Самоосвітня діяльність майбутнього вчителя: теоретичний аспект

САМООСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

Наталія УИСІМБАЄВА (Кіровоград)

Постановка проблеми. Вітчизняна система вищої освіти має відповідати європейським стандартам у контексті Болонського процесу. До основних завдань сучасної вищої педагогічної освіти входить підготовка майбутніх педагогів до неперервної освіти. Тому орієнтація майбутніх учителів на постійне особистісне та професійне самовдосконалення, формування потреби в систематичному підвищенні та поглибленні знань, в здатності швидко і ефективно засвоювати інформацію, що постійно оновлюється, переробляти і творчо застосовувати її в навчально-пізнавальній, науково-дослідній та професійної діяльності, формування готовності до самоосвіти впродовж життя є особливо актуальною проблемою. Необхідність організації самоосвіти особистості визначено у Законах України: “Про освіту”, “Про вищу освіту”, Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ ст. та інших, де пріоритетним є визначення основних характеристик самоосвітньої діяльності.

Складно не погодитись з визначенням значення самоосвіти у розвитку особистості поданого С. Крисюк: “Самоосвіта є провідним засобом досягнення повноти, всебічності і гармонійного людського розвитку” [7]. На відміну від України у країнах Західної Європи кількість людей, які займаються самоосвітою протягом життя досить висока (80%). Самоосвіта особистості як усвідомлений вид діяльності, що спрямований відповідно до мотивації і мети особистості, - є необхідною складовою саморозвитку особистості, що слід вважати вимогою сучасності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Ідея взаємозв'язку освіти та самоосвіти знайшла свій подальший розвиток у роботах А. Арета, А. Бодальова, А. Ковальова та ін. Сутність, структуру та зміст самоосвіти обґрунтовано у працях О. Кочетова, Є. Тонконогої, Я. Турбовського. Самоосвіта як педагогічна категорія розглядалася спершу як додаток категорії. Розмежування самостійної роботи та самоосвіти здійснене А. Громцевою, П. Підкасистим, Н. Половніковою, Г. Сєріковим, А. Усовою. Питання професійної самоосвіти, особливості підготовки майбутніх викладачів до самостійної творчої діяльності висвітлено в працях О. Бугрій, О. Кривильової. Форми організації самоосвіти у сучасній педагогічній практиці висвітлені в працях О. Демченко, Л. Глушко, М. Мізюк.

Психологічні основи самоосвіти досліджені О. Аретом, В. Буряком, А. Громцевою, Л. Рувінським, А. Усовою та ін.. Проблемою формування готовності до самоосвіти займалися Г. Коджаспірова, І. Наумченко. Керівництво самоосвітньою діяльністю досліджували М. Заборщикова, В. Новічков, Т. Сімонова.

Проблема оптимізації взаємозв'язку післядипломного навчання та самоосвіти у системі підвищення кваліфікації висвітлена Н. Косенко, Ю. Кричевським, В. Кубинським, Т. Симоновою, П. Худоминським та ін.

Окремі аспекти самоосвіти як форми підвищення кваліфікації розглядалися в працях М. Солдатенка, В. Лутанського, Н. Пшебильського та ін..

Формулювання мети статті. Метою статті є аналіз підходів до змісту поняття “самоосвіта”, визначення ролі та значення самоосвіти майбутнього вчителя як однієї з форм його особистісного та професійного самовдосконалення.

Виклад основного матеріалу. Ми виходимо з того, що провідною умовою особистісного та професійного розвитку вчителя є самоосвіта. З метою загального аналізу змісту, особливостей самоосвітньої діяльності педагога розглянемо основні підходи до базової дефініції - “самоосвіта”. Не всі науковці однозначно трактують зміст поняття “самоосвіта”.

В Українському педагогічному словнику самоосвіта визначається як самостійна освіта, отримання системних знань у певній галузі науки, техніки, культури, політичного життя та ін., яка передбачає безпосередній інтерес особистості в органічному поєднанні із самостійністю у вивченні матеріалу [4].

Більш широке визначення самоосвіті надає М. Касьяненко, розглядаючи самоосвіту як цілеспрямований процес самостійного оволодіння цілісною системою знань і умінь, поглядів і переконань, прогресивним досвідом у певній сфері діяльності під впливом особистих та суспільних інтересів [6].

На думку А. Айзенберга самоосвіта не тільки цілеспрямована але і обов'язково систематична діяльність особистості: “цілеспрямована систематична пізнавальна діяльність, що керується самою особистістю, служить для вдосконалення її освіти”, а також як “неперервне продовження загальної й професійної освіти, завдяки якій актуалізуються й розширюються знання, заповнюються прогалини в духовному розвитку людини” [2, с. 52].

Близьке за змістом визначення самоосвіти подано Н. Малик - самоосвіта цілезумовлена самою особистістю систематична пізнавальна діяльність з метою розвитку освіченості. Категорійні ознаки цілезумовленості та систематичності вказують у цьому випадку на керований самою особистістю характер самоосвіти. Дослідниця звертає увага на те, що самоосвіта здійснюється згідно з внутрішніми потребами особистості та за її власним бажанням [8, с. 66].

Потреби у конкретних знаннях як основу самоосвіти особистості визнає і П. Підкасистий. Науковець зазначає, що потреби у знаннях тісно пов'язаних з розвитком потреби пізнання, яка проходить декілька фаз у своєму розвитку: виникнення потреби, її насичення і задоволення. Саме це складає серцевину самоосвіти як педагогічної проблеми. Самоосвіта передбачає озброєння особистості уміннями і навичками організації власної розумової праці, спрямованої на здобуття нових знань, пізнання реальних предметів і явищ оточуючого світу [11, с. 27].

На соціальну спрямованість самоосвіти звертає увагу О. Шукліна, яка розглядає самоосвіту як “вид вільної діяльності особистості (соціальної групи), що характеризується її вільним вибором і спрямований на задоволення потреб у соціалізації, самореалізації, підвищенні культурного, освітнього, професійного й наукового рівнів, отримання задоволення й насолоди”. На її думку “самоосвіта - це по- справжньому вільний і в той же час найбільш складний вид освітньої діяльності, оскільки пов'язаний із процедурами саморефлексії, самооцінки, самоідентифікації й виробленням умінь і навичок самостійно набувати актуальних знань і трансформувати їх у практичну діяльність” [14, с. 143].

Разом з тим, А. Авдєєв визначає самоосвіту не як діяльність, а як “природний процес, спрямований на задоволення пізнавальної потреби. Хоча цей процес обумовлений вимогами суспільства, за своєю природою він носить індивідуальний характер, тому що спрямований на задоволення пізнавального інтересу й потреби окремих індивідів” [1, с. 45].

Відповідно до проведеного аналізу самоосвіту можна розглядати як цілеспрямований, безперервний, особливим чином організований процес спрямований на задоволення освітніх потреб особистості. Самоосвіта є однією з фундаментальних потреб особистості, вона набуває сенсу в той момент, коли людина переконується в необхідності систематичних дій, спрямованих на вдосконалення власних знань, умінь, поглядів і переконань, духовному розвитку. Незважаючи на певну відмінність розуміння сутності поняття “самоосвіта”, всі погляди науковців поєднує думка про пізнавальний та індивідуальний характер самоосвіти керований самою особистістю.

Будучі найвищою формою задоволення пізнавальної потреби особистості, самоосвіта пов'язана з проявами значних вольових зусиль, з високим ступенем свідомості і організованості людини, взяттям на себе внутрішньої відповідальності за свій саморозвиток. Стійка потреба в самоосвіті, яка стала якістю особистості, включає в себе потребу у особистісно-професійному розвитку. Самоосвіта як особливий вид пізнавальної діяльності передбачає позитивну мотиваційну активність, цілеспрямованість і самоорганізованість, високий рівень інтелектуального розвитку, сформованість системи пізнавальних умінь, здатність до бачення проблем, наявність адекватної самооцінки.

Самоосвіта - це такий вид пізнавальної діяльності, за якого студенти у відповідності зі своїми внутрішніми стимулами, поставленими перед собою цілями, розвивають свої духовні здібності і можливості, прагнуть до володіння спеціальними знаннями і навичками, підвищують рівень культури [10, с. 83]. вищий освіта післядипломний пізнавальний

Самоосвіта педагога має певні особливості і визначаються як постійна діяльність учителя, спрямована на розширення й поглиблення знань і вмінь, підвищення рівня предметної підготовки, постійне вдосконалення своєї професійної діяльності з акцентом на її соціалізацію. Головною цінністю самоосвіти стає розвиток у майбутнього учителя здатності до самореалізації творчого потенціалу, спрямованості на саморозвиток протягом усього життя.

Самоосвітня пізнавальна діяльність, це діяльність яка:

- здійснюється добровільно;

- керується самим педагогом;

- необхідна для вдосконалення якихось якостей людини, і сама людина це усвідомлює [5].

Самоосвіта - це розумове і світоглядне самовиховання, яке спричинює розумове і моральне самоудосконалення. Ми розглядаємо самоосвіту як одну з форм особистісного та професійного самовдосконалення вчителя. Важливим в самоосвіті вчителя є те, що результатом його роботи виступає не лише власне самовдосконалення в особистісному й професійному плані, а й розвиток учнів.

До основних ознак самоосвіти Т. Волобуєв відносить:

- здобуття знань як додаткова до основного заняття пізнавальна діяльність, яка пов'язана й взаємообумовлена ним;

- оволодіння знаннями за власною ініціативою стосовно змісту, обсягу, джерел, форм, тривалості та часу проведення занять, незалежного від якого-небудь навчального закладу, хоча з використанням певних програм, консультацій та інших видів керівництва й допомоги відповідних фахівців;

- вирішальне місце в оволодінні знаннями займає індивідуальна самостійна пізнавальна діяльність, хоча не виключаються і колективні форми [3, с.66].

Самоосвітня діяльність є невід'ємною складовою неперервної освіти і є передумовою прагнення до постійного вдосконалення себе як професіонала, особистості. Специфіка неперервної педагогічної освіти полягає в тому, що в процесі самоосвіти суб'єкт і об'єкт освіти виступають в одній особі. Неперервність освіти полягає у “... довічному процесі набуття знань; постійному оновленні його змісту; єдності підготовки до життя і самого життя; перманентному характері зміни в освіті; неперервному процесі перетворення освіти в самоосвіту” [9].

По-перше, самоосвіта є основою неперервності освіти, вона об'єднує вищу освіту й післядипломну, підвищення кваліфікації в курсовий та міжкурсовий періоди.

По-друге, саме з самоосвіти починається післядипломна освіта.

По-третє, самоосвіта настільки тісно пов'язана з усіма без винятку підсистемами післядипломної освіти педагогів (підвищення кваліфікації, отримання нової або спорідненої педагогічної спеціальності, аспірантурою), що входить до їх складу і зумовлює ефективність функціонування кожної. Нарешті, самоосвіта має і власну цінність як структурний елемент системи післядипломної освіти педагогів і може за певних обставин замінити будь-який з них [12, с. 18].

Під самоосвітою, згідно до проведеного аналізу, більшість науковців розуміє цілеспрямовану, систематичну, здійснену визначеним способом пізнавальну діяльність педагога з оволодіння загальнолюдським досвідом, методологічними та спеціальними педагогічними знаннями, професійними вміннями і навичками, необхідними для удосконалення педагогічного процесу та власного саморозвитку.

В останні роки чимало досліджень присвячено проблемам формування готовності майбутніх учителів до самоосвітньої діяльності. Так, С. Юдакова готовність до самоосвіти визначає як цілісний механізм, в якому, з наукової точки зору, найважливішими є два аспекти:

1) психологічний аспект, що відображає міру внутрішньої готовності особистості майбутнього викладача добровільно, систематично і вміло займатися професійним самоосвітою;

2) педагогічний аспект, що відображає міру зовнішньої процесуально-діяльнісної форми прояву відповідних характеристик в комплексі і окремо [15, с. 121].

Г отовність до самоосвіти слід розглядати як комплексну характеристику, до складу якої входять емоційно-особистісний апарат, особистісні знання, вміння працювати з джерелами інформації, організаційно- управлінські вміння. Готовність до самоосвіти це інтеграційний стан, що характеризує здатність здійснювати самоосвітню діяльність, в конкретний момент часу [13, с. 9].

До факторів, що забезпечують готовність вчителя до педагогічної самоосвіти С. Юдакова відносить:

- наявність мотивів самоосвіти;

- сформованість умінь професійної самоосвіти;

- вміння складати і реалізовувати авторську програму самоосвіти [15, с.36].

Основними компонентами готовність до самоосвіти можуть бути: рівень наявності усвідомленої потреби в самоосвітній діяльності, її мотиви, наявність початкової бази професійних знань, сформованість самоосвітніх умінь і навичок, ставлення до джерел самоосвіти, самостійність в організації цього виду діяльності.

Формування готовності до самоосвіти передбачає розвиток у майбутніх учителів потреби у самоосвіті, прагнення до неї, вироблення умінь і навичок самостійної пізнавальної діяльності, удосконалення вміння, застосовувати набуті знання на практиці. Разом з тим, вона не повинна зводитися до відновлення знань набутих у вищі. Самоосвітня діяльність педагога повинна бути спрямована на ознайомлення з новітніми педагогічними технологіями, педагогічними та психологічними дослідженнями, пошуком нових напрямків у методиці та організації навчально-виховного процесу, аналіз та впровадження педагогічних інновацій.

Під час професійної підготовки майбутнього учителя готовність до самоосвіти формується у процесі відповідно організованої самостійної та науково-дослідницької діяльності.

Висновки

Процес самоосвіти є оптимальним шляхом формування особистості майбутнього педагога оскільки сприяє розвиток здатності до самовдосконалення, самореалізації творчого потенціалу, спрямованості на саморозвиток протягом усього життя. Позитивні наслідки самоосвітньої діяльності можливі у тому випадку, якщо вона відповідно організована, добровільна й усвідомлюється особистістю як соціальна потреба.

Проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів даної проблеми. Подальшого наукового вивчення потребують питання, пов'язані з дослідженням мотивації та стимулювання самоосвітньої діяльності майбутніх учителів, а також урахування індивідуальних потреб особистості щодо самоосвіти у процесі її формування.