Іван Огієнко про українську мову, її виникнення і значення у житті народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІВАН ОГІЄНКО ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ, ЇЇ ВИНИКНЕННЯ І ЗНАЧЕННЯ У ЖИТТІ НАРОДУ

Петро Сікорський

Тема української мови, історії її виникнення і проблеми функціонування завжди будуть гострополемічними і актуальними тільки тому, що маємо східного сусіда, вищі політичні кола якого ніколи, як свідчить історія, не відмовляться від своїх імперських зазіхань на нашу землю, мову і працьовитий народ. Імперські московські політики добре усвідомлюють, що цього можна досягти безболісно, якщо в народу забрати його мову. Ось чому так настирливо і безкомпромісно боролися за рідне слово М. Шашкевич і Т. Шевченко, Л. Українка та І. Франко, В. Симоненко і Василь Стус та ін.

Крім політиків, чимало російських письменників відкрито зневажали українську мову, а подекуди заперечували її існування загалом. Так, О. Блок не забажав перекладати лірику І. Франка, мотивуючи свою відмову тим, що української мови немає. А. Ахматова, яка своїм життям і творчістю пов'язана з Україною, ніде й ніколи не сказала про неї доброго слова, відверто заявляла, що "поэзий Шевченко не любит". М. Булгаков не міг подолати у собі обмеженість шовініста, віддячив землі, яка його годувала, українофобськими випадами у своїй "Білій гвардії". О. Твардовський нав'язував білорусам думку, що їхня мова неповноцінна, вів недостойні чвари, принизливу балаканину з А. Малишком про українську мову як іще один діалект його рідної великоруської мови.

О. Гончар звинувачував М. Горького в тому, що він "на схилі літ, в найтяжчі для народу роки не захотів бачити, як мільйони людей мруть від голоду, та ще й дезорієнтував легковірну західну інтелігенцію, запевняючи, що цього нема,… опоганив себе лакузництвом перед "залізним" тираном".

Був закомплексований на ненависті до України Є. Євтушенко, хоча він зазначав:

Я хохол,

не забудь.

Если в гены мои заберешся,

в них найдешь где-нибудь

непокорную кровь запорожца

Звичайно, є чимало російських письменників, які захоплено пишуть і ставляться до України. Серед них видатний російський письменник Іван Бунін, унікальний митець слова, геній художності, найбільший доброзичлевець до України. Як писав О. Гончар, - "здається, крім нього, з інородців хіба що Рільке підіймався до такого розуміння душі українського народу, що був, може, найближче до Бога"… І ще, - "Треба зробити все, щоб Україна Буніна знала краще" [1, с. 500-502].

Чимало вчених не визнавали української мови як окремої. Серед них професор М. Каченовський, який українську мову вважав за сполонізоване наріччя польської мови. До Каченовського пристав відомий ієрарх Є. Болховитинов. На противагу їм перший ректор Київського університету М. Максимович науково довів, що українська мова - це справжня самостійна мова, а не наріччя; українська мова ближча до західно та східно-слов'янських мов, ніж до мови московської. Так само вважав професор М. Погодін.

Професор А. Соболєвський намагався довести, що нібито в Києві в ХІV та ХVст. не було нічого вкраїнського, - тут жили великоросіяни і розмовляли великоросійською мовою.

Президент Росії Д. Медвєдєв підписав указ "Про святкування 1150-річчя російської державності", тобто керівництво Росії намагається приписати собі українську історію. Як відомо, перша згадка про Москву датується 1147 роком.

Добре, що парламентський Комітет з питань культури і духовності подав Верховній Раді України проекти постанов про відзначення 1150-річчя заснування Київської митрополії та першого хрещення Русі за часів князя Оскольда, а також 1950-річниці поширення християнства на українських землях від апостола Андрія Первозванного. Проекти згаданих постанов у Верховній Раді підготовлено на основі рішень Священного синоду Української православної церкви Московського патріархату від 28 червня 2011 року та Священного синоду Української православної церкви Київського патріархату від 13 грудня 2011 року. Оскільки до 1917 року традиційно Церквою ця подія відзначалася 15 липня, на свято Покладання Ризи Божої Матері у Влахерні, тому було запропоновано у 2012 році святкування зазначених вище подій провести саме цього дня.

Багато відомих вчених (Дашкевич, Антонович, Владимирський-Буданов, Леонтович, Грушевський, Житецький, Ягич, Шимановський, Шахматов, Кримський та ін.) науково розвінчали мовні твердження Соболєвського [5, с.255-260].

Відомий український письменник С.П. Плачинда, проаналізувавши фундаментальні праці Л. Силенка, Ю. Шилова, С. Наливайка та ін., утверджує думку про те, що українській державності 7000 років, тобто Україна як держава існує з VІ ст. до Р.Х. Крім того, Сергій Петрович теоретично обґрунтовує, що українській нації 20 тис. років, тобто вона зародилася ще за часів Мізинської культури (Х-VІІІ-Х-V тисячоліть до н.е). Не менш цікавого є думка С.П. Плачинди, що Україна - батьківщина найдавнішого письма (14 тисяч років), яке карбували на камені з ХІІ тисячоліття. А. Кифішин дешифрував письмові знаки на брилах і гротах Кам'яної Могили (V тисячоліття до н.е.). Один із них мовить: "Радісно плуг ріже" [6, с. 5, 6].

Дослідники "Велесової книги" (С. Парамонов-Лєсной та ін.) життя давніх українців поділяють на чотири великі періоди:

"І - часи легендарні - настільки віддалені, що літописці не можуть пригадати імен історичних осіб;

ІІ - часи "про батька Оре", "батька Богумира" та князів окремих племен Кия, Щека, Хорива (V тисячоліття - ІІ ст.. до н.е.);

ІІІ - доба Антії-України, готів і гунів (ІІ - VІ ст. н.е.).

ІV - часи Аскольда, Діра і Єрика (Рюрика) - VІІ -ІХст н.е.". [5, с.199].

"Велесова книга" - це дума про рідний народ, про його героїчну боротьбу, працю, віру і красу. І - про великі страждання, що випали на долю нашого народу з давніх-давен. Цю книгу писали волхви, які жили для свого народу, а не для князів і знаті.

Оригінал "Велесової книги" у формі 41 дощечки знайшов полковник денікінської армії Федір Ізенбек у серпні 1919р. Старовинну пам'ятку Ізенбек довірив Юрію Миролюбову, який її розшифровував 15 років і першим прочитав стародавню пам'ятку української писемності.

Основні ідеї "Веселої книги:

· заклик до єднання русів (давніх українців);

· утвердження стародавньої української національної віри як духовної основи життя русів та усіх племен;

· вшанування пам'яті предків, котрі також спонукають до єдності давньоукраїнських племен.

Виокремлені три основні ідеї з "Велесової книги" є фундаментом українства на всіх періодах його розвитку. Не менш актуальними вони є і в новітній історії розвитку України:

· єдність і спадковість поколінь, міцне опертя на правдиву українську історію, глибока повага до своїх видатних предків, виховання молоді на їхніх кращих зразках; критичний аналіз минулих помилок і поразок, недопущення їх нащадками;

· єдина православна віра і єдина православна церква;

· ідея єднання усіх сущих в Україні навколо національної ідеї та єдиної державної мови - української.

Маючи тисячолітню історію (українській нації - 20 тис. років, українській писемності - 14 тис. років, українській державності - 7 тис років), українці, на превеликий жаль, не досягли тих висот у світі, на які заслуговують. Більше 20 років будуємо власну державу, а результати мізерні, вони не задовольняють ні старше, ні молоде покоління. Основні причини слід шукати, в тому числі і в ігноруванні основних ідей "Велесової книги".

У своєму дослідженні ми зосередимо увагу на державотворчій ролі рідної мови, історії її виникнення і звитяжної боротьби за свій народ у світлі наукової спадщини видатного українця Івана Івановича Огієнка, 130-річчя від дня народження якого (14 січня 2012р.) мала б святкувати Україна. І не лише урочистими засіданнями, науковими конференціями та ін., а й виданням усіх його творів (більше 100 томів) з усіма біля 2000 науковими працями.

Наукові праці І. Огієнка, видані в Україні, наповнювали б конкретним змістом національну ідею, позитивно впливали на нинішнє державотворення, виховували б юнь на зразках безкорисливої і неймовірної працьовитості і працелюбності. Свою працю задля народу І. Огієнко у своїй автобіографічній поемі "На Голготі" поетично назве "любою жертвою", "до ночі пізньої рана", яка, як "тяжкий хрест", була йому милою.

Уже в студенські роки І. Огієнко стає активним учасником національно-визвольного руху, за що молодий випускник університету не дістає від ректорату згоди на викладання у ньому. Тому І. Огієнко починає учителювати у Київському комерційному училищі, дає приватні уроки, стає слухачем Вищих педагогічних курсів. Після тривалих клопотань у 1911р. його зараховують до штату університету, у якому він у 1915р. одержує науковий ступінь магістра.

І. Огієнко одним із перших викладачів університету переходить на викладання українською мовою, читає курс "Історія української мови", засновує історико-літературне товариство, веде пошук шляхів українізації вищої школи, готує лекційні курси з українознавства. Молодий учений складає для початкової школи програму з української мови і підручник з української граматики (1-3 кл.), укладає орфографічний словник з української мови, пише посібник "Короткий курс української мови", складає "Таблиці до вивчення українського правопису" (1918р.). У 1917 р. ініціює створення Українського народного університету. У доповіді "Українська культура" під час урочистого відкриття університету наголошував на надзвичайно важливій ролі рідної мови як основи духовного розвитку нації. В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова - житиме й народ, як національність [5, с.240].

У 1918 р., ставши професором університету, І. Огієнко багато сил віддав організації у Києві Української педагогічної академії, де читав лекції з історії української мови.

За часів Директорії УНР І. Огієнко був призначений міністром освіти і мистецтв (січень-квітень 1919 р.). За короткий період діяльності Української Народної Республіки написав і видав близько тридцяти підручників, посібників, словників, таблиць для вивчення української мови всіма верствами населення. Його організаційна діяльність була пов'язана із заснуванням Кам'янець-Подільського університету. Основу університетської бібліотеки склали власні книжки вченого. До речі, до 1920 р. І. Огієнко працював першим ректором університету. На посаді міністра освіти і мистецтв І. Огієнко, багато зробив у плані українізації середніх шкіл, відкриття українських гімназій, сприяв розвитку українських освітніх видавництв, запровадження обов'язкового загального навчання. Його зусиллями у м. Києві була створена (січень 1919 р.) Головна книжкова палата. І. Огієнко активно впроваджував українську літературну мову в освітніх закладах і державних установах. У вересні 1919р. уряд УНР додатково поклав на І. Огієнка ще й обов'язки міністра віросповідань.

З приходом радянської влади національний уряд і палкі прихильники самостійності України змушені були залишити власну країну. В той час як усі члени Директорії і Ради Міністрів виїхали в еміграцію, І. Огієнко майже рік (листопад 1919р. - липень 1920 р.) був Головноуповноваженим уряду Директорії у Кам'янці-Подільському, в результаті українська державність проіснувала до середини літа 1920 р. на території, вільній від більшовиків.

Наприкінці 1920 р. І. Огієнко змушений був покинути радянську Україну. До 1926 р. проживав на етнічних українських землях у складі Польщі (Тарнов, Львів), а з 1926 р. - на теренах Польщі, Швейцарії, Канади. В еміграції Іван Іванович займався науковою і викладацькою діяльністю. Складав наочні таблиці для школи і самонавчання, написав декілька підручників для початкової школи ("Чистота і правильність української мови. Підручник для вивчення української літературної мови: популярний курс з історичним освітленням" (1925), "Рідне писання (Український правопис і основи літературної мови)" (1933), "Рідне слово. Початкова граматика української літературної мови. Морфологія і складня" (1937), видає "Історичний словник української мови" (1931), монографію "Історія українського друкарства (ХV - ХVІІІ ст.)" (1925).

І. Огієнко викладав у Львівській жіночій учительській семінарії (1922-1925), працював професором Варшавського університету (1925-1932 рр.). Тут він видав двотомну монографію "Українська літературна мова ХVІ-го ст. і Крехівський Апостол 1560-х р." (1930). У 1932р. вчена рада чеського університету у м. Брно присудила І. Огієнку науковий ступінь доктора філософії. огієнко мова освіта мистецтво

У 1932-1933 рр. Іван Іванович проживав у Жовкві. Тут він видає лінгвістично-педагогічний щомісячник "Рідна мова", перекладає Святе Письмо з давньоєврейської і грецької мови на українську. У 1936р. видав працю "Наука про рідномовні обов'язки. Рідномовний катехизис для вчителів, робітників пера, духовенства, учнів і широкого громадянства", у якій висловився за мовне об'єднання нації, за соборність української літературної мови для всіх українських земель, бо "без добре виробленої мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомої нації нема державності" [4, c.218].

Чимало зробив І. Огієнко і на духовній ниві, будучи обраним головою Української церковної ради на терені Краківського генерал-губернаторства. У 1940 р. його було висвячено у ченця Іларіона, інтронізовано єпископом Холмським і Підляським православної церкви, згодом він - архієпископ, а з березня 1944 р. - митрополит. Як духовна особа він багато зробив для піднесення релігійно-національного життя українців на польських землях.

У 1944 р. митрополит Іларіон емігрує до Швейцарії, де заснував видавництво "Наша культура", видавав власні твори. У вересні 1947р. І. Огієнко назавжди залишає Європу, виїжджаючи у Вінніпег (Канада) на запрошення громадян собору Св. Покрови. Тут він організував курси українознавства при церквах, Український народний універсистет (1948), Богословський україномовний факультет при Колегії Св. Андрія. У 1951 р. митрополита Іларіона обрано першоієрархом Української Греко-Православної церкви у Канаді. Однак і на цьому високому церковному престолі він активно розвивав українську мову і культуру, з цих проблем опублікував більш як 50 україно- і мовознавчих праць. Серед них "Українська літературна мова" (1951), "Український літературний наголос: Мовознавча мовографія" (1952), "Книга нашого буття на чужині" (1956), історико-біографічні розвідки з життя видатних українських діячів: князя Костянтина Острозького (1958), Дмитрія Гупала (1960), "Навчаймо дітей своїх української мови" (1961), "Граматично-стилістичний словник Шевченківської мови" (1961) та ін. [7, с.128-131].

Неважко помітити, що І. Огієнко велику увагу приділяв дослідженню мовних проблем, добре розуміючи, що українська мова є найбільш вагомим чинником єднання нації. "І поки живе мова - житиме й народ як національність. Не стане мови - не стане й національности: вона геть роспорушиться поміж дужчим народом…" [5, с.240].

Ще з часів Великого князівства Литовського руська мова (українсько-білоруська) зазнавала несправедливо жорстоких утисків: спочатку її витісняли політикою на маргінес, а потім - забороняли. Хоча руською мовою був написаний "Литовський статут" (1588), яким юридично було узаконено державний статус руської мови.

Кожна нація має свою культуру, важливо зрозуміти, яке місце у ній належить мові: мова є елементом культури, мова - виразник культури чи мова - це культура нації в широкому розумінні цього слова. І. Огієнко вважав, що "мова - це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування" [5, с.239].

Отже, у мові - наша культура, тобто мова є ширшим поняттям, ніж культура, вона є складовою мови народу і з цим важко не погодитися.

"Мова - душа кожної національности, її святощі, її найцінніший скарб…" [5, с.239], - не переставав твердити І. Огієнко у своїх лекціях, наукових працях. "Ось чому мова завжди має таку велику вагу в національному рухові, от чому ставлять її на перше почесне місце серед головних наших питань.

Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби заборонити насамперед нашу мову, аби звести та знищити її дощенту. Бо німого, мовляв, попхаєш, куди забажаєш" [5, с.240].

І. Огієнко прослідковує історію упослідження української мови нашими сусідами.

"Напади на нашу мову почалися дуже давно, - ще майже з самого приєднання України до Москви" [6, с.240].

С. Плачинда зазначає, що "… українці - вічні страждальці через свій високий розум і працьовитість, через свою добродушність і потяг до краси, зрештою - через свою людську вроду. А також через свої найбагатші у світі чорноземи" [6, с.183].

Слід зазначити, що саме українці сприяли, маючи загалом добрі наміри, творенню на сході могутньої країни. Великий Київський князь Аттила (443-453рр.) встановив військову диктатуру, вів грабіжницькі війни без будь-якої на те потреби. Аттила завів суворий закон: украв - смертна кара. Убив будь-кого - голова з плеч. Хто ухилявся від війська - того також чекала смерть. Рятуючись від смертної кари, чоловіки втікали в далекі північні ліси, куди рука Аттили не діставала. Женилися вони на удмуртках, марійках, фінських дівчатах. Відтоді почала формуватися нова войовнича нація - нація людей добре згуртованих, злих, агресивних, вельми ледачих - людей, для яких не існувало відчуття совісті.

Вперше нова войовнича нація (Московсько-Суздальське князівство) заявила про себе 8 березня 1169 р., коли князь Суздальський Андрій Боголюбський привів свої полки під Київ, зненацька захопив його і влаштував небачену за всю історію різню та розбій. Три дні і три ночі московитяни, сп'янілі від крові, вирізували дітей, жінок, старих; грабували, ґвалтували, палили…

Заздрість, ненависть убогішого розумом й злиденнішого до розумного, багатшого, ще й - вродливішого сусіда стане основою вічного національного конфлікту між московитянами й українцями, який триває й сьогодні (заманювання до різних союзів, газові та сирні війни; зверхнє ставлення до української влади та ін.) [4, с.177, 182].

З нашої історії можна наводити чимало прикладів, коли керівництво нашої східної сусідки діяло неадекватно. Згадаймо Переяславську Раду. Хмельницький склав присягу на вірність Росії, а Бутурлін після цього відмовився складати присягу на вірність Україні. Тоді ж військо генерала Шереметьєва нахабно ввійшло до Києва і ним було повішено 2 тисячі киян з Куренівки тільки за те, що вони не хотіли годувати чужинців. Згодом страшну різанину киян організував ставленик Москви, київський воєвода Баретинський.

Або у 1708 р. Меншиков зі своїми солдатами вирізав все мирне населення Батурина, а у 1918 р. теж саме робив Муравйов. І подібних прикладів можна наводити чимало.

Таким чином, нашій владі потрібно глибоко аналізувати власну історію і роботи правильні висновки: правляча верхівка Росії ніколи не змириться із незалежністю України і буде робити все для того, щоб повернути Україну у своє лоно. Тому Євросоюз був для України єдиним порятунком і нашій політичній еліті потрібно було всі сили кинути, щоб виконати всі вимоги Євросоюзу і вступити до нього. До речі, це швидко зрозумів і нинішній президент, проте поїзд пішов. Чи випустить зі своїх рук Україну новий-старий президент Росії? Чи вдасться нинішній владі вибратися з пастки, у яку самі себе загнали? Покаже час.

Недарма І. Огієнко зазначав, що Москва "завше скоса поглядала і на нас, і на нашу мову. Думка така була: раз інша мова, то й інший народ, а коли інший народ, то інша й віра…" [5, с.240].

А московітам дуже хотілося, щоби іншої мови на Україні не було, а всі послуговувалися російською, щоб усі церкви підпорядковувалися Московському патріархату. Прослідкуємо за І. Огієнком як разом з політичним об'єднанням Росії та України у ХVІІ ст. відбулося поглинання Української православної церкви Московським патріархатом, "Політичне з'єднання України з Москвою логічно вело до з'єднання церковного, - це добре розуміли верхи української Церкви, і тому вони рішуче стали проти цього з'єднання, мало йому довіряючи. Це ставило їх у натягнені стосунки з Богданом"… "Найвищий представник Української церкви, митрополит Київський Сильвестер Коссів відразу ж став у тиху опозицію до Москви" [3, с.205].

Митрополит Коссів надалі почав відкрито виступати проти Москви, хоча тодішній Московський патріарх Никон любив українців за їхню освіту.

Така поведінка митрополита Коссіва пояснювалася не лише тим, що наше духовенство присягало польському королю, а ламати присягу - це зрада, а зрада великий гріх і можлива помста поляків. А ще й тому, що козаки мало довіряли Москві загалом, в тому числі з деяким запізненням і Богдан Хмельницький.

Великий опір чинили передачі Київської митрополії Московському патріархату гетьман Іван Виговський і митрополит Балабан, гетьман Петро Дорошенко і митрополит Йосип Нелюбович - Тукальський. А от гетьман Іван Самойлович разом з патріархом московським Якимом, при допомозі митрополита Київського Гедеона (свата гетьмана Самойловича) та гетьманського осаула І. Мазепи зробили все, щоб передати Київську митрополію Московському патріарху.

З цього приводу І. Огієнко писав: "Був час руїни. Світські люди, на чолі з гетьманським осаулом Іваном Мазепою, захопили Церкву в свої нечисті руки, й всією парою перли її до Москви…" [3, с.226].

І в травні 1686 р. Константинопольський патріарх Діонисій віддав Київську митрополію Московському патріархові. Після цього східне духовенство скликало Собор і скинуло Діонисія з патріаршого престолу головне за те, що він не канонічно відступив Українську Церкву Москві.

І ось, коли Україна 24 серпня 1991 р. здобула незалежність, відразу постала ідея про незалежність Української православної церкви від Московського патріархату. Московська патріархія надала українській православній церкві статус автономної в управлінні. Українська православна церква, згідно з наданим їй правом, 1-3 листопада 1991 р. провела з'їзд Помісного собору - найвищого керівного органу місцевої церкви. Собор одноголосно постановив: "Релігійна ситуація, що склалася в Україні в умовах проголошення незалежності держави, вимагає від Української православної церкви нового статусу. Собор вважає, що таким статусом має бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше утвердження самостійності Української православної церкви, заради уникнення розколу та ізоляції від Вселенського Православ'я, без порушення священних канонів, в ім'я збереження любові та миру… Собор вважає, що дарування автокефалії Українській православній церкві сприятиме зміцненню Православ'я в Україні, протидіятиме уніатській і католицькій експансії, служитиме примиренню та встановленню згоди… Собор одностайно засвідчує, що Українська православна церква має нині всі необхідні умови для свого повного самостійного буття" [2, с.56-57].

На противагу Помісному собору Московська патріархія таємно зібрала так званий Харківський архієрейський собор у травні 1992 р., на якому обрали Предстоятелем УПЦ митрополита Володимира (Сабадана), який тоді не був навіть українським архієреєм, що є прямим порушенням вимоги Статуту.

Нині ж Московський Патріарх, Предстоятель РПЦ Кирил цілковито ігнорує митрополита Володимира, він приїжджає на територію незалежної УПЦ без узгодження з її керівництвом. Сьогодні практично митрополита Володимира де-факто усунуто від керівництва УПЦ. Очевидно, пора збирати у Києві Помісний собор і приймати звернення до Константинопольського патріархату про визнання Патріархом незалежності (автокефалії) Української православної церкви.

Однак повернемося до теми нашого дослідження. Як відомо, віками нашу мову роздирали на частини і тягли до себе і західні, і східні сусіди.

"Дві головні думки було про нашу мову за ці вики: поляки писали, що мова вкраїнська - то мова польська, та тільки трохи попсована московською, цебто зросійщане польське наріччя; росіяне писали, що мова вкраїнська - то мова російська, та тільки попсована польською, це полонізоване російське наріччя. Назвати нашу мову окремо мовою ніхто не хотів…" [5, с.241, 242]. І це зрозуміло, бо кожен бачив територію України своєю частинкою, ласим шматком. От тільки мова суттєво відрізняє українця як від поляка, так і від росіянина. І саме мова давала українцям чи не найбільший шанс видрапатися з-під неволі європейських держав. Зрештою, так і сталося 24 серпня 1991 року.

І. Огієнко досліджував проблеми виникнення української літературної мови. На його думку, "українська літературна мова почалася дуже давно, - вже з ХІ віку ми маємо пам'ятки її, скажімо збірник Святославів 1073 року. Де - далі, мова ця вироблювалась все більше і згодом стала мовою школи і всіх освічених людей. Повстала ця мова на ґрунті старослов'янської, тобто староболгарської" [5, с.250].

"Звичайно, поруч з цею літературною мовою була жива народня українська мова, і вона була одмінною од мови літературної (болгарської в основі) вже в ХІ віці і це була мова простого неписьменного люду, це була мова для буденного вжитку" [5, с.251].

Однак народна мова швидко наближалася до літературної, про це свідчить, наприклад, "Слово о полку Ігоревім". В ХІ - ХV ст. літературна мова все більше наближається до мови живої (народної). А з ХVІ ст. народна українська мова вільним струмком тече до літературної, основою якої була стара слов'янська мова. У ХVІІ ст. жива мова ще більше входить до літературної (твори Галятовського), а в боротьбі церковно-слов'янської із живою мовою, гору бере остання.

"З половини ХVІІ-го віку, з часу приєднання України до Москви, українці потягли на Москву в великому числі і понесли з собою літературну мову. На Москві була своя літературна мова - церковно-слов'янська в основі, з дуже малими рисами мови живої. І з того часу і пішла боротьба між двома цими літературними мовами" [5, с.252].

Великий вплив на розвиток російської мови у ХVІІ ст. мала стара українська літературна мова. І. Огієнко зазначав, - "Нова літературна мова московська склалася з довгої боротьби мови вкраїнської літературної та московської і до неї увійшли і стара літературна мова московська, і мова приказів московських, і літературна мова українська, і українська актова мова".

"От так померла стара вкраїнська літературна мова і так вона воскресла вже літературною московською мовою… [4, с.254].

В Україні стару літературну мову замінила жива народна, нею вперше написана "Енеїда" І. Котляревського у 1798 р. І. Котляревський робить мову народу мовою писемної літератури, культури, театру, а Т. Шевченко - мовою української нації. Для Т. Шевченка відродження нації, держави та культури починається щонайперше з відродження рідної мови, бо мова - то вся історія й душа народу, і доля мови - то доля нації.

У ІХ ст. в Росії співіснували дві літературні мови - московська й українська. Як уже зазначалося вище, московська літературна мова творилася з давньої церковно-слов'янської та української.

"І тому нема нічого дивного, що ці мови - "високого штилю" та "подла" мова (за висловлюваннями М.В. Ломоносова) повинні були вступити в боротьбу, бо мова "високого штилю", звичайно ж не признала "подлої" мови і тільки з презирством поглядала на неї згори… І тільки змилосердившся мову вкраїнську залічили в наріччя до мови московської"… [4, с.255].

Як відомо, боротьба поневолювачів з українською мовою була безкомпромісною і запеклою (достатньо сказати, що українську мову забороняли 174 рази).

До речі, ця боротьба за домінування російської мови уже в незалежній Українській державі триває і досі. Українці, а їх за останнім переписом 77,8 %, не мають відповідної кількості навчальних закладів з українською мовою навчання, необхідної кількості періодичних видань, художніх творів українською мовою, теле- і радіоефіри заповнені, здебільшого, російською попсою, час телемовлення обмежено 25%, у вищих владних коридорах спілкуються чужою мовою. Українська мова у своїй власній державі, на превеликий жаль, змушена просити захисту, змушена доводити, що вона не "наріччя" російської, бо за своїм віком є первинною. Бо, як писав І. Огієнко, "кращі вчені вже остаточно признали мову нашу окремою, самостійною мовою" (академіки Миклошич, Погодін, Ягич, Шахматов, і професор Лавровський, і В. Даль - автор "Толкового словаря") [4, с.261].

Таким чином, Іван Огієнко вніс вагомий вклад у дослідження проблеми історії виникнення і розвитку української мови, в тому числі й літературної. Він логічно, використовуючи джерельну базу, обґрунтовує яким чином жива народна мова стає літературною, як у тому чи іншому столітті, яким способом українська мова справляє суттєвий вплив на розвиток мови нашого східного сусіда. Очевидно, це основна причина того, чому так важко І. Огієнко повертається до власного народу. Досить сказати, що потрібно було 18 років, щоби Кам'янець-Подільському університету (2008) присвоїли ім'я Івана Огієнка. Усі 18 років ліві сили разом з п'ятою колоною безпідставно звинувачували І. Огієнка у співпраці з німцями. Хоча ще у 1998 р. СБУ констатувало, що ні в Державному архіві СБУ, ні в СБУ Хмельницької області, ні у Центральному архіві ФСБ Росії будь-яких документальних матеріалів про Івана Огієнка немає.

Важливим для розвою Української держави є висновки І. Огієнка про те, що мова - це форма нашого культурного і національного життя, душа нації, її скарб. І доки живе мова - житиме й народ. Без мови не буде української нації, її поглине сильніший і більший народ.

Ось чому усім свідомим українцям, інтелігенції, вченим потрібно відчайдушно боротися за свою рідну мову, відстоювати її статус на усіх ділянках державотворення і ні за яких обставин не допустити другої державної мови.

Література

1. Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Українська освіта у світовому часопросторі. - К.: Т - во "Знання" України, 2007. - 592 с.

2. Київський Патріархат - Помісна Українська Православна Церква: історико-канонічна декларація. - К., 2007. - С. 56-57.

3. Митрополит Іларіон. Українська церква. - Вінніпег, 1982. - 366 с.

4. Огієнко І.І. Наука про рідномовні обов'язки. - Львів: Фенікс, 1995. - 46 с.

5. Огієнко І.І. Українська культура. - К.: І. Чоколов, 1918. - 272 с.

6. Плачинда С. Лебедія (Як і коли виникла Україна). - Київ: "Велес", 2008. - 239 с.

7. Сікорський П.І. І.І. Огієнко - видатний учений, філософ, богослов і педагог, державний і громадський діяч / Рідне слово моє - в нім озвуться віки… Зб. матеріалів наук. - практич. конферен. - Л.: ФОП Корпан Б.І., 2007. - 186 с.

Размещено на Allbest.ru