Використання традицій народної педагогіки у вихованні школярів в умовах модернізації освіти

Руслана Даниляк, методист навчально-методичного відділу Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

Анотація

У статті виявлено модернізаційну парадигму у сучасній педагогіці та відповідно до її мети здійснено етнопедагогічне обґрунтування використання традицій народної педагогіки у вихованні школярів, що в освітянській практиці може забезпечити розвиток, самореалізацію, самозбереження особистості і спільноти.

Постановка проблеми. В інформаційно-технологічному світі XXI століття визначальним фактором суспільного, економічного і політичного життя України є рівень освіченості нації, здатність її реалізовувати і розвивати прогресивні технології у поєднанні із традиціями, що забезпечено сучасним процесом модернізації. Освіта є однією із підсистем суспільства, у процесі реформування якої необхідно враховувати ті функції, які вона виконує у суспільному житті: відтворення досвіду, накопиченого в культурі, передача його від покоління до покоління. Модернізація освіти в цілому - це всебічне і комплексне оновлення усіх ланок освітньої системи відповідно до вимог сучасного життя та при збереженні та примноженні кращих традицій національної освіти і виховання. Реалізація мети і завдань модернізації освіти залежить від змін у змісті, технології й організації навчально-виховної діяльності, відмови від авторитаризму в управлінні освітою та повсякденній практиці. Саме ці зміни і становлять суть утвердження сучасної модернізаційної педагогічної парадигми в Україні, що передбачає єдність особистісних, національних і загальнолюдських цінностей. Народна педагогіка, що становить предмет етнопедагогіки як галузі педагогічного знання, є одним із засобів реалізації мети і завдань модернізаційної педагогічної парадигми, оскільки у різних формах і проявах народної культури відображає практичний, апробований століттями існування етносу, досвід навчання, виховання і розвитку молоді.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Стан розробленості проблеми використання традицій народної педагогіки у сучасних процесах модернізації освіти виявляє її міжгалузевий рівень, репрезентований науковими розробками педагогів, філософів, етнологів, етнопсихологів минулого і сьогодення. Зокрема, це праці К.Ушинського, який у ХІХ ст. у складних умовах розвитку педагогіки в самодержавній Російській імперії теоретично обгрунтував необхідність дотримання принципу народності у вихованні; у ХХ ст. у репресивних умовах інтернаціоналізації та ідеологізації освіти В. Сухомлинський прагнув узгодити ідеї комуністичного та національного виховання; М. Стельмахович розробив концепцію української народної педагогіки, визначив її значення для національного виховання молоді; В. Янів визначив мету і завдання українського національного виховання як “корегуючого”, відповідно до “хиб і вад” національного характеру українців. У кінці ХХ - на початку ХХІ ст. О. Вишневський визначив теоретичні основи виховання з урахуванням традицій народної педагогіки; Д. Луцик обґрунтував важливість устрою сімейного виховання дитини відповідно до традицій народної педагогіки; українознавчі засади життєдіяльності сучасної національної школи обґрунтовує П. Кононенко, Г Лозко, Т. Усатенко; В. Андрущенко, М. Євтух, І. Зязюн, В. Кремень, В. Скотний та інші визначили світоглядні кордоцентрично-екзистенційні засади української філософії освіти, які своїми витоками сягають традицій народного світогляду, ментальності та народної педагогіки, розробили теоретико- методологічні основи модернізаційних процесів в освітній практиці сьогодення. Однак проблема не є вичерпаною, що й обумовило вибір теми нашої статті.

Мета статті: обґрунтувати ефективність використання традицій народної педагогіки у вихованні школярів у сучасних умовах модернізації освіти, що в освітянській практиці може забезпечити розвиток, самореалізацію, самозбереження особистості і спільноти.

Виклад основного матеріалу дослідження. Модернізація освіти, як визначає це поняття Є. Пінчук, є складним, цілісним процесом соціокультурної діяльності, що полягає у досягненні керованої, позитивної, якісної зміни соціальної освітньої системи. Зміст модернізації не зводиться лише до інновацій, оскільки вони складають лише частину повного циклу модернізаційного процесу Модернізація освіти - це системна якісна зміна, що включає в себе інноваційні процеси, інформатизацію, нові технології та методи комп'ютеризації, і при цьому змінює через нові завдання домінанту розвитку внутрішнього потенціалу освіти [3, 10]. Однак, інноваційність як ознака модернізації освіти не суперечить дотриманню етнонаціональних культурно-освітніх цінностей і традицій, однією з яких є традиції народної педагогіки.

Український дослідник народних традицій у вихованні молоді М.Г Стельмахович переконливо доводить, що завдяки народним традиціям в пам'яті нашого народу впродовж віків живуть, передаючись від покоління до покоління, такі благородні людські якості як любов до рідної землі, отчого краю і домівки, повага до батька- матері, світлої пам'яті своїх предків, рідної мови, історії, відчуття приналежності до народу, усвідомлення себе його частиною, прагнення пізнати, зберегти й передати його духовні надбання у спадок своїм нащадкам [4].

Народна педагогіка, як зазначає Т. Усатенко, це емпіричні знання і досвід народу з виховання дітей, які, зберігаючись у пам'яті, передаються наступним поколінням збагаченими і оновленими. Народна педагогіка поєднує у собі народне родинознавство, народне дитинознавство, батьківську педагогіку, народну дидактику, народну деонтологію [5, 544]. Народна педагогіка збережена в етнокультурних традиціях, народній поетичній і художній творчості, стійких формах взаємодії дітей з однолітками та дорослими у міжособистісному спілкуванні, зафіксована у фольклорі, героїчному епосі, музично-пісенному мистецтві, традиціях, артефактах духовної і матеріальної культури.

Проблему використання традицій народної педагогіки ми розглядаємо не лише стосовно українського етносу, але й етнічних груп у етнічному складі України. Етнічний склад населення України є багаторівневий, оскільки складається із автохтонного, титульного українського етносу, самоназва якого - “українці” дала назву державі Україна, етнографічних груп у його складі (лемки, бойки, гуцули), етнічних груп (вірмени, євреї, поляки, росіяни та ряд інших), частина з яких не має власної державності і про їхній розвиток має подбати лише Україна (цигани, гагаузи, кримчаки, караїми, кримські татари) [1, 166 - 168]. Розвиток етнічних груп у складі населення України забезпечують зокрема засоби освіти, використання народної педагогіки як складової культури кожного із народів, які проживають на території України.

Засадничим принципом використання традицій народної педагогіки у сучасному процесі навчання і виховання є принцип народності, впроваджений у науковий словообіг К. Ушинським в обґрунтуванні ідеалу всебічно і гармонійно розвиненої особистості як мети навчання і виховання: “... ідеал людини ... відбиває в собі характер самого народу і розвивається разом з його розвитком. У ньому відбиваються кращою своєю стороною всі зміни в характері суспільства; але те, що здавалося бездоганно хорошим п'ятдесять років тому, має в очах сучасного людства зовсім іншу ціну” [6, 123]. Говорячи про “зміни”, педагог фактично говорить про модернізацію освіти як безперервний процес змін та інновацій, однак у якому стабільним залишається зв'язок із народом як спільнотою, до якої належать як вихователь, так і виховник.

В умовах глобалізаційних процесів, які відбуваються у світовому контексті і ставлять під загрозу знищення етнокультурну специфіку народів світу внаслідок асимілятивних, інтегративних процесів, важко переоцінити спроби зберегти особливості етнічної культури у процесі навчання і виховання. Незнання учнями особливостей національної культури може призвести до денаціоналізації, занепаду духовності, що насамперед проявляється у ставленні до рідної мови, історії свого народу, його традицій та звичаїв.

До змісту етнопедагогічного знання входять поняття: про дійсність і загальну етнічну картину світу, різноманітність і специфіку традиційних етнічних культур у їх взаємозв'язку, про ідеали і духовно-моральні цінності, етносоціальне оточення, мову, релігію, працю як основу людського буття, землю як дім народу і людства, людину як частину природи, спадковість поколінь, культ предків, сім'ю як неминаючу цінність, систему родинних стосунків, сутність етносоціальних ролей, традиції, звичаї, обряди, народний етикет, суспільно-громадську думку як регулятор моральної поведінки людини тощо. Ці знання учень отримує на уроках народознавства як інтегративного курсу позашкільного компоненту, а також історії, рідної мови, літератури, географії та інших, у формах позашкільної роботи, у медодично-дидактичному забезпеченні, вони виконують ряд функцій. Насамперед, вони становлять основу уявлень про дійсність в етнічній картині світу, які, наприклад, в українському світосприйнятті мають пізнавальну орієнтацію - від емоційно-чуттєвого, кордоцентрично-екзистенційного пізнання до раціонально-інтелектуального. Роль цього етнопедагогічного знання для організації і методичного супроводу надзвичайно велика, оскільки його ефективність у процесі навчання і виховання української дитини забезпечує присутність емоційно-образної складової, яка на певному етапі трансформується у понятійно-аналітичну. Окрім цього у світосприйнятті української дитини присутня така риса національного характеру, як індивідуалізм, відсутність ініціативи, зневіра у власних силах.

З цього приводу В. Янів дає такі рекомендації: “... наставлення на успіх, яке динамізує нашу діяльність, пересуває наголос на вольовість, яку треба вже зарання плекати у вихованців, а це пересунення наголосу призводить до утривалення захитаної рівноваги між почуваннями, волею та розумом. При вихованню активних та динамічних одиниць автоматично спричинюємося до динамізації цілого середовища” [7, 300]. Виконати цю настанову українського етнопсихолога з діаспори допоможе з-поміж інших засобів народної педагогіки виховний ресурс козацької педагогіки, яка, окрім іншого, містить потенціал гендерного виховання - виховання хлопчиків відповідно до ідеалу фізично загартованого, здорового, мужнього воїна, захисника Вітчизни.

Козацька педагогіка це система виховання, у якій збережено духовні цінності народу, досвід виховання, формування і навчання особистості у час підйому національного самоутвердження у період козацтва XVII - XVIII ст. Вивчення засад козацької педагогіки та реалізація їх сьогодні в освітню практику здатні консолідувати українське суспільство, сформувати українця, який би поєднував у собі силу волі, високі морально-етичні якості, почуття патріотизму з фізичною міццю, витривалістю та вишколом.

Як зазначає О. Падалка, на сучасному етапі розвитку педагогічної науки та практики відбувається впровадження ідеалів козацької педагогіки у національну систему виховання. У сучасній українській державі відродилося українське козацтво, створені молодіжні козацькі осередки (“Пласт”, “СУМ”, “Джура”, “Січ”). Серед інших напрямів сучасної козацької педагогіки - пізнання історії козацького національно-визвольного руху, поширення козацьких традицій у загальнооосвітніх школах, сприяння фізичному та духовному розвитку молоді [2, 403 - 404].

Наслідком застосування традицій народної педагогіки у формах, змісті і методах навчально-виховного процесу є усвідомлення учнем своєї приналежності до народу, самоідентифікація з народними звичаями, традиціями, обрядами в стереотипах соціальної поведінки і діях, повсякденних уявленнях, виборі культурних еталонів і соціальних норм, орієнтації на певний спосіб життя, форми праці і дозвілля тощо.

Пріоритетним у навчально-виховній взаємодії учнів та педагогів-вихователів є відродження традицій, забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій, вивчення родоводу, залучення дітей до народних традицій, звичаїв, обрядів, виховання в них національної свідомості й самосвідомості.

У формуванні почуття ідентичності важливу роль відіграє рідномовне виховання учнів, оскільки основою етнічної картини світу є мовна. Окрім того, як елемент культури мова не успадковується генетично, а засвоюється у процесі виховання шляхом використання традицій народної педагогіки.

Використання традицій народної педагогіки у освітній практиці в умовах модернізації утверджує розбудову системи освіти на етнокультурній основі, на принципі єдності національного, міжнаціонального і загальнолюдького, що дозволить вихованцеві відчути приналежність до свого народу і, водночас, усвідомити себе громадянином країни й суб'єктом світової цивілізації і відповідає основній меті модернізаційних процесів в освітній практиці України.

народний педагогіка виховання особистість

Література

1. Лозко Г. Етнологія України. Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект /Г Лозко. - К.: В-во "Артек", 2001. -304 с.

2. Падалка О. Козацька педагогіка/ О. Падалка // Енциклопедія освіти /Акад. пед. наук України; головний ред. В.Г. Кремень. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 1040 с. - С. 403 - 404.

3. Пінчук Є. Модернізація української системи освіти як теоретико-філософська і практична проблема: автореф. дис. ... д-ра філос. наук: 09.00.10 / Є. Пінчук; НАПН України, Ін-т вищої освіти. - К., 2010. - 33 с.

4. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка: Навчально-методичний посібник / М. Стельмахович. - К.: ІЗМН, 1996. - 286 с.

5. Усатенко Т. Народна педагогіка / Т. Усатенко / / Енциклопедія освіти /Акад. пед. наук України; головний ред. В.Г. Кремень. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 1040 с. - С. 544 - 545.

6. Ушинский К.Д. О народности в общественном воспитании //К.Д. Ушинский. Собрание сочинений: В 11 т. - Т. 2. - Москва-Ленинград: Изд. Акад. пед. наук РСФСР, 1948. - С. 69 - 167. - 655 с.

7. Янів В. Українська вдача і наш виховний ідеал / В. Янів // Нариси до історії української-етнопсихології. Упоряд. М. Шафовал. - 2-ге вид. - перероб. і доп. - К.: Знання, 2006. - 341 с.

Размещено на Allbest.ru