Методика викладання сучасної української літературної мови у вищій школі як наука, її зв'язок з іншими науками. Зміст і побудова курсу методики викладання сучасної української літературної мови у вищій школі наука, її зв’язок з іншими науками. Зміст і поб

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція

Методика викладання сучасної української літературної мови у вищій школі як наука, її зв'язок з іншими науками. Зміст і побудова курсу методики викладання сучасної української літературної мови у вищій школі. Загальнодидактичні принципи навчання української мови у вищій школі

Навчальна дисципліна «Методика викладання сучасної української літературної мови у вищому навчальному закладі» входить до циклу основних професійно орієнтованих. Програма цієї дисципліни побудована відповідно до кваліфікаційної характеристики викладача мовознавчих дисциплін, і вивчається в усіх вищих навчальних закладах III-IV рівнів акредитації педагогічного напрямку.

Методика навчання української мови як наука у своєму розвитку сягає глибокої давнини. Уже в XVI столітті у навчанні мови застосовували різні методи, прийоми і форми роботи, хоч методика була ще недостатньо розроблена і як наука, і як навчальна дисципліна. Значну роль відіграли у становленні сучасної лінгводидактики братські школи та Київські колегії, підручники і посібники з мови яких свідчать про високий рівень методичної думки.

Ґрунтовні праці з методики вивчення мови з'явились у другій половині XIX століття у вигляді посібників, підручників, статей. У цей час педагогічна думка збагатилась ефективними дидактичними методами і прийомами. Розквіт методичної думки припадає на першу половину XX століття. Закладаються основи сучасного розуміння таких важливих питань, як визначення методики мови у галузі педагогічної освіти, виділення основних типів уроків, класифікації методів навчання.

Час із 1917 до 1945 року вважають періодом становлення нового методологічного напрямку методики викладання мови. З'являються численні документи, в яких знайшли відображення концептуальні положення нової школи, головне з яких - навчання рідною мовою. Як наслідок, у навчальні плани шкіл повноправно увійшло вивчення української мови. Це все призводить до зацікавлення методикою української мови, перед якою виникає низка важливих проблем: треба було за короткий час ознайомити широкі маси вчителів із нормативними основами української мови, поінформувати про останні досягнення методичної думки і на цьому фоні виділити специфічні моменти навчання української мови.

Одним із важливих аспектів лінвгодидактичної спадщини О. М. Біляєва є розвиток методики навчання мови як науки. Глибоко проаналізувавши особливості розвитку лінгводидактики, учений подав своє бачення основних етапів її становлення, вказав на вихідні позиції шкільного навчання мови, які й визначають дієвість його методичної системи.

Однією з перших наукових розвідок методиста була стаття, написана у співавторстві з доктором педагогічних наук, професором В. І. Масальським «Розвиток методики мови в радянський період». Саме ця праця свідчить про широку обізнаність молодого вченого в галузі методичної науки. Автори визначають 4 основні етапи розвитку тогочасної лінгводидактики: 1) 1917- 1931 роки; 2) 1931-1936 роки; 3) 1937-1945 роки; 4) 1945-1964 роки. Шкільний курс навчання мови значною мірою створювався під впливом формально-граматичних тенденцій у мовознавстві, що особливо позначилося на змісті програм 1919-1921 років. Основними методами роботи були граматичні спостереження учнів над мовою, а також опрацювання елементів мовознавства та історії мови.

Із 1931 до 1936 року тривав другий етап розвитку методики мови. Саме в цей час визначаються найважливіші основи, зміст і методи навчання мови в школі. Класно-урочна система займає належне місце в школі; у полі зору з'являється проблема уроку української мови, його типології та структури, методики проведення.

Третій етап розвитку лінгводидактики - 1937-1945 роки - це час «докладного опрацювання змісту і методів навчання мови (засвоєння граматики, правопису, розвитку мови)» [3, с. 42]. У програмах чітко визначається система знань і навичок із фонетики, граматики; уточнюються дефініції частин мови; підкреслюється значення роботи над складом слова; установлюється диференційований підхід до другорядних членів речення. Говорячи про особливості методики навчання рідної мови у післявоєнні роки, потрібно відзначити, що цей час характеризується інтенсивною відбудовою школи, створенням нових програм, підручників, методичних посібників. З'являються перші методичні праці, що сприяли розв'язанню поставлених завдань. Так, у 1946 році вийшла друком стаття А.О.Загродського «До методики використання підручника української мови в У-УІІ класах середньої школи», в якій автор обґрунтовує роль підручника в навчально-виховному процесі школи, окреслює різноманітні прийоми роботи з підручником, зупиняючись на негативних моментах, які мають місце під час використання цього методу (маємо на увазі поверхневе читання підручника, захоплення переказуванням і читанням тощо).

У другій половині 40-х років XX століття продовжують виходити друком підручники для середніх шкіл. У 1946 році з'явилась друга частина «Граматики української мови» А. О. Загродського, а в наступні роки вийшли друком друге, третє і четверте видання, кожне з яких відзначалося певними змінами, новизною, що випливали із завдань педагогічної науки того часу.

На думку О. М. Біляєва, характерною особливістю праць із методики граматики того часу, є, «по-перше, наявність перспективних спроб показати наукові основи викладання граматки в школі, а також - зв'язок опанування граматики з освоєнням інших сторін мови; по-друге, докладний опис, інколи підкріплений доказами, роботи в школі над конкретними граматичними темами, з певною деталізацією, чого вимагала школа, в якій у післявоєнний час ще не вистачало посібників; по-третє, відповідне обґрунтування і виявлення способів здійснення зв'язку між вивченням української та російської мов у школі».

На початку 50-х років у практиці роботи школи реалізовувалися актуальні на той час методичні ідеї, основні з них були пов'язані зі створенням нової програми з української мови в школі, специфічною особливістю якої була її конкретизація.

Як наслідок, якість навчання мови поліпшилася за рахунок свідомого засвоєння правил граматики і вміння використовувати їх у практиці. Це, у свою чергу, призвело до підвищення культури усного та писемного мовлення, і, відповідно, до покращення орфографічної, пунктуаційної та стилістичної грамотності. Проте у викладанні української мови в середній школі мали місце й негативні моменти, оскільки «слабке володіння методами і прийомами роботи, невміння вчителів пов'язати теорію з практикою» все ж переважало у навчально-виховному процесі. На часі було створення методичної системи, яка б допомогла розв'язати завдання, що постали перед лінгводидактикою, а саме: 1) обґрунтувати зміст мовного матеріалу для кожного класу; 2) створити підручник з української мови, який би відповідав тогочасним запитам методичної науки); 3) піднести рівень викладання мови в початкових класах із метою удосконалити засвоєння навчального матеріалу у 8-10 класах; 4) створити відповідну методику занять у 8-10 класах.

Відповідно до проблематики поставлених завдань, на початку 50-х років XX століття з'являється чимало наукових розвідок, спрямованих на розв'язання тих чи інших завдань.

Так, у 1953 році виходить посібник В. І. Масальського «Питання методики викладання граматки, правопису і розвитку мови учнів». Навіть назва лінгводидактичної розвідки конкретизує питання, котрі були в центрі уваги методиста. Автор зробив спробу створити «певну систему методичних прийомів, які забезпечували б міцне засвоєння учнями найважливіших теоретичних відомостей, вироблення практичних умінь та формування навичок, а відтак і піднесення грамотності».

Проблема структури уроків, методичних рекомендації щодо їх проведення висвітлюється у статті М.К.Тищенка «Структура і типи уроків граматики української мови в 5-7 класах» (1956).

Значною прогалиною в історії методичної думки до 1955 року була відсутність посібника, який би допомагав викладачам і студентам педагогічних інститутів в організації практичних занять. Дослідники урахувати потреби середньої і вищої школи. Як наслідок - виходять друком «Збірник вправ з сучасної української мови» І.Г.Чередниченка (1957), «Збірник диктантів з української мови» С.С.Білого, Л.П.Любивця (1957), «Українська мова для педагогічних училищ» О.М.Пархоменка (1958).

На сучасному етапі розвитку методичної науки досить активно працюють лінгводидактичні школи під керівництвом М. Вашуленка, Н. Голуб, О. Горошкіної, С. Карамана, О. Караман, Л. Мацько, М. Пентилюк, О. Семеног та ін.

Метою курсу є підготовка студентів до виконання обов'язків викладача дисципліни «Сучасна українська літературна мова» у вищому навчальному закладі, проведення науково-пошукової роботи, керівництва дослідницькою роботою студентів; організації навчально-виховного процесу найефективнішими формами, найдоцільнішими методами та прийомами навчання на сучасному етапі розвитку вищої школи.

Курс методики викладання української мови у вищій школі передбачає такі завдання:

підготовку майбутніх викладачів дисципліни «Сучасна українська літературна мова» до педагогічної діяльності в умовах адаптації вищої освіти в Україні до Європейської системи ECTS;

опанування змісту мовної освіти у вищих навчальних закладах;

вивчення наукових основ створення навчальних планів, програм і методичних посібників;

формування вміння планувати навчально-виховний процес у вищих закладах освіти, створювати програмно-методичне забезпечення мовознавчих курсів;

формування вміння організовувати та проводити лекційні, практичні заняття з мовознавчих дисциплін;

розвиток умінь у майбутніх викладачів раціонально та науково обґрунтовано організовувати самостійну роботу студентів;

стимулювання науково-методичної творчості студентів, прагнення вдосконалювати свою педагогічну освіту;

формування вміння майбутніх викладачів мовознавчих і лінгводидактичних дисциплін правильно контролювати та оцінювати знання, вміння і навички студентів;

розвиток вмінь раціонально добирати, а в разі необхідності виготовляти дидактичний матеріал, наочність до занять відповідно до їх пізнавальної мети;

розвиток навичок своєчасного й умілого використання технічних засобів навчання і засобів мультимедіа для проведення занять з української мови;

знайомство з кращим педагогічним досвідом викладачів вищих навчальних закладів України;

виховання у студентів особистісних якостей майбутнього педагога, відповідального ставлення до виконання ролі викладача, прагнення постійно займатися самоосвітою, саморозвитком, самовдосконаленням.

Вивчення зазначеного курсу в тісному зв'язку з іншими дисциплінами пронизує всі види та форми навчальної діяльності, є органічною частиною всього навчального процесу та забезпечує систематичність у засвоєнні знань, умінь і навичок. Такі зв'язки можуть бути генетичними або зіставними, функціональними.

Генетичні зв'язки виявляються під час зіставлення матеріалу таких навчальних курсів, як «Українська діалектологія», «Історична граматика», «Історія української мови», «Вступ до мовознавства». Так, усвідомити роль південно-східного наріччя у формуванні української літературної мови, поняття про норми літературної мови, походження української мови та її місце серед інших слов'янських мов допоможуть праці С.Бевзенка, Ф.Жилка, І.Матвіяса, Г.Півторака, в яких подаються відомості про діалектну диференціацію української мови, про ареальні системи на сучасній українській етномовній території, ті лінгвістичні та екстралінгвістичні джерела, що дають змогу виділити архаїчні (північні та південно-західні) та новоутворені (південно-східні) наріччя української мови. Особливу увагу варто звернути на те, що цей поділ не був синхронним процесом, що південно-східне наріччя постало з уже сформованих елементів української мови в межах переважно південно-західного та частково північного наріч у нових географічних і етнокультурних умовах. Ці відомості з курсу «Українська діалектологія», а також з «Історії України» сприяють розумінню того, чому саме на середньонаддніпрянській основі сформувалася нова українська літературна мова, головними ознаками якої є наддіалектний характер, стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові, функціонально-стильова розгалуженість.

Засвоїти фонетичну систему та граматичну будову української мови допоможе з'ясування історичних причин їх виникнення, з якими студенти знайомляться під час вивчення курсу «Історична граматика». Ці завдання доповнюються відомостями про розвиток і функціонування мов у різні історичні епохи (відгомін їх знаходимо в давніх топонімічних назвах) та генеалогічною класифікацією мов, що подається у «Вступі до мовознавства». Акцент робиться на тому, що українська мова належить до східної групи східнослов'янських мов і має спільні з цими мовами ознаки, але разом із тим має на всіх рівнях і свої специфічні особливості. Виявити їх і засвоїти студентам допоможуть тексти літописної, історичної літератури, полемічні твори, шкільні драми, граматики та словники. Із цим надбанням філологи знайомляться під час вивчення давньої української літератури, історії української мови, історичної граматики. Ці знання викладач доповнює під час опрацювання принципів українського правопису, історії письма, зокрема нагадує про східноукраїнські та західноукраїнські варіанти літературної мови, що характеризувалися відповідними регіональними нормами. І лише об'єднання українських земель у єдиній державі сприяло уніфікації літературної мови.

Студенти знайомляться із законодавчими актами України про вищу освіту, теоретичними, методичними та методологічними основами дидактики викладання мовознавчих дисциплін у контексті адаптації освіти України до Болонського процесу. Належна увага приділяється аналізу навчальних і робочих програм, підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій для філологічних факультетів вищих навчальних закладів.

Оскільки саме на лекціях, практичних заняттях студенти набувають декларативних знань про загальноприйняті теоретичні положення мовознавчих дисциплін у вищій школі та про нові дискусійні ідеї вітчизняних і зарубіжних мовознавців, а також процедурних знань про технологію мовної освіти студентів, то значна увага приділяється таким питанням, як структура лекції з мовознавчих дисциплін, планування й методика проведення практичних занять у вищій школі, оцінювання студентської успішності.

Системою методичної освіти майбутніх викладачів мовознавчих дисциплін вищої школи передбачаються організаційні форми навчання, адекватні умовам кредитно-модульної системи:

- лекції (вступна: ознайомча, настановча, інструктивна; інформаційна (тематична): методологічна, загальнопредметна, лекція теоретичного конструювання, лекція-конкретизація, лекція-інтеграція, узагальнююча; підсумкова лекція; оглядово-повторювальна, консультативна); нетрадиційні лекції (багатоцільова, проблемна, лекція-брейнстормінг, лекція із заздалегідь запланованими помилками; лекція-візуалізація; лекція із застосуванням техніки зворотного зв'язку (інтерактивна лекція); лекція-конференція тощо) та навчальні екскурсії, спрямовані на набуття спеціалістами методичних знань;

практичні та лабораторні заняття, навчальні конференції, педагогічна практика, спрямовані на оволодіння методичними уміннями та навичками;

випускна кваліфікаційна робота, педагогічна практика спрямовані на контроль методичних знань і вмінь спеціалістів.

Лекційний курс передбачає висвітлення основних питань методики викладання сучасної української літературної мови у вищій школі та є науково-теоретичною базою, що забезпечує усвідомлене засвоєння прикладних питань лінгводидактики у вищій школі. Лекція є процесом, під час якого у студентів формуються знання, забезпечуються мотиваційний компонент і загальноорієнтований етап оволодіння науковими знаннями. Окрім того, лекції розкривають перед студентами найважливіші проблеми методики та тим самим стимулюють їх науково-дослідну роботу під час навчання у вищій школі.

Практичні та лабораторні заняття. Кожне практичне (лабораторне) заняття спрямоване на формування професійних умінь і навичок, якими повинен володіти викладач-філолог. У підготовці до цих занять студентам пропонується:

ознайомитися з планом заняття, усвідомлюючи суть кожного питання;

перечитати текст лекції (-ій);

дібрати рекомендовану літературу й опрацювати її, конспектуючи окремі джерела чи роблячи короткі записи;

виконати практичні завдання;

підготувати відповіді на контрольні запитання.

Формами проведення практичних занять передбачено: перевірку якості знань теоретичного матеріалу (усне опитування, письмове тестування, контрольні зрізи); рольові ігри; спостереження та аналіз занять й окремих фрагментів; конференції; дискусії; виправлення та класифікації "помилок у письмових роботах студентів; розроблення планів-конспектів занять різних типів; добір наочності, дидактичного матеріалу; моделювання навчальної ситуації в аудиторії; захист залікових занять. Окрім того, на практичних заняттях відбувається обговорення наукових статей з теми, ознайомлення з навчальною практикою окремих викладачів, педагогічних колективів, досвід яких висвітлюється на сторінках фахових журналів.

Формами проведення лабораторних занять передбачено: аналіз педагогічних і методичних ситуацій; аналіз лінгводидактичної спадщини, статей, опублікованих на сторінках фахових журналів; аналіз дидактичного матеріалу вузівських підручників і посібників; аналіз планів-конспектів занять; аналіз і самоаналіз спостережуваного заняття; аналіз змісту вузівських курсів мови; захист планів-конспектів занять в проблемних групах; складання питальників до основних розділів вузівських курсів мови; складання завдань і вправ проблемно-пошукового характеру; добір текстів для написання диктантів, переказів, творчих завдань; складання зорових опор; рецензування доповідей, виступів, рефератів; підготовка запитальників для інтерв'ю, співбесід і анкет зі студентами та викладачами.

Під час практичного, лабораторного занять, індивідуальних консультацій зі студентами викладач використовує обговорення, дискусії, бесіди, «круглі столи», рольові ігри. Одна з гарантій успіху для студента на занятті - взяти за правило приходити готовим до діалогу.

Індивідуальна робота є формою організації навчального процесу, яка передбачає створення умов для якнайповнішої реалізації творчих можливостей спеціалістів через індивідуально спрямований розвиток здібностей, науково-дослідну роботу та творчу діяльність. 3 метою опанування курсу методики вивчення української мови у вищій школі використовуються такі види індивідуальних занять, як: консультація, індивідуальне завдання, індивідуальне навчально-дослідне завдання.

Самостійне опанування спеціалістами наукових засад лінгводидактики й ознайомлення з практикою роботи викладачів-філологів має професійне спрямування. Самостійна робота з методики української мови має прищепити майбутнім викладачам уміння систематично поповнювати свої знання, працювати з довідковою літературою, швидко і творчо орієнтуватися в новій інформації. Методичне забезпечення самостійної роботи спеціалістів-філологів передбачає засоби самоконтролю (тести, пакет контрольних завдань).

Під час педагогічної практики студенти вчаться перевіряти письмові роботи студентів, оцінювати їх, обліковувати та класифікувати помилки, працювати над їх попередженням і виправленням.

Засвоєння методики вивчення української мови у вищій школі потребує виконання контрольних робіт. Контрольна робота є засобом органічного зв'язку теоретичного й практичного курсів зазначеної дисципліни та підпорядкована єдиній меті - підготувати висококваліфікованого фахівця. Тематика контрольних робіт охоплює найважливіші розділи курсу «Методики викладання української мови за професійним спрямуванням у вищому навчальному закладі». Цей вид роботи розрахований на повторення основних питань програми, їх систематизацію, перевірку навичок правильної, найбільш ефективної організації навчально-виховного процесу на заняттях з сучасної української літературної мови та методики навчання української мови.

Основний зміст навчання методики викладання української мови за професійним спрямуванням у вищій школі складають фахові знання у поєднанні з методичними вміннями студентів:

1. Конструктивно-планувальні вміння:

складати тематичний план циклу занять (модуля) та плани-конспекти занять з урахуванням умов навчання і рівня підготовки студентів-філологів; визначати мету, провідну ідею заняття з урахуванням ступеня навчання та місця цього заняття в циклі занять (модулі);

обирати ефективні прийоми досягнення визначеної мети з урахуванням рівня підготовки студентів;

визначати типи практичних завдань і послідовність їх виконання згідно з етапами оволодіння навчальним матеріалом, ураховуючи труднощі засвоєння матеріалу та рівень підготовки студентів;

створювати необхідні допоміжні засоби навчання.

2. Комунікативно-навчальні вміння:

засобами фахового мовлення встановлювати та підтримувати різноманітні мовленнєві контакти: викладач - група, викладач - студент, студент - студент, студент - група;

визначати об'єкти контролю мовленнєвої діяльності студентів і добирати відповідні способи контролю, зокрема тестові;

помічати помилки студентів, розуміти їх характер і тактовно виправляти.

3. Організаційні вміння:

забезпечувати навчальну діяльність студентів згідно з планом заняття;

вносити методично виправдані корективи в план заняття з урахуванням конкретної ситуації, що склалася;

навчати студентів найбільш раціональних прийомів самостійної роботи над мовним і мовленнєвим матеріалом у позааудиторній роботі;

раціонально поєднувати на занятті колективні (фронтальну, групові, парні) та індивідуальні форми роботи з урахуванням особливостей кожної з них;

проводити навчальні ігри, зокрема рольові, з урахуванням рівня підготовки студентів-філологів;

методично доцільно застосовувати традиційні допоміжні засоби.

4. Розвивально-виховні вміння:

реалізовувати загальноосвітній, розвивальний, виховний, українознавчий потенціал навчального матеріалу заняття;

формувати та розвивати на матеріалі української мови інтелектуальну особистість студента, його пізнавальні інтереси;

вирішувати засобами української мови завдання морального, культурного, естетичного, гуманістичного виховання студентів.

5. Дослідницькі вміння:

вивчати ставлення студентів-філологів до навчальної дисципліни і виявляти рівень сформованості набутих навичок і вмінь;

здійснювати методичний аналіз навчального матеріалу з метою прогнозування можливих труднощів його засвоєння та добору оптимальних шляхів попередження помилок;

проводити спостереження та комплексний аналіз відвіданих занять з теоретичним обґрунтуванням навчальної діяльності;

спостерігати, аналізувати, узагальнювати досвід викладачів, переносити ефективні прийоми та форми роботи в практику своєї педагогічної діяльності;

вивчати методичну літературу та теоретично осмислювати навчальний процес, а також удосконалювати свою роботу, використовуючи описані в літературі нові форми та прийоми навчання.

Постановка проблеми. Проектуючи технології формування мовнокомунікативної професійної компетенції майбутніх педагогів-філологів, слід ураховувати ряд чинників: 1) мету і завдання навчання студентів філологічних факультетів української мови; 2) загальнометодичні та специфічні принципи навчання української мови; 3) зміст кожної з навчальних мовних дисциплін, тему заняття; 4) вікові та індивідуально-психологічні особливості формування в студентів системи знань з української мови, відповідних умінь і навичок їх використання у професійному дискурсі; 5) індивідуальні особистісні професійні якості та креативність суб'єктів навчання - викладача і студентів; 6) матеріальну складову навчального середовища, створеного у педагогічному ВНЗ.

Поняття «принцип» визначається науковцями як «основа, на яку треба спиратися і якою необхідно керуватися». З-поміж базових принципів реформування сучасної системи освіти важливе місце посідають принципи гуманітаризації (формування духовної культури особистості, бачення “себе у світі” і “світу в собі”), відкритості (інтеграції у світові освітні структури), варіантності. Головними принципами розвитку системи вищої педагогічної освіти (закладів та установ, де здійснюється навчання і виховання майбутніх учителів) на сучасному етапі вважаються такі, як фундаменталізація, універсалізація, глобалізація, відповідність запитам суспільства і часу, взаємодія з наукою та культурою, демократизаці я і відкритість. Серед сучасних визначень принципів навчання прийнятним видається пропоноване В. Ягуповим «спрямовуючі положення, нормативні вимоги до організації та проведення дидактичного процесу, які мають характер загальних вказівок, правил і норм та випливають із його закономірностей». Підпорядковані меті та завданням навчання у вищій школі, дидактичні принципи керують процесом педагогічного проектування: розробкою системи методів, прийомів, засобів, форм спільної продуктивної діяльності викладача і студентів як суб'єктів навчально-виховного процесу. Загальні педагогічні принципи визначають форми, засоби, методи і технології навчання української мови у вищій школі. Специфіка загальнодидактичних принципів у ВНЗ зумовлена такими положеннями:

1) принципи навчання у ВНЗ підпорядковані вимогам сучасної освіти - підготувати інтелектуальну еліту держави, висококваліфікованих, професійно мобільних фахівців, конкурентоспроможних на ринку праці. Процес навчання спрямований на освіту, виховання і розвиток особистості кожного студента;

2) професійно спрямоване навчання, виховання і розвиток студентів відбуваються з опорою на знання, уміння й навички, сформовані у шкільний період навчання;

3) університет є водночас навчальним і науково-дослідним закладом, тому методи навчання та викладання поєднані з методами наукового педагогічного дослідження. Основні тенденції розвитку науки знаходять відображення у змісті, формах і методах навчання;

4) у вищій школі акцент зроблено на формуванні креативної особистості фахівця, спроможного до самонавчання і самовдосконалення протягом усього життя (процес безперервної освіти);

5) особистісно орієнтований процес формування професійних компетенцій студентів відбувається засобами традиційних та інноваційних навчальних технологій.

Сучасні лінгводидакти, творчо використовуючи традиційні загальнопедагогічні принципи у процесі проектувальної інноваційної діяльності, цілком закономірно керуються і специфічними (власне методичними) принципами навчання української мови (Н. Голуб, Т. Симоненко, Т. Донченко).

Загальнодидактичні принципи навчання української мови:

1) гуманізації - процес мовної освіти, спрямований на розвиток комунікативної особистості кожного студента як педагога-гуманіста, представника інтелектуальної еліти країни; в основу педагогічних технологій покладено увагу до людини 1 найвищої цінності сучасного суспільства;

2) гуманітаризації - на заняттях з української мови в майбутніх учителів формуються ціннісні орієнтації, здатність до культурного саморозвитку; підвищується рівень національного самоусвідомлення;

3) науковості - відображення у змісті навчальних дисциплін сучасних лінгвістичних і лінгводидактичних поглядів на проблеми української мови і культури мовлення;

4) доступності і посильності, індивідуалізації навчання - оптимальний добір форм і методів, що забезпечує дохідливий виклад теоретичного мовного матеріалу з урахуванням фаху, вікових та індивідуальних можливостей студентів; відсутність нездоланних труднощів при самостійному опрацюванні студентами рекомендованих викладачем науково- інформаційних джерел з української мови;

5) безперервності - раціональне поєднання форм аудиторної і позааудиторної групової та індивідуально-самостійної навчальної роботи студентів-нефілологів з української мови, що стимулюватиме майбутніх педагогів до постійного підвищення рівня мовнокомунікативної компетенції;

6) активізації міжпредметних зв'язків (інтегративності) - актуалізація знань про мову як універсальну багатофункціональну систему, здобутих студентами у процесі вивчення інших гуманітарних навчальних дисциплін. Створення інтегрованих навчальних курсів, проведення окремих інтегрованих занять;

7) наступності та перспективності - навчання студентів української мови з опорою на знання, уміння й навички, здобуті у період навчання в загальноосвітній школі та інших навчальних закладах; спроектованість змісту навчальних курсів на подальше професійне мовне самонавчання й самовдосконалення;

8) практичної спрямованості - система знань з української мови, відповідних умінь і навичок їх практичного застосування спрямована на подальшу професійну мовнокомунікативну діяльність педагога;

9) наочності - використання сучасних аудіовізуальних засобів навчання української мови, що оптимізують процес формування мовнокомунікативної професійної компетенції майбутніх учителів;

10) єдності навчальної та науково-дослідної діяльності студентів - створення в педагогічному університеті навчально-науково-інноваційного простору, що забезпечує професійну підготовку майбутніх учителів-дослідників, сприяє формуванню креативної мовної особистості кожного

11) взаємовідповідності та взаємозв'язку матеріального й інтелектуального компонентів навчального середовища - суб'єкт-суб'єктна навчальна взаємодія викладачів і студентів відбувається в умовах інформатизації та технічної забезпеченості навчально-виховного процесу;

12) співробітництва і співдружності викладачів, студентів, учнів, сім'ї, громадськості, трудових колективів у формуванні гармонійно розвиненої особистості студента - майбутнього вчителя.

Специфічні (власне методичні) принципи навчання української мови: 1) принцип вивчення української мови як динамічної системи, вивчаючи норми літературної мови, студенти повинні бачити їх зміни як прояви життя мови у просторі і часі, мати загальне уявлення про тенденції розвитку української мови у сучасному білінгвальному та полілінгвальному просторі; 2) принцип навчання української мови на ґрунті знань про психологічні закономірності функціонування мови у комунікативному просторі - оптимальне поєднання у межах педагогічних технологій мовнокомунікативної та психокогнітивної діяльності студентів - породження і сприймання тексту в конкретній ситуації професійного спілкування; 3) принцип зв'язку усіх мовознавчих дисциплін на нефілологічних факультетах з риторикою як пранаукою, що зак адає основи майстерності володіння переконуючою комунікацією - риторика допомагає майбутньому вчителеві створити досконалий дискурс відповідно до конкретного комунікативного задуму; 4) принцип цілеспрямованого систематичного поповнення активного українськомовного словника майбутніх учителів термінами сучасних мовознавчих галузей, які розширять знання студентів з проблем професійної комунікації - йдеться про терміни комунікативної лінгвістики (дискурс, мовленнєвий акт, засоби повідомлення, мовленнєвий жанр тощо ), когнітивної лінгвістики (концепт, вербальна пам'ять тощо), лінгвістики тексту (фрейм - типова ситуація спілкування, спрямованого на адресата), етнолінгвістики, теорії міжкультурної комунікації, соціолінгвістики (мовна особистість, полілінгвізм тощо); 5) принцип діяльнісно-комунікативної, професійної спрямованості навчання української мови - мовні норми сучасної української мови засвоюються студентами-нефілологами на основі створення зв'язних усних і писемних текстів професійного спрямування; перевірка і самоперевірка рівня мовних знань, умінь і навичок відбувається у процесі реальної мовнокомунікативної взаємодії студентів (наприклад, під час педагогічної фахової практики у школі); 6) структурно-функціональний, стилістично маркований принцип вивчення мовних явищ -взаємопов'язані структурні елементи мовної системи розглядаються у текстах різних стилів та жанрів - у процесі лінгвістичного (або дискурсивного) аналізу; 7) принцип диференційованого навчання української мови - організація різнорівневого навчання студентів (П. Гусак): поділ матеріалу навчальних мовних курсів на обов'язковий та додатковий, оптимальний добір різноманітних форм, методів і прийомів групової та індивідуально-самостійної роботи студентів і урахуванням індивідуальних особливостей); 8) принцип діалогізації навчання студентів української мови - формування знань з української мови, професійних мовнокомунікативних умінь і навичок майбутніх учителів відбувається з урахуванням структурних компонентів діалогічної навчальної діяльності (за Л. Бурман): мотиваційного (інтерес до діалогічного вербального спілку вання засобами української мови), комунікативного (увага до комунікативних якостей мовлення), організаторського (володіння ситуацією спілкування, керівництво навчальною дискусією ), гностичного (структурування навчального матеріалу з української мови у діалогічні й формі -моделювання діалогів), креативного (висловлення оригінального бачення проблеми під час професійного діалогу), емоційного (емоційний вплив на співрозмовника засобами української мови у поєднанні з невербальними), оцінного (аналіз студентами результатів спільної бесіди, оцінка і самооцінка ними можливостей організувати та реалізувати діалогічне навчання в освітніх закладах).

Перелік дисциплін з визначенням розділів (тем), засвоєння яких необхідне студентам для вивчення дисципліни

Міждисциплінарні зв'язки в методиці викладання сучасної української літературної мови у вищій школі сприяють інтенсифікації процесу навчання. Інтеграція професійної освіти на рівні міждисциплінарних зв'язків передбачає використання структурних елементів наукових знань з одного циклу дисциплін в іншому та створює теоретичну основу для розвитку лінгводидактики, забезпечуючи її відповідність сучасним вимогам.

Окремі теорії та положення інших наук виконують роль світоглядних, методологічних орієнтирів і окреслюють шляхи подальшого розвитку лінгводидактичного знання, зокрема це стосується системи філософських принципів і методів наукового пізнання, що допомагають глибше зрозуміти сутність предмета. Філософія забезпечує методологічні основи курсу української мови та методики її викладання, зокрема для методики є важливим такі положення філософської науки:

зв'язок мови та свідомості, мови та мислення;

філософська теорія пізнання, згідно з якою шлях до істини проходить етапи чуттєвого та раціонального пізнання й завершується на практиці.

У сучасній науці методологічними орієнтирами є не лише філософські підходи, а й положення конкретно-наукової теорії. Так, методологічну функцію виконують положення з психології (загальна психологія, вікова психологія, педагогічна психологія, психологія мовлення, психологія спілкування тощо):

закономірності психічної діяльності людини, що є основою розуміння тих психічних процесів, які відбуваються під час оволодіння знаннями, вміннями, навичками;

формування психічних процесів пам'яті, уяви, почуттів і психічних якостей особистості;

розвиток психіки людини у процесі виховання та навчання;

проблеми управління засвоєнням знань, формуванням умінь і навичок; психологічні фактори, що зумовлюють успішність навчання, стосунки між студентом і викладачем, індивідуально-психологічні характеристики студентів; мотивація діяльності студентів у процесі оволодіння навчальним матеріалом;

процес володіння та оволодіння мовленням, взаємозв'язок зовнішнього та внутрішнього мовлення, якості вербальної пам'яті, закономірності усного й писемного мовлення;

види і засоби спілкування.

Методика - наука педагогічна, яка має такі складові: загальна педагогіка, теорія навчання (дидактика), теорія виховання. Особливого значення для методики набуває теорія навчання, насамперед дидактичні принципи і методи викладання у вищому навчальному закладі, що реалізуються з урахуванням специфіки навчальної дисципліни. На основі положень дидактики організується процес навчання у вищій школі, розробляється теорія про форми навчання, обираються методи контролю за навчально-пізнавальною і науково-дослідною діяльністю студентів.

Дидактика приділяє значну увагу: організації активної діяльності самих студентів у засвоєнні нових знань або перенесенні набутих знань, управлінню навчально-виховним процесом, стимулюванню активності студентів, залученню до планування своєї навчальної діяльності, самоорганізації, самоконтролю, тобто саморегулюванню навчанням. Теорія виховання у вищому навчальному закладі віддзеркалює новітні технології виховання студентства, роль та функції тьютора академічної групи в управлінні системою позааудиторною виховною роботою, що вміщує аналіз і прогнозування, планування та організацію, контроль і координацію, оцінку та корегування.

Зв'язок методики з мовознавством є цілком очевидним, оскільки українська мова є об'єктом дослідження для мовознавства: розгалужена система знань про мову, її структуру, мовні одиниці та способи їх поєднання у тексті тощо. Курс «Сучасна українська літературна мова» розглядає: поняття «літературна мова», «діалекти української мови», «стилі української літературної мови», «фонетичні, морфологічні та синтаксичні особливості української літературної мови».

Науковими дослідженнями і практикою роботи шкіл різних типів визначено три пріоритетні напрями в оновленні змісту лінгвістичної освіти. Фундаментом становлення національної системи освіти є українознавчий аспект, що передбачає вивчення рідної мови в контексті оновлення і розширення її функцій, зростання інтересу громадян нашої держави до народознавства, української літератури, усної народної творчості, народних звичаїв, традицій, народної педагогіки тощо. Це один з головних напрямів оновлення й реалізації змісту шкільного курсу рідної мови.

Другим складником оновленим навчання мови є дотримання пріоритетів, визначених концепцією мовної освіти 12-річної школи, що передбачають особистісну основу, демократизацію і гуманізацію навчання та ін.

Третім складником у комплексі першочергових заходів оновлення змісту лінгвістичної освіти є співвідношення інтенсивного й екстенсивною навчання, орієнтація на конденсацію теоретичного матеріалу, вивчення його цілісними одиницями (блоками), на пріоритет мовленнєвої діяльності в навчанні мови, психолінгвістичну сутність її й орієнтація на опанування учнями аудіювання, говоріння, читання, письма. Зміст деяких підручників, посібників свідчить про те, що вони іноді переобтяжені несуттєвими, застарілими фактами, окремі мовні явища трактуються по-різному, що негативно впливає на розуміння їх суті. Потребують глибшого, а часом нового тлумачення такі поняття, як мова, мовлення, спілкування, функції мови, культура мовлення, якості мовлення, текст та його будова, актуальне членування, комунікативний підхід до навчання мови тощо.

Одним із пріоритетних напрямів оновлення лінгвістичної освіти є впровадження інноваційних технологій навчання - комп'ютеризація навчання, диференційоване навчання, рейтингова система оцінювання, особистісна орієнтація в навчанні й вихованні тощо. Перебудова змісту мовної освіти вимагає вдосконалення лінгвістичної підготовки учителя- словесника. Актуальним у цьому плані є Державний стандарт базової і повної середньої освіти, Концепція мовної освіти 12-річної школи, що передбачають ґрунтовний перегляд теорії і практики навчання мови в школі. Головні їх ідеї відбиті в чинній програмі з української мови для середньої школи та в серії нових підручників, що почали видаватися в Україні. Цінними в перебудові мовної освіти є ті новації, що творяться й успішно реалізуються учителями-словесниками. Зміст і обсяг мовного матеріалу залежить від комунікативних потреб учнів, набору умінь, якими вони повинні володіти. Основою змісту мовного матеріалу є безперервна мовна освіта, що має концентричну структуру. Зміст шкільного курсу української мови в шкільній освіті визначається насамперед змістом і рівнем розвитку науки про мову (мова, мовлення), специфікою української мови як навчального предмета, даними психології (розвиток і вікові особливості учнів), психолінгвістики (процеси мовотворення і мовленнєвої діяльності - аудіювання, говоріння, читання, письмо), досвідом і практикою роботи вчителів. Навчання української мови передбачає підготовку цілком грамотної людини з відповідним рівнем комунікативної компетентності, що ґрунтується па системі знань про мову, її граматичну будову, людини, яка володіє словниковим запасом, нормами літературної мови і здатна вільно виражати свої думки і почуття в усній і писемній формах будь-якого стилю висловлювання. Це має бути, як уже зазначалося, мовна особистість з високим рівнем духовного та інтелектуального розвитку.

Провідна мета розроблення методичної системи формування і розвитку професійного мовлення студентів, майбутніх фахівців засобами української мови передбачає зміну педагогічної парадигми, зокрема: професійна спрямованість навчання української мови у вищій школі; роз'яснення завдань набуття знань з української мови, порад щодо організації навчальної діяльності студентів з інших дисциплін (складання конспектів, ведення записів, пошук літератури та потрібної інформації українською мовою), вимог до отримання оцінки знань, умінь і навичок із профілюючих дисциплін українською мовою; використання інтерактивних методів навчання (евристичні, проблемні, бесіди, ділові ігри, комп'ютерні програми тощо); ретельний відбір теоретичних тем для самостійної роботи з урахуванням часу, важкості та готовності до їхнього опанування студентами; упровадження інноваційних технологій з раціональним поєднанням традиційних методів, що забезпечує набуття, поруч з якісними знаннями, уміннями й навичками з профілюючих дисциплін, професійно важливих комунікативно-мовленнєвих якостей майбутніх фахівців, випускників вищої школи нефілологічного профілю.

Отже, методика навчання українськомовного професійного мовлення набуває деяких коректив. Визначення змісту мовної освіти не тільки через набір тем і текстів, а через перелік певних комунікативних завдань, що вирішуються українською мовою в навчально-професійній і власнопрофесійній сфері спілкування, відповідає сучасним вимогам. Метою курсу української мови у вищій школі є набуття студентами комунікативної компетентності, необхідної для кваліфікованої інформаційної і творчої діяльності в різних сферах і ситуаціях професійного спілкування, спільної виробничої і наукової роботи. Сучасна освіта й досягнення в різних галузях науки ставлять перед лінгводидактикою і дидактикою принципово нові ідеї і завдання. Разом із тим залишається чимало невирішених дидактичних проблем, пов'язаних із постійними вимогами самовдосконалення, інтенсифікації, оптимізації навчального процесу. Серед них: а) склад і зміст комунікативної компетентності у навчально-професійній сфері спілкування на кожному з етапів навчання студентів філологічних факультетів; б) прийоми й засоби презентації, відпрацювання і закріплення навчального мовного матеріалу, ураховуючи психологічні та мовленнєворозумові особливості названої вище категорії студентів; в) найбільш доцільна система формування предметної компетенції у студентській аудиторії з обмеженим знанням української мови (для російськомовних студентів). Таким чином, навчально-пізнавальна діяльність студентів нефілолопчних спеціальностей розгортається, очевидно, у двох світах у світі обраної ними спеціальності і світі української мови, точніше, у сфері його науково-функціонального стилю, тобто, формується комунікативна компетентність, включаючи мовну і предметну, що має формуватися в українськомовному контексті. При цьому у підготовці студентів ВНЗ нефілологічного профілю вирішуються два завдання: оволодіння майбутньою спеціальністю та засвоєння фахової інформації і користування українською мовою з метою розвитку професійного мовлення.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Яка мета курсу «Методика викладання сучасної української літературної мови у вищому навчальному закладі»?

2. Які завдання передбачаються курсом методики викладання сучасної української літературної мови?

3. Як прослідковуються зв'язки методики викладання сучасної української літературної мови з іншими навчальними дисциплінами?

4. Які організаційні форми навчання передбачено системою методичної освіти майбутнього викладача мовознавчих дисциплін?

5. Назвіть відомі вам форми проведення лекційних занять.

6. Які відомі вам форми проведення практичних і лабораторних занять?

7. Що передбачається індивідуальною і самостійною роботою як формами навчання?

8. Для чого навчальною програмою передбачено педагогічну практику для студентів-філологів?

9. Які види контрольних робіт передбачаються для оцінювання якості знань студентів?

10. Які види вмінь студентів необхідно формувати для викладання дисципліни «Методика викладання сучасної української літературної мови у вищому навчальному закладі»?

методика викладання навчальний заняття

Запитання до семінарського заняття

1. Історія розвитку методики.

2. Методика мови як наука. Методи дослідження в методиці.

3. Зв'язок методики з іншими науками.

4. Мета навчання української мови.

5. Види організації навчального процесу з дисципліни.

6. Методичні вміння студентів

Завдання до практичного заняття

Завдання 1. Підготуйте письмову відповідь на запитання: як впливають вимоги, що ставляться суспільством перед вищою школою, на визначення методики викладання української мови як навчального курсу і на ті завдання, які вона повинна розв'язувати?

Завдання 2. Підготуйте повідомлення на тему «Перспективні дослідження на сучасному етапі розвитку методики викладання української мови у вищій школі».

Завдання 3. Дайте письмові відповіді на запитання.

Які риси характеризують передовий педагогічний досвід (за матеріалами періодичних видань «Дивослово», «Українська мова і література в школі», «Українська мова та література», «Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах»)?

Яке значення має передовий педагогічний досвід у подальшому вдосконаленні вищої школи і, зокрема, у вивченні сучасної української мови та методики навчання української мови у загальноосвітніх навчальних закладах?

Завдання 4. Розкрийте зміст понять «досвід роботи викладача» і «передовий педагогічний досвід у вищій школі», ілюструючи відповіді прикладами.

Размещено на Allbest.ru

...