Структурно-функціональний аналіз безперервної освіти в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Структурно-функціональний аналіз БЕЗПЕРЕРВНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Семенюк Н. В.

кандидат філософських наук, доцент

Анотація

Здійснено філософський аналіз суперечностей безперервної освіти під впливом глобалізації та інформаційної революції на початку ХХІ століття. Досліджено феномен безперервної освіти як предмет філософії освіти, що уможливило здійснення філософської експлікації поняття “безперервної освіти ” шляхом розгляду його в єдності соціокультурного, онтологічного, аксіологічного, антропологічного вимірів. Показано, що саме поняття “безперервна освіта” є найбільш адекватним за змістом і формою сучасним освітнім процесам, що розгортаються в освітній сфері під впливом тенденцій ХХ століття -- глобалізації/антиглобалізму та інформаційної революції. Концептуалізовано поняття “безперервна освіта”, під яким розуміється процес переробки, перетворення і реалізації знання індивідом в якості основної характеристики його соціально активного життя.

Окреслено основні контури безперервної освіти майбутнього: диверсифікація організаційно-управлінських та змістовно-структурних форм надання освітніх послуг громадянам на різних вікових етапах їх життя, свобода особистісного вибору навчальної траєкторії кожного споживача освітніх послуг, орієнтація на рівний доступ до якісного навчання різних верств і категорій населення, збереження в безперервній технологічній (за формою) освіті змісту глибинного гуманізму, людиноцентричності, творчості. Доведено, що саме поєднання інноваційно-технологічної і морально-духовної складових майбутньої безперервної освіти становить головний контур її перспективного образу.

Ключові слова: освіта, безперервна освіта, освіта впродовж життя, компетентнісна модель, інформаційні технології, дистанційна освіта, економіка безперервної освіти.

Annotation

Semeniuk N. V., Kandidate of philosophical sciences, associate professor

Structurally functional analysis of Continuing Education in Ukraine

Done philosophical analysis of the contradictions of continuing education under the influence of globalization and the information revolution in the early twentieth century. The phenomenon of continuing education as a matter of educational philosophy that allowed a philosophical explication of the concept of “continuing education” by considering it in the unity of social, cultural, ontological, axiological and anthropological measurements. It is shown that the concept of “lifelong learning” is the most appropriate form and content the modern educational processes that unfold in education under the influence of trends in the XXI century - globalization / anti-globalization and the information revolution. Conceptualized the concept of “lifelong learning”, which refers to the process of refining, conversion, and implementation of individual knowledge as the main characteristics of its socially active life.

The basic outline of the future of continuing education: diversification and organizational and management of content- structural forms of providing educational services to citizens at different age stages of their life, freedom of personal choice educational trajectory of each consumer of educational services, focus on equal access to quality education and the different layers of population categories preservation in a continuous process (in form) education content deep humanism and creativity. Proved that it is the combination of innovation and technology, moral and spiritual components of the future of continuing education is the main outline its future image.

Keywords: education, continuing education, education for life, competence model, information technology, distance education, continuing education economics.

Аннотация

Семенюк Н. В., кандидат философских наук, доцент

Структурно - функциональный анализ непрерывного образования в Украине

Осуществлен философский анализ противоречий непрерывного образования под влиянием глобализации и информационной революции в начале ХХ века. Исследован феномен непрерывного образования как предмет философии образования, что позволило осуществить философскую экспликацию понятия “непрерывного образования” путем рассмотрения его в единстве социокультурного, онтологического, аксиологического и антропологического измерений. Показано, что само понятие “непрерывное образование” является наиболее адекватным по содержанию и форме современным образовательным процессам, которые разворачиваются в образовательной сфере под влиянием тенденций XXI века -- глобализации/ антиглобализма и информационной революции. Концептуализировано понятие “непрерывное образование”, под которым понимается процесс переработки, преобразования и реализации знания индивидом в качестве основной характеристики его социально активной жизни.

Определены основные контуры непрерывного образования будущего: диверсификация организационно-управленческих и содержательно-структурных форм предоставления образовательных услуг гражданам на разных возрастных этапах их жизни, свобода личностного выбора учебной траектории каждого потребителя образовательных услуг, ориентация на равный доступ к качественному обучению различных слоев и категорий населения, сохранение в непрерывной технологической (по форме) образовании содержания глубинного гуманизма, человекоцентричности, творчества. Доказано, что именно сочетание инновационно-технологической и морально-духовной составляющих будущего непрерывного образования составляет главный контур его перспективного образа.

Ключевые слова: образование, непрерывное образование, образование в течение жизни, компетентностная модель, информационные технологии, дистанционное образование, экономика непрерывного образования.

Виклад основного матеріалу

Актуальність дослідження філософських засад безперервної освіти обумовлена потребами практики, насамперед, потребами відповіді освіти на виклики, що делегують їй глобалізація та інформаційна революція. Бурхливий розвиток науки, інформації, знань, а відтак - формування інформаційного суспільства та суспільства знань, потребують від особистості постійного оновлення знань, освоєння новітньої інформації, що накочується на неї як снігова лавина. З іншого боку, сучасна людина не може відкинути те, що вже було освоєно нею на попередніх етапах освітнього розвитку. Повернення до знання, інформації, компетенцій, здобутих на попередніх стадіях освітньої соціалізації, є питанням проблемним, адже людина має здатність забувати. Знання ж, здобуті в минулому, потрібні сьогодні. Повернення до освоєного в минулому знання потребує часу, якого в сучасної людини практично немає. Людина має освоювати нові знання, узгоджувати їх з раніш засвоєними, враховувати тенденції розвитку знання як цілісної системи. Останнє й формує потребу поступового проходження людиною різних ланок освіти, які послідовно змінюють одна одну. З кожним етапом відбувається посилення напруги знань, пізнавальних можливостей та власної креативності в їх освоєнні і практичному застосуванні. Мова в даному випадку йде про “безперервну освіту” - процес, який реалізується впродовж життя. Осмислення філософії цього процесу належить до найбільш актуальних і найменш освоєних проблем сучасної філософії освіти.

Термін “безперервна освіта” або “освіта впродовж життя” виник в середині 60-х рр. ХХ ст. і з того часу набув статусу концепції та почав використовуватися в міжнародних документах таких організацій як ЮНЕСКО, Світовий Банк та Рада Європи. Разом з цим терміном часто застосовуються і інші, такі як “освіта протягом усього життя”, “продовжена освіта”, “освіта дорослих”, “рекурентна освіта”, “самокероване навчання”, “пожиттєва освіта” та інші. Ці поняття відображають тимчасові або функціональні ознаки і, на жаль, не охоплюють “сутності явища”, не містять адекватних критеріїв організації освітньої практики.

Як вже вказувалось, сама ідея безперервної освіти була висловлена і зафіксована в документах ЮНЕСКО у 60-70 рр. ХХ століття, однак її витоки можна знайти у древніх філософів - Конфуція, Сократа, Аристотеля, Платона. Вагомий внесок у розвиток теоретичних засад безперервної освіти зробили П. Ленгранд, Ж. Жерар.

А. Турен, Ф. Янушкевич, Р. Даве, Ж. Делор, Б. Саймон, А. Гартунга, Ф. Джессап, М. Кареллі, Дж. Кидд, Ф. Кумбс та інші.

Значних масштабів ідеї безперервної освіти набули в дослідженнях з андрагогіки в зарубіжних країнах - США (М. Ноулз, Р.М. Сміт), Великій Британії (П. Джарвіс), Німеччині (Ф. Пеггелер), Польщі (І. Дзєжговська, Л. Тургос, І. Вільш), Бельгії, Швейцарії, Угорщині, Росії.

Насамперед, звернемось до причин актуалізації концепції безперервної освіти на теренах України.

Дійсно, сучасне суспільство рухається до “суспільства знання”, в якому знання відтворює знання на суб'єктному рівні і цей процес безпосередньо включений в соціальні практики, що, наприклад, трансформує вищу освіту з системи надання професійної кваліфікації на складову частину безперервної освіти, що покликана діяльнісно вирішувати завдання відтворення “спільного життя” і здійснювати рефлексивний моніторинг соціальних відносин.

Стан розвитку освіти протягом життя постійно перебуває в центрі уваги різноманітних європейський інститутів. Відсоток людей віком від 25 до 64 років, задіяних у різноманітних формах навчання протягом життя складає 9,7% у межах ЄС. Велику увагу навчанню своїх працівників у країнах ЄС приділяють підприємства. Відсоток усіх підприємств, які забезпечили навчання своїм працівникам, складає від 21% у Греції до 90% у Великобританії і складає 60 % у середньому по ЄС. Позитивна динаміка спостерігається в більшості країн, що останніми роками приєдналися до Євросоюзу. Початкове професійне навчання в межах підприємств найбільш розвинене у Німеччині, Великобританії, Австрії, Данії, Нідерландах, Італії та Франції - близько 50% робітників [8].

Отже, система освіти в Україні має розгортатись за моделлю реалізації безперервності. У Доповіді про розвиток людини ООН 2010 року Україна за індексом освіти (скоригованим із врахуванням нерівності) посідає високе 18 місце (індекс 0,795), випереджаючи, зокрема, такі країни, як Іспанія (22-е місце з індексом освіти 0,781), Велика Британія (24-те місце - 0,766), Франція (27-е - 0,751), Польща (30-те - 0,728), Італія (32-е - 0,706), Білорусія (35-те - 0,683), Португалія (41-е - 0,670), Російська Федерація (53-є - місце, 0,631). Середній індекс освіти по країнах світу становить 0,436, тобто Україна його перевищує в 1,8 рази [5].

Загалом, освіта є особливою сферою соціального життя, унікальною системою, соціокультурним феноменом, який сприяє нагромадженню знань, умінь і навичок, забезпечує інтелектуальний розвиток людини. Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально- економічного, духовного і культурного розвитку суспільства. Освітня політика виступає найважливішою складовою політики держави, інструментом підвищення темпів соціально-економічного та науково-технічного розвитку.

Окремі посилання на ідею безперервності освіти знаходимо в багатьох документах, таких як Закони України “Про вищу освіту”, Державна програма “Вчитель”, Національна доктрина розвитку освіти України в XXI столітті, Декларація про європейський простір для вищої освіти, “Концептуальні засади реформування педагогічної освіти України та її інтеграції в європейський освітній простір” та інших.

Проте, для того щоб в Україні безперервність освіти була дієвою та розвивалася згідно з європейськими тенденціями, в її нормативно-правовому полі, на думку дослідників, повинні відображатися шість ключових принципів неперервної європейської освіти:

1. “Базові знання та навички для всіх”, тобто принцип гарантованості всезагального неперервного доступу до освіти означає отримання та оновлення навичок, що необхідні для адаптації в інформаційному суспільстві;

2. “Збільшення інвестицій в людські ресурси” - реалізується як на основі соціального партнерства, так і завдяки особистісним заощадженням, державним та суспільним фондам;

3. “Інноваційні методики викладання та навчання” - передбачає розробку нових інноваційних освітніх методологій для системи неперервної освіти на основі використання дистанційної та домашньої освіти; гнучкість освітньої системи до сучасних та перспективних освітніх потреб суспільства та особистості, адаптованість до гендерних, культурних проблем та проблем “третього віку”, проблем інтеграції інвалідів; зміну соціальної ролі вчителя, перехід його до ролі наставника, консультанта, посередника у створенні освітніх індивідуальних просторів суб'єкта навчання на основі їх особистісної мотивації; критичність мислення, вміння вчитися;

4. “Нова система оцінки отриманої освіти” - передбачає повноцінне використання людських ресурсів, їх професійної освіти, кваліфікації, різноманітного досвіду, що підтверджуються дипломами, атестатами та сертифікатами та їх взаємним визнанням в інтегрованій Європі;

5. “Наставництво та консультування” - забезпечує вільний доступ до інформації про освітні можливості в Європі; передбачає створення мережі консультаційних державних, а не тільки приватних служб щодо надання рекомендацій у сфері освітнього, професійного та особистісного розвитку, у виборі необхідних освітніх послуг на основі використання інформаційних технологій та Інтернету;

6. “Наближення до дому” - розвиток неформальної освіти за місцем проживання з метою збереження культурних, місцевих особливостей та традицій, а також отримання якісної освіти без великих витрат, у будь-який час, будь-якої спрямованості, для будь-якого віку. Це стане можливим завдяки створенню культурно- просвітницьких центрів у безпосередній близькості від місця проживання - у школах, вищих навчальних закладах, торгових центрах, клубах, музеях, бібліотеках, парках, центрах відпочинку, релігійних центрах, на робочих місцях за допомогою міжнародних проектів і програм співробітництва [6].

У цих умовах, як зазначають дослідники, необхідний новий погляд на роль і значення безперервної освіти в Україні, яка відповідає сучасним освітнім потребам. Неформальна освіта, хоча й може плануватися “зверху”, але реально виникає й здійснюється тільки як відповідь на конкретний освітній запит “знизу”. При цьому активність учнів підтримується “зсередини” за рахунок реалізації їхніх актуальних інтересів і потреб. Поняття неформальної освіти дорослих частково збігається з такими поняттями, як “додаткова” і “продовжена” освіта. Однак саме неформальна освіта, як ніяка інше, безпосередньо відображає й задовольняє особистісні потреби й запити індивідуума, мобілізуючи тим самим його природну здатність до самовдосконалення, до духовного внутрішнього зростання. Таким чином, створення системи неформальної освіти може забезпечити умови для самореалізації кожної особистості, морального вдосконалення за рахунок надання широких можливостей у виборі напряму й форм освітньої діяльності, як у професійній сфері, так і в різних сферах дозвілля [4].

Отже, конкурентоспроможність країни, і Україна тут не виняток, у сучасних умовах (при зростанні значимості людського капіталу) залежить вже не тільки від діяльності традиційних освітніх інститутів, але і від можливості постійно підвищувати якість компетентностей, що використовуються в економіці і в соціальному житті. Громадяни, які отримали професійну освіту і бажають підвищити рівень своїх навичок або отримати нові, є ключовим ресурсом економічного розвитку держави. Освоєння нових навичок і знань стає для громадян самостійною потребою, а для економіки - зростаючим сектором послуг. Тому навчання протягом усього життя стає необхідним і все більш значущим елементом сучасних освітніх систем.

Більш того, в інформаційному суспільстві формується комплекс факторів, які обумовлюють необхідність постійного оновлення отриманої освіти. Це робить можливим і необхідним використання якісно нових технологій оновлення знань. І тут особливо важлива роль нових технологій: з одного боку, як каталізатора, що забезпечує стрімке зростання “густини” міжособових і міжгрупових комунікацій, а з іншого - фактора, що створює можливість зміни напрямів потоку цих комунікацій, здатних тим самим реально трансформувати соціальну структуру суспільства. Саме ця ідея лежить в основі побудови системи безперервної, професійної освіти, що охоплює все активне життя людини. При цьому різноманіття і безперервність розглядається не тільки як перспективна тенденція, а вже як умова досягнення нової якості освіти [2].

Зміни в системі освіти вимагають навиків безперервного навчання, пізнавальної діяльності, колективних форм навчання і передачі знань. Безперервне навчання - навчання, яке має місце в перебігу всього життя індивідуума, і яке обумовлене інтенсивним оновленням знань і умінь, необхідних для успішної і ефективної професійної діяльності і, відповідно, швидкою зміною соціальних і економічних умов, що висувають нові вимоги до рівня професійної підготовки фахівців [2, с. 166].

Загалом, аналіз джерел дозволяє виділити у структурі безперервної освіти дві підсистеми: основна і додаткова освіта. У свою чергу, основна і додаткова освіта може бути загальною і професійною. Отже, виходить чотири підсистеми освіти: основна загальна, основна професійна, додаткова загальна, додаткова професійна. Дана структура, описана, зокрема, Р. Піоновою [7].

Відносини між елементами підсистеми основної освіти будуються за принципом ієрархії, кожна наступна ланка дає освіту більш високого рівня. У підсистемі додаткової освіти ланки самостійні і незалежні, існують паралельно одна одній. Додаткова освіта не є освітою більш високого рівня у порівнянні з основною. У кожній з підсистем є основні і додаткові, основні і паралельні, державні і недержавні навчальні заклади і підвищення кваліфікації, заклади культури, спорту, туризму і т.д. [3, с. 342-343].

Загальновідомо, що система освіти України складається із закладів освіти, наукових, науково- методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; підвищення кваліфікація та перепідготовка кадрів; самоосвіту [5].

Важливою функцією неперервної освіти - є забезпечення єдності і взаємозв'язку між різними ланками освітньої системи. Адже існують певні розриви та невідповідності між середньою і вищою школою, між вузівською освітою і виробничо-професійною сферою тощо. Якщо центр ваги буде перенесено на внутрішню, глибинно-ціннісну, стійку мотивацію навчання і перепідготовки, то буде забезпечено й неперервність та саморегуляцію освіти, а також творчу самореалізацію, що саме по собі забезпечить потужний психотерапевтичний ефект як для індивіда, так і для спільноти в цілому.

Освіта буває формальною і неформальною. Формальна освіта передбачає наявність спеціальних установ, шкіл для здійснення процесу навчання, а також підпорядкування його певним офіційним приписам, які втілюють культурні стандарти, політичні настанови відповідного суспільства.

Під неформальною освітою розуміють стихійне, несистематизоване засвоєння індивідуальних знань і навичок у процесі спілкування із соціальним оточенням - друзями, знайомими, колегами - у процесі самовдосконалення, індивідуального залучення до культурних цінностей, засвоєння інформації з книжок, періодичних видань, радіо, телебачення тощо. Неформальна освіта відіграє неабияку роль у соціалізації особистості, але вона є допоміжною стосовно формальної освіти. Соціологія вивчає насамперед формальну освіту [1, с. 254].

Терміни “формальна”, “неформальна” та “інформальна” освіта з'явились з метою більш глибокого розуміння занадто широкого поняття “пізнавальний процес”.

Перехід до безперервної освіти означає, що відбувається не тільки відмова від кінцевої освіти, за якої здобуті готові знання використовуються впродовж подальшого життя, але і відмова від переконання, що існують готові знання, які необхідно лише засвоїти. Перехід до безперервної освіти означає визнання того факту, що знання можуть існувати в неорганізованому, в “неготовому вигляді”, що готові знання застарівають і що всяке знання носить умовний характер, нарешті, що освіта - це не стільки засвоєння готових знань, скільки навчання способам пошуку інформації і її обробки з метою здобуття нових знань, нової інформації.

Безперервна освіта розвивається в умовах становлення інформаційного суспільства. Загальне поширення електронного обміну інформацією, що набирає обертів, перехід на цифрові технології, вибухове зростання розвитку Інтернету та лібералізація телекомунікації є очевидними ознаками цих змін. Інформаційне суспільство відкриває абсолютно нові перспективи у багатьох сферах повсякденного життя, зокрема: у сфері доступу до освіти і знань (дистанційне навчання, електронні навчальні системи), в організації роботи та мобілізації компетенцій (дистанційна робота, віртуальні підприємства), в практичному житті (служба охорони здоров'я) та в організації вільного часу. Крім того, це суспільство пропонує нові можливості для реалізації права громадян брати участь в державному житті, надаючи підтримку вираженню громадської думки (“електронний уряд”, “електронна демократія” тощо).

Однак, ці позитивні прогресивні кроки пов'язані з новими проблемами: так, наприклад, при масовому використанні Інтернету доводиться стикатися з новими кримінальними формами поведінки, комп' ютерним піратством, вирішувати питання захисту персональних даних користувачів та інтелектуальної власності. Крім того, є небезпека, що інформаційне суспільство може загострити соціальну нерівність і тим самим призвести до маргіналізації певних верств населення.

В Україні, яка є одним з історичних центрів світової науки і культури, існують умови для інтенсивного розвитку інформаційного суспільства: швидкими темпами вдосконалюється інформаційна інфраструктура України як складова частина глобальної інформаційної інфраструктури, розвивається ринок послуг зв'язку; інформаційно- комунікаційні технології активно використовуються в економічній, політичній, соціальній і духовного життя суспільства; розвивається система правового регулювання відносин, пов'язаних із створенням та використанням інформаційно-комунікаційних технологій; в громадській думці складається розуміння необхідності інтенсифікації постіндустріального розвитку; прийнятий і реалізується ряд концептуальних документів з використання інформаційно-комунікаційних технологій в деяких важливих областях діяльності людини, суспільства і держави.

Отже, практика впровадження безперервної освіти насамперед ґрунтується на соціальній детермінації потреб у реалізації безперервної освіти. Доведено, що входження людської цивілізації в інформаційне суспільство і суспільство знань пред'являє якісно нові вимоги до системи безперервної освіти. Метою освіти стає не підготовка людини до майбутньої діяльності (насамперед, професійної) за рахунок накопичення про запас якомога більшого обсягу готових, систематизованих, істинних (в силу авторитету науки) знань, а розвиток особистості, оволодіння нею способами придбання існуючих і породження нових знань. Характер принципових змін, яких потребує суспільство, відображається в понятті “нова парадигма освіти”. Якщо сутність старої парадигми освіти виражалася в гаслі “освіта - на все життя”, то нова освітня парадигма - це свого роду стратегія освіти для майбутнього, гасло якої - “навчання впродовж життя”.

Практика безперервної освіти в тоталітарному суспільстві невіддільна від власне політичних рис тоталітарного суспільства: наявність потужного апарату соціального контролю і примусу (служби безпеки, армія, міліція тощо), масовий терор, залякування населення, які використовуються й при управлінні освітою. Сліпа віра і страх - головні ресурси тоталітарного управління, а система освіти розгадається як ідеологічна “фабрика”. Тоталітаризм намагається створити адекватну собі соціальну структуру. Через систему освіти робиться спроба сформувати “нову людину”, визначальними рисами якої є безмежна відданість ідеології й вождям, старанність, скромність у споживанні, готовність на будь-які жертви заради “спільної справи”.

Практика безперервної освіти в демократичному суспільстві принципово інша. Вона заснована на орієнтації системи безперервної освіти на розвиток особистості; на формування національних і загальнолюдських цінностей; на впровадження в освіту принципів та ідей демократії; на створення для громадян рівних можливостей у здобутті вищої освіти; на постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу; на запровадження освітніх інновацій та інформаційних технологій; на формування в системі освіти нормативно-правових і організаційно- економічних механізмів залучення і використання позабюджетних коштів; на підвищення соціального статусу і професіоналізму працівників освіти, посилення їх державної і суспільної підтримки; на розвиток освіти як відкритої державно-суспільної системи; на інтеграції вітчизняної вищої освіти до європейського та світового освітніх просторів.

Список використаних джерел

1. Дворецька Г.В. Соціологія праці: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. Дисц / Г.В. Дворецька. К.: КНЕУ, 2005. 203 с.

2. Кудрявцева С.П. Міжнародна інформація: Навч. посібник / С.П. Кудрявцева, В.В. Колос. К.: Видавничий Дім “Слово”, 2005. 400 с.

3. Курлянд З.Н. Педагогіка вищої школи: Навч. посіб. / З.Н. Курлянд. К.: Знання, 2007. 495 с.

4. Освіта протягом життя: світовий досвід і українська практика. Аналітична записка [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: http://old.niss.gov.ua/Monitor/March2010/ 07.htm.

5. Офіційний сайт Міністерства освіти і науки України [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: http://mon.gov.ua/.

6. Пилипюк-Нагорний Л.А. Проблеми та перспективи підвищення кваліфікації / Л.А. Пилипюк-Нагорний // Післядипломна освіта. Досвід, проблеми та перспективи розвитку: інформаційний бюлетень. К.: НМЦ, 2010. № 3. С. 21-23.

7. Пионова Р.С. Педагогика высшей школы / Пионова Р.С. Минск.: “Университетское”, 2002. 256 с.

8. Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2012 році: Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України [Електронний ресурс]. К.: НіСД, 2012. 256 с. Режим доступу до ресурсу: www.president.gov.ua/docs/posl.pdf.

Размещено на Allbest.ru