Етнічна самоідентифікація молодшого школяра: можливості пісенного фольклору

Размещено на http://www.allbest.ru/

3

ЕТНІЧНА САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ МОЛОДШОГО ШКОЛЯРА: МОЖЛИВОСТІ ПІСЕННОГО ФОЛЬКЛОРУ

УДК 37.034

Кондрацька А.А.

У статті представлено дискурс досвіду реалізації сотеріологічного підходу до вирішення проблеми етнічної самоідентифікації молодшого школяра у процесі освоєння національної пісенної традиції. Розкрито сутність епістемологічного і музикознавчого аспектів духовно- моральнісного аналізу поданого жанрово-тематичного масиву дитячого пісенного фольклору; структурний зміст етномузичної культури молодшого школяра, педагогічні умови та методичний інструментарій її формування. Зроблено висновок, що повернення до багатовікового виховного досвіду українського народу забезпечить розбудову нашого майбутнього на непохитному фундаменті.

ЭТНИЧЕСКАЯ САМОИДЕНТИФИКАЦИЯ МЛАДШЕГО ШКОЛЬНИКА: ВОЗМОЖНОСТИ ПЕСЕННОГО ФОЛЬКЛОРА

В статье представлен дискурс опыта реализации сотериологического подхода к решению проблемы этнической самоидентификации младшего школьника в процессе освоения национальной песенной традиции. Раскрыта сущность эпистемологического и музыковедческого аспектов духовно-нравственного анализа предложенного жанровотематического массива детского песенного фольклора; структурное содержание этномузыкальной культуры младшего школьника, педагогические условия и методический инструментарий ее формирования. Сделан вывод, что возвращение к многовековому воспитательному опыту украинского народа обеспечит построение нашего будущего на непоколебимом фундаменте.

Ключевые слова: этническая самоидентификация младшего школьника, сотериологический подход, духовно-нравственный анализ, детский песенный фольклор, этномузыкальная культура.

ETHNIC SELF-IDENTIFICATION OF JUNIOR PUPIL: POSSIBILITIES OF SONG FOLKLORE

This article examines the national song tradition as means of process of ethnic identity. It involves self-identification as a personal commitment of knowledge, behaviors and practices, attitudes and evaluations in relation to etnic group. Etnic self-identification is formed through exploration, interpretation, and understanding of cultural factors surrounding a person over the course of their individual life development. The importance of development of an ethnic identity has been explored from several perspectives and has been found to be positively associated with a number of factors that is important in life. Moreover, it can be conceptualized on a continuum from low to high level. So, ethnic identity can change over time and vary across individuals. It is particularly conspicuous to adolescents, especially to junior pupils.

школяр традиція пісня фольклор

Усі найвидатніші педагоги світу визнавали, що виховання дитини має ґрунтуватися на культурно-історичних цінностях своєї нації, а вже пізніше збагачуватися традиціями інших народів. Незаперечний закон дидактики стверджує: від пізнання свого, рідного, національного - до пізнання чужого, багатонаціонального, світового. Адже передача культурно-історичних традицій батьків, дідів і прадідів гарантує вічність життя нації як системи різноманітних природних (біологічних, анатомічних, фізіологічних, психічних), історично обумовлених ознак тіла, душі і духу. Причому кожна національна система виховання утверджує свій ідеал людини, громадянина. Українська культура пропонує образ ідеального українця як людини релігійної і розсудливої, лагідної і великодушної, доброзичливої і правдолюбної, дотепної і жартівливої, працьовитої і хазяйновитої, славного захисника свого роду і батьківщини.

Початки дослідження проблеми українського психотипу зазвичай пов'язують з іменами Г. Сковороди, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського і М. Драгоманова. Подальші спроби здійснити різнобічний аналіз українського етносу було зроблено вітчизняними представниками так званих культурно центрованого (О. Кульчицький, Ю. Липа, В. Липинський, І. Мірчук, Б. Цимбалістий, В. Янів) та особистісно центрованого (Д. Донцов, Д. Чижевський, М. Шлемкевич, Я. Ярема) підходів. Серед домінантних рис українського національного характеру вчені називають емоційність, мрійництво серця і пісенну ліричність. їх суб'єктивна оцінка виражена у відомому афоризмі: «Український розспіваний Пер Гюнт, задивлений у прекрасну Лореляй власної душі, топиться в настроях і пливе за водою» [2, с. 109]. Негативний бік естетичного максималізму українця як «задушевності зі слізьми, молитвами і співами, що несподівано виникає і несподівано проходить» відзначає й В. Липинський [1, с. 53]. Утім наш занадто чутливий темперамент може постати й національно-творчою силою, якщо спробувати «протверезити» цю гріховну солодкавість серця, яка черпає сили у чуттєвому зіткненні з мирським буванням, і вгамувати пристрасть, що перешкоджає подвижництву. Бути «бадьорим, але тверезим» (Фесал. 5, 16) етнофором допоможе прагнення творчої індивідуальності до перетворення космічного під впливом благодаті через посередництво духовно-моральнісного осмислення національної художньої, зокрема музичної традиції. На цьому зауважують П. Гнатенко, Л. Орбан-Лембрик, М. Пірен. Реалізація цієї етнопсихологічної закономірності нині набуває особливого значення і займає провідну позицію серед методологічних положень мистецької освіти, зокрема у початковій школі. Отже, метою статті пропонується дискурс досвіду пробудження духовної активності молодших школярів у процесі їх етнічної самоідентифікації через посередництво національної музичної традиції.

Виховати дітей красивими і зовнышньо, і одягом, і думками, і вчинками, і душею, і серцем було основним кредо нашої народної педагогіки. Формувати у школярів почуття глибокого шанування прекрасного як Сяйва Божої Істини, щирих і доброзичливих взаємин, навчити учня жити за законами краси і благородства, творити прекрасне в житті співзвучне й завданням сучасної вітчизняної школи. Ось чому невичерпним джерелом її натхнення і знахідок постає педагогічна культура нашого народу, що знайшла своє відбиття у фольклорі, зокрема музично-пісенному. Старше покоління галичан ще пам'ятає, як у 30-х роках минулого століття у школах під час перерв лунала «жива музика» (у виконанні вчителя чи музичного керівника) і діти співали (ліричні, сімейно-побутові, трудові пісні), танцювали, грали в гуртові обрядові ігри (гаївки, веснянки, обжинкові хороводи, колядки, щедрівки). Таке ненав'язливе музичне виховання ґрунтувалося на фундаментальних принципах природовідповідності, самодіяльності дитини, урахування її індивідуальних особливостей, єдності вимог і поваги до учня, співбуттєвої взаємодії вчителя й учня в атмосфері повної довіри та віри у можливості дитини. Адже до танцю ставав той, хто хотів, кому було цікаво вивчити пісню або танцювальні рухи. Діти любили такі народні забави, а систематичне заняття такими рухливими іграми і танками виробляло пошану до народного мистецтва, збагачувало етнокультурну пам'ять і залучало до культурних джерел свого етносу, допомагало проникати в суть обрядових дій, у первісне значення їх атрибутів, виявляти різночасові світоглядні нашарування, їх місцеві етнічні особливості. Як цей досвід формування етнофора - носія етнічних рис, особи з яскраво вираженими етнічними якостями - не втратити й адаптувати до соціокультурного контексту сучасних випробовувань для нашої держави?

Як відомо, повнота і динаміка етнічної самоідентифікації залежить від рівня осмисленості суб'єктом досвіду своїх пращурів, спресованого у символічних формулах національного етносу. Йдеться не лише про праукраїнську сакральну символіку, яка:

- «сприяє» багатому врожаю (знаки землі, зерна, води, блискавки, борони, безконечника);

- «бажає» здоров'я і довголіття (знаки сонця, ружі, риби, оленя);

- «лікує» (знаки сосни, верби, соняшника);

- «зміцнює» кохання (знаки голуба, зозулі, смереки, клена, липи, квітки);

- «налаштовує» на народження дитини (особливі флористичні знаки);

- «охороняє і береже» (знаки-обереги - півня, вужа, вербової гілки, листя дуба, калини, Берегині).

Адже згідно з духовним законом Утвердження (обов'язковим для усього тварного) релятивне буття має зберігати зв'язок з Буттям Абсолютним: лише за цих умов воно приходить до вічності і безсмертя, а відтак зберігає свою самобутність і самостійність. Ось чому наша душа - благословенна християнка, а тому цілком природним є її перебування в ареалі сакральної символіки Спасителя:

- метафізичної (Дорога, Істина, Життя, Альфа й Омега);

- професійної (Пастир, Сіяч, Лікар, Учитель, Адвокат-Заступник перед Отцем);

- матеріальної (Киріакос, Наріжний Камінь, Брама Спасіння, Давидів Ключ, Скеля, Хліб Життя, Жива Вода, Духовний Меч, Ковчег);

- запозиченої з флори (Дерево Життя, виноградна лоза, пальмета, примула, ірис) і фауни (гриф, фенікс, павич, дельфін, пелікан, агнець, лев, риба);

- солярної (Світло світу, Досвітня Зірка).

Осмислення цієї символіки, звісно, передбачає асоціацію виплилих із пам'яті серця її образів (енґрам) та їх афективне переживання, втілене в думці (теоретична екфорія як переведення енґрам серця із підсвідомості у свідомість), слові (профорична екфорія на рівні периферичної нервової системи) чи дії (практична екфорія). Тобто процес осмислення суб'єктом своєї етнічної приналежності проходить низку етапів «проживання» ним когнітивних моделей, пов'язаних з поняттям «батьківщина». Ж. Піаже переконує, що наслідком рефлектування «пережитих знань» про етнічні явища виявляється становлення афективно зарядженого й інтелектуально організованого функціонально - смислового поля «етнокультурної натуральності» як органу, що задає «із індивіда» реальний горизонт його власної ініціативної дії. Дослідник виокремлює три етапи у цьому процесі:

- перший - чуттєва репродукція фрагментарних знань про свій етнос через сім'ю та соціальне оточення ( учень 6-7 років);

- другий - ідентифікація з етнічною групою за критеріями національності батьків, місця проживання, мови і паростків національних почуттів (учень 8-9 років);

- третій - формування смислового конструкта національних традицій, історії, звичаїв, побуту і сталої смислової диспозиції до них (учень 10-11 років).

Отже, етнічна ідентичність викристалізовується в молодшому підлітковому віці.

Беззаперечним чинником цього процесу постає музика. Адже завдяки особливій силі безпосереднього емоційного впливу вона краще за інші мистецтва здатна змоделювати закодовану в символічній формі емоційну ситуацію, точніше відтворити її «зсередини». Саме під час музичного сприймання, на думку В. Медушевського, одночасно з народженням у головному мозку знака емоції відбувається миттєва підготовка організму «людини музикуючої» до формування заданого архетипом, точніше його знаково-символічною формулою, емоційного стану й активізація інтуїтивного знання про його смисл [3].

Зважаючи на сказане, екфорія архетипів українського етносу найбільш органічно відбувається в тому пласті музичного фольклору, який віддзеркалює індивідуальні, колективні й мікрокосмічні енґрами дитячого світосприймання. Його жанрова палітра - це дитячі музичні ігри, заклички, прозивалки, звуконаслідування, примовки, колядки, щедрівки, церковні коляди, веснянки-гаївки та пастуші пісні.

Дитячі музичні ігри - це невеликі музично-поетичні твори, в основі яких лежить розкриття різних життєвих колізій (як компонента календарних обрядів) засобами рухових елементів. Точніше, рух (часто змагального характеру) поєднується в цьому жанрі з розвинутим діалогом і грою-драматизацією. Чимало таких ігор супроводжуються своєрідними поетичними і музичними вставками - однострофними повторюваними побудовами, які, наприклад, попереджають про початок гри або якогось її етапу чи коментують події, що відбуваються. Найдавнішими серед хороводних ігор вважаються: «Залізний ключ або вовк», «Ой, летіла зозуленька», «Мишка і котик», «Ой, сороки - білобоки», «Біла квочка - чубарочка».

Музично-поетичні твори, засновані на віруваннях у магічну силу слова у зверненні до космічних сил і земних стихій, називають закличками. Вони найчастіше співалися в період розквіту природи, під час стихійного лиха чи соціального випробовування. Рецитація їх експозиції та епілогу супроводжувалася пантомімічними елементами. Найбільш відомими закличками, зокрема на Західному Поділлі, є «Вигрій, вигрій, сонечко», «Дощику, дощику, перестань», «Бий в дзвони, бий», «Ой, вітре, вітроньку», «Гет, хмари, гет».

Музично-поетичні примовки також передбачають звернення до явищ природи, тварин, птахів, комах. Утім вони постають результатом винятково дитячої фантазії та творчості. За своїм функціональним призначенням примовки творять дві основні групи - ігрову і магічну. Примовки першої групи поставали простою розвагою для дітей («Коровко, коровко», «Муравлі, муравлі», «Равлику - Павлику»). Примовки другої групи виконували магічну функцію («Зозуле рябенька», «Бузьок - Чапля», «Ластівки», «Водо, водо, холодная»).

У жанрі словесно-музичних прозивалок у добродушному тоні висміюються непривабливі риси людського характеру - боягузтво, хвалькуватість, неуцтво, надмірна балакучість, скупість, вередливість тощо. Кожна риса зазвичай «змальовувалася» з конкретної персони, і автор та виконавці не шкодували засобів для того, щоб портрет видався якомога характернішим. У кінці прозивалок обов'язково виконувались так звані мирилки - музично-декламаційні побудови, метою яких було врегулювання можливого конфлікту між дітьми. Функціонально вони були прикріплені до колізійних ситуацій і поставали своєрідним ритуалом («Мир - миром»). Серед найбільш відомих прозивалок назвемо такі: «Іван - Галаган», «Хведя - Редя - Помазок», «Гандзя - Бандзя кучерява», «Грицько - Тицько», «Антін - Веретін».

Окреме місце серед дитячого музичного фольклору українців займають звуконаслідування - ономатопеїчні обігрування фонем, інтонацій, властивих голосам тварин, птахів чи звукам навколишнього середовища. Звуконаслідування вибудовуються на мелодичному інтонуванні з елементами рецитаційності і функціонально прикріплені до весняно - літнього періоду. Серед таких - «Ксьов, ксьов» (кличуть коней), «Шу,шу,шу» (кличуть ягнят), «Тасінька, тась» (кличуть качок), «Дзінь, бом, бом».

Для дитячих різдвяних колядок («Дай же вам, боже, у полі роду»), коляд («У полі, у полі самітня стаєнка», «В місті Вифлеємі сталася новина») і щедрівок ( «Що в цім домі, як у раю». «Гиля, гиля, на Василя», «Ой, на річці, на Йордані») характерна прославна і жартівлива тематика. Домінують тут мотиви щастя, здоров'я, добробуту і благополуччя.

Власне дитячий весняний обрядовий фольклор - веснянки та гаївки - у дохристиянські часи починали виконуватися під час святкування аграрного нового року, у березні, і не забувались упродовж цілого весняно-літнього періоду. Основу репертуару переважно складали заклички до уособлених сил природи та до птахів - провісників весни. Згодом підставою для входження у дитячий репертуар жанру великодніх веснянок і гаївок постала втрата їх сакральної функції та трансформація в ігрові забави і розваги. У цих піснях домінують такі мотиви, як віншування весни, птахів, дерев, засівання злакових і городніх культур, кохання та залицяння молоді. їх неодмінними персонажами постають Весна або Весняночка, зелений Шум (ліс), Бузьок, Ластівка, Журавель, Зозуля, Шпачок, Мак, Горошок та ін. (наприклад, «А вже весна скресла», «Ходить жучок по долині», «Зайчику, зайчику», «Ой, вийду я за ворітечка», «Питається мати дочки»).

Пастуші пісні виконувалися дітьми під час обряду першого вигону худоби на пасовище (гуртовий спів) та її пригону з поля додому (сольний спів). Тематика дитячих пастуших пісень - це побажання господарю та усій його родині добротного господарювання, приплоду худоби, достатку. Основними персонажами цих пісень є маленькі пастушки і домашні тварини, а найпоширенішим атрибутом дійства - вінок як оберег худоби від нечистої сили ( «Ой ти, Настасько»).

Епістемологічний аналіз усього цього жанрово-тематичного масиву презентує його як носія народної мудрості. А вона зберігає і примножує досвід осмислення цілими поколіннями трагедії втрати Раю, усвідомлення примарності усіх історичних спроб пошуків його на землі і шанування єдиного дару, що залишено людині для збереження надії на своє небесне повернення - Подоби (Образу), «царства внутрішнього» як передбачення «Євангелія Царства». Осягнення, точніше вдячне «приймання» цієї сутності, вимагає від юного музиканта надситуативної активності, спрямованої на досягнення «норми духовності душі» [4, с. 284] та зумовлюючої описаний О. Ухтомським «перехід через себе» як результат тривалого і смиренного трансцендентного передчуття, енергетичного єднання і «миттєвої зустрічі чистого з чистим». Зважаючи на закономірності моральнісного розвитку дитини [5], зокрема домінантність її духовного становлення у 5-7, а душевного - у 7-10 років, молодший шкільний вік постає сензитивним для означеного процесу.

Музикознавчий аналіз згаданих жанрових зразків дитячого пісенного фольклору виявляє їх рудиментальний колорит: мелодику речитативно-декламаційного характеру вузького діапазону (ди-, трихордові примітиви політонічних моделей), нерегулярної акцентної метрики і несиметричної строфічної форми ладканкового типу. Його сприймання юними хіп-хоперами, реперами, фанами хаусних, К&Б-них і dubstep-них гуртів очікується неоднозначним. А рецитація пісень в унісон чи терцову втору без інструментального супроводу, звісно, вимагає попередньої підготовки.

Сказане дає підстави стверджувати, що процес етнічної самоідентифікації молодшого школяра передбачає формування основ його етномузичної культури. її зміст включає:

- релігаційне (апокатастатичне) осмислення національних моральнісно-етичних норм, емоційно-ціннісного досвіду і душевно-психічного життя, відображених у музичному фольклорі;

- вихованість мотивуючого уявлення про необхідність вивчення і розвитку національних музичних традицій;

- засвоєння основних елементів національної традиції пісенного й інструментального виконавства;

- актуалізацію комплексу етномузичних задатків (музичної екфорії; звуковисотного і тембрового слуху; метро-ритмічного і ладо-гармонічного чуття; елементарних навичок пісенного та інструментального музикування);

- сформованість постдовільного інтересу до етномузичної творчості.

Як показує багаторічний досвід, ефективність вирішення означеного завдання на уроках музики забезпечується реалізацією таких педагогічних умов:

- створення суб'єктами педагогічної взаємодії середовища «сотеріологічного співбуття в музиці»;

- мотивації духовної активності юних етнофорів;

- залучення учнів до самостійної творчої діяльності в лоні національної музичної (пісенної) традиції;

- сприяння вільному самовизначенню вихованців.

Практичне впровадження цих умов на етапах уроку музики потребує застосування методів, форм і засобів педагогічних технологій організації рефлексивної дії, художньо-інтелектуальної гри, музичної майстерні. Йдеться про методи «активного мовчання», «сердечного сприймання», «духовних рецепцій» і «очікуваного подивування», клаузур, «озвученої метафори», музичної казки, метод самостійного узагальнення і прогнозування результатів традиційного пісенного музикування.

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що пропонована стаття є лише скромною спробою повернутися до багатовікового виховного досвіду нашого народу, його методології та способів її реалізації в житті. Ця спроба передбачає наближення перспективи повернення до самих себе на шляху духовного перевтілення, а отже розбудову свого майбутнього на непохитному фундаменті.

Література: