Самореалізація людини як "турбота про себе" у практиці буттєвісного вкорінення

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Про що б не розмірковувала людина, намагаючись пізнати таємниці навколишнього світу, врешті-решт вона спрямовує погляд на саму себе. Осмислення проблем власного буття людини це ключ до розуміння багатьох важливих аспектів глобальної проблематики, починаючи з кризових ситуацій та протиріч між людиною та природою, людиною та суспільством і закінчуючи формуванням ціннісних настанов людей, що орієнтуються у своїй діяльності на зняття протиріч, розгортання внутрішнього багатства та творчих потенцій людини як суб'єкта культури, історії, власного життя. Одним з найбільш поціновуваних сподівань і надій людини є її бажання сягнути повноти життя, «продуктивного», «докорінного» самовиповнення, самореалізації, тобто укорінитися в бутті, особливо, коли йдеться про короткочасність і невідворотну скінченність людського життя.

Проблема самореалізації особистості як особливого виду креативної сутності людини відзначається потенційним багатством смислів та можливостей вирішення, а тому відкриває необмежений шлях свого теоретичного осмислення та практичного дослідження полідисциплінарному науковому пошуку. Прикладні аспекти даної проблеми є пріоритетними напрямками сучасної психології та педагогіки, проте категоріальне та концептуальне осягнення феномену самореалізації належить царині філософії. Своєрідність авторського підходу полягає у тому, що самореалізація розглядається як «турбота про себе» у практиці буттєвісного укорінення людини. Останнє визначається нами як «буття-для себе» і «культура себе», максимальна повнота буття людини, актуалізація і реалізація всіх її сутнісних сил, можливостей, здібностей, смислів культури, цілей та цінностей, горизонт особистісного темпорального простору для вияву екзистенціалів духовності, творчості, свободи, суверенності й відповідальності [9].

Самореалізація, будучи пов'язаною з екзистенціальним принципом «турботи про себе», своїм змістом має мистецтво розбудови власного життєвого світу та духовного самовдосконалення, впорядкованого існування людини в різноманітних соціальних сферах та способи творення й розширення цілісного горизонту «культурних практик». Самореалізація є властивістю діяльнісних актів перетворення та перевлаштування світу, вирішення проблемних життєвих ситуацій, основою побудови міжособистісних зв'язків та комунікацій, тобто, всеосяжним універсальним способом буття людини. В процесі самореалізації ми ніби «розсуваємо рамки наявних можливостей» (Е. Ільєнков), орієнтуючись на позитивні особистісні зміни, на розвиток нахилів та здібностей, що сприятиме розгортанню та реалізації потенційних можливостей екзистенції, формуванню вміння приймати себе як об'єкт креативної активності впродовж всього життя.

Актуальність дослідження самореалізації як «турботи про себе» та спроможності самовибудовування в контексті реалій сьогодення посилюється тим незаперечним фактом, що сучасна людина безперервно виявляє свою багатомірність, суперечливість, неоднозначну смислову наповненість. Подібна іманентна ситуація буття людської самості бути «незавершеною завершеністю», «локальною глобальністю» передбачає не лише вибір нових можливостей, смислів та цінностей самореалізації особистості, а й відмову від колишніх, які заважають втіленню нових у процесі міжлюдської комунікації та призводять до втрати людськості. З іншого боку, втрата автентичності людського буття може відбутися й за умови занадтого перенасичення «Я» всебічними «Ми» (за постмодерністською парадигмою суб'єктністю соціальних спільнот), що заважають ідентифікації «Я», призводять до втрати самості, коли людина перестає бути творцем власного буття і знекорінюється. Таким чином, необмежене зростання можливостей вибору, як ідеал епохи модерну, в постмодерні стає негативним, перетворюючи «індивіда на людину з антенами (з огляду на множинність можливостей та велику кількість цінностей, які йому пропонує сучасне суспільство)» [2, с. 14]. За таких обставин людина почувається розгубленою, невизначеною, адже диференціація людського «Я», спроможність самовубудовування уможливлюється не кількістю можливостей, а лише зростанням моральної культури особистості. освітній самореалізація діяльнісний

Якщо виходити з того, що постмодерністська парадигма змішує сутність і явище, сутнісні зв'язки взагалі, заперечує можливість об'єктивної дійсності, заснованої на реальних відносинах світу і людини, то «турбота про себе», самореалізація та самоствердження людини у бутті неможливі. Людський індивід, за постмодерною методологією, не ідентифікується: він є одночасно трохи маргіналом, трохи обивателем, трохи інтелігентом, тобто «мозаїчною» людиною. Як писав Ж. Дельоз, «нам потрібно бути трохи алкоголіком, трохи божевільним, трохи самогубцем, трохи партизаном-терористом» [8, с. 61], поєднуючи таким чином в собі безглуздя та практику трансгресії як граничні форми екзистенційного самовияву сучасної людини, що засвідчується, перш за все, постмодерністським мистецтвом. При цьому спостерігається факт значного зниження творчої та життєбудівничої енергії суб'єктів соціокультурної діяльності й підвищується значимість імітації буття як світу тотальної умовності, що найчастіше виражається в парадигмі карнавалу та віртуалізації всіх різновидів культурної діяльності.

У постмодернізмі взагалі, як відомо, відбувається деантропологізація світовідношення і світопізнання, найповніше втілена в лінгвістиці та літературою мовознавстві як різновидах гуманітарної культури. А уявлення про елімінацію суб'єкта означають зміну уявлень про цінності і смисли культури, зміну уявлень про об'єктивну реальність, історію, тобто, деконструкцію онтології. Постмодерністська методологія ніби «виймає» людину із «серцевини» буття і культури, позбавляє її біосоціальної субстанційності та спроможності до самовибудовування засобом «турботи про себе». Тим самим про самоствердження, самореалізацію людини не може йти мова, адже конституювання та реконституювання буття здійснюється в умовах невідповідності соціально-культурним нормам і цінностям та поза суб'єктом. Отже, людину не можливо визначити як особистість і, відповідно, її вчинки, діяльність, поведінка зводяться до маріонеткових, оскільки в індивіда відсутні особистісні якості: творчість, свобода, відповідальність. Така методологія працює не на індивідуальність, особистість, а на людину-«актора», розчинену в ієрархічних соціальних структурах, на людину-«агента», підпорядковану корпоративним інтересам. Її буття не налаштоване на цілісність, глобальність, самовиповненість. Таке несуб'єктне буття насправді є буттям обивателя, для якого найкращий вихід принципово не визнавати можливості і необхідності впливати на дійсність, змінювати її й себе. Опинившись позасуб'єктною, людина не здатна на свідому, відповідальну, вільну і творчу діяльність. Цим зумовлене її неоднозначне відношення до цінностей сучасного цивілізованого світу: або їх ігнорування, або зневажання, або прояв консерватизму при появі нових цінностей, що і відбивається на якісній глобальній зміні буття світу, природи, соціуму, культури.

Саме ці аспекти буття людини стали предметом сучасних етико-гуманістичних та комунікативних концептів розуміння буття людини як «практичної філософії», головною ідеєю якої є заміна індивідуалізму колективізмом, але таким, що не пригнічує особистість, екзистенцію, не таким, що соціологізує людське життя до рівня «гвинтика» та конформіста, а навпаки, надає можливостей та стимули для її саморозкриття, самореалізації, творення «культури себе» та «буття-для-себе». Таким чином, з перспективами подальшої розробки соціокультурної парадигми буття людини пов'язаний пошук відповіді на питання: як людині реально позбавитись імітативності, профанації та пристосовництва «буття-зкраїв», існування «при-бутті», не впавши при цьому у крайнощі суб'єктивізму, індивідуалізму та егоїзму, як навчитися турбуватися про себе, виявляючи цим самим спроможність до само вибудовування та самореалізації.

Фундаментальним поняттям у розробці уявлень про зняття однобічностей самореалізації людини, у розумінні смисложиттєвих орієнтацій, можливостей морального вибору, меж свободи є поняття «культура». Адже поза культурою людина постає як хаос вітальних потреб, почуттів, пасивний, позбавлений індивідуальності відбиток соціальних відносин. Нагадаємо, що слово «культура» походить від латинського кореня «cultura» і означає «турбота, піклування». Цицерон використовує поняття «культура» для характеристики об'єкта турботи: у розумінні «cultura animi» «турбота душі» (що має особливе значення в контексті нашого дослідження). Культура як онтологічна дбайливість визначається тим, що допомагає розгорнутись усьому тому, що прагне стати закоріненим у дійсності, бажає втілитись у власний образ. Дбайливий підхід культури до дійсності означає формування цілісності взаємовідносин між людьми та світом, відтворення їх певного смислообразу, тобто, самовибудовування.

Останнє ґрунтовно осмислене М. Фуко і розглядається ним як творення «культури себе», в якій були б підсилені та переоцінені внутрішні зв'язки з собою та підвищена значимість відношення до себе. Загальне уявлення про «культуру себе», на думку філософа, пов'язане з екзистенціальним принципом «турботи про себе», якому підпорядковане мистецтво існування людини в різноманітних формах. Саме цей принцип обґрунтовує необхідність існування людини, спрямовує і визначає її розвиток та культурну практику.

Однак, думки про те, що людина повинна турбуватися про себе, існували ще у давньогрецькій культурі. Так, в «Апології» Сократ представлений як «вчитель піклування про себе», якому призначено Богом нагадувати людям, що їм необхідно турбуватися, перш за все, про себе, свою душу, а не про багатство чи пошану. Пізніше ця проблема привертає увагу Зенона, Сенеки, Епіктета [5]. Останній ґрунтовно досліджує буття людини і визначає людину як істоту, що присвятила себе «турботі про себе». Саме в цьому головна відмінність людини від інших живих істот, які створені не задля самих себе. Людина вимушена піклуватися про себе не з тієї причини, що вона поступається тваринам «в самодостатності та досконалості, але тому, що богу хотілося дати нам змогу вільно розпоряджатися собою, наділивши «здатністю розуму», яка не просто заміняє природні данні, але дозволяє «осягати» та використовувати за необхідністю інші здібності. Більше того, ця унікальна здібність, і «тільки вона одна», може звертатися до себе, вибираючи у якості об'єкта вивчення «і самого себе, і все інше». Тобто, саме тому, що «людина вільна та розумна, вільна в розумі, вона є істотою, яка призначена турбуватися про себе» [7, с. 55].

Таким чином, турбота про себе для Епіктета є привілеєм і обов'язком, дарунком і пов инністю, що забезпечує свободу, примушуючи всіх людей вдосконалювати свою душу за допомогою розуму, приймати самих себе як предмет діяльності протягом всього життя. Причому вік у піклуванні про себе значення не має. Адже, як зауважує Сенека, вчитися все життя це значить перетворити своє існування у безперервні вправи, і якщо важливо рано розпочати, то ще важливіше ніколи не розслаблятися [3, с. 44-45].

Принципу «турботи про себе» присвячені і трактати Плутарха, які включають не тільки загальні розмисли про доброчесність і пороки, про щастя та душевні негаразди, але й настанови з приводу того як вести себе в тій чи іншій ситуації. Відповідно грецькій традиції, філософ пов'язує «турботу про себе» з медичним аспектом, бо філософія і медицина діють в одних межах: використовують загальний тип теоретичного аналізу фізичних розладів та моральної розпусти й припускають один і той же спосіб дії «лікування». Самовдосконалення душі за допомогою філософії та самовиховання набуває тим самим медичного відтінку, адже формування, творення самого себе та турбота про своє здоров'я взаємопов'язані процеси. А значить практика «турботи про себе» зосереджується на тих моментах, де негативні якості душі ведуть до тілесної немочі, а хвороби тіла свідчать про душевні вади [5]. Саморозвиток вимагає від людини визнання власної недосконалості, потребуючи виправлення й «лікування», адже духовні вади, на відміну від фізичних, не супроводжуються явними стражданнями, вони можуть бути скритими, засліплюючи людину.

«Турбота про себе» вимагає розуміння, праці й часу. Тому, спираючись на доробок давніх філософів, М. Фуко підкреслює, що однією з найважливіших проблем творення «культури себе» є знаходження вільного часу для піклування про себе. Необхідно час від часу залишати свої повсякденні справи та залишитися наодинці з собою: поміркувати, почитати, проаналізувати свої дії. Час, відведений для «турботи про себе» насичений різноманітними справами: фізичні вправи, догляд за тілом, читання, розмисли, бесіди, листування. Тим самим необхідною умовою самовибудовування та самореалізації визнається інтерсуб'єктивна практика, комунікативний аспект, який реалізується не тільки в системі освіти, айв дружніх, родинних стосунках. Тобто, «турбота про себе ...інтенсифікує соціальні відносини» та пов'язується «зі «службою душі», що припускає можливість ігор, обмінів з «іншим» та систему взаємних зобов'язань» [7, с. 61-62].

Соціальна та особистісна практика «турботи про себе» передбачає і самопізнання, в процесі якого, на думку М. Фуко, можна виділити три моменти: випробування, самоаналіз (або розмірковування про справи) та самовдосконалення думки. Випробування, які людина сама для себе відповідально обирає, допомагають вдосконалюватися в добродійності, оцінювати свій духовний рівень, стверджувати міру своєї свободи та відповідальності, готуватися до можливих життєвих негараздів за допомогою самоконтролю та самообмежень. Самоаналіз, що входив ще в піфагорійську систему виховання, націлений на формування ставлення суб'єкта до самого себе через усвідомлення власних помилок та висування обґрунтованої мети й гідних засобів її досягнення. Самовдосконалення думки, за М. Фуко, виконує функцію фільтру, який безперервно діє: досліджує, контролює та сортує уявлення. У даному випадку мова йде, скоріше, про самоконтроль як одну з форм відповідальності, що спирається на відомий принцип стоїків: розрізняй те, над чим ти власний, і те, що від тебе не залежить. «Контроль, підкреслює М. Фуко, це випробування меж можливого та гарантія свободи; це спосіб назавжди переконати людину, що вона здатна уникнути прихильності до того, над чим не власна» [6, с. 73].

Подібні думки є дотичними до вчення національного генія філософії Григорія Сковороди. Головною метою філософсько-антропологічних розмислів Сковороди є пізнання «внутрішньої людини» в собі та набуття досвіду володіння собою, вміння поводитися із самим собою. Цій проблематиці присвячено чимало філософських праць. Додамо лише, що Сковорода у листах до М. Ковалинського зізнається: головним його заняттям є «боротьба зі скукою», з «внутрішнім вихором, що перевертає прах, без кінця, як листвя, жадання душі, котра збурена й не утверджена» [4, с. 354]. Філософ застерігає, що людина завжди чимось невдоволена: «Мені не подобається, що я не досить музикальний? Що мене мало хвалять? Що зношу удари і ганьбу? ...Нас непокоїть, що всі піднімають нас на сміх, що слабка надія на майбутнє? Хіба душа не страждає від усього цього найжалюгіднішим способом, ніби її підіймає порив вітру і жене вихор?» [4, с. 314]. Але душа, яка долає той вихор самостверджується, тобто укорінюється. Необхідною умовою цього є постійні вправи людини у доброчинності, або «турбота про себе», що скеровує людину «не жалістю себе з'їдати, а лікувати» [4, с. 217]. Людина повинна відчувати свою спроможність до такого «лікування»-самотворення, бути впевненою в успішності самовибудовування та самореалізації.

Особливу роль у формуванні спроможності людини до «турботи про себе», з метою самовибудовування, самовдосконалення та самореалізації в процесі буттєвісного укорінення, на нашу думку, повинна відігравати освітня система суспільства. Усвідомлюючи суперечливість існуючих підходів, більшість сучасних вітчизняних дослідників філософських підвалин освіти виходять з необхідності подолання їх однобічності та розробляють таку цілісно-плюралістичну концепцію філософії освіти, яку можна було б назвати «антропологією, педагогікою та соціологією сприяння» (В. Табачковський). У межах останньої знаходиться й авторський підхід, наукова новизна якого полягає в тому, що освіта розглядається як практика «турботи про себе», спроможність самовибудовування, форма та спосіб самореалізації людини у процесі буттєвісного укорінення. Такий підхід забезпечує органічну взаємодію філософської антропології, соціології та педагогіки, а кінцевий результат передбачає ствердження у людини почуття «злагоди та дружби з самою собою» [1, с. 273], відчуття повновартості та буттєвісної спроможності до самореалізації.

У процесі навчання і виховання людина повинна актуалізувати й «привласнити» історію культури, перевівши її з безособової форми в особистісну, у форму суб'єктивного духу, в індивідуальне життя в культурі. Кожний наступний крок у самореалізації особистості, її укорінення у бутті засобом освіти означає сходження по щаблях «прогресу», вбирання у свою свідомість і внутрішній духовний світ всього позитивного, що було досягнуто на попередніх етапах, «перемотування» його у «свій ум та у своє вміння» (В. Біблер). Сприйняття й осмислення в процесі навчання і виховання цінностей культури сприяє розумінню механізмів відродження культури, відновленню істинних смислів та ідеалів людського співжиття, а значить і відверненню людини від псевдоціннісного укорінення у бутті.

Отже, авторський підхід до проблеми людського буття знаходиться у межах соціокультурної, діяльнісної парадигми, проте з певним зміщенням акцентів: людина розглядається нами як така, що перетворює не лише оточуючий світ, а передусім себе у напрямку вдосконалення та гармонізації власного буття і стосунків з навколишнім середовищем (соціальним та природним), але уникаючи «своєцентризму» (Г. Батіщев). Творення «культури себе» засобом «турботи про себе» визнається основним сенсожиттєвим орієнтиром людини, що забезпечує підтримку ідентичності, ґрунтом духовної розбудови особистості та ввімкнення останньої в систему соціокультурних практик як співтворчість. Отже, самотворчість та самореалізація є іманентною характеристикою людини, «буттєвісне коріння» якої у неповторності власної екзистенції, в самому існуванні як відповіді на дарунок буття.

Однак в цьому контексті доречно згадати приклад бумеранга, який наводить В. Франкл, критикуючи ідею самоактуалізації та самореалізації як провідну буттєву орієнтацію особистості. Бумеранг є мисливською зброєю, яка повертається тільки тоді, коли не влучає у ціль. Так само, вважає В. Франкл, наша стурбованість власними проблемами, зосередженість лише на потребі самоактуалізації та самореалізації є наслідком того, що ми «не влучили» у зовнішню мету та смисл [6]. Адже якщо людина прагне прийти до себе, укорінитись у бутті, вона повинна йти до світу, по світу, йти через зовнішній світ. Таким чином, «турбота про себе» повинна об'єднувати людину з Іншим та зі світом, спрямовуючи фокус уваги як на внутрішній світ, так і назовні.

Можемо стверджувати, що самореалізація виступає інтенційною онтологічною місією екзистенції, яка прагне до саморозгортання у діалектичній єдності соціальних, загальнолюдських та особистісних цінностей, а також є умовою ввімкнення людини в систему соціокультурних практик як співтворчість та наслідком реалізації принципу діяльнісної активності індивіда.

Отже, самореалізація це особистісно-орієнтована практика буттєвісного вкорінення людини, ціннісно-процесуальний феномен, головними характеристиками якого є «турбота про себе» та саморозвиток людини на шляху до належного, через суще та бажане, проте не на ґрунті індивідоцентризму, а у взаємодії з загальнолюдськими цінностями і смислами, тобто на основі інтерсуб'єктивності.

Література

1. Козловски Петер. Культура постмодерна. - М.: Республика, 1997. 239 с.

2. Перотті А. Виступ на захист полікультурності. - Львів: Кальварія, 2001. 128 с.

3. Сенека. Нравственные письма к Луцилию. Трагедии / Пер. с лат. С. Ошерова. М.: Художественная литература, 1986. 543 с.

4. Сковорода Г. Твори: У 2-х т. Київ : АТ «Обереги», 1994. Т.2. 480 с.

5. Філософія стародавнього світу // Читанка з історії філософії / Під ред. Г.І. Волинки. К.: Довіра, 1992. 207 с.

6. Франкл В. Человек в поисках смысла. М.: Прогресс, 1990. 368 с.

7. Фуко М. История сексуальности - ІІІ: Забота о себе / Пер. с фр. Киев: Дух и литера; Грунт; М.: Рефл-бук, 1998. 288с.

8. Хоружий С. Человек и его три дальних удела. Новая антропология на базе древнего опыта // Вопросы философии. 2003. № 1. С. 38-62.

9. Цимбал Т. Буттєвісне укорінення людини. К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005. 219 с.

Размещено на Allbest.ru