Публіцистична і педагогічна майстерність Софії Русової

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Публіцистична і педагогічна майстерність Софії Русової

Ірина Євдокименко,

здобувай Інституту журналістики

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Стаття присвячена публіцистичній спадщині Софії Русової -- відомого українського педагога, публіциста й редактора. Акцентується на аналізі суто творчих прийомів, завдяки яким Софія Русова максимально ефективно доносить до читача ідею виховання молодого покоління.

Ключові слова: публіцистика, педагогіка, школа, журнал, стаття, виховання, дитина.

Актуальність теми. Публіцистична й педагогічна спадщина відомої українки Софії Русової завжди розглядаються лише в неподільній гармонії, доповненні, злагоді. Для свого часу вона стала провідником ідей настільки оригінальних, нетривіальних, особливо в такій консервативній справі, як дошкільне виховання, що сподіватися на адекватне донесення їх до масової свідомості можна було лише за умови досконалого публіцистичного висвітлення теми. Визначальним є той критерій, що статті Софії Русової, в силу низки суб'єктивних та об'єктивних обставин -- брак часу, обмежений простір для реалізації задуму в межах окремих статей у збірниках тощо -- мали бути написаними й були написані лапідарно, зі своєрідним авторським стилем, що передбачав приховану експресію з ефективним використанням суто журналістських прийомів, щоб максимально повно донести суть проблеми до пересічного читача.

Складність завдання, що постало перед авторкою, полягала ще й у тому, що її педагогічні твори були зорієнтовані не лише на різні цільові аудиторії: городян і заможних селян, які могли собі дозволити перейматися проблемами наукового виховання дітей. Праці Софії Русової були своєрідними дороговказами, методичними розробками для вихователів дошкільних навчальних закладів, що масово відкривалися на початку минулого століття на території України, яка входила до складу Російської імперії.

Складність проблеми визначає оригінальні засоби її вирішення. Тому актуальність теми зумовлена саме вивченням новацій у публіцистиці Софії Русової, оригінальних прийомів подачі інформації, що не втратили злободенності в наш час.

Ступінь розробки теми. Педагогічна й публіцистична спадщина Софії Русової стала об'єктом вивчення вітчизняних науковців фактично лише за останні два десятки років, з часів набуття Україною незалежності. Варто відзначити ґрунтовні праці Л. Гонюкової, О. Джус, Є. Коваленко, О. Таран, З. Нагачевської, І. Пінчук, О. Проскури. Певною мірою ці науковці зосереджувалися на педагогічній спадщині Софії Русової, пов'язуючи її з активною громадянською позицією видатного українського педагога.

У науковому дослідженні І. Зайченко йдеться про педагогічні концепції в наукових дослідженнях Софії Русової; А. Богуш вдається до вивчення лінгводидактичної спадщини, стилістичного аналізу змісту її текстів; Є. Коваленко та І. Пінчук ретельно досліджують загальні питання, пов'язані з освітянськими та педагогічними поглядами.

Основним методом дослідження виступає історико- порівняльний. З його допомогою здійснено аналіз друкованих текстів публіцистики Софії Русової, присвячених проблемам дошкільного виховання.

Метою наукової статті є аналіз книги Софії Русової "Теорія і практика дошкільного виховання" з погляду публіцистичної та редакторської майстерності авторки.

Завдання -- проаналізувати публіцистичну та педагогічну майстерність відомого громадського й наукового діяча Софії Русової, що значну частину свого доробку присвятила проблемам виховання майбутніх громадян України. майстерність русова публіцистичний виховання

Непересічне за змістом, інформативне за наповненням видання побачило світ 1924 року в одній із друкарень Праги. На той час Софія Русова вже була не просто відомим педагогом, її ім'я, образ стали символами служіння справі народної освіти, уособленням боротьби за гуманістичні ідеали, звільнення України від царату. Ми не маємо доволі однозначних свідчень ставлення Софії Русової до нових лідерів Радянського Союзу, України; так само нез'ясованими лишаються питання, які погляди вона мала щодо експериментів у педагогіці, що, цілком логічно, були наслідком експериментів соціальних. Однак безперечним є той факт, що у книзі "Теорія і практика дошкільного виховання" Софія Русова жодного разу не послалася на досвід "соціальних перетворень" у країні, що постала на уламках великої імперії.

На думку авторки статті, пояснити це незнанням емпірики, обставин і напрямку, в якому розвивалася дошкільна освіта в тодішній Країні Рад (декларацію про створення Радянського Союзу було проголошено саме в час виходу книги, 1924 року. -- Авт.), не можна. Цілком очевидно, що в еміграції Софія Русова щиро переживала за долю Батьківщини. З огляду на досить близьке сусідство Києва і Праги, ще не повністю зачинені "ворота" на кордонах, певна частина наукової і спеціальної літератури з України все ж доходила до письменниці. Очевидно, досвідчений педагог "тримала паузу", як науковець воліла вичекати слушний момент, допоки експерименти в українській дошкільній педагогіці, що вже формувалася на класових засадах, принесуть результат. Софія Русова у книжці "Теорія і практика дошкільного виховання" виходила з уже апробованої теорії дошкільного виховання,ілюструючи її наочними прикладами, яким довіряла. Тобто маємо традиційний, в міру консервативний підхід до проблеми дошкільного виховання, що став, зрештою, оптимальним, а за рахунок публіцистичності, образності викладу матеріалу -- простим і зрозумілим для читача.

За умови, коли вся творча й наукова спадщина Софії Русової може бути умовно поділена на чотири великі часові етапи, вихід праці "Теорія і практика дошкільного виховання" припадає на четвертий, останній етап (1921-- 1940). У зв'язку з цим слід нагадати, що після закінчення Першої світової війни, в часи революційних перетворень в Україні, Софія Русова готувала й видавала книжки, підручники, довго і плідно працювала над "програмами розвитку національної системи освіти, підготовки національних педагогічних кадрів", організацією педагогічних видань, зокрема часопису "Вільна українська школа", що виходив з 1917 до 1919 року. У першому числі журналу, під орудою тодішнього Комісаріату освіти, педагог умістила програмну статтю "Націоналізація школи" [2, с. 21].

Певна річ, до Софії Русової потрапляла багатюща емпірика. Однак безперечним є й те, що в умовах громадянської війни, соціальної кризи сам факт усвідомлення й наукового ототожнення, осмислення безпосередньої педагогічної практики був досить ускладненим. Слід брати до уваги, що тогочасна Україна де-факто була позбавлена засобів комунікації. Інформація про діяльність освітніх закладів усіх рівнів надходила в столицю спонтанно, стихійно. Також давався взнаки й "революційний невроз" [1, с. 22--26], своєрідний стан суспільної свідомості, що характеризується часто невмотивованими діями як окремих особистостей, так і соціальних інститутів, навчальних закладів, системи освіти зокрема.

Однак у кризовій ситуації, що передувала написанню ґрунтовної праці, були і позитивні моменти. Насамперед можемо констатувати, що саме в період революційних перетворень у соціумі Софія Русова як патріот і громадянка України працювала в адміністративних установах, розробляючи педагогічні доктрини з енергією й завзяттям, що окриляють кожного, хто відвідав цей світ у його "хвилини доленосні". Творче натхнення, помножене на педагогічний досвід, дозволило Софії Русовій творити не просто наукові статті, а й яскраві публіцистичні виступи: "Велике слово -- школа! Се скарб найкращий кожного народу, се ключ золотий, що розмикає пута несвідомості, се шлях до волі, до науки, до добробуту... Така нова школа потрібна й нам, українцям, отже і треба вияснити усі ті лозунги сучасної педагогіки, які найкраще може бути проведено в початковій українській школі" [3, с. 3].

"Теорія і практика дошкільного виховання" побудована надзвичайно прагматично, функціонально. У "Вступі" дається загальна характеристика проблеми; у розділі "Теорія виховання" проаналізовано основні теорії дошкільного виховання; розділ "Практичні поради" дає змогу педагогу- практику й навіть пересічному читачеві, що переймається проблемами виховання, перевірити отримані теоретичні знання на практиці.

У "Вступі" Софія Русова виступає одночасно і як досвідчений педагог, і як блискучий публіцист. Перед авторкою постало надзвичайно складне завдання: в невеликому за обсягом вступному слові не лише окреслити проблему, а й максимально зацікавити, навіть заінтригувати читача, малознайомого з темою дошкільного виховання. Тому письменниця починає книжку, ніби запрошуючи читача до співрозмови, стиль викладу не ускладнений, цілком очевидно, що свідомо спрощений самою авторкою: "Тепер уже всім відомо, що для виховання дитини, як і для її навчання, конче потрібно знати дитину, розуміти її духові нахили, її темперамент, фізичний склад організму. Не так ще давно навіть свідомі виховничі гадали, що дитина -- це тільки молода людина. Але психологічні досвіди останніх літ упевнили всіх педагогів, що дитина -- це зовсім окремий фізичний і духовний механізм, довели до утворення цілої нової науки -- Педагогіки, що досліджує дитячу душу, до вироблення окремих методів для здійснення цього дослідження" [4, с. 7].

Практично одразу Софія Русова переходить до того, що в спеціальній літературі має назву "історичний екскурс": користуючись історико-порівняльним методом дослідження, переповідає читачеві про діяльність видатних педагогів минулого, що переймалися проблемою дошкільного виховання.

Досвідчений журналіст і видавець, Софія Русова, прекрасно розуміючи, що перевантажувати свідомість читача вже з перших сторінок не варто, обирає лише найхарактерніші й найвідоміші постаті в педагогіці, так само ретельно підшукуючи вдалі приклади, проводячи всім зрозумілі паралелі, викликаючи загальноприйнятий у таких випадках асоціативний ряд. "Молодий організм зовсім не те, що дорослий. Він має особливі анатомічні і фізіологічні ознаки й перш за все він відрізняється тим, що всі органи, всі частини тіла перебувають в стані росту, розвитку" [4, с. 7].

Провівши відповідну адаптаційну підготовку, Софія Русова, в кращих традиціях дидактики, пропонує читачу розділ, що має назву "Теорія виховання". І знову, маючи на меті максимальне підсилення суто теоретичної розвідки, авторка вдається до винятково публіцистичних прийомів подачі матеріалу, до того ж метафоричний ряд і просто порівняння мають часом характер навіть дещо парадоксальний, вони здатні викликати шок у нашого сучасника, але, вочевидь, були цілком зрозумілими прихильниками її педагогіки.

Наведемо приклад. "Коли собака-цуценя стає на 50-й день народження цілком подібним до дорослого пса і може спокійно забезпечити своє життя, дитина потребує кілька років, щоб стати подібною до дорослої людини і мати змогу забезпечити своє фізичне існування" [4, с. 13].

Порівняння абсолютно зрозуміле для тогочасних батьків, які могли собі дозволити утримувати численні родини, а отже, безперечно, не відмовляли дітям у придбанні домашніх тварин. Цим фактом й оперує Софія Русова, підводячи читача до логічного висновку, що "довге дитинство є факт соціальний, бо саме для охорони безпорадної дитини потрібно створити родину і родинне життя" [4, с. 13].

Розділ "Теорія виховання" на самому початку рясніє великою кількістю яскравих прикладів, певним чином пов'язаних з новаціями в системах виховання тогочасних європейських країн, Америки. Приклади мають не лише ілюстративний характер, здебільшого після кожного йде суто теоретична частина, що закінчується прагматичними порадами. Досвідчений публіцист Русова поступається тут місцем педагогу Русовій, і тому формат порад-висновків має характер стислих, чітко визначених дефініцій, правил. Подаються вони наприкінці кожного підрозділу, щоб читач максимально ефективно усвідомив і запам'ятав ці рекомендації. Спрацьовує, таким чином, класичне правило дієвості останньої фрази, що нині є широковживаним у сучасній публіцистиці. Однак у часи виходу книги журналісти, а тим більше популяризатори наукових теорій, до нього практично не зверталися.

Публіцист і громадський діяч, педагог за покликанням й освітою, патріот за переконаннями Софія Русова не забуває про виховання батьків, яким адресована її книжка. Акцентуючи на питанні, що отримало назву "інстинкт симпатії у дитини", вона підкреслює, що батьки мають подавати за взірець поведінки вчинки "завзятих борців", яких уславила "всесвітня народна епопея -- Зігфріда, Марко Кралевича, Вільгельма Теля, Роланда, Богдана Хмельницького, Мазепи, Демона, Дона Кіхота" [4, с. 26]. Цілком свідомо поставивши в один ряд героїв міфологічних і реальних, публіцист і педагог користується цим прийомом, щоб примусити самих батьків ще раз звернутися до історичних, літературних джерел. Перечитавши й відповідним чином адаптувавши прочитане, запропонувати історії цих визначних особистостей дітям.

Надзвичайно оригінальним педагогічним і журналістським прийомом, до якого вдається Софія Русова, є диверсифікація цільової аудиторії, якій призначена книга. Безумовно, цілком свідомо певні частини суто теоретичного розділу вона писала, маючи перед собою як чоловічу, так і жіночу стать. Пишучи для жінки-матері, авторка вдається до поетизації стилю викладу: "Послідовно маленькі пучки навчаються приємної праці -- ліпити з м'якої глини чи пластиліну всякі речі -- яблука, вишні, а далі й зайчика, котика; навчатися викручувати так папір, щоб робити вітрячки..." [4, с. 27].

Третій підрозділ розділу "Теорія виховання" має промовисту назву "Соціальний інстинкт". Практично повністю він присвяченій актуальній у всі часи теорії і практиці виховання в дітей навичок і вмінь жити в суспільстві, відповідно адаптуючись до його вимог. Для підсилення суто емоційного впливу на потенційного читача публіцист Софія Русова не лише широко використовує посилання на досвід відомих діячів минулого, а й наводить приклади сучасних для неї шкіл виховання. Пам'ятаючи про прагматизм українського читача, вона вдається до статистичної вибірки, бо цифри часом впливають на підсвідомість читача не менш ефективно, ніж яскраві факти. В цьому випадку Софія Русова апелює як до матерів, так і до чоловіків, на конкретній статистичній вибірці показуючи, як різняться ідеали малих дітей: хлопчиків і дівчаток окремо. Однак підсумовуючи цю частину роботи, педагог все ж підводить читача до висновку, що головним критерієм формування ідеалу в дітей лишається колектив, у якому дитина виховується [4, с. 33].

При нагоді зазначимо, що ідея саме колективного виховання буде й надалі домінувати у творах Софії Русової. Наприклад, у статті "Система Монтессорі", що побачила світ через кілька років після виходу "Теорії і практики дошкільного виховання", авторка, підсумовуючи надзвичайно інформативну, хоч і невелику за обсягом статтю, констатує: ".головним обов'язком кожного вихователя й керівника дитячою школою є спостерігати дитину в усіх її найдрібніших проявах з тим, щоб добре й безпомилково пізнати й зрозуміти її істинне особисте єство" [5, с. 86].

Подальші підрозділи теоретичної частини стилістично мають характер науково-популярної розвідки, написаної з дотриманням усіх законів жанру: історичних паралелей, багатого асоціативного ряду, суто практичних рекомендацій, якими можна було скористатися, звернувшись до "підказки", взятої з педагогічної розвідки Софії Русової.

Публіцистична майстерність дозволяє письменниці оперувати теорією і практикою навіть у межах одного абзацу. "На розвиток характеру впливає фізичний стан дитини, -- зазначає вона в підрозділі "Моральне виховання". -- І дуже часто виховничому доводиться звертатися до лікаря за порадою щодо занадто нервового поводження дитини, або ненормальної слабості всіх затримуючих центрів". Констатуючи цей факт, Софія Русова рекомендує батькам: "Треба, щоб дитина не мала завше для себе заздалегідь виготовлене, а навчалася сама здобувати змалку щось потрібне, вміла захистити себе від деякої небезпеки" [4, с. 67].

Другий розділ її книги містить практичні поради щодо виховання дітей. Безумовно, він був найчитабельнішим через свою прагматичність, велику кількість практичних порад, вправ, емпіричного матеріалу тощо.

Відчувається, що публіцист Софія Русова, приступивши до написання розділу, потурбувалася про те, щоб оптимізувати стиль викладу. Очевидно, на підставі того, що практична частина тим і відрізняється від теорії, що має задовольняти потребу пересічного читача в негайній апробації наукових посилань у реальному повсякденному житті. До того ж у такому чи не найскладнішому аспекті побуту, як виховання власних дітей.

Софія Русова використала весь арсенал публіцис - тичних прийомів, щоб зробити розділ максимально зрозумілим, а головне, вправи і прийоми виховання були доступними як для вихователя дошкільного закладу, так і для батьків.

Вірна власним педагогічним принципам та етичним настановам, Софія Русова одразу нагадує про ефективність принципу колективного виховання дітей у дошкільних навчальних закладах: ".справжнє виховання може здійснюватися систематично тільки в дитячому садку, з дітьми 4--6 літ. Деякі діти приходять в садок вже з деяким розумінням. але їх треба упевнити, поширити" [4, с. 74].

Публіцистична майстерність авторки перебуває в гармонійному зв'язку з її педагогічним досвідом. Беручись до написання суто практичного розділу, вона подбала про те, щоб кожний підрозділ буквально мав характер уроку, що передбачає, своєю чергою, певні етапи: повторення минулої теми, постановку нового завдання, теорію і практичні вправи. До того ж часовий обсяг такого розділу або "уроку" у книзі Софії Русової загалом займав не більше як годину.

Яскравим прикладом такого підходу є підрозділ "Пам'ять та уява". На підставі назви читач уже має налаштувати себе на аналіз дуже важливої для дитини теми. Змусивши читача зосередитися на цьому аспекті, публіцист Софія Русова прямо починає зі звернення до вихователів, батьків. Така форма якнайбільше сприяє акцентуванню на важливості теми. "Мало розвинути почуття; треба, щоб принаймні закріплювалися в свідомості дітей. Для цього треба розвинути увагу і пам'ять, завдяки яким дитина затямлює свої приймання і перетворює їх в ясні уявлення" [4, с. 77].

У короткому вступі публіцист і далі тяжіє до прямої чи завуальованої форми звернення, що дозволяє досягати максимального ефекту при мінімальному обсязі друкованого тексту. Це, цілком очевидно, було вимогою видавців книжки, які працювали у скрутних умовах еміграції. Тому теорія і практика в підрозділі про пам'ять та уяву існують не осібно, вони перебувають у постійному переході, взаємозбагачуючись і доповнюючи одне одного. Безперечною, творчою вдачею Софії Русової є розміщення на сторінках книжки великої кількості віршів, пісень, нотних записів, які мали сприяти процесам виховання.

У підрозділі про пам'ять та уяву педагог розмістила близько двадцяти віршованих творів, призначених як для читання з батьками, вихователями, так і для запам'ятовування самими дітьми. Поетичні твори розташовані дуже продумано: не лише за принципом -- від меншого до більшого, вони поєднані внутрішньої динамікою, загальними темами.

Ще складніше завдання постало перед Софією Русо- вою, коли вона почала роботу над підрозділами "Драматизація" та "Оповідання". Цілком очевидним було те, що подібні теми потребують більшого за обсягом ілюстративного матеріалу, тому варто було мобілізувати весь арсенал прийомів журналістської й редакторської майстерності, щоб лапідарно переповісти складні тексти драматургії й белетристики, максимально адаптувавши їх для читача.

Софія Русова знову використовує максимально ефективні форми публіцистики: від прямого звертання до читача до різкої зміни стилістики викладу, коли на одній сторінці уживається теоретичне посилання й текст дитячої казочки про рукавичку. Не забуває авторка й про педагогічні настанови: "Цікаво, щоб діти самі надумалися, як добрати належний до цієї драматизації матеріал, якими зовнішніми ознаками вирізнити тих або інших дійових осіб. Добре, щоб при цій драматизації грала музика, коли діти танцюють" [4, с. 85].

В іншому підрозділі Софія Русова теж категорично наставляє батьків: "Треба не читати, а оповідати. Оповідання повинні впливати на почуття дітей і тут велику силу має все обличчя оповідача, а, найпаче, його очі" [4, с. 91]. У тексті книжки всі особливо значущі настанови, поради виділено курсивом, що також свідчить про те, що журналіст Софія Русова вдавалася до різноманітних засобів, щоб якомога ефективніше оптимізувати стиль викладу. Серед подібних суто редакторських прийомів відзначимо також інтерліньяжі всередині окремих підрозділів, у разі потреби -- зміна шрифту тощо.

Фактично маючи характер дидактичного дослідження, науково-популярної книжки з яскраво вираженими елементами прагматики, великою кількістю практичних ілюстрацій, книжка "Теорія і практика дошкільного виховання" не має традиційних висновків. Публіцист Софія Русова залишилася вірною педагогічним принципам, максимально використавши надану їй "площу". Останній розділ "Предметні лекції" має суто утилітарний характер, текст розділу свідомо насичений великою кількістю практичних вправ, що мають стимулювати уяву, пам'ять дитини, формуючи громадянина й патріота.

Перспективи подальших досліджень педагогічної й публіцистичної спадщини Софії Русової бачаться актуальними й продуктивними. Насамперед слід відзначити, що потребує подальшого дослідження її творчий арсенал в перспективі екстраполяції прийомів публіцистики в практику сучасних видавців, журналістів.

Безперечно, позитивним є, на думку авторки наукової статті, можливість вивчення стилістики викладу Софією Русовою теоретичного матеріалу в гармонійному поєднанні з ілюстраціями, яскравою емпірикою.

Список використаної літератури

Кабанес О. Революционный невроз / О. Кабанес, Л. Насс. -- Москва : Ин-т психологии РАН : КСП+, 1998. -- 568 с.

Русова С. Вибрані педагогічні твори / С. Ф. Русова. -- Київ : Освіта, 1996. -- 303 с.

Русова С. Нова школа. -- Київ : Укр. школа, 1917. -- 20 с. -- (Українська педагогічна бібліотека).

Русова С. Ф. Теорія і практика дошкільного виховання / С. Ф. Русова. -- Львів ; Краків ; Париж : Просвіта, 1993. -- 125 с.

Русова С. Система Монтессорі / С. Русова // Нові методи дошкільного виховання / С. Русова. -- Прага, 1927. -- С. 83--86.

Размещено на Allbest.ru