Риторична майстерність майбутнього вчителя початкових класів через призму історико-педагогічного досвіду

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 374

Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

РИТОРИЧНА МАЙСТЕРНІСТЬ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНОГО ДОСВІДУ

Світлана Луців

Постановка проблеми. Сьогодні потенціалом, з розвинутим даром володіння зростає попит на педагогів нового живим словом. У зв'язку з цим набувають нового типу - освічених, наділених творчим змісту показники педагогічного професіоналізму

- здатність до ефективного спілкування, культура усного і писемного мовлення, творчий підхід до навчального процесу взагалі. Тому майбутнім учителям у професійній діяльності необхідні знання не лише з педагогіки, психології, фахових предметів, а й з риторики, яка має забезпечити бездоганне володіння словом та прийомами впливу на аудиторію слухачів. Курс риторики в педагогічних вищих навчальних закладах стає плідним підґрунтям для розвитку та реалізації мовленнєво-мислительних здібностей майбутнього вчителя.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Проблема риторичної підготовки вчителя досліджена ще недостатньо, хоч і розроблялися окремі її аспекти (здебільшого мовні) у вищих навчальних закладах, а саме: формування у студентів навичок монологічного висловлювання (Г Васильєва, Л. Головіна, В. Костомаров, В. Скалкін); характеристика мовленнєвих якостей учителя (Ф. Гоноболін, В. Грехнєв, Н. Кузьміна, Р. Хмелюк та ін.); комунікативна підготовка майбутніх учителів (В. Галузинський, В. Гриньова, М. Євтух, В. Кан-Калік, М. Петров, В. Полторацька та ін.); визначення функцій мовлення в педагогічному процесі (Н. Іполитова, Т. Ладиженська, Г Сагач та ін.). Питання риторичної підготовки вчителів розглядаються у процесі дослідження проблеми педагогічної творчості (М Лазарєв, І Синиця, І Страхов) і ролі риторико-мовленнєвого компонента в структурі педагогічної діяльності (М. Вашуленко, І. Зязюн, А. Капська, М. Пентилюк, Г Сагач).

Мета статті з'ясувати становлення та розвиток курсів поетики і риторики у системі вітчизняної освіти XVII - XVIII століття.

Виклад основного матеріалу дослідження. Вагоме місце у системі вітчизняної освіти XVII - XVIII століття посідали курси поетики й риторики, які сприяли формуванню національної свідомості в епоху релігійного протистояння східної й західної церковної традиції. Навчання риториці й поетиці стало засобом духовного піднесення українського народу, що проявилося у виданні значної кількості полемічної та проповідницької літератури, появі віршованих праць філософсько-релігійного спрямування, поширенні й інсценізації драматичних творів, які будувалися за правилами шкільних риторик і поетик тощо.

Утім поява навчальних курсів поетики й риторики в українських освітніх закладах не була унікальним явищем. Передусім слід наголосити на тому, що ці курси входили до освітньої системи Речі Посполитої, до складу якої входила переважна більшість й українських земель (до 1686 року у її складі був і Київ). Тому на етнічних українських землях набули поширення єзуїтські колегії, що поділялися на два типи: звичайні з підготовчим класом, трьома граматичними й двома середніми, у яких вивчали риторику й поетику та вищі, що мали класи філософії та теології. Подібний поділ існував й в українських школах, свідченням чого було відкриття Львівської, Луцької, Кам'янець-Подільської, Переяславської, Київської, Новгород-Сіверської колегій [7, 19 - 20]. Разом з тим у деяких українських школах вищого типу (Ярославська, Львівська, Фастівська колегії) навчання починалося з курсів риторики й поетики і тільки після цього продовжувалося у філософських і богословських класах [2, 46].

В українських колегіях під час вивчення риторики й поетики значна увага приділялася складанню промов, повчань, віршованих творів, проведенню диспутів, постановці театралізованих вистав тощо. Загалом навчання риториці й поетиці було спрямоване на те, щоб навчити учнів усім тонкощам ораторського мистецтва, передусім з метою ведення полемічних диспутів і дискусій з уніатами, протестантами та єзуїтами. Для цього учням необхідно було освоїти латинську мову, античну літературу, римську патристику, щоб уміти відстоювати свої переконання, демонструючи при цьому слабкі сторони опонентів. Крім того, оскільки латина вважалася мовою науки, освіти й культури, то нею велася переважна більшість курсів в українських школах вищого типу. Саме тому практично усі посібники з риторики й поетики були написані латинською мовою, а практичні заняття з даних курсів мали також на меті оволодіння учнями латиною.

В історії українського шкільництва викладання риторики й поетики являло собою своєрідний комплекс, у якому “формувалося якесь єдине уявлення про техніку, особливості та суспільне призначення словесної творчості загалом” [1, 108]. Тобто поезія та риторика мали спільні цілі й завдання, підпорядковувалися визначеним правилам і законам теорії красномовства. Зокрема у латиномовних підручниках з поетики і риторики висвітлювалися філософські проблеми створення ораторської прози, драматичної поезії, різного роду віршування, аналізувалися теоретичні й практичні аспекти красномовства віршування, подавалися античні зразки промов, ліричних і драматичних творів, художніх праць. Разом з тим українські мислителі й педагоги досліджуваного періоду у своїх підручниках намагалися синтезувати античні риторичні традиції з філософськими надбаннями латинської західної науки з метою створення власного типу риторико-поетичного мистецтва, у якому поєднувалися і візантійська, і римська філософська парадигма.

У цьому ракурсі важливо наголосити, що найбільшого розквіту шкільні риторики й поетики набули у другій половині XVII - першій половині XVIII ст., коли почала функціонувати Києво- Могилянська колегія. Завдяки Петрові Могилі, який прагнув до осучаснення православ'я, шкільне риторичне й поетичне мистецтво набрало нового звучання: у ньому органічно поєднувалися західнокатолицька, антична та візантійська традиції. Для написання власних поетик і риторик викладачі Києво-Могилянської колегії широко використовували польські поетики і риторики, які базувалися на творах ренесансних авторів (Р. Луллія, М.Д. Віди, Я. Понтана, А. Доната Е. Роттердамського та ін.). Утім, як зазначає відомий вітчизняний літературознавець Дмитро Наливайко, хоч викладачі Київської колегії були знайомі з італійськими латиномовними поетиками XVI ст., зокрема “Поетичним мистецтвом” (“De arte poetica”, 1527 р.) М.Д. Віди та “Поетикою в семи книгах” (“Poetica libri septem”, 1561) Ю.Ц. Скалігера, вони головним чином користувалися польськими посібниками, що засновувалися на названих вище італійських поетиках [3, 3]. Це дає підстави стверджувати, що навчання поезії в українських колегіях здебільшого проходило через посередництво польських навчальних посібників з даного курсу. Окрім того, дане твердження доводить, що у всіх українських посібниках з риторики, і насамперед поетики, яскраво вираженим є дидактичний елемент, якого практично не було у поетиках ренесансних авторів.

Треба також відзначити, що важливим критерієм при укладанні програм з курсів поетики й риторики було так зване pietas litterata (вчене благочестя), що ґрунтувалося на засадах гуманізму та церковних традиціях [4, 75]. Завдяки даному критерію видавалося можливим поєднання античного філософського світогляду з міцними християнськими устоями та їх введення до шкільних програм. На нашу думку, вищенаведеними положеннями можна пояснити спрощені схоластичні (від латинського слова “sholae” - школа) трактування низки теоретичних законів й настанов поетичної творчості, ретельний відбір античних творів для читання, алегоричну інтерпретацію давньоримських міфів чи легенд, що були подані у поетиках київських професорів.

Важливо відмітити, що до початку XVIII ст. поетики й риторики чітко розмежовувалися, не перепліталися між собою. Це можна пояснити тим, що у ренесансний період шкільна традиція дотримувалася чіткої регламентації курсів словесності, запозиченої ще з періоду пізньої Античності: першою сходинкою у навчанні стилю було вивчення поетики, наступною, вищою - курс риторики. Тільки на початку XVIII ст., починаючи з творів Феофана Прокоповича, відбувається часткова абсорбція поетики до вищого ступеня теорії словесності, використання у курсах поетики основних законів риторики.

Отже, вітчизняні автори шкільних поетик XVII - XVIII ст. дотримувались погляду, що визначальними формантами поетичної мови є художній вимисел та метрична організація мови.

кр і м того, по е ти ч на мо ва п ов ин н а бул а відрізнятися від щоденної образністю, емоціональністю, словесною орнаментальністю, що проявлялося у застосуванні різних стилістичних фігур та риторичних засобів. Тому, будучи шкільними посібниками, в усіх поетиках даного періоду значна увага була зосереджена навколо проблем художньої форми, засобів мови стилю. Відповідно, логічним продовженням навчання теорії стилю, використання художнього слова, теоретичних основ ораторського мистецтва стали курси з риторики. поетика риторика освіта гуманізм

Вивчення риторики, так само як і поетики, проходило через посередництво західноєвропейської шкільної традиції, яка базувалася на кращих взірцях античного риторичного мистецтва. У досліджуваний період у навчально-виховній практиці вітчизняних колегій широко використовувались латиномовні польські, італійські, іспанські посібники з риторики [4]. Це дає підстави стверджувати, що вивчення риторики в українських навчальних закладах будувалася на певного роду латинській основі. Водночас автори даних посібників спиралися на традиції античної науки красномовства (ідеї Аристотеля, Цицерона, Квінтілана, Лукіана та ін.). Разом з тим, не слід беззаперечно слідувати даному положенню, оскільки давня східновізантійська риторична традиція, що походить від Іоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Назіанзіна та інших, також знайшла своє застосування у вітчизняних освітніх установах. Особливо активною і життєдайною вона виявилася під час полемічних сутичок православних й католицьких просвітників та релігійних діячів.

Подібно до поетик, посібники з риторики також ділилися на загальну й практичну частини. У першій частині було подано теоретико- філософський зміст зазначеної науки: походження й предмет риторики, її призначення і користь, складові частини тощо. Принагідно зауважимо, що риторика у досліджуваний період розглядалася як філософсько-дидактична наука, за допомогою якої відбувалося мовленнєве виховання особистості. Це виявляється у її здатності до формування ідеологічного складника життєвої позиції кожної особистості, її здатності висловлювати і захищати власні думки словом.

У цій же частині було уміщено ґрунтовний аналіз п'яти основних компонентів риторики винаходу (inventio), розміщення (dispositio), словесного вираження (elocutio), запам'ятовування (memoria) і виголошення (pronimtiatio). В українських тогочасних риториках питання словесного вираження або іншими словами питання стилю було представлено доволі широко. Згідно з поглядами авторів багатьох шкільних риторик (Ф. Прокопович, Г. Кониський,

Й. Кононович-Горбацький, С. Яворський), зміст теорії стилю полягав у вивченні суті, достоїнств і вад літературного стилю, його функціонально- жанрових різновидів; підбору слів та їх розміщенні в контексті кожного окремого твору; тропів і словесних фігур як важливих експресивно- емоційних засобів вираження; ритміко- синтаксичної структури художньої мови. Зокрема Ф. Прокопович у своєму трактаті “Про риторичне мистецтво” відмічав важливе значення художнього слова, що “легко проникає в душу і відводить її, звідки хоче, захоплює і жене, куди хоче, робить її, якою хоче, викручує, обертає, зміцнює, запалює гнівом, хвилює обуренням, дотикає любов'ю, спонукує до сліз, розвеселяє, наповнює зворушенням чи страхом. Але ті самі емоції, якщо захоче, виполює і викорінює без зусиль” [5, 108]. Окрім того, на його думку, ораторська проза повинна була відрізняться від загальновживаної розмаїттям стилістичних фігур та вишуканими формами речень, що давало змогу ораторові проникати у серця і душі слухачів. Майже у всіх українських риториках спосіб словесного вираження було представлено у трьох формах: монологічній, діалогічній і змішаній. Відповідно до жанру, роду й виду кожного твору автори посібників рекомендували добирати й найвдалішу форму викладу. До того ж загальноприйнятим правилом художньої прози було використання вимислу під час виступу. Це своєю чергою потребувало неабияких зусиль учнів у підготовці власних промов, особливо публічних.

В одній з перших українським риторик “Оратор Могилянський”, яка була складена викладачем Києво-Могилянської колегії Й. Кононович- Горбацьким зазначено, що в ораторській мові, усе повинно бути на своєму місці, плавним, ясним, красивим, приємним і обов'язково слід звертати увагу на ритміку речень, яка позитивно впливає на емоційну й моральну сферу слухачів [8, арк. 108]. Тому автори курсів риторики радили спудеями продумувати кожне слово, кожну стилістичну фігуру чи прийом, структуру й композицію, форму, стиль промови. Окрім того учням необхідно було обміркувати свою міміку, жести, поставу відповідно до змісту, щоб надати промові більшої емоційності, драматизму, правдоподібності. З даного контексту стає цілком очевидно, що навіть у теоретичних положеннях шкільних риторик проявляються певні ознаки шкільної драми як важливих факторів впливу на слухачів

Чільне місце у риторичній теорії посідали питання відповідності стилю змістові твору. Загальноприйнятим положенням у риториці означеного періоду було те, що без згаданої відповідності неможливо досягти головної мети промови. Передусім це було пов'язано із вивченням основних законів використання трьох відповідних стилів - високого, середнього й низького, за кожним з яких закріплювалися певні жанри і відповідний добір стилістичних засобів.

Для високого стилю, на думку Ф. Прокоповича, притаманні величава форма слів, вишукані метафори та алегорії, взяті від великих речей, численні роздумування, що проявляються у складних широких реченнях тощо. Характерними рисами середнього стилю він вважає “не дуже витончені речення, привабливі і красиві слова, часті та приємні метафори, взяті від гарних речей, особливі дотепи, справжні періоди та ще й досконалі, часті рівномірні колони періодів, приємні дегресії, а вживаються скромні почуття, які виступають рідко, а також фігури, що служать для розваги” [5, 144]. Відповідно особливістю низького стилю, згідно ідей українського професора, є своєрідний підбір слів і речень у справах низьких, малих, фамільярних. Даний рід стилю можна використовувати для жартів, повчань, порад різного характеру

Щодо практичних настанов у курсі риторики, то тут слід відмітити різноманіття використання ораторської прози у повсякденному, суспільному й політичному житті. Наприклад у Ф. Прокоповича подано наступні приклади: натхнення війська перед боєм; возвеличення добрих справ відомих людей, щоб ті не залишилися невідомими, а слугували взірцем поведінки для інших; викриття єретиків; хвала Богові; зупинка влучною промовою збурення війська чи простого народу; промова; історичні твори; прийом послів; листування, особливо державного значення; церковна історія та життя святих [5, 216]. Особливо важливе місце у його “Риториці” відводилося церковному красномовству, умінню складати проповіді. Слід зазначити, що саме Ф. Прокопович почав виділяти у проповіді дидактично-виховні цілі, які повинні були співвідноситися із зовнішньою стороною, майстерністю та віртуозністю її форми, оскільки без даних ознак “сухою стає ампліфікація, тупіють дотепи, не усміхаються тонкощі та жарти, вся промова стає охлялою та нудною й неначе повзає по землі, і що більше, навіть здається мертвою” [5, 241]. Він також неодноразово наголошував у своєму трактаті “Про риторичне мистецтво” на необхідності дотримання ясності, чистоти й відповідності словесної форми змісту твору.

У практичній підготовці найбільше уваги приділялося складанню діалогів та веденню диспутів. Оскільки вони носили публічний характер, то автори риторик неодноразово звертали увагу вихованців на необхідність включення до виступів жестів та міміки. Значну роль у промові відігравали інтонація голосу та рухи. Зокрема у “Руці риторичній” Стефана Яворського, відомого київського професора та проповідника, можемо знайти такі практичні настанови: “Проголошення є речей і промов по достоїнству голосу і тіла рух. У проголошенні слідкуйте за голосом і діями. По-перше, голос. Голос має бути різним відповідно до справ і речей виголошуваних. Так, у люті голос має бути розлючений, у печалі сумовитий і густий, у пристрасті притишений, добрий, сумний. Силою помірний, у стані задоволення рівний, світлий, веселий, вільний тощо. ... Очі також повинні відповідне промовляти. І руки треба використовувати, наприклад, коли йдеться про небо - показувати у височінь, про землю - вниз” [6, 365 - 366]. Таким чином, можемо констатувати, що особливо у прикладних частинах риторичних посібників почали активно розвиватися прості драматичні жанри (діалоги, декламації), які згодом перейшли у більш складні форми - драми, трагедії, трагікомедії тощо. Відповідно до основних законів шкільних риторик, драми також вибудовувалися за певними правилами, утримуючи назву “правильної драми”.

Отже, риторика, яка проникла у жанрову систему шкільного театру, зумовила появу специфічних шкільних ораторських творів (декламацій та діалогів), котрі були на стику театру, літератури та педагогіки. За їх допомогою формувалися ораторські уміння дидаскалів, проходила підготовка до публічних виступів, відточувалися поетико-риторичні здібності. Також саме риторикою визначався вибір теми декламацій та діалогів, визначалися способи її реалізації, поєднання різних частин, побудова сюжету тощо. Слід підкреслити, що ораторські жанри використовувалися переважно у шкільній практиці і не призначалися для широкої публіки. Однак під час урочистих подій декламації виходили за межі школи, відіграючи роль вітальних або тріумфальних промов. Діалоги ж мали складнішу форму й змістове наповнення, у них були присутні певні елементи театральності. Тому діалоги частіше й простіше перетворювалися у шкільні драматичні твори, ніж декламації. Для них характерними було використання диспутів, у яких простежувалися риторичні тенденції - домінування обговорення певних проблем над їх вирішенням.

Висновки

Як видно зміст й завдання поетик й риторик у досліджуваний період доволі часто перепліталися, абсорбуючи в собі певні характеристики кожної галузі науки. Водночас у даний період вивчення курсів поетики й риторики не мало на меті дослідження та аналіз творів теоретико-літературних характеру, як це проявилося у наступних століттях. Передусім вони виконували дидактичні й виховні функції, а лише згодом - етичні й естетичні, тому вони мали яскраво виражений схоластичний (шкільний) характер. Перспективу подальших досліджень вбачаємо у вивченні використання курсів риторики у практиці сучасної підготовки майбутніх вчителів.

Література

1. Бондаревська І.А. Парадоксальність естетичного вукраїнській кульпуріХШ-ХШ[століть/ІА Бондаревська. -К.: Парапан, 2005. - 308 с.

2. Коба Л.А. Братські школи в Україні; XVI-XVII ст. /Л.А. Коба //Початкова школа. -1994. -№11 - С. 45 47.

3. Наливайко Д.С. Українські поетики йриторики епохи бароко: типологія літературного-критичного мислення та художня практика /Д.С. Наливайко // Наукові записки /Редкол.: В.П. Моренець (гол. ред.) та ін. - Київ: Стилос, 2001. - Т. 19: Філологічні науки. С. 3 - 17.

4. Пилипюк Н. Київські поетики і ренесансні теорії мистецтва / Н. Пилипюк //Європейське Відродження та українська література. XIV-XVIII ст. /АН України. Ін-т літератури ім. Т. Шевченка /Ред. О. Мишанич. - Київ: Наукова думка, 1993. - С. 75 - 110.

5. Прокопович Ф. Сочинения / Ф. Прокопович /Под ред. И.П. Еремина. -М., Л.: Изд-во АН СССР, 1961 - 512 с.

6. Яворський С. Філософські твори. / Стефан Яворський - К.: Наукова думка, 1992. - Т.1 - 629 с.

7. Яковенко Н.М. Латинське шкільництво і "шкільний гуманізм” в Україні кінцяXVI- середини XVII ст. /Наталія Миколаївна Яковенко // Київська старовина. - 1997. -№12. - С. 11 - 27.

8. Orator Mohileanus Marci Tulli Ciceronis apparatissimis Partitionibus excultus ... sub reverendissimo patre Josapho Kononovio rhetorices professore anno 1636 mensis Aprilis die 27. - Нові надходження 1969р. - ІР НБУВ, № 80, 301 арк.