Філософія впровадження інновацій в інформаційно-комунікативному середовищі освіти

Москалик Г., кандидат философских наук, доцент, Национальный педагогический университет им. М.П. Драгоманова (Украина, Киев)

Проанализированы и осмыслены пути и барьеры внедрения инноваций в образование в условиях информационно-коммуникативной среды. В исследовании выявлено и сформулировано стратегическое направление перспективного развития системы образования Украины, механизмы интеграции в мировое системное информационное общество и внедрение новых педагогических технологий. Основными индикаторами их внедрения автор видит: теоретические знания как показатель социальной дифференциации и стратификации населения, интеллектуальный потенциал как инфраструктуру информационного общества.

Підвищення інтелектуальної наповненості інформаційно-комунікативного середовища є нагальною потребою, продиктованою інтенсивним розвитком знань, обвальним характером інформації, інтенсифікацією комунікацій, обсяг яких зростає в геометричній прогресії. В той же час, навчальні можливості людини (дитини, учня, студента) залишаються практично незмінними. Механізмом розв'язання цієї суперечності є педагогічна інноватика. Сенс останньої - в діалектичному поєднанні новітнього знання та інформації з глибинними освітніми традиціями. Реалізація інноваційних процесів в освіті, які б, з одного боку, забезпечували приріст новітніх знань та сприяли формуванню потрібних сучасній людині компетенцій, з другого - убезпечили б освітній процес від можливих руйнацій та безпідставного заперечення “старих знань”, є можливим лише при умові глибокого філософського осмислення теоретичних підвалин сучасної інноватики, обґрунтування шляхів та технологій її впровадження. Зупинимось на цьому більш детально.

На початку 90-х років XX сторіччя у вітчизняній педагогіці були проведені дослідження в галузі освітньої інноватики, що дало поштовх до масового впровадження даного поняття в педагогічну науку і практику. Під інновацією в цілому, розуміється процес створення, освоєння, використання і розповсюдження нового в освіті. В роботах Е. Дніпрова, В. Загвязінського, М. Поташника, В. Лазарева, А. Саранова, В. Сластьоніна інноваційний процес розглядається через інноваційну діяльність людини, направлену на зміну рутинних компонентів репродуктивних видів його діяльності.

Зріс масовий характер застосування нового. У зв'язку з цим загострилася потреба в новому знанні, в осмисленні нових понять, таких як “новина”, “нова”, “інноваційний процес”, “інновація” та ін. Свідомо упустимо визначення всіх понять, зупинемося на понятті “інновація” та зазначимо, що дане слово є пряма калька з англійського “innovation” та означає нововведення, новизну, новаторство [5, c. 3].

Інновація часто проявляється в адаптації конкретної освітньої ситуації до змін, які вже відбулися в самій системі освіти або житті суспільства [22, c. 65]. Ми ж говоримо про інновацію, як цілеспрямоване і кероване внесення змін в освітню практику шляхом створення, розповсюдження та освоєння новоутворень [25, c. 1].

Слід зазначити, що в освітньому процесі поряд з освітніми інноваціями тісно переплітаються поняття педагогічних інновації, які направлені на вирішення різноманітних педагогічних проблем оригінальними, нестандартними шляхами. Як результат такої творчої діяльності є зростання педагогічної майстерності вчителя, керівника і т.д. [24].

Також, говорячи про актуальність інноваційних процесів слід зазначити, що освітні інновації володіють величезним системним ефектом впливу на всі компоненти педагогічного процесу, загальну структуру і діяльність педагогічного співтовариства в цілому припускають особовий і творчий процес виховання дітей, охоплюють всю сферу освіти і підготовки вчителя, що здійснює різноманітні функції - експерта, консультанта проектувальника, педагога інноваційних шкіл.

Мета дослідження полягає у визначенні та обґрунтуванні основних контурів філософії модернізації освіти в контексті глобалізації та інформаційної революції.

У якості об'єкта дослідження постає освіта як соціокультурний феномен.

Предмет дослідження - філософська парадигма модернізаційних змін освіти, які спричинені трансформацією інформаційно-комунікативного середовища.

В основу реалізації в Україні концепції інноваційної освіти, як зазначено в Національній доктрині розвитку освіти, можуть бути встановлений наступні постулати:

1. Методологія діяльності є привідним механізмом від філософської парадигми до практики освіти, тобто доцільно звертатися до сучасної філософської картини світу, методології людської діяльності і аналізу інноваційної ролі людини.

2. Фундаментальний шлях модернізації освіти полягає в розвитку інноваційних здібностей індивіда, що є метою інноваційної освіти.

3. Пряме, некритичне запозичення зарубіжної освітньої практики - небезпечно і неправильно. Характер передачі знань між людьми, людське сприйняття і методологія діяльності завжди несуть особливості національної своєрідності [21].

На думку В. П. Андрущенка, не дивлячись на всі позитивні сторони інноваційної освіти, можна виокремити принаймні два проблемні аспекти [1].

Перший торкається глибокої відмінності двох видів опису об'єктів діяльності: кількісного (параметричного) і якісного. Практика, що склалася у сфері освіти має сильне домінування у бік кількісних оцінок. Важливим в цьому зв'язку проблемним аспектом інноваційної освіти є необхідність формування і упровадження в практику діяльності вищих навчальних закладів і їх структурних підрозділів культури і методології багатокритерійної постановки і рішення інноваційних задач, оптимізаційною функцією яких є підвищення якості підготовки фахівців нового покоління.

Нерідко монокритерійна постановка проблеми, що зводиться до пошуку одного оптимального варіанту, володіє серйозними методологічними і світоглядними обмеженнями, розкриває існуючі внутрішні суперечності, обмежує інформацію, необхідну для реалізації інноваційних технологій у сфері освіти, створює помилкове враження про принципову завершеність інноваційного процесу. Для усунення і попередження вказаних відмінностей і протиріч необхідна багатокритерійна постановка задач, що визнає природну складність потреб і прагнення конкретного індивіда. Застосування сукупності критеріїв можна адекватно відобразити прагнення і бажання досягнення кращих корисних результатів з найменшими витратами і мінімальними несприятливими засобами використання інноваційних технологій у сфері освіти [1].

Цю ж думку продовжує в своєму виступі на з'їзді ректорів Європи в Празі, І.Ф. Прокопенко, зазначивши важливість вимог до професійних і особистісних якостей педагога та обумовленість необхідності переорієнтації педагогічної освіти на виховання професіоналу нової генерації [6]. А це можливо тільки в умовах інноваційних перетворень. При цьому важливо враховувати загальноцивілізаційні тенденції розвитку національних освітніх систем у XXI ст., до яких, зокрема, належать системне підвищення якості освіти, її гуманізація і гуманітаризація, розбудова на засадах безперервності формування єдиного освітнього простору в Європі та перехід до інноваційного навчання [6].

В педагогічній літературі виділяється два типи інноваційних процесів в області освіти. Перший тип - інновації, що відбуваються значною мірою стихійно без точної прив'язки до потреби, що породжує, або без повноти усвідомлення всієї системи умов, засобів і шляхів здійснення інноваційного процесу.

Другий тип нововведень - інновації в системі освіти, є продуктом усвідомленої, цілеспрямованої, науково культивуючої, міждисциплінарної діяльності. З точки зору управління, стихійні і цілеспрямовані інновації поділяються на чотири підтипи (М.С. Бургін): науковий - контрольні функції виконують наукові організації; науково-адміністративний - контроль здійснюють вони ж при підтримці органів управління народною освітою; адміністративно-науковий - контроль і управління здійснюють органи управління, спираючись на науку; політико-адміністративний - контрольні функції беруть на себе адміністративні органи.

Одні типи зустрічаються частіше, а інші рідше, внаслідок наявності деякої кореляції між значеннями ознак класифікації. Так, стихійна інновація швидше за все буде однорідною і природною а цілеспрямована - детермінованою і розширяється.

М.В. Кларіним технологія розглядається як технізація навчального процесу, програмованого навчання і комп'ютеризації (нові інформаційні технології) [10, с. 215-230].

Поряд з цим українськими педагогами розглядаються поняття “навчальних технологій”, “технологій навчального процесу”. При цьому останнє є моделювання змісту, форм і методів навчального процесу відповідно поставленої мети [23, c. 52-62].

Генеральним по відношенню до інших категорій є поняття “освітньої технології”, яке синтезує в собі вплив освітнього середовища на процес створення і функціонування адекватної потребам і можливостям особи і суспільства теоретично обґрунтованої навчально-виховної системи соціалізації особового і професійного розвитку і саморозвитку людини в освітній установі. Технології навчання і виховання є педагогічними технологіями, оскільки їх розробка і реалізація здійснюються на основі законів психолого-педагогічної науки і вони реалізуються безпосередньо в рамках педагогічної взаємодії педагога і студента [27 с. 51].

Про важливість оволодіння інтенсивними інтерактивними технологіями навчання майбутніх учителів наголошує І.Ф. Прокопенко. На його думку, такі інтерактивні технології навчання, як рольові, імітаційні ігри, тренінги, кейси, ігрові проектування, технології критичного мислення, креативні техніки й багато інших прийомів розвивають базові компетентності студента, формують необхідні для професії вчителя уміння і навички, створюють передумови для психологічної готовності впроваджувати в реальну практику освоєні технології [6].

Як зазначає І.А. Зязюн, інноваційна технологія повинна чітко відповідати поставленим дидактичним задачам. В інноваційних моделях навчального процесу педагог стає організатором самостійного навчання пізнання, не головною діючою особою в групі учнів (студентів), а режисером їх взаємодії з навчальним матеріалом [7, c. 56].

Згідно результатам проведеного дослідження Ю.З. Гільбухом наукова слабкість роботи педагогів-новаторів обумовлена обмеженістю використання при цьому психологічних знань. Це все тому, що в основу їх інновацій встановлені не ті, або інші теоретичні концепції, а інтуїтивні припущення та ідеї, породжені різноманіттям накопленого практичного досвіду [5].

Наступною дієвою особою в даному процесі є студент. Учасники заняття залучаються до обговорення реальної педагогічної ситуації і тому виявляють активну позицію. Вибір кращого рішення в контексті поставленої педагогічної проблеми відбувається через аналіз ситуації й оцінку напрацьованих альтернатив. Студенти засвоюють характеристики та види аналізу: системний, праксеологічний, аксеологічний, кументальний, ситуаційний, управлінський, економічний, соціологічний, політологічний, психологічний, педагогічний тощо.

Однією з умов успішної реалізації інноваційних технологій у вищих навчальних закладах виявляється дотримання їх основних принципів. Іншими словами, інноваційні технології за своїм змістом повинні відповідати основним методологічним принципам. При цьому зазначимо, що методологічний апарат базується на дотичності до психології, педагогіки, соціології, проектування складних систем, теорії автоматизованих систем управління, досягнення інших наукових дисциплін.

Саме в системному і міждисциплінарному підходах закладені основи вдосконалення і підвищення ефективності реалізації інноваційних технологій у сфері сучасної освіти.

Таким чином, існуюче проблемне поле інноваційної освіти вказує на необхідність формування і впровадження в практику діяльності вищих навчальних закладів і їх структурних підрозділів культури і методології полікритеріальної постановки та рішення інноваційних задач.

При такому підході педагог займає активну особово-орієнтовану позицію з переважанням організаційної і стимулюючої функцій, демократичним стилем поведінки, підтримкою ініціатив студентів, установкою на партнерство, солідарність, спільну діяльність, індивідуальну допомогу, орієнтацією студентів на рішення творчих і продуктивних задач, що визначають єство і мотиви вибору знань в рамках майбутньої професії.

Сам навчально-виховний процес в умовах використовування інноваційних технологій в сучасному ВНЗ припускає гнучкість і можливу корекцію на основі психолого-педагогічних діагностичних досліджень особи студентів для реалізації її інтелектуального потенціалу, забезпечення успішності навчання, перевірки високопрофесійних, зрілих і здорових фахівців нової генерації.

В свою чергу інноваційні технології можуть розглядатися в двох аспектах: як явище і як процес. В першому випадку вони є будь-якою ціле направленою зміною форм і методів управління, орієнтованих на заміну їх елементів з метою прискорення, полегшення і покращення виконання поставлених задач. В другому випадку вони є процесом, що включає стадії їх розробки, упровадження, освоєння і стабільного функціонування з реалізацією виникаючого ефекту [3].

Отже, результативність використання інноваційних технологій в сфері освіти розглядається як функція оптимізації інноваційної поведінки та культури учасників освітнього процесу, творчого потенціалу викладача і студента, їх готовності до використання інноваційних технологій, дотримання методологічних принципів та усунення психологічних бар'єрів в інноваційній діяльності.

Інноваційне навчання передбачає і готовність до дій в нових умовах, дослідження того, що може відбутися або необхідно. Головним знаряддям реалізації інноваційної освіти є інформаційні технології.

В розділі “Інформаційні технології в освіті” Національної доктрини розвитку освіти підкреслюється, що її пріоритетом є впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, які забезпечать подальше вдосконалення навчально-виховного процесу, доступність і ефективність освіти, підготовку молодого покоління до життєдіяльності в інформаційному суспільстві. Це досягається шляхом:

- забезпечення поступової інформатизації системи освіти, направленої на задоволення освітніх, інформаційних і комунікативних потреб учасників навчально-виховного процесу;

- упровадження дистанційного навчання з використанням в навчальному процесі інформаційно-телекомунікаційних технологій разом з традиційними засобами;

- розробки індивідуальних модульних навчальних програм (залежно від конкретних потреб), а також випуску електронних підручників;

- створення індустрії сучасних способів навчання, які відповідають світовому науково-технічному рівню. Так, саме реалізація Національної доктрини розвитку освіти забезпечить перехід до нового типу гуманістично-інноваційної освіти, що сприятиме суттєвому збільшенню інтелектуального, культурного, духовного морального потенціалу конкретних індивідів і суспільства в цілому [21].

Особливістю більшості нових інформаційних технологій у вищій освіті є те, що вони базуються на сучасних персональних комп'ютерах. Під засобами нових інформаційних технологій розуміються “програмно-апаратні засоби і пристрої, функціонуючі на базі мікропроцесорної техніки, сучасних засобів і систем телекомунікацій інформаційного обміну, аудіо-, відеотехніки і т.п., забезпечуючи операції по збору, продукуванню, накопиченню, зберіганню, обробці, передачі інформації” [26].

Інноваційні процеси в системі освіти засвідчують якісно новий етап взаємодії й розвитку науково-педагогічної та педагогічної творчості і процесів застосування її результатів. Для нього характерною є тенденція до ліквідації розриву між процесами створення педагогічних новацій і процесами їх сприйняття, адекватного оцінювання, освоєння і застосування, а також до подолання суперечності між стихійністю цих процесів і можливістю та необхідністю свідомого управління ними. Педагогічна інноватика відповідно до особливостей інноваційних процесів охоплює такі теоретичні блоки понять і принципів: створення нового в системі освіти і педагогічної науки; сприйняття нового соціально-педагогічним співтовариством; застосування педагогічних новацій, а також систему рекомендацій для теоретиків і практиків щодо пізнання інноваційних освітніх процесів та управління ними [14].

Щоб знайти свій, індивідуально-неповторний почерк у професійній діяльності, кожному вчителю необхідно пізнати загальні закони педагогічної праці, виробити професійну компетентність, розвинути у себе професійно значущі якості, до яких можна віднести ставлення до своєї професії, людям, що вступають у взаємодію в ході цієї професійної діяльності, речам, природі, а також систему мотивів, форм і способів професійно-рольової поведінки в яких ці відносини реалізуються [16, с. 168].

Зберігаючи всі родові риси інноваційних процесів, педагогічні нововведення відрізняються від аналогічних процесів в інших сферах перш за все тим, що “об'єкт” дії інновацій “предмет” їх діяльності - це жива, володіюча неповторним “Я” особа учня, що розвивається. Саме на вдосконалення процесу розвитку цієї особистості і повинні бути направлені будь-які педагогічні нововведення. Якщо ж діяльність вчителя-новатора направлена на “породження нового” лише в області змісту навчання, його методів або форм проведення занять, але при цьому залишається “винесена за дужки” особа учня не дотримується стародавня заповідь не “нашкодь”, то подібні інновації і творчість не можуть бути в педагогіці оцінені позитивно.

Зміст поняття “інноваційна діяльність учителя”, уявлення про те, що вона повинна в себе включати, природньо, поступово змінюється, ускладнюється, бо саме розвиток суспільства йде, головним чином, шляхом збільшення “культурного пласту”, який доповнює природу людини і її психіку комплексом різноманітних норм, знань, відчуттів. Кожний час, розв'язуючи це питання, вносить свої корективи, доповнення. На нашу думку, визначити все, що стосується “інноваційної діяльності вчителя” неможливо, тому, що втілення культури, обсяг духовних інтересів і потреб безмежні, і можливості людини в оволодінні нею багатопланові. Тому слід залишити одну межу відкритою і тим самим не обмежувати педагога будь-якими рамками в оволодінні основами інноваційної діяльності. Питання можна поставити інакше: що необхідно (а не достатньо) педагогу сьогодні?

О. Киричук та C. Карпенко зробили спробу визначити феномени, які репрезентують форми суб'єктності людини, під якою вони розуміють спосіб буття людини у суспільстві. Визначаючи духовність як інтегральну здатність людини до самодетермінації та активної творчості, самотрансляції у світ ідеальних, об'єктивно існуючих цінностей, самоактуалізації її покликання [9, с. 3-12], вони запропонували шість параметрів феноменальної репрезентації суб'єктності:

1) об'єкти духовності (предмети праці, інші люди, вищі сутності буття);

2) базові життєві цінності (істина, користь і доцільність, любов, добро, творчість);

3) тип самовизначення особистості (прагматичний, моральний, екзистенціональний);

4) спосіб виявлення творчих тенденцій у діяльності та поведінці індивіда;

5) характер смислоутворюючих мотивів (самореалізація, моральна самореалізація, гармонізація свого життя, зв'язок людини і космосу);

6) духовні систенції та життєві постанови людини (віра - егоцентризм, надія - соціоцентризм, любов - космоцентризм).

Тобто, показниками духовності людини є її суб'єктні властивості, емпірично виявлені на різних рівнях життєдіяльності.

Виключно важливим у розгляді структури інноваційної діяльності є поєднання особистісного і операціонального аспектів діяльності. Цей напрямок успішно розробляється у дослідженнях І. Ісаєва, А. Міщенка, Є. Шиянова [8].

На думку Н. Клокар, структура готовності вчителя до інноваційної діяльності включає такі компоненти: мотиваційний, когнітивний, процесуальний [12, с. 8].

Зазначимо, що досліджуючи готовність педагога до пошукової діяльності, К. Макагон [17, с. 8] визначає її “як складне інтегральне професійно значуще новоутворення, сутність якого становить взаємодія мотиваційно-орієнтаційного, змістовно-операційного та оцінювально-рефлексивного компонентів”.

Вважаємо доцільним обґрунтування підготовки вчителя до інноваційної діяльності, виконане Є. Морозовим та П. Підкасістим [20, с. 88-93].

Значний вклад у розробку змістової і структурної складових інноваційної діяльності внесли В. Сластьонін та Л. Подимова, визначивши такі її компоненти: мотиваційний, креативний, операціональний, рефлексивний [28, с. 80].

Заслуговує на увагу висновок М. Мойсеєва про те, що процес становлення людини має синергетичний характер, для якого властива системність становлення організаційних структур і їх неминуча внутрішня суперечливість [19, с. 125].

Погоджуючись з дослідженнями вказаних вчених, можна зазначити, що сутнісними (такими, які виявляють внутрішній зміст) компонентами інноваційної діяльності вчителя є: філософський, мотиваційний, креативний, рефлексивний, валеологічний, технологічний.

Характеризуючи сучасну традиційну систему слід сказати, що в центрі уваги знаходиться навчально-виховний процес. Відносини між його учасниками побудовані як суб'єктно-об'єктні, де суб'єкт - викладач знаходиться в обмежених умовах, його діяльністю управляє навчальний план і програма, жорстко задаючи рамки відносин. Об'єкт - студент повинен бути наповнений певним об'ємом знань, його роль - пасивне засвоєння інформації.

Все це посилює необхідність теоретичного переосмислення процесу розвитку педагогічних традицій. В сучасних умовах іде переосмислення, збереження і збагачення традицій за рахунок пошуку нових ціннісно-смислових установок, зміни змісту і форм, адекватних реальному життю [29].

Одним з позитивних моментів розвитку сучасного наукового знання є відмова від однорідності визначень, що приводять до вузькості і замкнутості понять. В сучасному філософському знанні поняття традиція трактується широко і багатопланово. Традиції розуміються як закон (В.Д. Плахов), досвід (Е.С. Маркарян), засоби пізнання (І.Т. Касавін), відношення (Н.В. Суханов), форми поведінки (Е.А. Баллер). В різних філософських трактуваннях межі понять традиції стикаються з філософським полем таких понять і явищ як звичаї, цінності, спадщина [2].

Розглянемо поняття “традиція”, “традиція в педагогіці” і “педагогічні традиції”, “традиційна система освіти”.

Щодо поняття “педагогічні традиції”, то базуючись на визначеннях Сюбаревої І.Ф. “...це сукупність результатів розвитку освіти (цінностей, відношень, форм діяльності, норм поведінки, вимог, ідей, знань, тенденцій), відтворених, використаних та таких, що розвиваються в відповідності до конкретно-історичних задач” [29, с. 6].

Педагогічна традиція розглядається як найстійкіший педагогічний феномен, основною характеристикою якого є національна специфіка. Поняття педагогічної традиції має тісний зв'язок з ментальністю. Також, традиційні цінності національної освіти постійно актуалізують множинні форми світової педагогічної свідомості.

В свою чергу педагогічні традиції розглядаються як традиції, що мають глибокі історичні корені, особливе значення в загальному педагогічному процесі, в практиці навчання і виховання. Головними характеристиками цього поняття є закономірність їх становлення і включеність в загальний педагогічний процес в його історичному розвитку; зв'язок і спадкоємність в різні періоди [29, с. 7].

В рамках педагогічного процесу традиції визначаються як ті, що історично склалися. Стійкі і повторюючі явища, що передаються від одного покоління до іншого. Смислове поле педагогічних традицій з началом розробки культурологічного напрямку розширюється. Традиції розуміються як закон (Р.Б. Вендровська), форма життєдіяльності народу (О.М. Васіна), явища (Ф.Г. Газізова), узагальнюючі ідеї, поняття, ідеали, які напрацювало людство (Р. Жумабаєв) [29, с. 7].

Все вищевикладене дає можливість представити науковий аналіз і узагальнення традицій по відповідним параметрам.

Отже, аналіз розуміння сутності традиції дозволяє представити традицію як сукупність результатів розвитку освіти (цінностей, відносин, форм діяльності, норм поведінки, вимог, ідей, знань, тенденцій), відтворюючих, розвиваючих і використовуючих у відповідності з конкретними задачами [15].

В багатьох дослідженнях останніх років відмічається актуальність ідей спадкоємності та новаторства в педагогіці для сучасного розвитку педагогічної теорії і практики, а також прогресуюча тенденція зближення категорій “традиція” та “інновація” для пошуку нових освітніх концепцій.

Т. К. Клименко в статті “Традиції та інновації в педагогічній освіті” відмічає, що інноваційні процеси входять в протиріччя з існуючою традиційною підготовкою, однак між ними існує діалектичний взаємозв'язок, і можна стверджувати, що в останні десятиріччя в педагогічній освіті існують дві тенденції розвитку освіти - традиційна та інноваційна [11].

До теперішнього часу в науковій літературі склалася наступна схема розмежування інноваційного процесу на етапи: етап народження нової ідеї або виникнення концепції новини; умовно його називають етапом відкриття, яке є результатом, як правило, фундаментальних і прикладних наукових досліджень (або миттєвого “осяяння”).

Етап винаходу, тобто створення новини, втіленої в який-небудь об'єкт, матеріальний або духовний продукт-зразок.

Те, що нове для одного вчителя, може бути не новим для іншого. Новизна завжди носить конкретно-історичний характер. Народжуючись в конкретний час, прогресивно вирішуючи задачі конкретно-історичного етапу новина може швидко стати надбанням, нормою, загальноприйнятою масовою практикою, стати гальмом розвитку в більш пізній час.

Так, наприклад, класно-урочна система навчання Я.А. Коменського, теорія православного (релігійного) виховання К.Д. Ушинського, досвід В.А. Сухомлинського, теорія оптимізації процесу навчання, опорні конспекти В.Ф. Шаталова та інші новини були і залишаються видатними ідеями свого часу, і їх не можна розглядати і тим більше оцінювати зовні нього.

В педагогічній науці виділяються: новизна абсолютна (принципово невідома “новина”, відсутність аналогів і прототипів), відносна новизна (місцева, приватна, умовна), псевдоновизна (оригінальне прагнення зробити не стільки краще, скільки інакше), дрібниці винахідництв.

У зв'язку з цим велике значення має розгляд питання про співвідношення інновацій і традицій. Традиція та інновація в особі творця ведуть між собою постійний діалог, завдяки якому стає можливим творчий процес і творчий розвиток традицій. Творча діяльність необхідна не тільки для породження інновацій але і для підтримки культурних, художніх і наукових традицій. Традиції і інновації є взаємонеобхідними чинниками розвитку.

Механізм осмислення, виникнення культурної інновації скоюється як процес формування деякої, досить складної, суперечливої і неоднозначної оцінки дії. Цей процес включає прагнення переосмислити всю накопичену культуру, як проблемне поле між полярностями різних культур.

Наступна суперечність пов'язана із зміною стійкості того або іншого співтовариства. Для одних суспільних організацій характерне прагнення зберегти форми організацій, що історично склалися, стійкості. Організація (співтовариство) відкидає всі істотні інновації, включаючи і ті, які підвищують її ефективність.

В умовах соціальної нестабільності, на думку Є.Д. Телєгіної, у людини знижується ефективність прогнозування, зберігається і посилюється боязнь ризику, що визначає специфіку переходу від канонізованого мислення до творчого. Область активності людини часто обмежується прагненням з якнайменшими витратами пережити нестабільний період. В той же час спостерігається тенденція відмови від стереотипів, зняття бар'єрів, що відкривають шлях до творчості. Перетворення в професійній діяльності починаються з ухвалення людиною вимог, які нові умови життя і сучасне суспільство ставлять перед ним, усвідомлення нових відносин, що виникають в суспільстві, а також змін, які відбуваються в ньому самому.

З іншого боку, відбуваються зміни в характері і змісті вимог, які людина сама пред'являє до життя, до суспільства. У разі неспівпадання вимог, що пред'являються суспільством до людини, а також очікуваних від нього результатів з вимогами, які людина звертає до суспільства, неминуче виникають конфлікти як у взаємовідносинах людини із зовнішнім світом, так і внутрішньо особисті. Ці конфлікти служать підставою своєї невідповідності новим умовам і вимогам, підставою для реальних змін в мисленні. Людина стає перед необхідністю переоцінки своїх вимог до життя, зміни погляду на речі і на самого себе.

Аналіз теоретичних розробок, передуючих зверненню до терміну “інновація”, показав, що в мові вітчизняної педагогічної теорії і практики використовувалися в цій області інші терміни. До їх числа можна обґрунтовано віднести такі достатньо розроблені поняття, як “упровадження досягнень педагогічної науки в практику”, “використання педагогічних відкриттів в практиці”, “оновлення педагогічної діяльності”, “перетворення педагогічного досвіду”, “перебудова традиційних систем освіти”, “педагогічна майстерність”, “творчість вчителя” та деякі інші.

Перший досвід з'єднання теоретичних занять і створення творчих “майстерних по розробці наукових основ” нової школи в нашій країні був зроблений С.Т. Шацким.

Отже, становлення інноваційної освіти є найважливішою державною задачею. Це обумовлено необхідністю переходу до більш ефективної і мобільної соціально-економічної системи побудови громадянського суспільства.

Стратегічним напрямом перспективного розвитку системи освіти України, механізмом інтеграції до світового системного інформаційного суспільства є втілення нових педагогічних технологій. Їх основними індикаторами є: теоретичні знання і рівень як показник соціальної диференціації і стратифікації населення, інтелектуальний потенціал як інфраструктура інформаційного суспільства.

Таким чином, активація інноваційної діяльності повинна передбачати якісно нові форми організації структурних, функціональних, зворотних взаємозв'язків і ефективну взаємодію між усіма учасниками інноваційного процесу, закріплення нових функцій за відповідними суб'єктами управління. Її результативність визначається повнотою і змістом взаємодії між собою всіх учасників єдиної системи отримання і використання нових знань і технологій.

Ідеї інноваційного навчання широко розробляються і застосовуються практиками на рівні індивідуального новаторства, створення нових типів навчальних закладів, виконання науково-дослідних проектів. Без глибокого психолого-педагогічного вивчення його особливостей цей вид навчання може бути представлений у вигляді більш менш часткового емпіричного упровадження в систему традиційного навчання.

XXI вік - століття освіти, у зв'язку з цим виникає об'єктивна необхідність створення системи інноваційної освіти, початковим пріоритетом якої повинне стати формування вільної і відповідальної особи здатної конструктивно працювати в проблемних ситуаціях, що поєднує професійну компетентність з цивільною відповідальністю, що володіє належним світоглядним кругозором і етичною свідомістю, формування її перетворюючого інтелекту інноваційних здібностей і творчої інноваційної діяльності на основі гуманізації навчально-виховного процесу.

інновація освіта інформаційний комунікативний

Список використаних джерел