Історико-географічні дослідження та викладання історичної географії у вищій школі Наддніпрянської України у ХІХ ст.

Виклад основного матеріалу

Історична географія сьогодні є однією з найважливіших допоміжних історичних дисциплін. Її становлення як окремої науки та навчальної дисципліни почалося у XIX ст. Першим витоки історичної географії в Україні 1873 року коротко проаналізував В. Б. Антонович у своєму виступові на засіданні Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, яке було присвячене пам'яті М. Максимовича [1]. У свою чергу вклад самого В. Б. Антоновича у розвиток історичної географії в Україні проаналізований у статті О. І. Кіяна [2]. Предметом ґрунтовної розвідки С. В. Трубчанінова стала діяльність на ниві історичної географії ученого з Одеси Ф. Брууна [3].

Метою даної статті є визначення ролі відомих учених у становленні історичної географії як науки та навчальної дисципліни у вищій школі Наддніпрянської України у XIX ст.

Як відомо, протягом тривалого часу в російських імператорських університетах викладання історії та географії було тісно пов'язаним. До 1835 року воно навіть здійснювалося одними й тими ж викладачами. Про спеціалізацію університетської історичної освіти можна говорити лише з 50-х-70-х років XIX ст. [4].

1834 року до Києва на посаду ректора нововідкритого університету Св. Володимира прибув учений-енциклопедист Михайло Олександрович Максимович (1804-1873). М. Максимович був талановитим ученим як у галузях природознавства (був професором ботаніки), так і у філології та історії, майстром “академічного красномовства” [5, с. 72]. Завдячуючи йому пожвавилося громадсько-наукове життя міста. Зокрема, уже наступного року було створено Тимчасовий комітет по розшуку старожитностей Києва при Київському учбовому окрузі. При Київському університеті було засновано музей старожитностей. 1843 року було утворено Тимчасову комісію для розгляду давніх актів при Київському військовому, Подільському та Волинському генерал-губернаторові (вона більш відома під назвою Археографічної комісії. - С. Т.). Після відставки за станом здоров'я в 1845 р., М. О. Максимович не полишав наукової діяльності [6]. Зокрема, він вважається ініціатором заснування Історичного товариства Нестора-Літописця наприкінці 1872 року (хоча він і не дожив до першого засідання товариства, яке відбулося 10 листопада 1873 р. - С. Т.) [7, с. 28].

У своєму виступі на засіданні Південно-Західного відділення Імператорського Російського географічного товариства, присвяченого пам'яті М. Максимовича, серед інших виступив В. Б. Антонович. Він, зокрема, сказав: “Не маючи можливості в цей момент дати якомога докладний звіт про багатосторонню діяльність М. О. Максимовича, я обмежуся вказівками тільки на деякі найважливіші факти, що стосуються діяльності М. О. Максимовича з археології та історичної географії. Загальна кількість всіх наукових творів Максимовича на протязі 55 річної діяльності, сягає за 300. Як в етнографії, так і в історичній географії він є у нас зачинателем багатьох галузей науки. Він, можна сказати, створює історичну географію, поклавши своєю монографією “Про десять древніх російських міст” початок дослідженням з історії заселення краю і особливо колонізації південно-російської.

Подаючи матеріал, без якого опрацювання історичної географії неможливе, він і в цій справі був піонером: з практичним напрямком розуму він не міг зупинитися на теорії і тут узявся, як казав він сам, за роль “муляра” російської історії, готуючи окремі “цеглини” для будівлі цієї науки.

Праці його з давньої топографії київського князювання - можуть бути названі абеткою для російських археологів” [1, с. 78-79].

Серед праць М. О. Максимовича історико-географічного спрямування особливо слід виділити “Огляд старого Києва” (1840) [8] та “Топографічні замітки Киянина” (1841) [9], які були вперше опубліковані у заснованому ним літературно-історичному альманасі “Киевлянин”. З'ясовуючи топографію стародавнього Києва, вчений уточнює історію його виникнення та розташування перших міських поселень, характеризує культові споруди та інші важливі історико-культурні пам'ятки. Крім Києва і його околиць М. Максимович досліджував також інші історико-географічні регіони України, зокрема Переяславщину та Волинь [10].

В Одесі історичною географією займався Філіп Якоб Бруун (1804-1880), або як його називали російською - Філіп Карлович Брун. Уродженець Фінляндії, випускник Дерптського університету 1825 року, Ф. Бруун з 1832 р. належав до професорської корпорації Рішельєвського ліцею в Одесі, після відставки за вислугою років працював у середніх навчальних закладах. Дослідженням проблем історичної географії Північного Причорномор'я Ф. Бруун зацікавився після знахідки в 1846 р. мармурової плити з римським імператорським декретом 201 року біля с. Коротне [3, с. 344-349]. Про цю знахідку він повідомив відомого німецького дослідника Т. Момзена, а власні міркування щодо значення пам'ятки висловив у розвідці 1853 року, присвяченій історії давньогрецької колонії Тіра [11].

У 1862 р. за дорученням Одеського товариства історії і старожитностей Ф. Бруун здійснив поїздку до гирл Південного Бугу і Дніпра. Особливо його цікавило питання про можливе сполучення в давнину Дніпра з Азовським морем [12]. Петербурзька Археологічна комісія доручила Ф. Брууну обстежити узбережжя Чорного і Азовського морів, гирла річок Дністра, Південного Бугу, Дніпра і Дону, що й було здійснено влітку 1864 і 1865 рр. Наслідком цього обстеження та вивчення свідчень античних авторів стала робота Ф. Брууна про Скіфію [3, с. 352].

Після того, як Рішельєвський ліцей був реорганізований у Новоросійський університет, 1866 року Ф. Бруун був запрошений на посаду доцента кафедри всесвітньої історії. Особливий інтерес Ф. Брууна викликала історія італійських колоній у Північному Причорномор'ї [3, с. 349, 352]. 1866 року з'явилася ґрунтовна стаття на цю тему, опублікована французькою мовою у “Записках” Імператорської Академії наук [13]. У 1868 р. в науковій періодиці Європи вийшло оголошення такого змісту: “Університет Одеси на знак визнання його наукових досягнень у галузі історії та географії узбережжя Чорного моря, особливо генуезьких колоній, надає ступінь доктора історії колишньому професорові Рішельєвського ліцею Філіпу Брууну” [3, с. 349].

В лютому 1869 р. Рада університету обрала Ф. Брууна екстраординарним професором. Після того, як 1 червня 1871 р. закінчився термін його перебування на посаді, він відмовився від пропозиції факультету продовжувати службу, але погодився працювати приватним викладачем. Відтоді щороку Рада приймала рішення про запрошення Ф. Брууна як приватного викладача. Як доцент Ф. Бруун читав в університеті курси історичної географії (власне історія географічних відкриттів. - С. Т.), історичного землезнавства (власне історична географія - С. Т.), етнографії Скіфії. Як професор - річний курс з історії стародавнього Сходу та розрахований на два роки курс історії середніх віків [3, с. 349, 352-353].

Навчально-педагогічна діяльність Ф. Брууна знаходила схвалення колег і студентів. Так, історик О. І. Маркевич, який знав Ф. Брууна зі студентських років, зазначав: “професора Бруна всі студенти дуже любили за його нескінченну доброту і взагалі найвищою мірою симпатичний характер... Варто було Бруну вийти з аудиторії, його оточував натовп студентів усіх факультетів з найрізноманітнішими питаннями... Віра в його знання була у нас безмежна. Подумавши 2-3 секунди, Брун відповідав на які завгодно питання або, принаймні, називав книги, де можна було дізнатися те, про що запитували... Проф. Брун мав репутацію знаменитого вченого. відомостями він володів величезними і вмів їх групувати чудово. В історичній географії Південної Росії, власне Чорномор' я, він був, без сумніву, першим фахівцем у свій час, власне такого і тепер немає...” [14, с. 188-192]. Інший колишній студент Новоросійського університету, відомий літературознавець Д. М. Овсянико-Куликовський називав Ф. Брууна представником типу німецького вченого “добрих старих часів”, вічно юного духом, ентузіаста науки, який був здатний з великим захопленням говорити годинами про якесь спірне питання історичної географії і етнографії Південної Росії [15, с. 86].

1879 року дванадцять статей з історичної географії Північного Причорномор' я, які з' явилися у різні роки, увійшли до авторського зібрання творів Ф. Брууна “Чорномор'я. Збірник досліджень з історичної географії Південної Росії (1852-1877 роки)”. Збірник був удостоєний престижної в Росії Уваровської премії [16]. Друга частина цього збірника побачила світ вже після смерті Ф. Брууна [17].

1870 року, коли В. Б. Антонович (1834-1908) розпочав свою академічну кар'єру, з'явилася перша його праця історико-географічного спрямування “Местечко Ходоров. Исторический очерк”, цікавий в плані використання зібраних матеріальних свідчень. Практично в той же час, В. Б. Антонович за дорученням Археографічної комісії проводить копітку роботу по збору матеріалу для стародавньої топографії Києва та його околиць. Підсумком цієї праці став вихід напередодні Київського археологічного з'їзду 1874 року “Сборника материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей”. Його публікація ставила за мету доповнення матеріалом історико-географічного змісту відповідних томів “Архива Юго-Западной России”. Уважне студіювання історичних джерел та добра обізнаність з місцевістю дають В. Б. Антоновичу можливість у другій половині 70-х років виступити з оригінальними історико-географічними розвідками “О летописном древнем Киевском Звенигороде” та “О валах, находящихся на территории Киевского княжения” [2, с. 249].

Предмет особливого зацікавлення Антоновича на терені історичної географії складала Правобережна Україна. Один із кращих в літературно-науковій спадщині вченого історико-географічний етюд присвячений історії невеликого регіону на сході Поділля - Грановщині [18]. Учень В. Б. Антоновича Леонід Добровольський пізніше оцінював це дослідження як “жваво виконану і закінчену працю, що висвітлює важливість історичного чинника (не сприйнятого тогочасною історіографією) про суперечку станову селян-хліборобів і дворян-землевласників на широкому фоні життя краю” [19, арк. 12].

Значним внеском В. Б. Антоновича в розвиток української історичної географії є його участь у “Древностях Украины”, які видавалися Московським археологічним товариством, що ставило за мету дати огляд монументальних пам'яток української художньої старовини. В. Б. Антонович склав до його першого випуску історичний опис місцевостей, де є зразки церковного будівництва і ґрунтовні історико-географічні коментарі. Практично жодна праця в галузі історичної географії не проходила повз увагу В. Б. Антоновича як науковця, про що свідчать його ґрунтовні рецензії на сторінках “Киевской старины”, “Чтений общества истории Нестора Летописца”, “Киевского слова” та інших періодичних видань. Часто поряд з критичними зауваженнями вони містять і виклад історико-географічних поглядів В. Б. Антоновича [2, с. 250].

Особливо принциповим був його виступ проти відродження теорії Погодіна “обезлюднення” українського простору в часи монгольської навали 1240 року російським філологом О. І. Соболевським. Критикуючи положення погодінської теорії, В. Б. Антонович наголошує, що хоча дійсно було завдано багато шкоди матеріальній культурі і людності під час примусових племінно-етнічних флуктацій, спрямованих у більш безпечні місця - у сторону Карпатських гір і північної лісової смуги, але все-таки ніколи не було повного залишення своєї території українським етносом [20, с. 225].

У своїх лекційних курсах В. Б. Антонович в найбільш повній мірі розкривав своє розуміння ролі географічного фактору в історичному процесі. На його думку “немає сумнівів, що зовнішні сили природи мають великий вплив на людину і на долю цілої країни”. Ведучи мову про вирішальні впливи, які обумовили українську ідентичність, В. Б. Антонович завжди на перше місце серед них ставив географічний вимір. Він навіть виказував гіпотетичне припущення, що “якщо б допустити повне зникнення сучасного південно-руського народу і колонізації зайнятої ним території великоросами, то під впливом географічних і кліматичних умов через кілька століть осілі на півдні великороси утворили б відмінну від залишених на півночі родичів етнографічну особу, подібно тому, як у X-XII століттях переселені на північ південнороси виділились в тип сучасного великоруса”. Віддаючи належне ролі природного середовища в історичному житті народу, В. Б. Антонович ніколи не впадав в крайнощі і не скочувався до позицій географічного детермінізму. Саме тому він критикував історико-географічний вступ до “Історії Росії” С. М. Соловйова, в якому говорилося про визначальний вплив природного фактору на політичну долю східнослов'янських племен [2, с. 250-251].

У 1880-х роках В. Б. Антонович розробив лекційний курс з історичної географії України під назвою “Історико-топографічний нарис Південної Русі”. Назва курсу обіймає власне лише другу його частину, оскільки перша присвячена характеристиці природних властивостей краю і його людності. Це був стислий, популярний огляд України в етнографічних межах, від Закарпаття і Холмщини до Азовсько-Чорноморського узбережжя та Кубані. В тексті курсу багато цікавих авторських спостережень і виконаний він з художнім забарвленням, що досить незвично для академічного стилю наукових праць В. Б. Антоновича. Зміст досить простий і зручний для запам'ятовування. Не маючи змоги викладати цей курс в університеті, В. Б. Антонович запропонував його слухачам під час читання приватних лекцій з географії та історії України [21, с. 206].

Як свідчить Антін Синявський, вперше курс було читано у 1883 році студентам Вищих жіночих курсів і переважали в ньому моменти історичної географії. Ширший географічний курс Антонович читав у невеликому гуртку, переважно із студентів університету в 1886 р., а також у 1888 р. Слухачами були також студенти, що працювали в історичному семінарі Антоновича [22].

Хоча “Історико-топографічний нарис Південної Русі” Володимира Антоновича так і не був оприлюднений, саме його сучасний дослідник творчості В. Б. Антоновича О. І. Кіян вважає першим синтезом з історичної географії України. “Написаний більш ніж століття тому назад, він, звичайно, не може претендувати на роль наукового історико-географічного довідника, оскільки автор ніколи на ставив перед ним таких завдань. В своїй основі нарис несе зміст популяризаторського ґатунку, в доступній формі розповідає про надбання матеріальної культури та історичне минуле не лише українського, але і народів, що коли-небудь мешкали на території України, спонукає істориків-аматорів до вивчення краєвої минувшини” [2, с. 252].

Оцінки В. Б. Антоновичем ролі географічного фактору в історичному процесі поділяли представники Київської історичної школи, які вийшли з його університетського семінару регіональної історії. Типова риса праць учнів В. Б. Антоновича полягає в трактуванні історичного минулого не в державницькому, загальноімперському масштабі, а в історико-обласному аспекті [21, с. 202].

Таким чином, становлення історичної географії в Наддніпрянській Україні як самостійного дослідницького напрямку історичної науки та навчальної дисципліни, вироблення її теоретичних та методологічних засад відбувалося починаючи з 40-х років ХІХ ст. (М. Максимович та Ф. Бруун). В розвиткові історичної географії в останній чверті ХІХ ст. особливе місце належить В. Б. Антоновичу, який створив власну дослідницьку школу. У зв'язку з цим представляє інтерес дослідження напрацювань у царині історичної географії представників київської школи істориків В. Антоновича.

Список використаних джерел