклування, підтримка, ціннісне ставлення до однолітків (Р. Калініна) та ін. Альтруїзм є основоположним для цих якостей, які забезпечують гармонійність розвитку особистості.

Отже, альтруїзм -- це мотив надання кому-небудь допомоги, не пов'язаний свідомо з власними егоїстичними інтересами. Суб'єктивно він проявляється в почутті симпатії, орієнтованості на надання допомоги іншим людям. Альтруїзм протиставляється егоїзму, який несумісний з безкорисливою турботою про благо інших людей, готовністю жертвувати для них особистими інтересами.

Аналіз наукових досліджень дає підстави зробити висновок, що альтруїзм є однією з основних чеснот людини, від рівня сформованості якої залежить подальше формування стійких духовно-моральних цінностей. Основною рушійною силою альтруїстичної поведінки вважається бажання покращити становище інших людей, а не очікування певної нагороди чи будь-яка інша причина, в якій можна побачити корисливий інтерес.

Література

1. Апресян Р.Г. Постижение добра / Р.Г. Апресян. -- М.: Молодая Гвардия, 1986. -- 207 с.

2. Бех В.П. Генезис соціального організму країни: Монографія. -- [2-е вид. доп.] / В.П. Бех. -- Запоріжжя: Просвіта, 2000.

3. Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України, головний ред. В.Г. Кремень. -- К.: Юрінком Інтер, 2008. 1040 с. (на 700 тис. слів).

4. Дорожкин Е.М. Социализация личности в условиях социально-педагогической многомерности дополнительного образования / Е.М. Дорожкин // Ученые записки Оренбургского государственного педагогического университета. Т.1. Педагогика / Оренбург. гос. пед. ун-т. -- Оренбург, 2004. -- С. 107-114.

5. Майерс Д. Психология / [пер. с англ. И.А. Карпиков, В.А. Старовойтова; худ. обл. М.В. Драко] / Д. Майерс. -- Мн.: Попурри, 2001.

6. Психологическая энциклопедия. 2-е изд. / [под ред. Р. Корсини, А.Ауэрбаха]. -- СПб.: Питер, 2003. -- 1096 с.

7. Соловьев В.С. Оправдание добра / В.С. Соловьев. -- СПб.: Питер, 1999. -- Ч. І. -- Гл.3.

Размещено на Allbest.ru