Психолого-педагогічні основи мовленнєвого розвитку молодших школярів засобами народознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психолого-педагогічні основи мовленнєвого розвитку молодших школярів засобами народознавства

Актуальність дослідження

Мовлення - один із найважливіших показників інтелекту, мислення та культури особистості. Особливо складною й багатоаспектною є проблема мовленнєвого розвитку молодших школярів, адже саме в молодшому шкільному віці формуються основи мовно-мовленнєвої компетентності та ознаки національно-мовної особистості.

У соціокультурній змістовій лінії початкової мовної освіти передбачено формування в учнів уявлення про мову як форму вияву культури українського народу, розширення їхніх знань про особливості духовної та матеріальної культури українців, національного характеру, використання в мовленні зразків усної народної творчості, національних формул мовленнєвого етикету, що зумовлює народознавчий підхід до її реалізації [12; 13]. Тому дослідження психолого-педагогічних основ мовленнєвого розвитку молодших школярів засобами народознавства є одним із актуальних завдань у системі початкової мовної освіти.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Особливого значення навчанню рідної мови на етнопедагогічній основі надавав М. Стельмахович. адже «саме українська етнопедагогіка найсильніше репрезентує автентичне обличчя методики української мови», оскільки забезпечує «навчання і виховання рідною мовою в атмосфері культури рідного народу» [19, с. 20].

Етнопедагогічний підхід до навчання рідної мови та формування мовлення особистості застосовано в працях Н. Бабич, Т. Донченко, В. Кононенка, Г. Онкович, М. Пентилюк, О. Семеног, Л. Скуратів- ського та ін.

Серед основних етнопедагогічних засобів впливу на формування національно-мовної особистості О. Смолінська називає народні пісні, казки, загадки, прислів'я, приказки, виховний ідеал. Вона стверджує, що рідна мова та засоби етно педагогіки є активними чинниками формування національної свідомості - першого етапу національно-мовного виховання [17].

Р. Дружененко, обгрунтовуючи етнопедагогічні засади навчання мови і розвитку мовленнєвих умінь і навичок учнів основної школи та формування національно-мовленнєвої особистості, зазначає, що вони викликають особливу увагу до рідної мови як основного засобу навчання і виховання дітей та молоді. Це допомагає людині осмислити ідеали й цінності рідного народу, пізнати досвід багатовікової історії його життя, виробити власну оцінку сприйняття довкілля, сформувати вміння відображати світ, наслідуючи традиції використання мовних засобів у ситуаціях спілкування [7].Варто зазначити, що було також досліджено вплив народознавчих засобів на мовленнєвий розвиток дошкільника (Л. Березовська, С. Ласунова. Н. Лудан, О. Трифонова та ін.), молодшого школяра (Л. Соловець), учня середньої ланки школи (Н. Голуб, Л. Кожуховська, Т. Левченко та ін.).

Постановка проблеми. Аналіз наукових праць засвідчив, що психолого-педагогічні основи мовленнєвого розвитку молодших школярів засобами народознавства, доцільність використання цих засобів у мовленнєвій діяльності учнів початкової школи потребують ґрунтовного дослідження та висвітлення.

Мета статті - дослідити психолого-педагогічні основи мовленнєвого розвитку молодших школярів засобами народознавства. Основне завдання - на основі аналізу науково-методичних праць розкрити значення народознавчих засобів для успішного мовленнєвого розвитку молодших школярів.

Виклад основного матеріалу

Відповідно до Державного стандарту метою вивчення української (рідної) мови в початковій школі є не лише опанування грамоти, а й мовленнєвий розвиток молодших школярів, що набуває статусу провідного принципу - вміння висловлюватися в усіх доступних для них формах, типах і стилях мовлення, тобто формування початкової мовленнєвої компетенції [6].

За визначенням Е. Азимова та А. Щукіна. мовленнєва компетенція - це «володіння способами формування і формулювання думок засобами мови й уміння користуватися такими способами в процесі сприймання і породження мовлення» [1, с. 251]. Мовленнєва компетенція спирається на мовні знання і залежить від їх рівня. Знання граматики, фонетики. лексики, стилістики тієї мови, що вивчається. М. Львов визначав як мовну компетенцію й наголошував. що мовна компетенція повинна розглядатися разом з мовленнєвою як її теоретична основа.

О.Божович розглядає мовну компетенцію як психологічну систему, що включає два основних компоненти: «мовленнєвий досвід, накопичений дитиною в процесі спілкування та діяльності, і знання про мову, засвоєні в процесі спеціально організованого навчання» [2, с. 34].

Реалізація мови в мовленні здійснюється в процесі мовленнєвої діяльності, наслідком якої є текст (висловлювання). На рівні початкової школи це насамперед передбачає навчання всіх видів мовленнєвої діяльності (аудіювання, говоріння, читання, письмо), монологічного і діалогічного мовлення, збагачення словникового запасу, засвоєння найважливіших норм культури спілкування, інтелектуальний, емоційний, естетичний, моральний розвиток особистості.

Вищезазначене дає підстави стверджувати про набуття молодшими школярами в процесі мовленнєвої діяльності певного мовно-мовленнєвого та соціокультурного досвіду: учні набувають досвіду практичного володіння рідною мовою, емпіричного узагальнення власних спостережень над мовою незалежно від спеціальних знань про мову (О. Божович), крім того, засвоюють певний обсяг знань про саму мову. її граматичну структуру і словниковий склад, історію і закони її розвитку: у них формуються уявлення про роль мови в ментальності народу, його суспільному житті, розвиткові інтелекту людини тощо, тобто відбувається залучення школярів до національної культури.

Основним поняттям, безпосередньо пов'язаним із метою викладання української мови, є мовленнєва особистість. У сучасній лінгвістиці та лінгводидак- тиці одночасно функціонують терміни «мовна» та «мовленнєва особистість», які використовуються як синонімічні чи тотожні поняття або ж наповнюються різним змістом. Академік М. Вашуленко характеризує мовленнєву особистість як людину, яку розглядають із погляду її готовності виконувати мовленнєві дії, «... це той, хто привласнює мову, для кого мова є мовленням. Мовленнєва особистість характеризується не лише тим. що вона знає про мову, а й тим. як вона може її використовувати» [З, с. 11]. На цьому наголошує й Л. Мацько, вважаючи. що вивчення української мови потрібно підпорядковувати потребам формування національно-мовленнєвої особистості, що не лише знає, любить рідну мову, вільно й легко володіє нею. а й здатна творчо самовиражатися, пропагувати, захищати й розвивати її. тобто ставитися свідомо, з почуттям відповідальності за її долю [11, с. 67].

Активними чинниками формування мовленнєвої особистості є національна свідомість та самосвідомість (О. Вишневський, С. Ермоленко, Л. Мацько. М. Пентилюк та ін.). Від ступеня їх сформованості залежить успішний розвиток мисленнєво-мовленнє- вої діяльності особистості.

Мислення особистості, що розвивається в середовищі культури рідного народу, набуває специфічних національних рис. О. Леонтьев вважав, що лише за умов переймання особистістю культурних цінностей певного народу формується феномен, що називається національним способом мислення [9], який найчіткіше відображається в словесній творчості народу (Г. Гачев). У зв'язку з цим використання багатої скарбниці словесної творчості народу в організації мовленнєвої діяльності школярів сприятиме розвиткові національно-мовної свідомості, яка. на думку психологів, не допускає чужомовних елементів, суржикових утворень, калькування, а формує в мовленнєвої особистості власне українські якості мовлення, його правильність і чистоту.

Мислення і мовлення, перебуваючи в постійній залежності, взаємозв'язку, не тільки продукують одне одного, а й формують психологічний та експресивний стан людини.

Л. Виготський стверджував, що найбільш інтенсивно розвивається мислення саме в молодшому шкільному віці, в якому пам'ять і сприйняття пройшли основну частину свого розвитку [4]. Встановлено (Л. Виготський, Ю. Гільбух, В. Давидов та ін.). що в молодших школярів переважає наочно-образне і конкретно-дійове мислення, тобто їм притаманна схильність запам'ятовувати конкретні факти.

Психологи відзначають, що в дітей 6-7 років значною мірою зберігаються особливості сенсорики дітей-дошкільників [14]. Як і дошкільники, молодші школярі користуються в сенсорних процесах способами спостереження, зіставлення предметів, що розглядають, обведення поглядом, рукою, накладання, прикладання. Відтак процес сприймання відбувається ефективніше, а спостережливість розвивається швидше, коли перед учнями ставляться спеціальні завдання щодо спостережень, які спонукають їх придивлятися до нових об'єктів, виділяти їхні характерні ознаки, об'єднувати в одне ціле, означувати певними словами. Тому в молодшому шкільному віці, особливо 1-2 класах, слід продовжувати вправи за напрямами дошкільного розвитку «чутливе вухо», «гостре око», «вмілі руки», тобто в тренуванні слухової чутливості, зорової спостережливості, нагромадженні чуттєвого досвіду з різних джерел сприймання. На цьому, зокрема, наголошує Савченко [29, с. 158-169].

Зважаючи на викладене вище, можна стверджувати, що матеріалами, які розвивають наочно-образне і дієве мислення, а згодом і словесно-логічне або понятійне мислення молодшого школяра, можуть слугувати наочні зразки матеріальних здобутків української народної культури (ремесел, промислів, декоративно-ужиткового мистецтва тощо).

Відомо, що успішний мовленнєвий розвиток можливий за такої організації навчально-виховного процесу, яка забезпечувала б позитивну мотивацію мовленнєвої діяльності. Мотив мовлення «заради чого я говорю» (Л. Виготський) з'являється у школярів за наявності емоцій, які виникають під час осмислення прочитаного, побаченого, почутого і пов'язуються з яскравими сильними враженнями, про які їм хочеться поділитися з друзями, вчителями, рідними.

У дитини молодшого шкільного віку емоції є пусковим механізмом мимовільної уваги та мимовільного запам'ятовування. За дослідженнями психологів, емоційне збудження створює в корі головного мозку стан, який є сприятливим для актуалізації слів, що зберігаються в довгочасній пам'яті, а це є передумовою включення їх у здійснювану розповідь, а, отже, фактором успішного мовленнєвого розвитку [8, с. 153].

Народознавчі засоби емоційно насичені, яскраві, збуджують уяву, пізнавальну активність дитини, дозволяють здійснювати процес формування мовленнєвих умінь та навичок в єдності почуттєвого й раціонального і є невичерпним джерелом для різних мовленнєвих вправ, що розвивають мислення. Кулагіна, Л. Фрідман пропонують у доборі мовленнєвих вправ орієнтуватися на розвиток розумових операцій, аналізу, синтезу, індукції, дедукції, виділенні ознак, узагальненні, конкретизації тощо [21, с. 68-86].

Як засвідчує досвід роботи вчителів, особливо успішно формуються вміння виділяти істотні ознаки на зразках народних загадок, прикмет. Матеріалом для порівняння є спостереження за природою, народні приказки, сталі порівняння, зафіксовані у фольклорі. Найкращими зразками для вироблення логічних умінь, розкриття причинно-наслідкових зв'язків і формулювання умовисновків, на думку методистів, є прислів'я. Працюючи над прислів'ями, діти розуміють принципи побудови таких зв'язків, на зразках народної мудрості вчаться будувати власні висловлювання, що розкривають причину і наслідок.

Доведено, що фактори, які забезпечують мовленнєвий розвиток людини у різні вікові періоди (наявність мовленнєвого середовища, потреба в спілкуванні, довготривале тренування фізіологічного механізму мовлення, потреба в номінації та узагальненні, мовленнєва активність, осмислення мови), формують у дітей чуття мови або мовну інтуїцію. Вона виникає і розвивається у ході мовлення, свідомого оволодіння мовними нормами, через мовленнєву практику (О. Біляєв, А. Богуш, М. Вашуленко, Г. Михайловська, М. Пентилюк та ін.).

Відтак, використання національних зразків, зафіксованих у мові, сприяє розвитку неусвідом- люваної здатності школярів відчувати її специфіку: розрізняти, правильно вимовляти фонеми рідної мови (фонологічне чуття), здійснювати відбір власне українських лексичних та фразеологічних мовних засобів і доречно використовувати їх у власному мовленні (лексичне чуття), дотримуватися граматичних норм рідної мови (граматичне чуття), а також відчувати специфіку використання мовних засобів відповідно до стилю і типу мовлення (стилістичне чуття). На переконання науковців (Н. Деркач. Г. Коваль), необхідним є формування чуття мови з раннього дитинства під впливом висококультурного мовленнєвого середовища, на основі мовлення батьків, читання художньої літератури вдома й у школі тощо.

Сьогодні доводиться констатувати наявність проблем, пов'язаних із мовленнєвим середовищем. Часто дитина виростає в атмосфері мовленнєвого безкультур'я, де, на переконання Г. Сагач, слово перестало бути «даром Божим», дорогоцінним скарбом людського розуму, серця, духу [16, с. 36].

Означені обставини зумовлюють необхідність використання у мовленнєвій діяльності молодших школярів зразків народно-поетичної творчості, перлин народної мудрості, елементів народних звичаїв, традицій, обрядів, символіки тощо задля створення висококультурного мовленнєвого середовища спілкування, що забезпечує емоційну насиченість, розвиток пізнавальної і мовленнєвої активності школярів, а отже, стає важливим фактором формування у них чуття мови.

Серед практичних аспектів початкового навчання мови, виділених у програмі, є, зокрема, робота над значенням слова і кількісним нарощуванням словникового запасу учнів, розвитком умінь користуватися мовними засобами [12; 13].

Українська лексика, як і мова в цілому, тісно пов'язана з історією українського народу. З-поміж різних шарів української лексики лінгвісти (Ф. Буслаєв, Є. Верещагін, Б. Грінченко, А. Кримський, І. Огієнко, О. Потебня та ін.) виокремили шар етнокультурознавчої лексики (безеквівалентна лексика, фонова лексика, слова-реалії і слова-символи), яку ще називають народознавчою лексикою (національно маркованою, національно забарвленою, національно орієнтованою, країнознавчою).

До кола національно орієнтованої лексики увійшли численні тематичні групи слів, що відбивають умови життя, особливості світобачення й світосприйняття українців, відтворюють загальну картину їхніх поведінкових стереотипів. Об'ємним масивом вплытаэться в це коло діалектно забарвлена лексика, що несе виразні ознаки територіальної прив'язаності, а також регіоналізми та інші словесні утворення з рисами місцевого слововживання. Важливим складником цього етнолінгвістичного матеріалу стає значний обсяг різноманітних стійких сполук - фразеологізмів, приказок, прислів'їв, загадок, крилатих слів, примовок, казкових формул тощо [8, с. 8].

Отже, щоб засвоїти інформацію, пов'язану з історією, культурою, традиціями, звичаями, обрядами, побутом рідного народу, зразками мовленнєвого етикету, опанувати загальнолюдські цінності, ідеали задля збереження і примноженнядуховних та матеріальних скарбів попередніх поколінь, кожен школяр має оволодіти певним обсягом народознавчої лексики.

Лінгводидактичний аспект означеної проблеми знайшов своє практичне втілення в ряді дисертаційних досліджень. Так, над питанням мовленнєвого розвитку дошкільників на основі народознавчих матеріалів працювали Л. Березовська, А. Богуш. Н. Лисенко, Н. Луцан, Ю. Руденко О. Трифонова та ін. Зокрема, Н. Луцан наголошує на значенні народної гри як засобу формування образності й виразності дитячого мовлення, адже в ігрових текстах наявні епітети, пестливі суфікси, співзвучні слова, прикладки, ігри багаті на синоніми, омоніми, поетичні порівняння, звуконаслідування тощо. Таким чином, у лексиці ігор закладені значні виражальні можливості. Більшість народних ігор побудована у формі діалогу, що підкреслює їх неоціненне значення для розвитку мовлення дітей [10, с. 34].

Л. Соловець розглядає фразеологізми етно- культурознавчого змісту як засіб реалізації лінгвоу- країнознавчої змістової лінії вивчення української мови в початковій школі й доводить, що вивчення української фразеології нерозривно пов'язане з народознавчими знаннями, формує сукупність знань про побут, звичаї, традиції українців, правила мовленнєвого етикету, культуру спілкування [18].

Представлені праці складають методичне підґрунтя для роботи з розвитку мовлення молодших школярів засобами народознавства.

Для реалізації народознавчого підходу до організації мовленнєвої діяльності молодших школярів найбільш прийнятними методами є народознавчі (народнодидактичні), визначені М. Стельмахови- чем, серед яких - словесні, наочні, ігрові, практичні [20].

Особливого спрямування набувають словесні методи (пояснення, розповідь, бесіда). У процесі народознавчої мовленнєвої діяльності молодші школярі не лише вдосконалюють мовлення, а й опановують знання українознавчого змісту, що є основою для створення адекватних власних висловлювань, тобто навчання рідної мови, засвоєння її специфічних елементів відбувається з використанням прийому супровідних знань, які, за висновками В. Кононенка, відображають особливості життєвих і мовних стереотипів українського народу, його історію, культуру, світ рідної природи, морально-етичні та естетичні ідеали етносу. Вони є невід'ємним компонентом мовної освіти, сприяють глибшому пізнанню мовного матеріалу, розумінню закономірностей функціонування національно орієнтованих мовних одиниць [8].

Використання наочних методів (ілюстрування, демонстрування, спостереження)ворганізації мовленнєвої діяльностізасобами народознавства передбачає поряд зі спостереженнями учнів за явищами живої та неживої природні демонстрування предметів матеріальної культури, виробів українського національного мистецтва.

Ураховуючи психологічні особливості дітей молодшого шкільного віку щодо необхідності частої зміни видів діяльності, доцільно поєднувати мовленнєву діяльність із посильною образотворчою: декоративним розписом, виготовленням дітьми витинаною вишиванок, виробів із глини, солоного тіста тощо. Це урізноманітнює мовленнєву діяльність, сприяє пробудженню творчих сил дитини, розвитку її самостійності. Крім того, практична робота - це тренування відповідних м'язів руки, координації рухів, погодженості дій правої і лівої руки, силові вправи для пальців, що є важливою передумовою успішного оволодіння молодшими школярами навичками письма.

Ігрові методи набули наукового обгрунтування в працях А. Богуш, О. Казарцевої, А. Капської. Н. Луцан, Н. Остапенко, О. Савченко, П. Щербаня та ін. Серед різноманітних прийомів організації мовленнєвої діяльності, за висновками науковців, найбільш стійкий інтерес у дитини викликають народні ігри та ігрові ситуації, оскільки вони наближають її до природних умов, допомагають розвивати навички спілкування в сприятливій психологічній мовленнєвій атмосфері, ефективній обробці мовного програмового матеріалу, забезпечують практичну спрямованість навчання на уроках і в позаурочний час.

Ігрові методи є складовою сучасних технологій інтерактивного навчання, зокрема ситуативного моделювання, що пов'язане з рольовими іграми (Л. Пироженко, О. Пометун). У процесі комунікації (парної, групової, колективної) учні використовують діалоги з українських народних казок, дитячого фольклору (забавлянок, пісень, діалогів обрядового фольклору, народних ігор), спираються на традиції родинних стосунків. В ігровій формі учні набувають умінь критичного мислення, закріплюють навички культури спілкування, в них виробляється власне ставлення до ситуації, формуються навички переконувати й вести бесіду, школярі поступово входять у світ українства, усвідомлюють ціннісні орієнтири, позицію громадянина України.

Використання практичних методів (вправи, практичні роботи, дослідження) сприяє виробленню вмінь застосовувати набуті знання в практичній діяльності. Відомо, що народознавчий матеріал має практичне значення в житті, побуті дитини. Наприклад, читаючи про символіку писанок, діти застосовують знання у практичній роботі (розписування писанок), розповідають про це батькам: передбачення народного календаря використовуються у спостереженнях та розмовах про погоду, веденні класного календаря природи; вивчені лічилки допомагають урізноманітнити гру.

Висновки

Таким чином, психолого-педагогічними основами мовленнєвого розвитку молодших школярів засобами народознавства є: положення наукової теорії пізнання про взаємозв'язок мови, мислення і мовлення, пріоритетну роль мови як національного джерела формування особистості; положення теорії мовленнєвої діяльності, наукові здобутки психолінгвістів, що стосуються особливостей мовленнєвого розвитку молодших школярів та формування національно-мовленнєвої особистості; врахування вікових особливостей дітей, розвитку їхньої емоційної сфери, психічних процесів (емоційність сприймання, конкретність, образність мислення, мимовільність уваги, індивідуальні властивості наочно-образної та нерозвиненість оперативної пам'яті тощо) та психологічних факторів навчання мови (дару слова, чуття мови). Важливого значення набувають також активізація пізнавальної діяльності, застосування ігрових прийомів, забезпечення мотивації мовленнєвої діяльності.

Лінгводидактичними та етнопедагогічними основами слугують методи, прийоми та технології розвитку мовлення молодших школярів з опорою на народознавство.

Перспективи подальших досліджень вбачаємо у доборі та систематизації відповідних народознавчих вправ і завдань, розробленні методики їх використання у початковій школі з метою успішної реалізації соціокультурної змістової лінії мовної освіти.

Список використаної літератури

мовлення школяр етнопедагогічний народознавство

1. Азимов Э. Г. Новый словар методических терминов и понятий (теория и практика обучения языкам) [Текст] / Э. Г. Азимов, А. Н. Щукин. - М. : ИКАР, 2010.-448 с.

2. Божович Е. Д. Развитие языковой компетенции школьников: проблемы и подходы [Текст] / Е. Д. Божович // Вопросы психологии. - 1997. - № 1.-С. 33-43.

3. Вашуленко М. С. Формування мовної особистості молодшого школяра в умовах переходу до 4-річного початкового навчання [Текст] / М. С. Вашуленко // Початкова школа. - 2001. - № 1.-С. 11-15.

4. Выготский Л. С. Мышление и речь : собрание сочинений : в 6 т. [Текст] / Л. С. Выготский. - М. : Просвещение, 1982. - Т. 2. - 392 с.

5. Гільбух Ю. 3. Темперамент і пізнавальні здібності школяра: діагностика, педагогіка [Текст] / Ю. 3. Гільбух ; Міністерство освіти України ; НДІ психології; Респ. наук.-практ. центр «Психодіагностика й диференційоване навчання». - К. : [б. в.]. 1992.-213 с.

6. Державний стандарт початкової загальної освіти [Електронний ресурс] : затв. Постановою Кабінету Міністрів України № 462 від 20 квітня 2011р. - Режим доступу : http://www.balance.ua/sai/ sprav_info/budjetnii_proces/gosstandart_obrazovamya. html. - Назва з екрана.

7. Друже неню Р. С. Етно педагогічні засади формування мовленнєвих умінь і навичок учнів основної школи [Текст] : дис. ...канд. пед. наук :02 / Раїса Сергіївна Дружененко. - Херсон. 2005.-245 с.

8. Кононенко В. І. Українська етнолінгводидак- тика [Текст] / В. І. Кононенко ; АПН України ; Прикарпатський ун-г ім. В. Сгефаника. - Івано-Франківськ : [б. в.], 1995. - 58 с.

9. Леонтьев А. Н. Проблемы развития психики [Текст] / А. Н. Леонтьев. - Изд. 4-е. - М. : МГУ, 1981.584 с.

10. Лудан Н. І. Методика розвитку мовлення дітей старшого дошкільного віку за текстами українських народних ігор [Текст] : дис. ...канд. пед. наук:02 / Надія Іванівна Лудан. - Одеса, 1995. - 186 с.

11. Мацько Л. І. Українська мова: формування національної свідомості [Текст] / Л. І. Мацько // Педагогіка і психологія. - 1996. - №1. - С. 67.

12. Навчальні програми для загальноосвітніх закладів із навчанням українською мовою: 1-4 класи [Текст]. - К. : Освіта, 2011. - 392 с.

13. Програми для середньої загальноосвітньої школи 1-4 класи [Текст]. - К. : Початкова школа. 2006.-430 с.

14. Проскура Е. В. Развитие познавательных способностей дошкольника [Текст] / Е. В.Проскура.К. : Рад. школа, 1985. - С. 26-28.

15. Савченко О. Я. Урок в початкових класах [Текст] / О. Я. Савченко. - К. : Освіта, 1993. - 224 с.

16. Сагач Г. М. Ділова риторика: мистецтво риторичної комунікації : навч. посіб. [Текст] / Г. М. Сагач. - К. : Зоря, 2003. - 255 с.: іл.

17. Смолінська О. Є. Лінгводидактичні основи національно-мовного виховання особистості засобами українського фольклору [Текст] : дис. ...канд. пед. наук: 13.00.02 / Олеся Євгенівна Смолінська. - К, 1999.- 179 с.

18. Соловець Л. О. Робота над фразеологізмами як засіб формування культури спілкування молодших школярів [Текст] : дис. . канд. пед. наук :02 / Лариса Огеївна Соловець. - К„ 2004. - 247 с.

19. Стельмахович М. Г. Етнопедагогічні основи методики української мови [Текст] / М. Г. Стельмахович // Українська мова і література в школі. - 1993.-№ 5-6.-С. 20-23.

20. Стельмахович М. Г. Українська народна педагогіка [Текст] : навч.- метод, посіб. для студ. пед. навч. закладів, держ. ун-тів / М. Г. Стельмахович ; Інститут змісту і методів навчання. - К. : ІЗМН, 1997.-232 с. '

21. Фридман Л. М. Психологический справочник учителя / Л. М . Фридман, И. Ю. Кулагина. - М. : Просвещение, 1991. - 268 с.

Размещено на Allbest.ru