Глобальними проблемами сучасності є проблеми життя сучасних людей, які вже згодом інтегруються у системні економічні, політичні, культурні тощо проблеми, які і кидаються передусім у вічі, будучи, втім, лише проявом сутнісних антропологічних проблем.

Більшість робіт із глобалізації досліджують цей процес на феноменологічному рівні: вивчають трансграничні й кроскультурні відносини в господарсько-виробничій, економічній, політичній, інформаційній і іншій сферах. Але з'являються дослідження, що мають узагальнюючий характер - зі спробою з'ясувати глибинні соціально-історичні й соціально-культурні джерела глобалізації, у яких глобалізація з' являється не таке, що раптово обрушилося на людство явище. Відзначається, що хоча як специфічне соціальне утворення воно дійсно склалося зовсім нещодавно, вже набуло відчутних форм, що дозволяє верифікувати його емпірично, але головне - воно було підготовлено попереднім соціокультурним розвитком і еволюцією соціоп - риродних відносин.

Саме феноменологічність і фрагментарність дослідження глобалізму і глобалізації підштовхують дослідників на зосередження в аналізі очевидностей (екзистенцій), якими постають ризики, що детерміновані об'єктивним розвитком людства і визначені суб'єктивно, як глобальні проблеми сучасності. На початку ХХІ століття, коли стала очевидною можливість різного роду катастроф (екологічної, демографічної, антропологічної), виникла нагальна потреба у пошуку нових шляхів соціокультурного розвитку людства, виробленні нових цінностей, нової світоглядної системи координат, яка покликана забезпечити стратегію виживання людства.

Більшість сучасних вчених визнає, що глобальні проблеми спричинені діяльністю людини техногенної цивілізації, що розгорталася на засадах класичного раціоналізму. Відповідно до них, світ сприймався людиною як об'єкт реалізації її цілей і потреб. Тобто, людина і природа не розглядалися як цілісна система. Глобальні проблеми відображають суттєві негаразди, що охоплюють економічну, енергетичну, демографічну, соціальну, екологічну та інші сфери людського існування. Причому, глобальні проблеми зачіпають людське життя не лише в певних регіонах світу, а мають планетарний характер.

Зазвичай виокремлюють наступні основні структурні елементи: загроза світової термоядерної війни; наростаючі “ножиці" в рівні економічного і культурного розвитку країн, що складають “світове місто" та країн, що становлять “світове село”; винищення природних ресурсів; катастрофічні аномалії в сфері демографії (у вигляді “вибуху" народжуваності в одних випадках і депопуляції в інших); що підштовхує людство до останньої межі забруднення природного середовища; набирає темп і вандалізація культури. Втім, остання проблема включається в аналізовану систему далеко не завжди, що певною мірою свідчить про недооцінку її серйозності. За бортом системного аналізу глобальних проблем залишаються найгостріші проблеми охорони здоров'я (наркоманії, алкоголізму, СНІДу). З точки зору сучасної статистики така елімінація цілком зрозуміла: ці проблеми оцінюються як принципово менш небезпечні ніж загроза термоядерної війни, екологічною кризою тощо. Але якщо брати глобальні проблеми в їх динаміці, то цілком зрозуміло, що проблеми, які сьогодні елімітуються з аналізу, завтра можуть вийти на передній план не тільки з причини свого власного саморозвитку, але і у зв'язку з повним або частковим дозволом інших, більш пріоритетних нині проблем [1, с.14].

У наш час стає зовсім очевидно, що прийшов час розстатися не тільки з багатьма ілюзіями класичної раціоналістичної ідеології й, насамперед, з її вихідною установкою, що визначає всі інші елементи її змісту, - переконанням у всемогутності, всевладді людського розуму, єдиним обмежником для якого є лише недостатня власна активність, але соціально-історичний і логіко-культурологічний аналіз життя суспільства переконують нас у необхідності нового світогляду людини, позбавленого утопічних претензій на тотальне керування соціальними історичними процесами, спрямованого на усвідомлення того, що людина - союзник природи, її співрозмовник, співтворець коеволюції, спільного розвитку людини з його природним і соціальним середовищем, на установлення рівноправних-партнерських відносин з тим, що перебуває поза людиною: природними й соціальними процесами, з іншими людьми, із цінностями іншої культури [2, с.27]. В утвердженні такого світогляду істотну роль має відіграти нова (пост - некласична) раціональність, яка саме останнім часом визначається як гуманістична раціональність:

гуманістична раціональність визначає роль у навколишньому світі нестабільності й нестійкості;

вона виходить із принципу багатоваріантності процесу розвитку;

ґрунтується на стохастичному світогляді, який розуміє дійсність як нескінченний, дивергентний процес, що характеризується необоротністю й непередбачуваністю окремих наслідків усякого людського вибору й учинку;

раціональність (як і розум у цілому) стає засобом усвідомлення споконвічної відповідальності людини за свої вчинки;

відповідальність стає первинною основою раціональності, що встановлює межі втручання людини в динаміку природи, суспільства й культури;

нова раціональність поєднує цінності з істиною, знання про суб'єкта з знаннями про об'єкт;

включає в сферу свого інтересу еко-етно-соціо-антропоісторичну проблематику.

Отже, цілісний світогляд, у фундаменті якого буде лежати як раціонально-наукове, так і позараціональне (включаючи й образне) сприйняття дійсності, виробляє цільне знання, в якому “світ”, “космос”, “людина" сприймаються як органічна цілісність.

Аналіз літературних джерел свідчить, що визначення головним концептом глобалізму світоглядно - ціннісних орієнтацій є цілком логічним, оскільки саме на перетині відносин людей з ускладненнями життєдіяльності, зокрема глобальними й виникають цінності, що відображають соціально-культурний зміст явищ та виявляють позитивний для суб'єктів відносин зміст. Ціннісне навантаження можуть нести такі феномени, як людське життя, природне середовище існування, предмети рукотворної природи, професійна майстерність, суспільне визнання, почуття обов'язку, знання, ідеали й т.д. Але всі вони є цінностями не самі по собі, а тільки як олюднені й наділені змістом елементи соціокультурного світу.

Таким чином, система збереження глобальної системи і вирішення проблем сучасності неможливі без контролю за розвитком земної цивілізації, без переходу до узгоджених і планомірних дій у загальнопланетар - ному масштабі, отже, без переходу від саморегульованої до керованої еволюції планетарного співтовариства і його природного середовища.

Тому невипадково сучасні дослідники неоціненного значення надають єдиній планетарній свідомості, “. яка стихійно формується на психологічному рівні як первинне відображення нових для людства характеристик соціального буття, але вимагає більших зусиль для свого становлення на більш усвідомленому і (в цьому сенсі) ідеологічному рівні. Ідея формування єдиної планетарної свідомості дуже довго і болісно пробивала собі дорогу у вітчизняному суспільствознавстві. Багато років навіть сама думка про можливість і доцільність такого сприймалася як крамольна, як свого роду ідеологічна диверсія з боку опонентів з протилежного соціалізму табору. Хоча, здавалося б, у виникненні планетарної свідомості є своя залізна логіка: так само як наявність важливих національних проблем знаходить своє відображення в національної самосвідомості, так і система глобальних проблем кінця XX століття з неминучістю породжує загальнопланетарність самосвідомості” [3, с.345-347].

Спробуємо коротко навести характерні риси планетарної свідомості:

пріоритет загальнолюдських цінностей над більш приватними (регіональними, національними, релігійними, класовими тощо).

істотна корекція суспільної свідомості відомих народів і країн, а також індивідуальної свідомості (ментальні орієнтації на відчуття себе громадянином світу, принципові зрушення в співвідношенні індивідуалізму і колективізму як соціокультурних цінностей, розвиток планетарного колективізму на противагу пануючому віками індивідуалізму держав і народів.

високий ступінь науковості досліджень і практики вирішення глобальних проблем, які не можна вирішити просто за допомогою “здорового глузду”, без новітніх досягнень природничих, технічних, гуманітарних і філософських наук;

філософсько-методологічний і світоглядний синтез сучасного наукового знання і ментально-матричних основ світорозуміння, які слід включити в культуру і забезпечити глобалістику ХХІ століття новим категоріальним апаратом, а саме, соціальна філософія здатна здійснити всебічні дослідження глобалізму і його наслідків, глибокого осмислити сформовані можливі суперечності між науково-технічним, соціальним і особистісним прогресом, а також вона, зокрема філософія освіти, зможе на основі новітніх культурно-освітніх систем імплементувати практику філософськими обґрунтуваннями як необхідності планетарного світогляду, так і перед обличчям найнебезпечніших глобальних проблем надати людині духовну підтримку, маючи на увазі внутрішній притаманний філософії оптимістичний характер.

Сучасна ситуація у світі загалом, і в Україні зокрема, зумовлює необхідність уточнення основних світоглядних орієнтацій та подолання деяких традиційних уявлень про характер взаємодії людини та природи.

Неблагополучия, що спостерігається у всіх сферах діяльності людини, кризові явища, що наростають, говорять про вичерпання можливостей тих принципів, на основі яких сформувалася сучасна цивілізація. Пошук регуляторів, які відбивали б потреби створення нової домінуючої парадигми сучасної культури стає вкрай необхідним. Вихід з кризи багатьма вченими вбачається в освоєнні нових ціннісно-нормативних відносин, що дозволяють подолати відчуження людини від природи, у формуванні екологічного світогляду, екологічного імперативу взаємодії суспільства і природи. Серед таких регуляторів, що визначають характер пріоритетів розвитку людської діяльності, передусім перехід від установки на необмежений прогрес, безмежний економічний ріст до уявлень про межі росту, гармонізації економічної експансії і екологічних лімітів. Перехід від домінування відносин панування, конкуренції, протистояння до ідеалів співпраці, кооперації, співіснування. Ці проблеми вперше були поставлені на порядок денний відомими працями “Римського клубу" [4, с.8].

У цьому контексті підґрунтям нової моралі, нової філософії життя слід визнати наступні ідеї, запропоновані В. Лащенко:

ідея коеволюції - розумного співіснування біосфери й техносфери, тобто перехід від небезпечних для довкілля технологій до екотехнологій, а саме: ресурсозберігаючих та маловідходних. Виробничі процеси можуть розвиватися лише за біологічними принципами кругообігу речовин згідно із законами саморегулюючих систем;

ідея універсалізму - глобальної і космічної взаємозалежності всіх процесів у природі. Людина - теж невід'ємна частина природи і в своєму житті вона повинна керуватися її законами. Не протиборство, а взаємодопомога - основа життя на Землі. Людина не має права на аморальні рішення і дії стосовно довкілля, бо навіть за найкращих досягнень науки і техніки це все одно призведе до кризи. Необхідним є створення такого світогляду, коли людина бачить своє призначення в тому, щоб сприяти удосконаленню процесу космічної еволюції, породженням якої вона є;

ідея самообмеження - як підказує досвід попереднього розвитку, природні ресурси обмежені й вичерпні, тому оптимальне її використання є нагальною потребою сучасності. Ми повинні піклуватися не тільки про власне життєзабезпечення, але й думати про майбутні покоління. Не випадково девіз міжнародної екологічної організації “Грінпіс” звучить так: “Ми не отримали Землю у спадок від батьків, ми взяли її в борг у наших дітей" [5, с.45-46].

Сучасний стан суспільства доводить, що для виживання й успішного вирішення надзвичайно хворобливих проблем як українського, так і світового масштабу необхідні нові світоглядні основи життя людей, системи цінностей і норм суспільного життя. Це уможливлюється не тільки природничою, а й гуманітарною освітою, нові підстави якої зараз розробляють в науці. Принципове протиставлення знання про природу та знання про суспільство нині долається. Стає очевидним, що попри всі їх відмінності, вони органічно доповнюють одне одного в процесі цілісного освоєння дійсності.

Варто зазначити, що захоплення важливими досягненнями науки і техніки у ХХ столітті, призвело до того, що сфера освіти практично в усіх країнах світу зайнялася головним чином трансляцією з покоління в покоління досить вузьких, по суті фрагментарних, технократично зорієнтованих знань, умінь та навичок.

Глобально орієнтована освіта актуалізує питання формування цілісної картини навколишнього світу, яка сприяє: усвідомленню приналежності кожного до єдиного людського співтовариства; сприйняттю цінностей духовних, культурних, моральних в їх національному і загальнолюдському розумінні; ознайомленню зі способом життя, цінностями й пріоритетами різних народів світу тощо. Зауважимо, що пов'язані з цим освітньо-виховні, гуманітарні за своєю природою цілі досить часто взагалі ігноруються сучасною освітою.

Усе помітнішими в освіті наразі постають такі кризові процеси, як неспівпадіння між потребами суспільства, вимогами до професійної підготовки спеціалістів і рівнем їх реальної підготовки; невідповідність традиційних цілей освіти вимогам часу; розбалансованість двох основних складових освіти: оволодіння соціокультурним досвідом попередніх поколінь і накопиченням людиною в онтогенезі власного (індивідуального) досвіду життєдіяльності в соціумі.

У цьому контексті зміна старої парадигми освіти на нову, яка б відповідала вимогам часу, неможлива без глибокої філософської рефлексії, і саме тому своєчасними є нові адекватні адаптивні системи навчання, що відображають гуманістичний та антропологічний підходи і передбачають перебудову змісту і методів навчання й виховання з орієнтацією на людину як вищу мету суспільства та як цілісність біологічного, соціального й духовного, отже, орієнтацією освіти на принципи природовідповідності, культуровідповідності тощо.

У ситуації, що склалася, головним завданням системи освіти має стати формування ціннісного ставлення людини до природи. Освіта має набути глобального характеру, сформувати глибоку повагу до природи, а не використовуватися для боротьби з природою та її підкорення, як раніше, враховувати всі особливості, продиктовані гаслом “не завдай шкоди”. Звісно, це потребує повної переорієнтації технічних, гуманітарних і суспільних наук.

Отже, основна вимога сьогодення до системи освіти - це створення і введення в дію таких механізмів, в основі яких лежить переорієнтація свідомості особистості і всього суспільства на ціннісне ставлення до світу в цілому.

В ідеалі потрібна цілісність знання, взаємопроникність природничого та гуманітарного знання. Але з об'єктивних і суб'єктивних причин ці дві сфери розірвані й розвиваються відносно самостійними шляхами. Науковий універсалізм (енциклопедизм) залишився в минулому. Нинішній обсяг знань і способів їх отримання породжує диференціацію не тільки в науці як соціальному інституті, а й усередині кожної науки. Позитивним моментом слід визнати те, що в сучасній освіті все ж відбувається взаємопроникнення природничих і гуманітарних наук завдяки обміну технологіями та методами пізнання: математизація і моделювання, застосування спільних технологій інформатики, синтез знань про природу і людину, діалогізм наук і т. ін.

Слід наголосити, що принцип гуманістичної спрямованості, екстрапольований на гуманітарну освіту, передбачає визнання абсолютною домінантою освітнього змісту людину як найвищу соціальну цінність. Гуманістична спрямованість гуманітарної освіти передбачає також дієвість взаємопов'язаних принципів, одним із найважливіших з яких є принцип світоглядного плюралізму, який виступає у формі співіснування різних інтерпретацій світу, різних світоглядів. Світоглядний плюралізм виявляється у звільненні від стереотипів і шаблонів, а гуманітарна освіта, що ґрунтується на засадах світоглядного плюралізму, є соціально заангажованою і відповідає справжнім критеріям гуманістичної спрямованості.

Якщо завданням природознавчого пізнання є виявлення закономірностей, то гуманітарного - прилучення до цінностей. Останнє постає як істотна передумова і складова правильного вибору з множини можливих вчинків, через які цінності втілюються в життя, якогось одного, осмисленого крізь призму цінностей в якості належного. Саме так у суспільній життєдіяльності людей реалізується принципово відмінна від природної соціальна необхідність, заснована на причиновій незумовленості, індивідуальній свободі особистості в усій її активності й неповторності.

Отже, освіта, побудована на аксіологічних засадах, на наш погляд, сприятиме формуванню особистості, здатної бачити світ у всій його різноманітності та єдності, формувати бачення самої себе у взаємозалежності з іншими та розуміння необхідності враховувати пріоритети й цінності всіх - індивідів, груп людей, націй.

Спрямованість глобально орієнтованої освіти на формування аксіології природи забезпечується не лише діалогічністю її змісту, важливо також ураховувати її процесуальний аспект. Найбільш адекватним до вимог, продиктованих сьогодні суспільством і потребами соціальної практики, є навчальний процес, для якого характерні поліфонія ідей, дидактичних засобів та прийомів.

Слід зазначити, що вивчення гуманітарних дисциплін дає можливість розкрити загальні закономірності взаємодії природи і суспільства, соціальний характер всесвітнього руху на захист довкілля, ставлення суспільства до природи, шляхи впровадження досягнень науково-технічної революції й оптимізації взаємодії людини з навколишнім середовищем. Цикл зазначених предметів узагальнює систематизовані знання про цілісну структуру, стан і розвиток біосфери, різнобічну цінність природи, її багатофункціональну роль у житті людей.

Отже, гуманітарне знання з його ідеологічними, культурологічними, світоглядними та аксіологічними компонентами, у нашому трактуванні, є важливою умовою розв'язання комплексу як суто екологічних, біоете - чних, так і педагогічних проблем, притаманних сучасному соціуму. Одним із результатів гуманітарної освіти й виховання має виступити формування екологічно вихованої особистості, основою поведінки якої у навколишньому середовищі постає усвідомлення та засвоєння норми моралі, глибоке розуміння незаперечної цінності всіх без винятку природних об'єктів та їх потреб, неповторності природи й відповідна корекція власних життєвих потреб та мотивів поведінки. Одним із результатів гуманітарної освіти й виховання є формування екологічно вихованої особистості, основою поведінки якої у навколишньому середовищі постає усвідомлення та засвоєння норм моралі, глибоке розуміння незаперечної цінності всіх без винятку природних об'єктів і їх потреб, неповторності природи та відповідна корекція власних життєвих потреб.

Ефективне формування екологічної вихованості особистості пов'язано з оптимальним конструюванням навчально-виховного змісту, активними формами, методами та засобами його реалізації. Навчально-виховний зміст сучасної освіти вимагає єдності психолого-педагогічних, філософських, культурологічних та світоглядних парадигм щодо проекції аксіологічної культури суспільства стосовно довкілля та сприяння формуванню особистості, здатної відповідати вимогам суспільства.

Таким чином, сприяючи розв'язанню сучасних проблем всебічного розвитку й удосконалення життя, освіта визнається пріоритетною сферою. Сьогодні спільноти всіх країн світу перебувають у стані самовизначення. Тому аби полегшити та прискорити інформаційний і культурний обмін між країнами необхідно інтенсифікувати процес гуманізації взаємовідносин та відродити духовні основи життя, що і має стати, на нашу думку, головним завданням для закладів освіти всіх рівнів. Філософія виживання людства спонукає до перегляду змісту освітнього процесу із урахуванням загрози для довкілля. Глобальні проблеми сучасності ставлять вимогу перед освітою, з її ідеологічними, світоглядними та аксіологічними компонентами, звернення до принципу “випереджаючого відображення”, тобто формування у свідомості людини постійної оцінки можливих наслідків втручання в природу, як безпосередніх, так і майбутніх. Немає проблеми - немає логіки.

глобальна освітня зміна сучасність

Список використаних джерел