Інноваційні педагогічні технології як компонента педагогічної майстерності викладача вищого навчального закладу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 378.12

Черкаського інституту пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля Національного університету цивільного захисту України (м. Черкаси)

Інноваційні педагогічні технології як компонента педагогічної майстерності викладача вищого навчального закладу

Мохнар Л. І., викладач кафедри психології та педагогіки

Анотація

педагогічний майстерність викладач інноваційний

У статті розглядається поняття педагогічної майстерності викладача, представлено окремі підходи до визначення поняття «педагогічна майстерність», які розкривають різні сторони його змісту і сутності. Розкрита специфіка використання інноваційних педагогічних технологій у навчально-виховному процесі вищої школи.

Ключові слова: педагогічна майстерність, педагогічна технологія, тренінг, проектна технологія, метод кейсів, ситуаційна методика навчання.

Аннотация

В статье рассматривается понятие педагогического мастерства преподавателя, представлены отдельные подходы к определению понятия «педагогическое мастерство», которые раскрывают различные стороны его содержания и сущности. Раскрыта специфика использования инновационных педагогических технологий в учебно-воспитательном процессе высшей школы.

Ключевые слова: педагогическое мастерство, педагогическая технология, тренинг, проектная технология, метод кейсов, ситуационная методика обучения.

Annotation

On the basis of analysis of scientific psychological and educational literature in the article there were presented some approaches to the definition of "teaching skills" that reveal different aspects of its meaning and essence, there are described the criteria for pedagogical skills of the lecturer. The most common in the educational process of higher school educational technologies of training were characterized, including: structural logic technologies, integration technologies, game technologies, training techniques, information and computer technologies, interactive technologies. There was defined the notion and was given the classification of educational technologies, including: educational technology training, project method, method of case studies, situational study method. There was submitted specificity of usage of innovative educational technologies in educational process in higher education.

Key words: teaching skills, educational technology, training, design technology, a method of case studies, situational study method.

Серед пріоритетних напрямів державної політики щодо розвитку вищої освіти в контексті євроінтеграції України визначено проблему постійного підвищення якості освіти, модернізацію її змісту та форм організації навчально-виховного процесу, впровадження освітніх інновацій. Носієм конкретних нововведень, їх модифікатором виступає викладач-новатор. Він володіє широкими можливостями і має необмежене поле діяльності, оскільки на практиці переконується в ефективності наявних технологій і методик навчання і може коригувати їх, проводити дослідницьку роботу, розробляти нові методики та технології навчання. Основна умова такої діяльності - інноваційний потенціал педагога. Інноваційну спрямованість педагогічної діяльності зумовлюють соціально-економічні перетворення, які вимагають відповідного оновлення освітньої політики, прагнення педагогів до засвоєння та застосування педагогічних новинок. Велику роль відіграє конкуренція вищих навчальних закладів, яка стимулює пошук нових технологій, форм, методів організації навчально-виховного процесу, диктує відповідні критерії щодо підбору науково-педагогічних кадрів.

Інноваційний процес в освіті - це сукупність послідовних, цілеспрямованих дій, спрямованих на її оновлення, модифікацію мети, змісту, організації, форм і методів навчання та виховання, адаптації навчального процесу до нових суспільно-історичних умов. Рушійною силою інноваційної діяльності є педагог як творча особистість.

Необхідно зазначити, що сучасний стан наукової психолого-педагогічної літератури визначається наявністю великої кількості понять, які характеризують певний рівень розвитку і професійного становлення особистості педагога, здатного до ефективної реалізації педагогічної діяльності, серед яких провідне місце займає таке поняття, як «педагогічна майстерність».

Звернення до енциклопедичних джерел і словників дає можливість більш повно розглянути багатогранність і неоднозначність розуміння цього феномена наукового знання. У психолого-педагогічній літературі присутні різні підходи до визначення поняття «педагогічна майстерність»,які розкривають різні сторони його змісту і сутності. Так, дане явище розуміється: як високий рівень професійної діяльності викладача (М. Дьяченко, Л. Кандибович); як вища форма професійної спрямованості (В. Сластенін);як сукупність певних якостей особистості педагога (Н. Кухарєв); як сукупність високої культури і ерудиції, знань та вмінь (Н. Кузьміна). Очевидно, що дані підходи розглядають одиничні елементи педагогічної майстерності, базуючись на особистісних якостях, або зовсім їх виключаючи.

В Українському педагогічному словнику «педагогічна майстерність» визначається як характеристика високого рівня педагогічної діяльності, яка ґрунтується на високому фаховому рівні педагога, його загальній культурі та педагогічному досвіді. Необхідними умовами педагогічної майстерності є гуманістична позиція й професійно значимі особистісні риси і якості [1, с. 251].

На думку Н. Нікітіної [5], більш точною і повною є точка зору В. Сластеніна, який розглядає педагогічну майстерність як сукупність особистісно-ділових якостей і професійної компетентності викладача, як комплекс властивостей особистості, які забезпечують високий рівень самоорганізації професійно-педагогічної діяльності. Склад даних властивостей може бути об'єднаний в декілька груп:

- особистісний компонент, як єдність мотиваційно-ціннісної складової (професійно-педагогічної направленості) і індивідуально-психологічних особливостей (загальних і професійно-педагогічних здібностей);

- інформаційно-теоретичний компонент:спеціальні, методологічні, психолого-педагогічні знання;

- діяльнісний компонент, який поєднує педагогічну технологію та техніку.

У свою чергу О. Макаренко, заперечуючи твердження про визначеність педагогічної майстерності уродженими особливостями, задатками, показує обумовленість її рівнем професійної компетентності. Педагогічна майстерність що базується на вміннях, на кваліфікації викладача, на його думку, передбачає знання виховного процесу, вміння його побудувати, привести в рух. Нерідко педагогічну майстерність зводять до вмінь і навичок педагогічної техніки, у той час як дані вміння - лише один із компонентів зовнішнього прояву майстерності [7].

Виходячи із означення педагогічної майстерності О. Мороза і В. Омельяненко педагогічна майстерність трактується як досконале, творче виконання педагогом професійних функцій на рівні мистецтва, результатом чого є створення оптимальних соціально-психологічних умов для становлення особистості кожного вихованця, забезпечення високого рівня інтелектуального розвитку, виховання кращих моральних якостей, духовного збагачення учасників навчально-виховного процесу [4, с. 4]. При цьому підкреслюється, що педагог, який прагне до майстерності, має проводити навчально-виховну роботу на рівні мистецтва, тобто вміло, вправно, оскільки вона скерована на формування особистості вихованця.

Ю. Азаров та А. Демінцев довели, що педагогічна майстерність викладача формується і удосконалюється на основі його творчої активності, пошуково-перетворюючої діяльності у навчально-виховному процесі. Саме тому, творчий викладач може ще не встигнути стати майстром, але необхідною умовою руху до педагогічної майстерності є його творчість. Високого рівня майстерності він досягає лише на основі педагогічної творчості і обов'язково за рахунок сумлінності, завзятості, працелюбства, подолання труднощів, перетворення уміння у навички, тобто при накопиченні досвіду, по закінченню певного часу [4].

Зовні майстерність педагога - це вирішення різноманітних педагогічних завдань, успішна організація навчально-виховного процесу й отримання відповідних результатів, але її сутність полягає в певних професійних і особистісних якостях, які породжують цю діяльність і забезпечують її ефективність. «... важливими професійними якостями педагога ми повинні визнати працелюбність,працездатність, дисциплінованість, відповідальність, уміння поставити мету, вибрати шляхи її досягнення, організованість, наполегливість, систематичне і планомірне підвищення свого професійного рівня, прагнення постійно підвищувати якість своєї праці тощо», - зауважував відомий педагог С. Гончаренко [1].

На думку І. Підласого, майстерність викладача виявляється в уміннях організовувати навчальний процес, активізувати учнів та студентів, розвивати їхні здібності, самостійність, допитливість, ефективно проводити виховну роботу, формувати в тих, хто навчається високу моральність, почуття патріотизму, працелюбність, викликати позитивні емоційні почуття в самому процесі учіння. Сутність педагогічної майстерності - це своєрідна сукупність особистісної культури, знань і кругозору викладача, його всебічної теоретичної підготовки з досконалим володінням прийомами навчання і виховання, педагогічною технікою і передовим досвідом. Коли ж ми хочемо усвідомити витоки розвитку майстерності, зрозуміти шляхи професійного вдосконалення, доцільно звернутись до формулювання цієї педагогічної категорії, яке дає І. Зязюн: «педагогічна майстерність - це комплекс властивостей особистості, що забезпечує самоорганізацію високого рівня професійної діяльності на рефлексивній основі» [8, с. 30].

Критеріями педагогічної майстерності педагога виступають такі ознаки його діяльності:гуманність,науковість, педагогічна доцільність,оптимальний характер, результативність, демократичність, творчість. Вона ґрунтується на високому фаховому рівні педагога, його загальній культурі та педагогічному досвіді. Необхідними умовами педагогічної майстерності є гуманістична позиція педагога й професійно значущі особистісні риси і якості [4, с. 251].

Прагнення викладачів вищого навчального закладу оптимізувати навчально-виховний процес зумовило появу нових і вдосконалення використовуваних педагогічних технологій різних рівнів і різної цільової спрямованості. Науковці стверджують, що педагогічна технологія - це певний порядок, логічність і послідовність відповідно до поставленої мети, алгоритмізація спільної діяльності педагога та студентів у процесі навчання, узгодженість їхніх дій та відносин. Запровадження інноваційних технологій вимагає від педагога додаткового вивчення спеціальної літератури,аналізу педагогічного досвіду педагогів-новаторів, розроблення плану запровадження нової техніки,оптимального поєднання гуманітарних, природничо-математичних та професійних знань.

Сьогодні найбільш часто використовуються педагогічні технології, класифікацію яких можна подати наступним чином:

- структурно-логічні технології: поетапна організація системи навчання, що забезпечує логічну послідовність постановки й розв'язання дидактичних завдань на основі відбору їхнього змісту, форм, методів і засобів на кожному етапі з урахуванням поетапної діагностики результатів;

- інтеграційні технології: дидактичні системи, що забезпечують інтеграцію міжпредметних знань і вмінь, різноманітних видів діяльності на рівні інтегрованих курсів, навчальних тем, уроків, навчальних днів;

- ігрові технології: дидактичні системи використання різноманітних ігор, під час виконання яких формуються вміння розв'язувати завдання на основі компромісного вибору (театралізовані, ділові та рольові ігри, імітаційні вправи, індивідуальний тренінг, розв'язання практичних ситуацій і задач, комп'ютерні програми тощо).

- тренінгові технології: система діяльності для відпрацювання певних алгоритмів розв'язання типових практичних завдань, у т. ч. за допомогою комп'ютера (психологічні тренінги інтелектуального розвитку, спілкування, розв'язання управлінських завдань);

- інформаційно-комп'ютерні технології: це технології, що реалізуються в дидактичних системах комп'ютерного навчання на основі діалогу «людина - машина» за допомогою різноманітних навчальних програм (тренінгових, контролюючих, інформаційних тощо);

- діалогові технології: сукупність форм і методів навчання, заснованих на діалоговому мисленні у взаємодіючих дидактичних системах суб'єкт-суб'єктного рівня: учень-педагог, учень-автор, педагог-автор тощо). Діалогові форми вважаються найбільш поширеними серед інших сучасних технологій.

Складність та багатогранність педагогічної діяльності є чинником, що відкриває простір для використання багатьох педагогічних технологій, серед яких важлива роль належить тренінговим технологіям навчання.

Термін «тренінг» (від англ. train, training - навчання, виховання, тренування) має багато визначень. У 80-х pp. XX ст. Л. Петровська розглядала соціально-психологічний тренінг як «засіб впливу, спрямований на розвиток знань, соціальних настанов, умінь і досвіду в галузі міжособистісного спілкування», «засіб розвитку компетентності», «засіб психологічного впливу». В. Паригін говорить про тренінг як метод групового консультування, як активне групове навчання, орієнтоване на навчання професійно корисним навичкам та адаптації до нової соціальної ролі з відповідною корекцією «Я-концепції» та самооцінки.

І.Авдєєва та І. Мельникова розглядають тренінг як багатофункціональний метод навмисних змін психологічних феноменів людини, групи й організації з метою гармонізації професійного й особистісного буття людини .

У науково-методичній літературі під тренінгом розуміють:

- спеціальну форму організації діяльності, що переслідує конкретні і прогнозовані цілі, котрі можуть бути досягнуті у відносно короткий термін;

- спосіб навчання учасників і учасниць та розвиток у них необхідних здібностей та якостей, що дозволяють досягти успіху в певному виді діяльності;

- інтенсивне навчання, що досягається спеціальними інтерактивними методами [6,с. 5].

І. Нікішина виокремлює індивідуальний тренінг як метод ігрової технології навчання, яка «характеризуються наявністю ігрової моделі, сценарієм гри, рольових позицій, можливостями альтернативних рішень, передбачуваних результатів, критеріями оцінки результатів роботи, керуванням емоційного напруження» [7, с. 28]. Щодо класифікаційної належності тренінгу, то авторка, називаючи класифікацію ігор за характером ситуації, що моделюється; за характером ігрового процесу; за способами передавання і переробки інформації, ставить його у окремий кваліфікаційний ряд (без вказування назви групи) разом із пізнавальними, театралізованими, ігровими, імітаційними іграми та розв'язуванням практичних ситуацій тощо [7].

Досить ґрунтовні дослідження у сфері застосування тренінгів здійснені сучасними психологами, особливо у контексті фахової підготовки спеціалістів, які у майбутній професійній діяльності будуть систематично стикатися із нестандартними, кризовими, надзвичайними ситуаціями. Зокрема, з метою реалізації психологічних можливостей попередження загибелі і поранень працівників міліції, а також для комплексного вирішення багатьох професійних, передусім, психологічних проблем, які виникають у працівників органів внутрішніх справ, В. Лефтеров та О. Тімченко розробили тренінг - «Комунікація-Стрес-Безпека» («Тренінг К- С-Б»)[2]. Результати первинного апробування цього тренінгу засвідчили факт того, що впровадження його в масштабі органів внутрішніх справ (ОВС) України дозволило не тільки підвищити ефективність дій та особисту безпеку працівників у травмонебезпечних ситуаціях, але й вирішити багато проблем у діяльності органів внутрішніх справ (суїциди, конфлікти, плинність кадрів тощо). Таким чином, розроблений авторами «Тренінг К- С-Б» - принципово нова форма підготовки та перепідготовки фахівців, комплексна практична методика, спрямована на формування у працівників ОВС психологічної стійкості й отримання навичок безпечної поведінки [2].

Відтак, у психолого-педагогічних наукових джерелах сформувалося дві позиції розуміння та відповідного уживання терміну «тренінг»:

- по-перше, як система певно визначених вправ з обов'язковим їх повтором, чітким дотриманням щодо послідовності та часу виконання (тренінг мови, пам'яті тощо);

- по-друге, спеціальний вид заняття, переважно - у вищій школі (або ж у системі підвищення чи корекції кваліфікації працівників), який складається із ретельно дібраних, взаємодоповнюваних структурних компонентів.

Серед сучасних інноваційних педагогічних технологій,що використовуються викладачами у вищому навчальному закладі слід відмітити також метод проектів. Метод проектів у світовій педагогіці - не новий винахід. Він народився у 20-х роках минулого століття, набув «другого дихання» і сьогодні є засобом ефективного навчання, виховання і розвитку особистості в різних ланках освіти. Засновником методу вважають американського педагога В. Кілпатріка. Спочатку його називали «методом проблем», він виник і розвивався в межах гуманістичної філософії та освіти, виразно проявившись у педагогічних поглядах американського педагога Дж. Дьюї (18591952 рр.). Цей досвід став досить широко впроваджуватись та дає змогу реалізувати ряд найважливіших положень сучасної педагогіки, вдосконалити навчально-виховний процес.

Як показує практика, проектна технологія - це особливий вид пізнавальної активності, мотивований проблемним протиставленням відомого і невідомого, що має на меті активізацію процесу пізнання й осмислення нового; проектне навчання не тільки спонукає до розумово вмотивованої доцільної діяльності відповідно до інтересів, а й істотно трансформує роль педагога в керівництві нею. Підготовка і захист проектів є формою діяльності, що ідеально відповідає потребам сполучення «близької» і «далекої» перспектив. Це практичний шлях придбання навчального і соціального досвіду, активного включення й реалізації життєвих планів особистості.

Все більшої популярності серед викладачів вищих навчальних закладів набирає метод кейсів (case study), як інноваційний засіб навчання. Кейс-метод - досить складна багатоаспектна технологія навчання, яка є специфічним різновидом дослідницької аналітичної технології, що включає операції дослідницького процесу, аналітичні процедури. Він виступає як спосіб колективного навчання, найважливішими складовими якого є робота в групі і підгрупах, взаємний обмін інформацією.

Кейс-метод інтегрує у собі форми розвивального навчання, включаючи процедури індивідуального, групового і колективного розвитку, формування особистісних якостей студентів. Даний метод є специфічним різновидом проектної технології. У звичайній навчальній проектній технології процес розв'язання наявної проблеми здійснюється за допомогою спільної діяльності учнів, тоді як в кейс-методі формування проблеми і шляхів її вирішення відбувається на підставі кейса, який є одночасно і технічним завданням, і джерелом інформації для усвідомлення варіантів ефективних дій. Кейс-метод допомагає вирішувати навчальні завдання на основі оволодіння навичками та прийомами всебічного аналізу ситуацій в галузі професійної діяльності, приймати рішення; відпрацьовувати уміння в отриманні допоміжної інформації, яка необхідна для вирішення ситуацій; уявляти особливості прийняття рішень в ситуації невизначеності; формувати навички вербалізації, тобто формулювання чіткої точки зору.

По відношенню до інших технологій кейс-метод можна уявити як складну систему, у яку інтегровані інші простіші методи пізнання. У нього входять моделювання,системний аналіз, проблемний метод, уявний експеримент, методи опису, кваліфікації, дискусії, ігрові методи та ін.

Мета методу кейс-стаді - поставити студентів у таку ситуацію, коли їм необхідно буде прийняти рішення. Кейс - це події, які реально відбулися в певній сфері діяльності і є основою для проведення обговорення в академічній групі під керівництвом викладача. У більшості випадків при використанні кейсу учасникам попередньо надається можливість ознайомитись із переліком обставин, підгрунтям яких є реальні чи уявні ситуації. Опис цієї ситуації одночасно висвітлює не лише конкретну практичну проблему, а й актуалізує певний комплекс знань, які треба засвоїти під час її розв'язування.

До відносно нових технологій навчання у вищих навчальних закладах також належить ситуаційна методика навчання, яку розглядають як вид технології (інтерактивні методики), що робить її спеціальним засобом навчання: комплексною колективною роботою над практично-проблемною професійною ситуацією за певним технологічним алгоритмом.

Використання ситуаційної методики навчання змінює у позитивний бік ставлення студентів не стільки до самого предмету, скільки до окремого викладача, оскільки таке навчання накладає підвищену відповідальність на останнього. Такі обставини викликані тим, що конкретні поради стосовно поведінки у певних ситуаціях, які можуть виникати на занятті, давати важко, отож викладачу треба не тільки організувати роботу груп, спрямувати її у конструктивному напрямі, нейтралізувати тих, хто заважає, але й бути готовим до несподіванок, оперативно реагуючи на різноманітні реакції студентів [3, с. 30]. У результаті викладач зможе «не тільки відчути переваги нової методики, але і знайти могутній потенціал свого власного інтелектуального оновлення» [9 , с. 86]. Застосування ситуаційної методики навчання має ряд переваг, що, насамперед, виявляється у переорієнтації викладацьких поглядів, інтерактивності, домінуванні розвитку індивідуального творчого потенціалу. Дидактичний рівень (теоретико-практичне значення для процесу навчання в цілому) виявляється у функціонуванні, за таких умов, принципів проблемного навчання, формування у студентів широко спектру практично-професійних умінь та навичок, насамперед, комунікативних, аналітичних тощо.

Науковці зазначають, що ситуаційна методика - потужний і ефективний, проте не універсальний інструмент навчальної технології, тому повинен використовуватися не замість, а поряд із іншими навчальними методиками, тобто ситуаційні вправи повинні не заміняти, а доповнювати лекції, семінари тощо.

Особливість сучасної вищої освіти полягає в тому, що на практиці різні технології можуть активно й результативно поєднуватися викладачем. Кожний педагог у процесі педагогічної діяльності створює "свою" авторську технологію навчання, яка передбачає її проектування, експериментування,досягнення оптимального результату. При цьому педагогічна майстерність полягає в тому, щоб дібрати необхідний зміст, застосувати оптимальні методи і засоби навчання відповідно до програми і поставлених освітніх цілей.

Література

1. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. -К.: «Либідь», 1987. - 374 с.

2. Лефтеров В.О., Тимченко О.В. Психологічні детермінанти загибелі та поранень працівників органів внутрішніх справ: Монографія. - Донецьк: ДВВС МВС України, 2002. - 324 с.

3. Лопатинський Ю. Вплив соціальних трансформацій на систему освіти / Лопатинський Ю. // Ситуаційна методика навчання: український досвід : Збірник статей / Упор. О. Сидоренко, В. Чуба. - К. : Центр інновацій та розвитку, 2001. - С. 27-32.

4. Маркова А.К. Психология труда учителя: Кн. для учителя. - М: Просвещение, 1993. - 192 с.

5. Мижериков В.А., Ермоленко М.Н. Введение в педагогическую профессию: Учебное пособие для студентов педагогических учебных заведений. - М.: Педагогическое общество России, 1999. - 288 с.

6. Мороз О.Г., Омельяненко В.П. Перші кроки до майстерності. - К.: Товариство "Знання", 1992. - 112 с.

7. Навчання в дії: Як організувати підготовку вчителів до застосування інтерактивних технологій навчання: Метод. посіб. / А. Панченко, О. Пометун, Т. Ремех. - К.: А.П.Н., 2003. - 72 с.

8. Педагогічна майстерність: Підручник / І.А. Зязюн, Л.В. Крамущенко, І.Ф. Кривонос та ін.; За ред. І.А. Зязюна. - К. Вищашк., 1997. - 349 с.

9. Шеремета П. Метод ситуаційного навчання у контексті національного менталітету / Шеремета П., Каніщенко Г. // Ситуаційна методика навчання: теорія і практика [Упор. О. Сидоренко, В. Чуба]. - К. : Центр інновацій та розвитку, 2001. - С. 70-84. / Консорціум із удосконалення менеджмент-освіти в Україні, Центр інновацій та розвитку; Програма поширення ситуаційної методики навчання.

Размещено на Allbest.ru