Міждисциплінарний підхід при вивченні фундаментальних юридичних дисциплін

Размещено на Allbest.ru

Міждисциплінарний підхід при вивченні фундаментальних юридичних дисциплін

У статті обґрунтовано значення міждисциплінарного підходу у процесі набуття наукових знань, надано його теоретичну характеристику як одного з основних способів формування інтегративних знань про державу й право, розкрито можливість його застосування в процесі підготовки юристів вищої кваліфікації на прикладі вивчення таких фундаментальних юридичних дисциплін, як теорія держави й права та історія держави й права.

Ключові слова: юриспруденція, міждисциплінарність, фундаментальні дисципліни, теорія держави й права, історія держави права, дидактична модель.

міждисциплінарний підхід

Проблема цілісності знання як ніколи актуальна в умовах інформаційного суспільства. Очевидно, що сьогодні й у майбутньому значних успіхів зможуть досягти тільки ті спеціалісти, котрі навчаться розуміти взаємозв'язок і системність світу й усвідомлювати кожну конкретну науку як сферу або підсистему, частину більшої системи. Серед найбільш перспективних напрямів набуття такого знання називають міждисциплінарний (інші назви: трансдисциплінарний, му- льті-полідисциплінарний) підхід, про який активно йшлося ще в 80-ті рр. XX ст. У ст. 5 “Всесвітньої декларації про вищу освіту для XXI століття: підходи і практичні заходи”, прийнятій учасниками Міжнародної конференції з вищої освіти у жовтні 1998 р., зазначено, що міждисциплінарність має стати найбільш важливим напрямом в освітній політиці сучасної держави [1].

Перспективність цього напряму в освітньому процесі зумовила високу зацікавленість дослідників до феномену міждисциплі- нарності. Це доводять розробки як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, у котрих знайшли відображення як загальні (філософські, теоретичні та методологічні) аспекти міждисциплінарності (В. Буданов, В. Гончаренко, О. Князєва, С. Курдюшов, М. Кругляк та ін.), так і окремі її питання, що стосуються освіти. Цьому аспекту проблеми присвячені публікації Р. Миленкової [7], А. Колота [6], В. Третька [8], Л. Яковенка [9] та інші, які висвітлюють питання міждисциплі- нарності переважно в площині економічної науки та освіти. Виходячи із зазначеного, метою статті є розширення меж наукового пізнання проблеми міждисциплінарності в юридичній освіті через призму організаційно-дидактичних предметних зв'язків таких фундаментальних навчальних дисциплін, як теорія держави й права та історії держави й права.

Міждисциплінарність як методологічний принцип сучасного наукового пізнання припускає широке використання наукової інформації шляхом взаємодії диференційованих за змістом наукових дисциплін. У широкому сенсі міждисциплінарними можна вважати усі сфери пізнавальної діяльності та її результати, оскільки найважливіший компонент наукового пізнання, а саме учені, в процесі виховної, освітянської і дослідницької діяльності відтворюють знання з різних галузей науки, стаючи тим найпотенційнішим джерелом міждисциплінарності. Сьогодні між- дисциплінарність є однією з найважливіших характеристик сучасного наукового пізнання, головним завданням якого є узгодження, синтез різних елементів системної будови реальності, що вивчається.

Слід зазначити, що в контексті досліджуваної проблеми поряд з поняттям “міждис- циплінарність” у літературі використовуються такі поняття, як “трансдисциплінарність” та “мульті або полідисциплінарність”. Одні автори називають їх синонімами, інші - близькими, але все ж різними за змістом, поняттями [7, с. 13]. Погоджуючись з думкою останніх, вважаємо за потрібне конкретизувати той факт, що ці поняття є відображенням різного рівня міждисциплінарної взаємодії. Мова йде про певну ієрархію такої взаємодії: “трансдисциплінарність” - метарівень, “полідисциплінарність” - середній рівень, “міждисциплінарність” - нижчий рівень.

Трансдисциплінарність характеризує такий взаємозв'язок між дисциплінами, який породжує науковий результат вже не залежний від дисципліни - елементи цієї взаємодії. Наслідком цього є поява нових якісних форм взаємозалежностей. “Полідисциплінар- ність” є проявом міждисциплінарності на середньому рівні, яка передбачає спільне вивчення якогось складного об'єкта різними дисциплінами без отримання нового синтезованого знання. “Міждисциплінарність” передбачає комунікацію, в процесі якої суб'єктами виробляється особливий тип структурованого знання. Саме такий рівень міждисциплінарності має бути притаманний насамперед освіті, де багатопредметність, прагнення до вузької спеціалізації призвели до поступової втрати універсальності освіти. У цьому аспекті недалекий від істини професор Л. Яковенко, коли стверджує, що вища школа стає схожою на Вавилонську вежу, будівники якої все гірше й гірше розуміють один одного й зовсім мало уявляють архітектуру вежі та мету будівництва [9, с. 29].

Ця тенденція особливо проявляється на рівні окремих спеціальностей, випускники якої переважно не в змозі показати не тільки належного рівня світоглядної, комунікативної та професійної компетентності, а й синтезованого, інтегрованого знання з навчальних дисциплін спеціальності. Вирішенням цієї проблемної ситуації має бути посилення у навчально-виховному процесі міжпредме- тних зв'язків, які давали б можливість тим, хто навчається, отримати таке структурова- не інтегративне знання не тільки на “виході”, а й на кожному етапі навчання.

Одним з найважливіших етапів навчання у вищій школі є початковий етап, на якому мають формуватися засади “міждисциплі- нарності”. Це, зазвичай, перший навчальний курс, упродовж якого викладається цикл фундаментальних дисциплін. В успадкованій ще з радянських часів системі вітчизняної юридичної освіти таких навчальних дисциплін три: теорія держави й права, історія держави й права зарубіжних країн та історія держави й права конкретної (вітчизняної) країни.

Аналіз дидактичних особливостей викладання цих дисциплін у навчальних закладах юридичного профілю свідчить про те, що у вітчизняній юридичній освіті ще триває процес побудови “Вавилонської вежі”: теоретики “розмовляють на одній мові, історики на іншій”. Причина криється у наявній на сьогодні організаційно-дидактичній моделі побудови структури й змісту історико-правових дисциплін, де кожна з них “живе своїм життям”: історія держави й права зарубіжних країн є повторенням політичних аспектів шкільного курсу всесвітньої історії з елементами права, а історія держави і права України - також політичних аспектів шкільного та вузівського курсів історії України з елементами права. Тому закономірним є результат, коли по завершенню першого курсу студент володіє переважно розрізненими, а не інтегрованими знаннями із зазначених фундаментальних дисциплін.

Вирішенням цієї проблеми, як уже зазначалося, є посилення міжпредметних зв'язків цих дисциплін та отримання в результаті комплексного фундаментального знання необхідного для оволодіння наступним, професійно зорієнтованим рівнем юридичних знань. Для цього необхідно запровадити відмінну від діючої організаційно-дидактичну модель викладання загальної теорії держави й права та історико-правових дисциплін, яка б по-іншому визначила місце, роль, структуру та зміст кожної з них у системі вищої юридичної освіти.

При побудові цієї моделі слід насамперед враховувати, що ці дисципліни не є “рівнозначними”: головною, базовою для всієї юридичної освіти є загальна теорія держави й права, а історико-правові дисципліни покликані скоріше виконувати допоміжну роль. З огляду на це роль останніх полягає не в “автономній” подачі фактологічного матеріалу з історії зарубіжних країн та України з їх державою і правом, а в такий спосіб, який був би тісно пов'язаний з теорією держави й права. Дидактичне призначення таких міжпредметних зв'язків полягає в тому, щоб більш доступний для сприйняття історичний матеріал допоміг студентам-початківцям засвоїти складний, абстрактний матеріал з теорії держави й права. Це, в свою чергу, передбачає й інше, порівняно з традиційним, структурування історико-правових дисциплін, а також їх нове змістовне наповнення, яке має базуватись на понятійно-категоріального апараті теорії держави й права та тематичному плані останньої.

Така “допомога” з боку історико-правових дисциплін необхідна вже на початку вивчення теорії держави й права, коли розкривається об'єкт і предмет останньої. Якщо об'єктом наукового пізнання для обох цих наук є держава й право як системне утворення об'єктивно існуючої соціальної реальності, то їх предмети не однакові, але схожі, насамперед, у тій їх частині, що стосується закономірностей виникнення та розвитку державно-правової матерії. Отже, хоча теорія держави й права визначає та формулює загальні закономірності розвитку держави й права, вона в цьому питанні не може обійтись без історії держави й права, оскільки виявити міру прояву тих чи інших суспільних законів у розвитку цих державно- правових явищ упродовж певного періоду часу неможливо без відповідної “емпіричної” бази, яку створює історія держави й права. Тобто, для того, щоб за допомогою логічного методу узагальнити “звільненій від усіх історичних випадковостей” історичний процес в абстрактній формі та визначити відповідні закономірності, необхідно мати максимально можливу інформацію про “всесвітній історико-правовий процес, з одного боку, в його цілісності (як єдиний історичний простір) і у відносно великих просторово-часових масштабах, а з іншого - в його більш або менш автономних структурах (галузі, інститути права) ” [3, с. 187].

Ще більша потреба в посиленні міждисциплінарних (міжпредметних) зв'язків теорії держави й права та історії держави й права відчувається на тематичному рівні. Зокрема, зараз ми маємо ситуацію, коли студенти- першокурсники у першому семестрі повинні оволодіти знаннями з таких тем теорії держави і права: походження держави; поняття, ознаки та типологія держав; сутність держави та її функції; форма держави, її основні види; механізм держави; соціальна, демократична та правова держава тощо. Водночас, якщо керуватись тематичною структурою одного з найновіших на сьогодні підручників з “Історії держави і права зарубіжних країн” [4, с. 513-518], з цієї дисципліни вони мають оволодіти знаннями з таких тем: держава і право Стародавнього Єгипту; держава та право Стародавнього Вавилону; держава і право Хетьскої держави; держава і право Стародавньої Індії; держава і право Стародавнього Китаю; держава і право Мі- нойської держави; держава і право Афін; держава і право Стародавнього Риму; держава і право Арабського Халіфату; держава і право Середньовічного Китаю; держава і право Середньовічної Індії; держава і право Середньовічної Японії тощо за окремими країнами до сьогодні. Матеріал подається, зазвичай, за схемою: суспільний лад, державний устрій, право. За цією же схемою, але в межах певних часових проміжків, визначених періодизацією історії України, викладається і навчальний курс “Історія держави і права України” [5].

З наведеного логічно випливає питання: як студенти можуть повноцінно засвоїти право тих чи інших країн, коли відповідь на те, що таке право, вони зможуть отримати тільки наприкінці першого або ж початку другого семестрів, при вивченні перших тем другого розділу курсу теорії держави і права. Той факт, що студенти першого курсу нібито мають добре уявлення про те, що собою уявляють держава та право після шкільного курсу “Правознавство” не витримує критики, адже: а) за винятком деяких типів середніх спеціалізованих шкіл, цей шкільний курс завершується у дев'ятому класі; б) абітурієнти з нього не проходять зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО). На нашу думку, всі викладачі, які стикаються із студентами-юристами першого курсу, підтвердять той факт, що порівняно з минулими роками, коли одним із вступних іспитів на юридичних факультетах було “Правознавство” (або “Основи держави і права”), рівень необхідних початкових знань суттєво знизився. Це ще раз доводить, що їм знадобляться додаткові зусилля для розуміння (а не “зубріння”, як дуже часто буває) складного абстрактного матеріалу з теорії держави і права.

Відповідна допомога в цьому, як ми вже зазначали, може (й повинна) бути саме з боку історико-правових дисциплін. Для цього, на нашу думку, необхідно переструкту- рування програмного матеріалу останніх з урахуванням “потреб” теорії держави й права. Здійснити це можна на основі її понятійно-категоріального апарату, виокремивши такі інтегративні проблеми для вивчення, як теорії походження держави, типологія держави, сутність держави, функції держави, форма держави, механізм держави, теорії походження права та типи праворозуміння, сутність права, функції права, форми права, система права та правова система тощо. Наявні в цій сфері серйозні проблеми підтверджує зокрема В. І. Горбань, який слушно зазначає, що “достатньо заглибитись у зміст видань істориків та теоретиків держави і права, як стає очевидною далека від загальних вступних положень про тісний між- предметний взаємозв'язок розбіжність у конкретному понятійному апараті. При цьому як з одного боку - теоретичного, так і з другого боку - історичного... ”[2, с. 5-6]. Розглянувши на прикладі форми держави проблему взаємозв'язку двох дисциплін, автор зауважує, що він має слабко виражений характер і причина цього в міждисциплінарному ізоляціонізмі, у розмежуванні наук після їх позитивістської класифікації (ХІХ ст.). Важко не погодитися і з висновком дослідника про необхідність у перспективі узгодження та систематизації понять, оскільки “. хаос понять у навчальній літературі спричиняє понятійний хаос у професійній мові студентів, а відтак - юристів і політиків” [2, с. 11].

Висновки

Отже, необхідність міждисциплінарного підходу при викладанні теорії та історії держави й права є очевидною, оскільки при всіх відмінностях ці фундаментальні дисципліни мають і багато спільного: досліджують минуле й сучасне держави і права; виявляючи причини й умови зародження держави і права, головну увагу приділяють закономірностям їх розвитку, вивчають державу і право в цілому, звертаючись до досвіду окремих країн. Перенесення акценту вивчення зі статичних і вузько локальних станів держави й права на динаміку, широкомасштабні й різноманітні процеси їх руху створює сприятливі умови для висвітлення загальних рис та особливостей тих чи інших державно- правових явищ, і врешті-решт, виявлення закономірностей їх прояву в історичному вимірі та історичному просторі.

Доведено, що реалізація такого підходу в пізнанні історичних аспектів держави й права можлива за умов інтеграції, злиття, об'єднання різних наук у комплексному дослідженні відповідних об'єктів. Тобто саме “на стику” з предметами інших наук може бути виявлена дійсна сутність, призначення і роль держави й права в житті суспільства на різних історичних етапах його розвитку. Такий підхід формує науковий світогляд юристів, що корінним чином відрізняється від юридичного світогляду, який недооцінює відмінність підходів у вивченні держави й права, розглядає дійсність через призму правових понять і норм і не враховує, що самі ці норми й критерії історично зумовлені всім попереднім розвитком життя людського суспільства, знання яких дає змогу відповісти на чимало питань сучасності.

Проте при цьому слід розуміти, що для того, щоб міждисциплінарний підхід став доступним і зрозумілим викладачам і студентам, він має стати самостійним науковим напрямом зі своїм предметом, методологією. Тільки в такому контексті можлива систематизація окремих дисциплінарних знань, у результаті чого вони стануть адаптованими до їх використання як єдиного цілого у вирішенні науково- дослідницьких і навчальних проблем.

Список використаної літератури

Всемирная декларация о высшем образовании для XXI века: подходы и практические меры [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: //www. e-joe. ru/sod/99/4 _99/st180. html.

Горбань В. І. Щодо розбіжностей у визначенні форми держави між теорією та історією держави і права / В. І. Горбань // Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. “Право”. - 2012. - Вип. 18. - С. 5-12

Дамирли М. А. Образ всеобщей истории права как науки / М. А. Дамирли // Правоведение. - 2001. - № 6. - С. 179-189.

Історія держави і права зарубіжних країн: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Л. М. Маймескулов, Д. А. Тихоненков, В. В. Россіхін та ін. - Харків: Право, 2011. 520 с.

Історія держави і права України: Академічний курс: у 2 т. / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - Київ: Ін Юре, 2000. - Т. 1. - 648 с. ; Київ: Ін Юре, 2000. - Т. 2. - 632 с.

Колот А. Міждисциплінарний підхід як передумова розвитку економічної науки та освіти / А. Колот // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Серія: Економіка. - 2014. - № 5 (158). - С. 18-22.

Миленкова Р. В. Міждисциплінарний підхід до підготовки майбутніх юристів (на матеріалі викладання латинської мови) / Р. В. Миленкова // Правовий вісник Української академії банківської справи. 2011. - № 2 (5). - С. 12-16.

Размещено на Allbest.ru