Фізичне самовдосконалення як провідний чинник впливу на процес професійно підготовки студентів

Результати практичної діяльності, а також цільові психолого-педагогічні дослідження свідчать, що професійне самовдосконалення завжди є результат усвідомленої взаємодії студента з конкретним соціальним середовищем, в ході якого він реалізує потреби виробити в себе такі особисті якості, які забезпечують успіх у навчальній, професійній діяльності.

Аналіз досліджень і публікацій. Вітчизняні (Р. Раєвський, В. Краснов, М. Поляков та ін.) та зарубіжні дослідники (В. Ільініч, В. Левчук, М. Гошко, І. Голубєв та ін.) звертали увагу на важливість формування у студентів потреб до фізичного вдосконалення з урахуванням інтересу до професії, шляхом упровадження професійно-прикладної фізичної підготовки (I IIІФП). Така підготовка побудована на основі стимулювання потреб до фізичного виховання, з урахуванням вимог професії. Але ця проблема залишилася не до кінця теоретично обґрунтованою й завершеною через проблеми, що пов'язані зі складністю диференціювання III ІФП для значної кількості професій. У той же час, поза увагою фахівців опинилася теоретична підготовка професійної спрямованості, яка сприяє формуванню у студентів потреб до професійно-прикладного самовдосконалення. Особливе значення професійно-прикладна теоретична підготовка має для студентів педагогічних факультетів, факультетів корекційної педагогіки.

І. Каплан виділив три соціальних типи студентів: пасивний, ситуативний, активно-діяльнісний. Критеріями сформованості в студентів потреби автор вважає рівень самосвідомості (мотивів, інтересів, ціннісних орієнтацій, установок), який активно спрямовує особистість на досягнення визначених завдань. Поетапне формування в студентів потреби до фізичного самовдосконалення покращується за умов формування в них мотивації, професійної спрямованості занять, усвідомлення власних можливостей [3].

С. Сичов обґрунтував основні компоненти потреби фізичного вдосконалення і саме поняття "потреби фізичного вдосконалення" [6].

Мета статті - визначити та розкрити сутність фізичного самовдосконалення як провідного чинника впливу на процес професійної підготовки студентів.

Сучасні вчені В. І. Бондар, О.А. Дубасенюк, А. Зязюн, В.І. Лозова, Н.Г. Ничкало, О.М. Пєхота, Л.П. Пуховська, С.О. Сисоєва у своїх працях також розглядають проблему професійного самовдосконалення вчителя. Ними визначені вимоги щодо професійної підготовки вчителя, головними серед яких є постійний професійний саморозвиток, збагачення і оновлення особистості вчителя, підвищення його фахової майстерності щодня.

Самовдосконалення найчастіше спонукається прагненням перевершити себе сьогоднішнього, домогтися більш високих результатів, підвищити свою майстерність, набути значимих для себе якостей особистості. Це постійна робота над собою з метою позитивної зміни, наближення до певного ідеалу "Я", реалізація тенденції до особистісного зростання. Так, на основі досліджень В.Г. Маралова [5] виділяємо в процесі педагогічної практики такі етапи, що включають рефлексію, яка спонукає до професійного становлення, самопізнання й самовизначення: самоаналіз власної особистості, діяльності й спілкування; у ході самопізнання прояснюється уявлення про себе, про свої сильні й слабкі сторони; формування ідеального образу "Я" за допомогою залучення механізмів самопрогнозування; формулювання програми саморозвитку, у якій визначається порядок і послідовність дій педагога щодо самовдосконалення, час, умови, прогнозуються результати, способи та прийоми самовиховання й самоосвіти; реалізація цієї програми; контроль та оцінка ефективності проведеної роботи з внесенням коректив у подальшу роботу над собою щодо свого професійного розвитку.

Під фізичним самовдосконаленням розуміється сукупність прийомів і видів життєдіяльності, що визначають і регулюють позицію людини відносно свого фізичного розвитку, фізичної підготовленості і стану здоров'я. Для педагогічної практики важливо визначити шляхи підвищення активності студентів у заняттях фізичною культурою, встановити рівні потреби у фізичному самовдосконаленні, намітити шлях її подальшого формування. Прагнення до фізичного самовдосконалення може мати різний ступінь активності - від пасивної до розвиненої, і спрямованість - від егоїстичної до соціально значущої (Глухов В. І.,1989).

Умовно виділяють наступні рівні потреби: 1. Пасивний - потреба у фізичному самовдосконаленні виражена слабко або відсутня. 2. Ситуативний характеризується нестійкою зацікавленістю у фізкультурно-спортивній діяльності. 3. Активно-діяльнісний відрізняється достатньо високою активністю особистості до занять фізичною культурою і спортом [1].

В фізичному вихованні студентів основна увага традиційно зосереджується на розвитку рухових здібностей та спортивно-технічній підготовленості (оволодіння технікою різних видів спорту). Виховання ж потреби в фізичному самовдосконаленні, самозабезпеченні особистості шляхом занять фізичною культурою і спортом в практиці викладачів фізичної культури здебільшого проводиться епізодично. В навчальному процесі не береться до уваги, що розвиток фізичних здібностей та оволодіння технікою виконання вправ, з одного боку, і формування потреби у фізичному самовдосконаленні, з іншого, - два різних педагогічних завдання, які вирішуються засобами певного напрямку (Батурін К. А., 1992, Разумов А., Пономаренко В., Пискунов В., 1996).

Формування потреби в фізичному самовдосконаленні є довготривалим навчально-виховним, педагогічним процесом, у якому проявляються різноманітні позитивні і негативні мотиви, фактори, як зовнішні, так і внутрішні. Серед зовнішніх - особистість викладача, зміст навчання і методика викладання, стан спортивних споруд та якість і наявність спортивного інвентарю. Серед внутрішніх - мотиви, інтереси, ціннісні орієнтири, рівень розвитку особистісних якостей, самооцінка стану здоров'я і фізичної підготовленості [1]. Результати аналізу практики та численних наукових досліджень свідчать, що процес формування у студентів потреби у фізичному самовдосконаленні складається з низки взаємопов'язаних напрямків: виховання позитивного ставлення до занять фізичною культурою і спортом; оволодіння знаннями і усвідомлення на їх основі переконань у необхідності систематичних занять фізичними вправами; формування відповідних умінь і навичок; залучення студентів до щоденних занять фізичною культурою (Батурін К. А., 1992, Разумов А., Пономаренко В., Пискунов В., 1996).

Викладач повинен визначити обсяг знань і систематизувати їх, що передбачає три рівні засвоєння знань: на першому - оволодіння знаннями, на другому - оволодіння вміннями та навичками, на третьому - їх особисте самостійне застосування.

Знання для формування у студентів переконання у необхідності самостійних занять фізичними вправами можна узагальнити за такими розділами: покращення функціональних можливостей організму; профілактика захворювань; зниження втоми за рахунок активного відпочинку; використання занять фізичною культурою і спортом в боротьбі з шкідливими звичками; використання фізичної культури і спорту як невід'ємного компоненту здорового способу життя; розвиток рухових здібностей (підвищення працездатності); загальні відомості про види спорту, поняття і терміни; техніка виконання фізичних вправ і методика їх самовдосконалення; засоби і методи самоконтролю (за станом здоров'я, розвитком рухових здібностей).

При формуванні уміння самостійно займатися фізичними вправами викладач повинен дотримуватися певних правил: пропонувати вправи для самостійного виконання лише після того, як вони засвоєні; навчити при самостійному виконанні вправ, з метою удосконалення або розвитку фізичних якостей, контролювати власні дії та оцінювати правильність їх виконання, інтенсивність, об'єм; навчити прийомів самоконтролю за станом здоров'я, фізичного розвитку і функціональної готовності організму в процесі занять фізичними вправами.